Новиков А О. Художній універсум Марка Кропивницького
В. Гуменюк,
Доктор філологічних наук,
Професор кафедри теорії та історії української літератури
Таврійського національного університету
Ім. В. І. Вернадського
Драматургія театру корифеїв попри тривалі (більш як столітні) реверанси на її адресу, а також і непоодинокі ущипливі оцінки, попри окремі більш-менш грунтовні дослідження усе ж на сьогоднішній день ще не набула наукового осягнення, адекватного її значенню в розвитку української і не лише української культури. Це чи не в першу чергу стосується небуденної драматургічної спадщини “батька українського театру” М. Л. Кропивницького. Одна з причин цього – неспівмірність художнього світу автора з прокрустовим ложем ідеологем доби тоталітаризму.
Останнім часом завдяки наполегливій дослідницькій праці українських літературознавців повернуто із небуття чимало цікавих імен вітчизняних митців, творчий доробок яких не вписувався у вузькі рамки комуністичної ідеології. Багатогранна творча спадщина Марка Кропивницького в радянську добу формально не знаходилась під забороною. Одначе, з іншого боку, вивчення його творчості, і передусім драматургії (як, до речі, й багатьох інших майстрів слова), практично ніколи не виходило за окреслені владою ідеологічні межі. Саме, мабуть, тому, як слуш-но зауважує автор монографії “Художній універсум Марка Кропивницького” кандидат філологічних наук, доцент Анатолій Новиков, літературна спадщина драматурга за великим рахунком і дотепер залишається “невідомою ні сучасному літературознавству, ні тим більше сучасній школі” [с. 325]. Основна причина цього полягає в тому, що домінуючими у творчості Кропивницького є національні константи, які для комуністичного режиму завжди були чи не найбільшим подразником.
Згадана монографія А. Новикова є комплексним дослідженням багатогранної творчої спадщини митця. У ній зібрано та проаналізовано величезний фактичний матеріал про М. Кропивницького, що з’являвся упродовж понад ста тридцяти п’яти років (рецензії на драматичні твори й театральні постановки, літературознавчі й театрознавчі праці, листи, архівні документи, спогади сучасників, дисертаційні роботи, навчальні посібники тощо).
На основі широкого залучення старої періодики, інших джерел (здебільшого маловідомих) у роботі грунтовно висвітлюється історія створення драматургом українського професійного театру. Неабияких успіхів (це змушені були визнати навіть такі українофоби, як О. Суворін) театр корифеїв, очолюваний Кропивницьким, досяг на тлі цілковитої відсутності національних театральних шкіл, належних приміщень для вистав, браку коштів, а головне, систематичних утисків та обмежень української культури з боку російського царизму.
У книзі вперше детально описуються останні роки життя і творчості митця, коли він жив у своїй садибі на Харківщині, лише інколи виїжджаючи з гастролями до Харкова, Києва, Одеси, Петербурга, Поволжя та інших міст і регіонів тодішньої країни. Цей період із творчої біографії Кропивницького практично зовсім випав із поля зору дослідників. А між тим хутір драматурга з поетичною назвою Затишок на зламі XIX-XX століть був справжнім культурним осередком, який постійно відвідували відомі актори, письменники, художники, вчені, громадські діячі. Серед них – І. Карпенко-Карий і М. Садовський, Д. Багалій та І. Мар’яненко, родичі Т. Шевченка та ін. Саме тут Кропивницький відкрив невеличку початкову школу з українською мовою навчання, створив перший на теренах тодішньої країни дитячий театр, у якому з великим успіхом виставлялася дитяча опера М. Лисенка “Коза-дереза”, а також п’єси-казки самого письменника “Івасик-Телесик” та “По щучому велінню”. Втім, силами професійних та аматорських колективів постійно виставляв М. Кропивницький на Слобожанщині українські драми та комедії й для дорослих.
Автор дослідження висвітлює особисті та творчі взаємини Кропивницького з багатьма видатними постатями, його сучасниками, – М. Савіною, М. Лисенком, М. Заньковецькою, М. Аркасом, Д. Яворницьким, І. Рєпіним, М. Сумцовим, І. Нечуєм-Левицьким, Б. Грінченком, І. Мар’яненком, братами Тобілевичами.
Драматургічний доробок Кропивницького розглядається в контексті літературно-мистецького процесу другої половини XIX – початку XX ст. Суттєвий у дослідженні компаративістичний аспект. Співвідносячи п’єси письменника з творами М. Старицького, І. Карпенка-Карого, Панаса Мирного, І. франка, Б. Грінченка, А. Новиков переконливо доводить, що Кропивницький порушив чи не всі актуальні питання доби, започаткував чимало нових тем (наприклад, глитайства, свавілля сільських можновладців, розорення дворянських садиб, девальвації духовних цінностей тощо), які зазвичай продовжували розробляти згадані майстри слова. Дослідник також проводить паралелі з драматургією, прозою та поезією І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка, Т. Шевченка, М. Гоголя, О. Грибоедова, О. Пушкіна, О. Островського, Л. Толстого, В. Шекспіра, Ж.-Б. Мольера. Чимало уваги приділяється в розвідці й зворотному процесу, тобто впливу п’єс Кропивницького на творчість інших авторів – його сучасників і послідовників. Серед останніх – І. Франко, А. Чехов, М. Куліш, Д. Бедзик тощо.
