Home ⇒ 👍Твори на вільну тему ⇒ Образ “Рідної неволі” в драматургії Лесі Українки

Образ “Рідної неволі” в драматургії Лесі Українки

ЗМІСТ

Вступ

Розділ 1. “Рідна неволя” – легенда від Лесі?

Розділ 2. Перший борець – Міріам

Розділ 3. Реінкарнації Міріам: Елеазар і Тірца

Розділ 4. Хто такий раб?

Висновки

Використана література

ВСТУП

Завданням митця є порушити актуальні на свій час питання і, якщо не запропонувати своє вирішення, то, принаймні, спонукати до роздумів над поставленою проблемою. Найвищим мистецтвом є поставити питання, актуальне в усі часи. Ця майстерність відрізняє справжнього митця. Леся Українка була і є таким справжнім митцем. У своїх творах вона порушувала різноманітні проблеми. Розмірковуючи над долею людства, Леся прагнула в контексті світової історії побачити рідний народ. Для влучної передачі своїх думок поетеса шукала найвідповіднішої форми. Це прагнення і привело Лесю Українку до жанру драматичної поеми, що дало їй більше можливостей для розкриття своїх задумів.

Дослідники творчості Лесі Українки звертають увагу на майстерність поетеси в жанрі драматичної поеми, різноманітність образів, філософську глибину творів. Серед критиків, які займаються дослідженням літературної спадщини Лесі Українки, варто назвати таких: О. Бабишкін, Л. Міщенко, М. Боженко, П. Одарченко, О. Ставицький, Б. Присяжна. Велику увагу приділяють драматургічній спадщині поетеси.

У драматичних поемах Леся Українка порушує загальнолюдські проблеми життя і смерті, пошуку правди. Оскільки її турбувала доля рідного народу, вона зверталася і до цієї теми. Філософські роздуми про причини занепаду України лишаються актуальними і тепер, на початку 21 століття. Леся Українка шукає можливі виходи з ганебного положення свого народу, що є живим і болючим питанням і на наш час. Теперішня політична ситуація є дуже схожою з тим, що показала Леся Українка в трилогії про вавілонський полон, що спонукає до переосмислення образів цих творів. До трилогії належать драматичні поеми “Вавілонський полон”, “На руїнах”, “В дому роботи, в країні неволі”. Крізь образи поем проходить ідея необхідності моральної свободи як цілому народу, так і кожній людині. Отже, мета нашої роботи – простежити розвиток “образу рідної неволі” в поемах трилогії, з’ясувати засоби боротьби проти цієї неволі, які пропонує Леся Українка.

РОЗДІЛ 1.

“Рідна неволя” – легенда від Лесі?

Перш за все треба з’ясувати, що таке рідна неволя для Лесі Українки. Цей образ вималювався в поезії “Legende des siecles” (“Легенда віків”), яку було написано 1906 року. Рідна неволя постає як зло, з яким боровся той пророк, що його Леся побачила на страшному дворі, де

Між трупами світів, ідей, народів

Вились, як змії, звої хороводів.

Якісь чужі, незнані племена

Людей чи звірів виринали дикі

Із сутіні віків, страшні, великі…

І цей борець схвилював уяву Лесі Українки, нагадав їй власні болі і переживання.

Стогнав він під напасницьким бичем,

Тиранам груди пробивав мечем,

Укупі з бранцями ридав він у полоні,

Пророкував у гордім Вавілоні,

Горів пожаром, в небо линув з димом,

І ріс, і падав з Карфагеном, з Римом,

І гартувався серед бучних чвар,

Від різновірних мучився примар…

Це той самий світовий борець, що показаний у Франковому “Мойсеї”:

Все, що мав у житті, він віддав

Для одної ідеї,

І горів, і яснів, і страждав,

І трудився для неї.

Із неволі в Міцраїм свій люд

Вирвав він, наче буря,

І на волю спровадив рабів

Із тіснин передмур’я.

Як душа їх душі, підіймавсь

Він тоді многі рази

До найвищих, піднебних висот

І вітхнення, й екстази.

