ОБРАЗ АВТОРА В ШКОЛЯРСЬКИХ ВІРШАХ ХVII-ХVIII СТ. ЯК СПАДЩИНА СМІХОВОЇ КУЛЬТУРИ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ

Сміхова культура Давньої Русі справила значний вплив на бурлескно-травестійну поезію доби бароко. Знижений образ автора, характерний для школярських віршів ХVІІ-ХVІІІ ст., є прямим продовженням середньовічної традиції блазнювання, що знайшла своє втілення в образах автора давньоруських пародій.

Як зазначає Дмитро Лихачов у своїй книзі “Сміх у Давній Русі”, середньовічний автор-блазень смішить читачів безпосередньо собою, вдаючи злиденного невдаху, дурня. Причому, дослідник наголошує саме на моменті гри, вдавання, зазначаючи, що під блазнівською маскою ховалися люди розумні й нерідко заможні. Що ж спонукало їх до цього?

Для середньовічної свідомості характерна опозиція: світ справжній (впорядкованість, добробут, благочестя, розум, серйозність, реальність) – антисвіт (безладність, нестатки, розбещеність, нетямущість, сміх, підкреслена вигаданість). Ці категорії нерозривні, антисвіт є вивернутим назовні світом справжнім, другою реальністю, яка активізується під час карнавалу. Вдаючи злиденного і веселого дурня, людина протиставляє себе справжньому світові й долучається до антисвіту, перетворюється на блазня, “царя навпаки”.

В реальному світі блазень живе і поводиться за законами антисвіту, що спричиняє численні непорозуміння з людьми, а то й бійки. Провокативною поведінкою блазень сприяє вивертанню реальності назовні, активізує антисвіт, намагається викликати вибух карнавального вогню, який очистить і оновить світ справжній.

Автори школярських віршів ХVІІ-ХVІІІ ст. за духом близькі до середньовічних блазнів. Вони демонстративно осміюють свою бідність:

Ось дивіться, панове, який на мені кожух!

Власне, як у спасів піст подраний лопух!

Надувся, як доробало, що в нім сидять квочки,

Власне, як в ямі із пір’ям бочки! [1; с.133]

Скаржаться на власну нетямущість: “Любо то я мало що вмію, / А предця, що-м витовк, то і розумію” [1; с.130]. Представляються ображеними невдахами: “Я, неборак, у штанах добрих хотів піти на вечорниці, / А наш пан дяк, приздобившися у моїх штанах, / пішов до молодиці”[1; c.132]. Протиставляють свої злидні і голод заможності й ситості господарів, у яких просять милостині. За їхніми жартами раз у раз проступає карнавальний антисвіт, а концепція ігрового існування блазня близька до барокових уявлень про світ як театр.

Проте, мандрівних дяків не можна назвати блазнями в повному розумінні цього слова, оскільки їм бракує спрямованості на ідеальне, характерної для середньовічних авторів. Поступово наповнюючись суто побутовими деталями, школярська поезія наближається до реалізму і втрачає світоглядну глибину, зв’язок з божественним, який є сутністю сміхової культури. Карнавал перестає бути філософією і світовідчуттям, перетворюючись на літературу. Хоча його вплив на школярську поезію ХVІІ-VІІІ ст. безсумнівний.

Українська література ХVІІІ ст.- К., 1983.- С. 26-178.

Бахтин М. М. Творчество Франсуа Рабле и народная культура средневековья и Ренессанса.- М., 1990.- С. 5-67

Бахтин М. М. Проблемы поэтики Достоевского.- М., 1979.- С.140-152.

Лихачев Д. С., Панченко А. М., Понырко Н. В. Смех в Древней Руси.- Л., 1984.- С. 7-34.

Cофронова Л. А. Поэтика славянского театра ХVІІ-ХVІІІ вв.- М., 1981.- С. 55-59.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

ОБРАЗ АВТОРА В ШКОЛЯРСЬКИХ ВІРШАХ ХVII-ХVIII СТ. ЯК СПАДЩИНА СМІХОВОЇ КУЛЬТУРИ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