Новела INTERMEZZO – Михайло КОЦЮБИНСЬКИЙ (1864-1913) – УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА кінця XIX – початку XX ст

Історія створення

Улітку 1908 року М. Коцюбинський відпочивав у селі Кононівці Полтавської губернії (нині Черкащина). Туди його запросив власник місцевого маєтку відомий меценат Є. Чикаленко. Під час відпочинку й виник попередній задум новели. Письменника переповнювали враження, але безпосередню роботу над твором він вирішив відкласти на потім. Тоді в листі до дружини зазначив: “Писати почав та й кинув. Не хочу. Якась така мрачна тема, важка, а тут і так не весело. Лучче буду гуляти, спочивати, читати книгу природи, збирати матеріал. Як зберу, то щось напишу…”.

Повернувшись до Чернігова, М. Коцюбинський одразу взявся за роботу. В основу новели поклав особисті враження від літнього відпочинку – не випадково додав промовисте “Присвячую кононівським полям”. А вже в листі від 23 вересня 1908 року повідомив редакторові журналу В. Гнатюкові: “Сьогодні скінчив невелику річ для “Вісника”, назвав її “Intermezzo”. Новела вийшла на початку наступного року в журналі “Літературно-науковий вісник”.

Отже, творча робота почалася ще влітку на Полтавщині: тоді виник задум, оформилася тематична основа. Наступний етап – “читання книги природи”, фіксація окремих вражень. Нарешті, завершення роботи – у вересні, після повернення до міста, коли з хаотичної мозаїки образів почала складатися загальна картина.

Опрацьовуємо прочитане, виявляємо читацьку компетентність

У зручній для вас формі занотуйте історію створення та першого друку новели “Intermezzo”, висвітливши такі питання:

■ коли і де виник задум новели;

■ робота над новелою;

■ перша публікація твору.

Особливості стилю і жанру

У новелі “Intermezzo” переважають риси імпресіонізму. Цей напрям зародився в малярстві, а потім поширився на інші види мистецтва. Його назва походить від назви картини відомого французького художника Клода Моне “Імпресія (враження). Схід сонця”.

Імпресіоністи намагалися не просто зобразити реальність, а передати суб’єктивні враження від неї. Задля цього вони розробили особливу художню техніку. Розкриваючи внутрішній світ, відтворювали немов “потік свідомості”: психічні стани, почуття й переживання своїх героїв.

“Intermezzo” має ознаки новели. Ви пам’ятаєте, що це малий епічний жанр, за обсягом подібний до оповідання, однак відмінний від нього змістовою парадоксальністю, драматизмом та наявністю незвичайної, часто непередбачуваної кінцівки.

М. Коцюбинський написав психологічну новелу, у якій переважає внутрішній, психологічний драматизм. У ній немає властивих реалізму чіткості й визначеності образів – натомість панують хаотичні враження героя. “Intermezzo” дещо нагадує поезію в прозі: новелі теж властиві підвищена емоційність та ліризм.

Автор подав перелік дійових осіб – як у драматичному творі. Першою йде “моя утома”. Є також “ниви в червні”, “сонце”, “три білих вівчарки”, “зозуля”, “жайворонки”, “залізна рука города” та “людське горе”.

Відсутність розвиненого сюжету компенсується внутрішнім драматизмом та емоційною спонтанністю. Пливучи за течією своєї втоми, герой новели мимоволі втягується у вир суб’єктивних образів та асоціацій, що залучають його до вищої “драматургії буття”.

Читаємо взірці української художньої літератури

Прочитайте новелу Михайла Коцюбинського “Intermezzo”. Звірте власні враження від твору з матеріалом, запропонованим у статтях підручника.

В електронному додатку до підручника на сайті interactive. ranok. com. ua ви знайдете повний текст твору.

Назва та її роль

Назва новели М. Коцюбинського відсилає читачів до музичної термінології. Італійське слово intermezzo позначає невелику інструментальну п’єсу, що виконується між частинами опери.