Борець переймається недолею подібних йому рабів, прагне їм допомогти. Адже нема гірше, ніж раб німий. Саме через мовчання, примирення виявляється рабський дух. Саме тому, бачачи себе поневоленого в рабах німих, борець докладає усіх зусиль, щоби їх звільнити. Адже не буває чужого горя. Усі ми живемо на одній землі, кожен має право на власну долю, власну думку. Не можна побудувати щастя на чийомусь горі. Боротися проти неволі треба словом. Це найстрашніша зброя від початку існування людства. Тому борець

Коли стрічав гурти рабів німих,

Свій голос гучно подавав за них.

У рабах він бачить “образ рідної неволі”, тобто такої, що йому знайома, що є в його країні; проти якої він бореться все життя.

У цій же поезії Леся Українка переповідає свої юнацькі мрії про те, як вона заховається від цього світу в кімнаті з книжками і зануриться у скарби всесвітньої думки. І її

…розум тоді розів’ється так вільно

І буде зорити без гніву, а пильно

На давні віки, на колишні події,

На труни світів, на померлі надії,

На марища віри, на кості людей,

На зародки звірів, ростин та ідей.

Саме тоді “рідне й чуже поєднається щільно”, “не буде діймати вже й ганьба неволі”. Отже, для Лесі Українки неволя є ганебною у всіх її виявах, незважаючи на національну приналежність. Такий собі патріотичний космополітизм. Вивчаючи історію різних народів, Леся в кожному бачила свою Україну, свій душевний біль. Щоб колоритніше і яскравіше показати ганебність підневільного становища людини, вона у своїх творах звертається саме до історичних подій. “У драматичних поемах змальовані події й образи далекого минулого, взяті з історії різних країн і народів: Стародавнього Єгипту, Вавілона та Іудеї, античного світу, доби раннього християнства тощо. Це дало змогу говорити про сучасність”[1].

РОЗДІЛ 2.

ПЕРШИЙ БОРЕЦЬ – МІРІАМ.

Задум драматичної поеми “Вавілонський полон” виник у Лесі Українки ще взимку 1901-1902 років. У листі до Ольги Кобилянської від 1 січня 1902 року вона повідомляла, що задумала “ще один маленький драматичний етюд, до пари “Міріам”, але не знає, коли напише, тепер ще не має сили. Колись напише”[2]. У листі до Івана Франка від 14 січня 1903 року вона повідомляє: “Свою “поему” я вже скінчила, вийшла то, властиве, не поема, а лірико-драматична сцена a la “Одержима”, навіть в них обох є дещо спільне. На епічність я великої претензії не маю, і коли мені сей “вищий рід поезії” не дасться, то я не буду тим дуже гризтися. Не дано, так не дано – fiat voluntas dei! Я знаю, що як я сю остатню свою поему писала, то була “щира, щира, щира”, і горіло щось в мені, і не давало спокою, аж поки остатнє слово стало на папері”[3].

Отже, можна говорити про велику зацікавленість образом Міріам у творчості Лесі Українки. Одержима духом шукає душевного спокою, так вважає Месія. Він, зрештою, має рацію, бо Міріам каже:

Ти знаєш. Ти – Месія! Я не знаю.

Проте вона сама відмовляється від цього спокою, тому що його не має Месія. Для неї він – зразок людини, вільної від чиїхось впливів, вільної від умовностей цього життя. Заради Месії Міріам готова зробити все, навіть померти:

Позволь загинуть

Хоч не за тебе, то з тобою вкупі!

Він не є рабом – і це притягає Міріам до Месії. Вона каже, що ненавидить його ворогів, але ця ненависть породжена любов’ю до людей. Так, як мати може ненавидіти свою дитину, ненавидить усіх і Міріам. Вона прагне морального звільнення, але суспільство, в якому вона перебуває, не може запропонувати

Необхідних для цього умов. Міріам хоче, щоб люди не були моральними рабами гріха – і вони її не чують, через те вона ненавидить. Її ненависть межує з любов’ю, виникає з любові. Міріам постає проти стандартів сприйняття Месії як світового спасителя, вона обурюється тими прихильними друзями, “що тричі одрікалися від нього”, що бачили в ньому свій порятунок від гріхів. Міріам не