Висвітлюючи ту чи ту тему в творчості Кропивницького, автор монографії намагається відійти від стереотипів, що домінували в українському літературознавстві щодо літературного доробку письменника упродовж багатьох десятиліть. Він зокрема робить спробу по-новому вирішити проблему так званого позитивного героя у драматургії Кропивницького. Аналізуючи конкретні епізоди в п’єсах митця, його епістолярну спадщину, мемуари драматургового сина, вчений доходить висновку (і небезпідставно), що Кропивницький створив галерею портретів “нових людей”, тобто нетипових образів для тогочасної української драматургії. Серед цих портретів можна віднайти привабливі постаті з числа представників місцевої влади, панівного класу, жінки-інтелігентки. Особливу зацікавленість викликають образи поміщика Антона Деревіцького (“Скрутна доба”) й сільського підприємця Василя Музиченка (“Старі сучки й молоді парості”). В радянському літературознавстві згадані персонажі завжди трактувалися не інакше, як вороги трудового люду, а в роботі, що рецензується, це дійові особи, виписані зі щирою симпатією автора драми. Навіть більше того, А. Новиков аргументовано доводить, що прототипом Деревіцького був сам автор п’єси “Скрутна доба”, а Музиченко – це по суті аналог сучасного фермера, який, на відміну від свого конкурента глитая Кирпи, цивілізовано веде бізнес, опікується проблемами найманих робітників.
Небезуспішно намагається вирішити А. Новиков і таке далеко не просте питання, як передчуття у реалістичній творчості Кропивницького певних тенденцій модернізму. Спираючись на низку авторитетних праць із теорії та історії українського літературного модернізму (монографії Т. Гундорової, С. Павличкота ін.), дослідник доводить, що в п’єсах Кропивницького присутні не лише елементи “нової драми” та екзистенціалізму (про це ще в 1990-ті роки писала Л. Мороз), а й деякі інші ознаки нової естетичної системи, зокрема символізму. Найбільш “символістичним” твором Кропивницького автор монографії вважає драму “Зерно і полова”, в якій, на його думку, вельми відчутний вплив філософії життя Ф. Ніцше.
Проте чи не найбільша увага приділяється в роботі дослідженню категорії національного у творчості Кропивницького (вона тут, як уже йшлося, є домінуючою), зокрема таким проблемам, як тема українського національного відродження та згадана вже проблема девальвації духовних цінностей у свідомості людей. Певну данину останній темі, як слушно зауважує автор монографії, віддають і два інші найбільші драматурги доби – М. Старицький та І. Карпенко-Карий. Одначе, як вважає А. Новиков, “у творчості згаданих письменників вона не носить такого глобального масштабу, як у Кропивницького, не пов’язується з загальнонаціональним лихом” [с. 326]. Особлива глобальність, масштабність постановки цієї проблеми у М. Кропивницького безперечна. Проте хіба не виходить у вирішенні подібних проблем на універсальніший рівень, скажімо, І. Карпенко-Карий у п’єсах “Суєта” і “Житейське море”?
Цілком логічним є й основний висновок роботи, який випливає з її змісту. Головна заслуга драматурга бачиться досліднику в тому, що Марко Кропивницький, “відчуваючи загрозу знищення українського народу як етносу, тобто небезпеку його розчинення в панівній нації, своїм палким словом намагався розбудити національну свідомість українців, закликав їх до збереження рідної мови й культури” [с. 329-330].
Звичайно, “щоб поета зрозуміти, слід піти в його країну”. Тож формування світогляду письменника, перипетії його творчого життя, плідна театральна діяльність (важливо, що А. Новиков тут здебільшого не повторює вже давно відоме, а намагається вносити нові акценти) – все це допомагає глибшому осягненню драматургічного світу митця. Проте надто багато завдань, які поставив перед собою дослідник, не дали йому змоги з належною грунтовністю висвітлити деякі аспекти власне художніх осягнень драматурга. Дещо поверховим, надто “позитивістським” видається розділ, де розглядається науково-критична рецепція творчості письменника. Дослідник ніби погоджується з І. Франком, який критикує М. Кропивницького за “слабкість композиції його творів” (с. 13-14). А пізніше трактує позірну розірваність, мозаїчність композиції як ознаку драматургічного новаторства, порівнюючи в цьому сенсі М. Кропивницького з М. Горьким (с. 273). Це недолік, який поступово перетворюється на чесноту? Хотілося б тут від дослідника посутніших міркувань. Або, наприклад, ведучи мову про дисертацію М. Киричка “П’єса М. Кропивницького “Дай серцю волю, заведе у неволю” в українському літературному й театральному контексті…”, А. Новиков зазначає, що згадане дослідження є “новим важливим кроком наперед у справі вивчення літературного доробку Кропивницького” (с. 43), а в чому ж полягає цей новий крок, не зазначається. Зосереджуючись на тематичних мотивах драматургії автора, дослідник окреслює пов’язане з ними художнє осягнення соціальних конфліктів. Натомість мало уваги звертається на все зростаючу роль в драматургії письменника внутрішніх конфліктів, що є важливою передумовою як в оформленні в доробку письменника жанру соціально-психологічної драми, так і передчуття згаданих тенденцій модернізму.
Однак зазначені проблемні аспекти аж ніяк не знижують безперечної наукової цінності дослідження А. Новикова, яке може слугувати надійним плацдармом для дальших плідних студій над творчістю класика нашої драматургії. Доцент А. Новиков упродовж багатьох років займається дослідженням української драматургії й театру другої половини XIX століття. Він зокрема є автором таких монографій, як “Марко Кропивницький і Харківщина. Розвідки, гіпотези, документи” (2000), “Слобожанський драматичний театр. Нариси історії” (2002), численних статей в українських часописах. Нова праця дослідника багато в чому є підсумком його багаторічних творчих пошуків. Вона спонукає по-новому подивитись на духовну спадщину одного з найвідоміших українських драматургів, засновника національного професійного театру Марка Кропивницького.
(2 votes, average: 3.50 out of 5)