Під час intermezzo слухачі мають можливість перепочити й підготуватися до сприйняття наступної частини складного твору. Обрана автором назва допомагає провести паралель між явищами музики й людським життям. Перебування на лоні природи є важливим “intermezzo” для втомленого й душевно виснаженого героя. Цілюща сила довкілля відновлює в його душі втрачене почуття рівноваги й гармонії зі світом. Маленький епізод дає можливість герою поновити сили й новими очима поглянути на світ і на себе в цьому світі.

Виявляємо літературну компетентність

1. Що означає слово intermezzo в музиці?

2. Чому автор дав таку назву своєму твору?

Виявляємо обізнаність у сфері культури

3. Погляньте на ілюстрацію на с. 130. На ній зображена саме та картина, що дала назву імпресіонізму. Спробуйте дати визначення цьому мистецькому напряму, спираючись лише на свої враження від картини. Запишіть це визначення. Порівняйте його з визначенням імпресіонізму, поданим у словнику.

4. У мережі Інтернет знайдіть інтермецо з опер Ріхарда Штрауса, Джакомо Пуччіні. Яке враження справила на вас музика?

Герой і природа

У характеристиці головного героя дуже мало конкретики. Його особистісний профіль виявляється у внутрішніх монологах, емоційних реакціях та переживаннях. На початку це просто людина в стані глибокої душевної кризи, дуже близька до депресії, нервового зриву.

Можливості героя далі миритися із суспільною дисгармонією майже вичерпані. А люди просто викликають біль і страждання. Вони переслідують його навіть уві сні, уже стали нав’язливими примарами, від яких не вберегтися: “Ти й тут несеш до мене свої страждання? Своє мерзенство? Моє серце не може більше вмістити. Воно повне ущерть. Дай мені спокій…”.

У першу ніч поза містом героя переслідують колишні страхи: чи не з’являться ті, кого вже не повернути?

■ Овини (Микола Бурачек, 1916)

■ Захід сонця в Сен-Шарль. Ераньї (Каміль Піссарро, 1891)

“Се ви, що з вас витекла кров в маленьку дірку від солдатської кульки, а се ви… сухі препарати; вас завивали у білі мішки, гойдали на мотузках в повітрі, а потім складали в погано прикриті ями, звідки вас вигрібали собаки… Ви дивитесь на мене з докором – і ваша правда”.

Герой болісно відгукується на трагічні події революції 1905-1907 років. У багатьох її поразка викликала глибоке розчарування. Очевидно, не оминуло це й душу письменника.

Новела розповідає про подолання зневіри й відновлення душевної рівноваги. Епізод із життя героя – це справді лише intermezzo, нетривала перерва в щоденному змаганні. Вона дає змогу повернути втрачені сили.

Не випадково образи природи потрапляють до кола “дійових осіб”. Вони деколи набувають символічного значення: ниви асоціюються з життєдайною енергією, сонце символізує вічність, вселяє надію, жайворонки викликають у душі піднесення, натхнення. Велична, одухотворена природа, з якою герой ніби поєднується у єдине ціле, загоює душевні рани та повертає його до повноцінного життя й боротьби.

Виявляємо літературну компетентність

1. Схарактеризуйте образ героя на початку твору. Чому герой залишає місто?

2. Розкажіть про зміни, що відбуваються з героєм упродовж дії твору. Яку роль у цьому відіграє природа?

3. Чому образи природи автор виніс до переліку “дійових осіб”?

Художня організація

У новелі можна виділити три основні частини, що відображають душевні зміни.

У першій частині герой пригнічений і розчарований. Його втомили люди з їхніми скаргами й проблемами. Він, знервований і душевно спустошений, рятується втечею. Залізниця – “залізна рука города” – допроваджує героя у світ, де безоглядно панує природа.