Може зрозуміти, як люди сміють вимагати від найвищого у світі творіння, щоб він проливав за них “кров свою святу, невинну”. Міріам виступає проти людської закостенілості, шаблонності, інертності. Вона хоче достукатися до свідомості кожної людини, закутої в кайдани морального рабства. Людини, яка боїться відійти від загальноприйнятих стандартів, виділятися з натовпу власною думкою. Адже було прийнято вважати Месію спасителем, і нікого не обходив психологічний момент: наскільки нахабно і бездушно можна використати любов Бога до людей. Міріам промовляє до глухого народу, постає проти всіх, хоче розбурхати “сонне кодло”, щоби пробудити вільний дух, закутий у кайдани рабства. Рабства швидше морального, аніж фізичного. Але страх перед покаранням засліплює народ, він не бачить правдивої причини проклять Міріам. Так і не достукавшись до світлої свідомості натовпу, Міріам гине

…не за щастя…

Не за небесне царство… ні… з любові!

Вона загинула, але дух протесту лишився у світовому просторі. Такі душі незнищенні. За філософією буддизму душа не зникає з кругообігу буття, вона може перевтілитися в іншу матеріальну форму і продовжувати свій розвиток в іншій тілесній оболонці. “Уявлення про сантану (душу) є в буддійській доктрині поштовхом до своєрідного сприйняття ідеї карми. Смерть є обов’язковим припиненням сантани, причому попередні зв’язки рвуться і ціле остаточно розпадається на елементи. Однак дії й інтенсивні психічні напруження, викликані припиненою сантаною, не зникають зовсім, вони передбачають зміни в елементах і впливають на особливості нових “потоків” (сантан), котрі знову і знову виникають у безперервному колооберті буття. У цьому сенсі нове існування – результат подій, що відбулися попередньо.

Коли куля, що рухається, пояснює, наприклад, Буддхагхоша, стикається з іншою кулею, вона ніби передає їй свій рух, рухається тепер уже друга куля, перша ж зупиняється. Так само і з особистістю людини (точніше, із сантаною): смерть припиняє існування індивіда, але вчинені ним справи впливають на нове існування” (Бонгард-Левин Г. Древнеиндийская цивилизация. – Москва, 1980.)

РОЗДІЛ 3.

Реінкарнації Міріам: Елеазар і Тірца.

Отже, “Вавілонський полон” написаний після “Одержимої” (1901) у 1903 році. Головним героєм поеми є Елеазар, саме той, що

Укупі з бранцями ридав він у полоні,

Пророкував у гордім Вавілоні.

Елеазар, як і Міріам, прагне розбурхати людей, що вже змирилися зі своїм рабським життям. Він промовляє до єврейського народу, а його не слухають, бо правда ріже вуха. Елеазар годен загинути, але своє він скаже. Він просить суду правдивого, “хоч би він мав камінням скінчитися, той суд”. Важко зламати рабську психологію, проте робити це треба, якщо потрібна вільна в майбутньому країна. Для боротьби з рабством спочатку потрібно окреслити це поняття. Саме про рабство дискутують Елеазар і бранці. На думку полонених, підневільна фізична праця не є гріхом. Навпаки, робота на поневолювачів є цілком прийнятним способом заробляти на життя:

Нехай тебе годують батько, мати,

Коли не вчили заробляти хліба.

Ізраїльтяни вважають, що співи на площі Вавілона оскверняють Бога, неважливо, про що співається. А праця мовчазна натомість Бога не оскверняє. Елеазар дотримується іншої точки зору:

В Єрусалимі заробляв я чесно

І тим, чого вони мене навчили,

А тут… однаково пече й той хліб,

Що батько мій приносить з Вавілона,-

З неволі батька тяжко годуватись.

Йому закидає левіт: “Твій батько й персні золоті приносить, не тільки хліб!” – а сам кілька хвилин тому пропонував свою особу для помочі начальнику на вавілонському будівництві. Елеазар слушно зауважує: “Навчіть сього левіта, що й золото пече, не тільки сяє!”.

Елеазар є майстром слова, тому годується зі свого ремесла, а не вживає хліб для левітів і калік. Бранці докоряють:

Чому ж ти їм не грав пісень полону,

Чому не вилив сліз гірких неволі?

Холодна крапля камінь пробиває,-

Чи ж не проймуть гарячі сльози серце

Хоч би й лихе?

На що Елеазар відповідає:

Мені Господь вложив

У душу гордощі. Не плачу зроду

Перед чужинцем.

На його думку, слово має бути викресаним з болю і гордощів, перед поневолювачем плакати не можна – це свідчить про слабкість, власне чого той і домагається. Також не можна викликати сльози в тиранів плаксивими піснями, бо то не справжнє співчуття – “то сльози нільських ящурів”. А якщо співати про колишню славу і силу, можна викликати хіба зневагу до себе.

Навіть співаючи для поневолювачів їхньою мовою, Елеазар говорить те, що має нести в народ співець. Перехід на мову співрозмовника в цьому випадку не є ознакою слабкості, а навпаки – сили і мудрості. Великим мистецтвом є говорити правду чужою мовою.

Працюючи на Вавілон, бранці нищать себе. Та вежа, яку вони будують Молохові, є втіленням їхнього рабського духу: вона з кісток і крові, пожежа і руїна, поклик і стогін. Такі асоціації викликає вежа в Елеазара. Він узагальнює погляди рабів і поневолювачів: усі підкоряються закону фатуму (“Така вже доля…”).

Цей закон фатуму хоче зламати Тірца, перебуваючи з іншого боку барикад, чи то руїн. Вона спонукає людей до активних дій не для держави, якої вже нема, а для власного щастя, особистої вигоди. Якщо говорити людям про високі ідеали, вони не сприймуть закликів. Коли ж проектувати на особисте життя – можна досягнути певних зламів у рабському світосприйнятті. Тірца звертається до жінки, дівчини і дівчати-підлітка:

Вас три й дитина межи вами.

Той не покинутий, хто сам не кинув.

Вона закликає братися до праці, щоб вороги не змогли скористатися з їхньої неволі. Коли в рабів нічого немає, вони залежать від своїх ворогів. Доводиться шукати одяг, притулок, багаття. А якщо можна самостійно піклуватися про себе – можна вийти з-під залежності. Тірца вселяє надію в зневірені душі жінок, вони беруться до роботи зі словами:

Благословенна ти, надії дочко!

Тірца рушає до чоловіків, хоче підняти пораненого, в якого

Загоїлась та рана, що на грудях,

А та, що в серці, буде вік палати!

Вона пропонує йому розкувати меча на рало, бо руїні потрібна оборона. Адже тепер Палестина потребує хлібу, і ворогові найлегше завоювати сиріт і вдів голодом. Тоді вже не лишиться надії на порятунок. “Чий хліб і праця – того земля”, – каже Тірца. Вона скеровує чоловіка туди, де є живі люди, які мають живий вогонь, щоби перекувати меча. З убивчого заліза буде залізо життєдайне. Чоловік слухається поради, встає і вирушає зі словами:

Благословенне слово, що гартує!

Молодші легше надаються до змін. Вони не настільки звикли до рабства, бо у своїй душі вони не є рабами. Старше покоління іудеїв пам’ятає колишні часи, вважає, що манна небесна мусить сама впасти на голову, а для власного щастя зусиль докладати не треба.:

Проклятий той, хто будить подоланих,

Проклятий той, хто краде сон в рабів,

Бо менший гріх ограбувати старця,

Голодному скоринку одібрать.

Старий з упередженням ставиться до закликів Тірци, йому не подобається змальована нею перспектива. Його зачіпають за живе слова Тірци:

Хто раб? Хто подоланий? Тільки той

Хто самохіть несе ярмо неволі.

Страшно визнати себе рабом, але правда ріже по живому, саме тому слова Тірци нервують Старого. Для Тірци неволя людей не буває чужою, вся неволя є рідною. Вона виявляється в рабській свідомості, яка не дає порушити усталений порядок речей, як у випадку зі Старим.

Найбільша сутичка відбулася між Тірцею і Співцем. Вони мають різне розуміння ролі митця в суспільстві. Співець має арфу

Самого Єремії! А йому

Вона десь від Ісаії дісталась,

Той мав її з Давидового дому, –

Либонь, ще сам Давид грав на сій арфі,

Співаючи на Божу славу псалми!