Друга частина – докладна й психологічно переконлива історія душевного очищення й оздоровлення. Сонце, ниви, білі вівчарки, зозуля й жайворонки. Тиша, спокій і гармонія. У пам’яті героя губляться, кудись далеко відступають метушливе місто та люди. Майже повне занурення у світ природи зцілює, повертає інтерес до життя.

Контрастують не лише картини метушливого міста й спокійного плину природного життя. Докорінно змінюється й настрій – замість депресії поступово приходить заспокоєння й душевне зцілення. Похмуре й тісне урбаністичне довкілля змінюється на яскраві й безмежні сільські пейзажі. Замість безбарвних міських обрисів навколо панують зелений, блакитний і золотий кольори. Замість нагромадження хаотичних звуків міста лунає тихий ритм природи, “як живчик вічності”. А головне, що в цьому безкрайому зеленому просторі “сліди людини затерті й закриті”.

Третя, завершальна частина – це водночас і кульмінація всієї “драми”. Відбувається нарешті випадкова зустріч героя з людиною, простим селянином. Герой відчуває в собі поновлену здатність реагувати на чужий біль: “Прощайте. Йду поміж люди. Душа готова, струни тугі, наладжені, вона вже грає”.

Мовлення в новелі організоване у вигляді внутрішніх монологів героя. У них розкриваються його думки, переживання, емоції. Місто, люди, природа – усе передається через суб’єктивне сприйняття однієї людини. Цей суб’єктивізм досягається майстерно дібраними художніми засобами. Автор використав цікаві ускладнені метафори, що точно характеризують ситуацію, у якій опинився герой. Наприклад, залізна рука города, тобто залізниця: цей образ указує на владу міста, від якого втікає людина, та посилює важливий для розкриття авторського задуму контраст між природою та здобутками цивілізації (“город знов простяг до мене свою залізну руку на зелені ниви”). Музикальну образність новели збагачує образ струн людської душі. Людина, її душа уподібнюється до струнного інструмента. Життєдайна природа “налаштувала” душевні струни героя: “Вони ослабли, пошарпані грубими пучками, а тепер натягаються знову”.

■ Міський пейзаж. Київ. (Олександр Богомазов, 1913)

Виявляємо літературну компетентність

1. На які настроєві частини поділяється новела?

2. Що переживає герой у фіналі твору?

3. З якою художньою метою автор використав прийом контрасту?

4. Яку роль у творі відіграють внутрішні монологи?

5. З яким музичним образом порівнюється душа людини?

6. В електронному додатку до підручника знайдіть і перегляньте відео-лекцію про новелу “Intermezzo”. Занотуйте основні тези, які доводить авторка лекції. З якими тезами ви погоджуєтеся?

Читацький практикум

Прочитайте новелу. Виконайте завдання.

Intermezzo

Новела

(Уривки)

Присвячую кононівським полям

Дійові особи:

Моя утома.

Ниви у червні. Сонце.

Три білих вівчарки. Зозуля.

Жайворонки.

Залізна рука города. Людське горе.

■ Створення світу (III) (Мікалоюс Константінас Чюрльоніс, 1905)

Лишилось тільки спакуватись… Се було одно з тих незчисленних “треба”, які мене так утомили і не давали спати. Дарма, чи те “треба” мале, чи велике, – вагу те має, що кожен раз воно вимагає уваги, що не я їм, а воно мною уже керує. Фактично стаєш невільником сього многоголового звіра. Хоч на час увільнитись від нього, забути, спочити. Я утомився.

Бо життя безупинно і невблаганно іде на мене, як хвиля на берег. Не тільки власне, а і чуже. А врешті – хіба я знаю, де кінчається власне життя, а чуже починається? Я чую, як чуже існування входить в моє, мов повітря крізь вікна і двері, як води притоків у річку. Я не можу розминутися з людиною. Я не можу бути самотнім. Признаюсь – заздрю планетам: вони мають свої орбіти, і ніщо не стає їм на їхній дорозі. Тоді як на своїй я скрізь і завжди стрічаю людину.

Так, ти стаєш мені на дорозі і уважаєш, що маєш на мене право. Ти скрізь. Се ти одягла землю в камінь й залізо, се ти через вікна будинків – тисячі чорних ротів – вічно дихаєш смородом. Ти бичуєш святу тишу землі скреготом фабрик, громом коліс, брудниш повітря пилом та димом, ревеш від болю, з радості, злості. Як звірина. Скрізь я стрічаю твій погляд; твої очі, цікаві, жадні, влазять у мене, і сама ти, в своїй розмаїтості кольорів і форм, застрягаєш в моїй зіниці. Я не можу розминутись з тобою… я не можу бути самотнім… Ти не тільки йдеш поруч зо мною, ти влазиш всередину в мене. Ти кидаєш у моє серце, як до власного сховку, свої страждання і свої болі, розбиті надії і свою розпач. Свою жорстокість і звірячі інстинкти. Весь жах, весь бруд свого існування. Яке тобі діло, що ти мене мучиш? Ти хочеш будь моїм паном, хочеш взяти мене… мої руки, мій розум, мою волю і моє серце… Ти хочеш виссать мене, всю мою кров, як той вампір. І ти се робиш. Я живу не так, як хочу, а як ти мені кажеш в твоїх незліченних “треба”, у безконечних “мусиш”.

Я утомився.

Мене втомили люди. Мені докучило бути заїздом, де вічно товчуться оті створіння, кричать, метушаться і смітять. Повідчиняти вікна! Провітрить оселю! Викинуть разом із сміттям і тих, що смітять. Нехай увійдуть у хату чистота і спокій.

Хто дасть мені втіху бути самотнім? Смерть? Сон?

Як я чекав їх часом!

А коли приходив той прекрасний брат смерті і брав мене до себе – люди і там чекали на мене. Вони сплітали своє існування

З моїм в химерну сітку, намагались налити мої вуха та моє серце тим, чим самі були повні… Слухай-но, слухай! Ти й тут несеш до мене свої страждання? Своє мерзенство? Моє серце не може більше вмістити. Воно повне ущерть. Дай мені спокій…

Так було по ночах.

А вдень я здригався, коли чув за собою тінь від людини, і з огидою слухав ревучі потоки людського життя, що мчали назустріч, як дикі коні, з усіх городських вулиць.

* * *

Поїзд летів, повний людського гаму. Здавалось, город витягує в поле свою залізну руку за мною і не пускає. Мене дратувала непевність, що тремтіла в мені: чи розтулить рука свої залізні пальці, чи пустить мене? Невже я вирвусь від сього зойку та увійду у безлюдні зелені простори? Вони замкнуться за мною, і надаремне клацати буде кістками залізна рука? І буде навколо і в мені тиша?

А коли все оце сталось, так просто і непомітно, я не почув тиші: її глушили чужі голоси, дрібні, непотрібні слова, як тріски і солома на весняних потоках… <…>

Якийсь зелений хаос крутився круг мене і хапав бричку за всі колеса, а неба тут було так багато, що очі тонули в нім, як в морі, та шукали, за що б зачепитись. І були безпомічні.

Врешті ми вдома. Білі стіни будинку вертають мені притомність. Як тільки бричка вкотилась на широкий зелений двір – закувала зозуля. Тоді я раптом почув велику тишу. Вона виповняла весь двір, таїлась в деревах, залягла по глибоких блакитних просторах. Так було тихо, що мені соромно стало калатання власного серця.

Виявляємо літературну компетентність, екологічну грамотність, усвідомлення важливості здорового способу життя

1. Як ви зрозуміли причини “втоми” героя? Прочитайте фрагмент, який, на вашу думку, найточніше розкриває проблему. Чи переживали ви коли-небудь подібний стан? Що його спричиняло? У який спосіб ви намагалися позбутися такого стану?