Тірца наполягає, щоби Співець виконував свої твори, які продовжували би справу його видатних попередників. Але він вважає, що треба на арфі Єремії виконувати лише його пісні. Інші оскверняють священний інструмент. Тірца з тим не погоджується:

Колись ти чув, як на пророчий голос

Руїна озивалась. Я ж почула,

Як ти, співець, хотів луною бути

Оцій руїні…

Навіть у мистецтві виявляється рабство. Якщо людина не вільна співати те, що на цей момент варто почути народові, вона є моральним рабом. Проти рабства морального постає Тірца. На якусь хвилю самарійський пророк підтримує і захищає її. Його мотивація відштовхує Тірцу:

Оті лукаві струни гомоніли

В палатах нашого царя Саула,

Вони його приспали, а тим часом

Престол точила іудейська зрада,

Мов шашель.

Самарійський пророк хоче помститися іудеям за колишню зраду. Він не думає про те, що зараз треба всім об’єднатися проти спільного ворога, щоби розірвати кайдани рабства. Натомість виникає сварка між самарянами й іудеями, Тірца не може розбудити приспаний розум, вона доходить висновку:

Не вам

Судилось розкувать ярмо залізне

На коси і серпи. Он ті, малії,

Он ті, що в куренях та при багаттях

Удосвіта працюють неоспало,

Вони жнива для Господа готують,

А ви, мов скорпіон в своєму гніві,

Самі собі отрути завдасте,

Самі себе пожрете, мов ті змії,

Що Бог колись наслав на кару нам.

Після цих слів Тірца втрачає прихильність і підтримку самарян. За першою редакцією поеми Тірца, обурена закликом іудейського співця до покори, каже:

Тепер старий сліпець провадить хоче

Дітей видющих – Господи, рятуй!

Тірца йде від них у пустелю чекати слушного часу для боротьби. Вона йде самовільно, зневірившись у кращій долі народу. За другою редакцією Тірцу женуть у пустелю, але вона не зрікається своїх переконань:

Дух Божий знайде сам мене в пустині,

А вам ще довгий шлях лежить до нього!

Тірца залишає зламаний народ наодинці з його неволею, витративши всі сили, щоби переконати рабів у тому, що вони занурені в ганьбу. Її дух лишається незломленим, поки неволя є навколо неї, поки вона може поставати і боротися проти неволі. Це її народ, значить, і рідна їй неволя. А оскільки пророків у своїй вітчизні не буває – Тірцу женуть за правдиві слова. Це ще одна риса рабів.

РОЗДІЛ 4.

Хто такий раб?

Це питання порушує Леся Українка в драматичній поемі “В дому роботи, в карїні неволі” (1906). Продовжуючи суперечку, розпочату Елеазаром, раб-гебрей і раб-єгиптянин ведуть гарячу дискусію з цього питання. Обидва є рабами на величезному будівництві. Кожен виконує свою роботу: гебрей бабрається в болоті, єгиптянин – у фарбах. Раб-гебрей у “заболоченій одежі, шкарубкій від мулу, увесь засмічений присохлим баговинням, худий, вузькогрудий, знесилений”. Одежа раба-єгиптянина “замащена фарбами, але ніякого іншого бруду на ній нема; він худий, як і гебрей, але його тонка, сухорлява постать широкоплеча і неначе викована з червоної міді, по ній знати уперту, незламну силу, якусь немов нелюдську витривалість”.

Кожен з них має своє розуміння рабства. Гебрея гнітить усвідомлення того, що він працює на будівництві храма для чужих богів:

Нехай би се був дім, чи там дворець,

Чи хоч темниця, клуня, стайня, хлів,

А то – каміння купа величезна,

Поставлена стовпами, бовванами

Довготелесими – який в тім глузд?

Гебреєві боляче служити чужим богам. Він є невільником у чужій країні, виконує роботу, сенсу якої не бачить:

Я служу отим потворам, –

Не хотячи, кленучи, а служу!

Його обурює те, що єгиптянин смиренно працює на будівництві, чинить насильство над собою. Проте єгиптянину подобається будувати храм для своїх богів, і рабство на нього так не тисне. Якби він був вільним, то запровадив би певні зміни у чинному порядку:

Спочинок довший,

Свята частіше я б собі давав,

І страву певне б мав далеко ліпшу,

Мене б не бито – се вже річ видима!

Либонь, що я б не мури малював, –

Різьби, малярства, будівництва вчився б.