2. Поміркуйте, як ставиться герой новели до людей. Чому вони викликають у нього відразу?

3. Прочитайте рядки, які доводять, що для героя поїздка за місто – це втеча від “треба” й “мусиш”, спроба звільнитися з лещат, якими його тримає міське життя. Які образи допомагають читачу зрозуміти істинні причини поїздки?

4. Якою постає сама поїздка? Чи дає вона насолоду герою? Які зорові та звукові образи допомагають це зрозуміти?

5. Прочитайте виразно останній абзац цього фрагмента. Доберіть слово, яким, на вашу думку, можна найточніше схарактеризувати стан героя, коли він почув “велику тишу”. Поміркуйте, чому йому “стало соромно”.

* * *

Мої дні течуть тепер серед степу, серед долини, налитої зеленим хлібом. Безконечні стежки, скриті, інтимні, наче для самих близьких, водять мене по нивах, а ниви котять та й котять зелені хвилі і хлюпають ними аж в краї неба. Я тепер маю окремий світ, він наче перлова скойка: стулились краями дві половини – одна зелена, друга блакитна – й замкнули у собі сонце, немов перлину. А я там ходжу і шукаю спокою. Йду. Невідступно за мною летить хмарка дрібненьких мушок.

Можу подумать, що я планета, яка посувається разом із сателітами. Бачу, як синє небо надвоє розтяли чорні дихаючі крила ворони. І від того – синіше небо, чорніші крила.

На небі сонце – серед нив я. Більше нікого. Йду. Гладжу рукою соболину шерсть ячменів, шовк колосистої хвилі. Вітер набива мені вуха шматками згуків, покошланим шумом. Такий він гарячий, такий нетерплячий, що аж киплять від нього срібноволосі вівса. Йду далі – киплять. Тихо пливе блакитними річками льон. Так тихо, спокійно в зелених берегах, що хочеться сісти на човен й поплисти. А там ячмінь хилиться й тче… тче з тонких вусів зелений серпанок. Йду далі. Все тче. Хвилює серпанок. Стежки зміяться глибоко в житі, їх око не бачить, сама ловить нога. Волошки дивляться в небо. Вони хотіли бути як небо і стали як небо. Тепер пішла пшениця. Твердий, безостий колос б’є по руках, а стебло лізе під ноги. Йду далі – усе пшениця й пшениця. Коли ж сьому край буде? Біжить за вітром, немов табун лисиць, й блищать на сонці хвилясті хребти. А я все йду, самотній на землі, як сонце на небі, і так мені добре, що не паде між нами тінь когось третього. Прибій колосистого моря йде через мене кудись у безвість.

Врешті стаю. Мене спиняє біла піна гречок, запашна, легка, наче збита крилами бджіл. Просто під ноги лягла співуча арфа й гуде на всі струни. Стою і слухаю.

Повні вуха маю того дивного гомону поля, того шелесту шовку, того безупинного, як текуча вода, пересипання зерна. І повні очі сяйва сонця, бо кожна стеблина бере від нього й назад вертає відбитий від себе блиск.

Раптом все гасне, вмирає. Здригаюсь. Що таке? Звідки? Тінь? Невже хтось третій? Ні, тільки хмарка. Одна хвилинка темного горя – і вмить усміхнулось направо, усміхнулось наліво – і золоте поле махнуло крилами аж до країв синього неба. Наче хотіло злетіти. Тоді тільки передо мною встала його безмежність, тепла, жива, непереможна міць. Вівса, пшениці, ячмені – все се зіллялось в одну могутню хвилю; вона все топить, все забирає в полон. Молода сила тремтить і пориває з кожної жилки стебла; клекотить в соках надія й те велике жадання, що його звати – плодючість. Я тільки тепер побачив село – нужденну купку солом’яних стріх. Воно ледве помітне. Його обняли й здушили зелені руки, що простягліїся під самі хати. Воно заплуталось в ниві, як в павутинні мушка. Що значить для тої сили оті хатки? Нічого. Зіллються над ними зелені хвилі й поглинуть. Що значить для них людина? Нічого. Он вийшла в поле дрібна біленька цятка і потопла у нім. Вона кричить? Співає? І робить рух? Німа безвладність просторів все се ковтнула. І знов нічого. Навіть сліди людини затерті й закриті: поле сховало стежки і дороги. Воно лиш котить та й котить зелені хвилі і хлюпає ними аж в краї неба. Над всім панує тільки ритмічний, стриманий шум, спокійний, певний у собі, як живчик вічності. Як крила тих вітряків, що чорніють над полем: байдужно і безупинно роблять в повітрі круг, немов говорять: так буде вічно… так буде вічно… in sаесula sаесulorum… іn sаесula sаесulorum…1

* * *

Пізно я повертався додому. Приходив обвіяний духом полів, свіжий, як дика квітка. В складках своєї одежі приносив запах полів, мов старозавітний Ісав. Спокійний, самотній, сідав десь на ганку порожнього дому й дивився, як будувалась ніч. Як вона ставила легкі колони, заплітала сіткою тіней, зсувала й підносила вгору непевні, тремтячі стіни, а коли все се зміцнилось й темніло, склепляла над ними зоряну баню.

Тепер я можу спокійно спати, твої міцні стіни стануть між мною і цілим світом. На добраніч вам, ниви. Й тобі, зозуле. Я знаю, завтра з ранішнім сонцем влетить до мене в хату твоє жіноче контральто: “Ку-ку!., ку-ку!..” І зразу дасть мені настрій привіт твій, моя найближча приятелько.

* * *

Трепов! Оверко! Пава! Чотири пальці у рот – і дикий степовий свист. Біжать. Як троє білих ведмедів. Може, вони мене роздеруть, а може, приймуть запросини в поле. <…>

Їм трохи не до вподоби, здається, занадто гаряче сьогодні сонце, яке робить із них такі яскраві плями, але я повний приязні до сонця і йду просто на нього, лице в лице. Повернутись до нього спиною – крий боже! Яка невдячність! Я дуже щасливий, що стрічаюсь з ним тут, на просторі, де ніхто не затулить його обличчя, і кажу до нього: “Сонце! я тобі вдячний. Ти сієш у мою душу золотий засів – хто знає, що вийде з того насіння? Може, вогні?”

Ти дороге для мене. Я п’ю тебе, сонце, твій теплий зцілющий напій, п’ю, як дитина молоко з матерніх грудей, так само теплих і дорогих. Навіть коли ти палиш – охоче вливаю в себе вогняний напій й п’янію від нього.

Я тебе люблю. Бо… слухай:

1На віки вічні… (Лат.)

З тьми “невідомого” з’явивсь я на світ, і перший віддих, і перший рух мій – в темряві матернього лона. І досі той морок наді мною панує – всі ночі, половину мого життя стоїть він між мною й тобою. Його слуги – хмари, гори, темниці – закривають тебе від мене – і всі троє ми знаємо добре, що неминуче настане час, коли я, як сіль у воді, розпущусь в нім навіки. Ти тільки гість в житті моїм, сонце, бажаний гість, – і коли ти відходиш, я хапаюсь за тебе. Ловлю останній промінь на хмарах, продовжую тебе у вогні, в лампі, у феєрверках, збираю з квіток, з сміху дитини, з очей коханої. Коли ж ти гаснеш і тікаєш від мене – творю твою подобу, даю наймення їй “ідеал” і ховаю у серці. І він мені світить.

Дивись же на мене, сонце, й засмали мою душу, як засмалило тіло, щоб вона була недоступна для комариного жала… (Я себе ловлю, що до сонця звертаюсь, як до живої істоти. Невже се значить, що мені вже бракує товариства людей?) <…>

Час зупинився чи лине? Може, пора?