Якби єгиптянин був вільним, він би на свій смак будував храми. Він відчуває себе невільним саме з тієї причини, що йому не можна творити по-своєму. Він абстрагується від фізичних обмежень, працює на справу, яка йому близька, і тому не обтяжує себе міркуваннями про рабство. Єгиптянин настільки звик до такого стану речей, що йому це все здається природнім. На його думку, треба використовувати те, що вже є, а прагнути надзвичайного – просто глупо.

Гебрей продовжує ряд образів бунтарів. Він намагається достукатися до свідомості вільної людини, яка є закутою в крицю рабства. Працюючи на чужу ідею, він чується абсолютним рабом серед рабів, точніше рабом рабів. Бачить вихід у повстанні місцевого населення, а воно не розуміє свого жалюгідного, ганебного становища. І Леся Українка устами раба-гебрея відмовляється від подальшої безрезультатної боротьби за “рідну волю”:

Я мушу знать, що я тут раб рабів,

Що він мені чужий, сей край неволі,

Що тут мені товаришів нема.

Більш ти від мене й слова не почуєш!

ВИСНОВКИ

У розглянутих драматичних поемах Лесі Українки (“Одержима”, “Вавілонський полон”, “На руїнах”, “В дому роботи, в країні неволі”) багатогранно розкривається “образ рідної неволі”. Носіями ідей борця за свободу, окресленого в поезії “Легенда віків”, є головні герої поем, які вступають у конфлікт із навколишнім світом, оточенням, сірою масою: Міріам, Елеазар, Тірца, Раб-гебрей. Вони прагнуть звільнити свій народ від рабства морального – в першу чергу, бо це є головною причиною рабства фізичного. Намагаючись зламати рабську свідомість, Леся Українка протиставляє своїх героїв натовпу, який боїться радикальних змін. Якщо подолати цей страх, можна чинити великі звершення для подальшого розвитку народу зокрема і цивілізації взагалі. “Позитивний головний герой будить інших, він прокладає для них першу, може, ще ледь помітну стежку – стежку в майбутнє, знаходить собі послідовників і підносить їх до свого рівня. Леся Українка закликає звільнити особистість від таких соціальних кайданів, у яких людина нівечить свої здібності, прирікає себе на безбарвне і беззмістовне животіння. Письменниця протестує проти рабства духу, проти зневір’я. Показує могутню духовну силу народу, яка вивільнить його з полону, виведе з руїни – силу, яка промовляє поки що устами співців Елеазара і Тірци. Мрія народу про волю, про братерство між усіма гнобленими звучить у словах пророчиці. Романтична піднесеність, порив до кращого майбутнього, до волі звучить у словах співця – провісника дум народних.

У героях своїх драматичних поем Леся Українка підкреслювала насамперед розкутий дух, уміння не схилятися перед догмами, ідолами. У боротьбі за правду, за нові ідеали життя вони знемагають і гинуть. Але їх не можна зламати. Леся Українка зазирає в глибину людських душ, і вільними їй бачаться лиш ті з них, які здатні боротися проти всього того, що нівечить і

Руйнує людський дух, перетворює людину в раба”[4]

Названі герої драматичних поем є одночасно втіленням поглядів Лесі Українки на проблему морального рабства людини. Звільнившись фізично наприкінці 19 століття, український народ лишився рабом. До цього часу питання морального рабства в Україні є відкритим, тому теми, підняті Лесею Українкою в драматичних поемах, залишаються актуальними і в наш час.

ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА

1. Франко І. Зібрання творів у 20 томах: т. 12. – Київ, 1953.

2. Леся Українка. Зібрання творів у 12 томах: т.1. – Київ, 1975.

3. Леся Українка. Зібрання творів у 12 томах: т.3. – Київ, 1976.

4. Леся Українка. Зібрання творів у 12 томах: т.11. – Київ, 1978.

5. Леся Українка. Зібрання творів у 12 томах: т.12. – Київ, 1979.

6. Боженко М. К. Драматичні поеми Лесі Українки. // Українська мова і література в школі. – 1966. – № 9.

7. Стебельська А. Образ волі і рабства в драмах Лесі Українки.

8. Ерасов Б. С. Культура, религия и цивилизация на Востоке. – Москва, 1990.

9. Універсальний словник-енциклопедія. – Київ, 1999.

10. Ильин Г. Религии древней Индии. – Москва, 1959.

11. Бонгард-Левин Г. Древнеиндийская цивилизация. – Москва, 1980.