Ліниво всі встали, ліниво ступаєм з ноги на ногу й несемо обережно додому спокій. Йдемо повз чорний пар. Тепло дихнула в лице пухка чорна рілля, повна спокою й надії. Вітаю. Спочивай тихо під сонцем, ти така ж втомлена, земле, як я. Я теж пустив свою душу під чорний пар…

* * *

Ніколи перше не почував я так ясно зв’язку з землею, як тут. В городах земля одягнена в камінь й залізо – і недоступна. <…>

Я тут почуваю себе багатим, хоч нічого не маю. Бо поза всякими програмами й партіями – земля належить до мене. Вона моя. Всю її, велику, розкішну, створену вже, – всю я вмішаю в собі. Там я творю її наново, вдруге,- і тоді здається мені, що ще більше права маю на неї.

* * *

Ми таки стрілись на ниві – і мовчки стояли хвилину – я і людина. То був звичайний мужик. Не знаю, яким я йому здався, але крізь нього я раптом побачив купу чорних солом’яних стріх, затертих нивами, дівчат у хмарі пилу, що вертають з чужої роботи, брудних, негарних, з обвислими грудьми, кістлявими спинами… блідих жінок у чорних подертих запасках, що схилились, як тіні, над коноплями… пранцюватих дітей всуміш з голодними псами…

■ Пшеничне поле з жайвороном (Вінсент Ван Гог, 1887)

Все, на що дивився й чого наче не бачив. Він був для мене наче паличка дирижера, що викликає раптом з мертвої тиші цілу хуртовину згуків.

Я не тікав; навпаки, ми навіть почали розмову, наче давні знайомі.

Він говорив про речі, повні жаху для мене, так просто й спокійно, як жайворонок кидав на поле пісню, а я стояв та слухав, і щось тремтіло в мені.

Ага, людське горе, ти таки ловиш мене? І я не тікаю! Вже натягліїся ослаблені струни, вже чуже горе може грати на них!

Говори, говори…

Що говорити? У сім зеленім морі він має тільки краплину. До кого прийшла гарячка та подушила діти, тому ще легше. На іншого зглянеться Бог… А в нього аж п’ять ротів, як вітряків, щось треба кинуть на жорна. <…>

Говори, говори…

Людей їдять пранці, нужда, горілка, а вони в темноті жеруть один одного. Як нам світить ще сонце і не погасне? Як можемо жити?

Говори, говори. Розпечи гнівом небесну баню. Покрий її хмарами твойого горя, щоб були блискавка й грім. Освіжи небо і землю. Погаси сонце й засвіти друге на небі. Говори, говори…

* * *

Город знову простяг по мене свою залізну руку на зелені ниви. Покірливо дав я себе забрати, і поки залізо тряслось та лящало, я ще раз, востаннє, вбирав у себе спокій рівнини, синю дрімоту далеких просторів. Прощайте, ниви. Котіть собі шум свій на позолочених сонцем хребтах. Може, комусь він здасться так, як мені. І ти, зозуле, з вершечка берези. Ти теж строїла струни моєї душі. Вони ослабли, пошарпані грубими пучками, а тепер натягаються знову. Чуєте? Ось вони бренькнули навіть… Прощайте. Йду поміж люди. Душа готова, струни тугі, наладжені, вона вже грає…

1908

Виявляємо читацьку, літературну компетентності

1. Сон героя доводить, що він сприймав буття, вимірюючи його людськими стражданнями. Доведіть, що на лоні природи герою відкриваються нові виміри буття.

2. Як ви зрозуміли метафору “пустив свою душу під чорний пар”?

3. Знайдіть у наведеному фрагменті ознаки внутрішнього оновлення героя.

4. Доведіть, що відроджена здатність магічного сприйняття світу дає йому змогу по-новому відкривати звичні речі, знаходити чудесне в буденному.

5. Поміркуйте, чи важливо людині мати здатність знаходити прекрасне в буденному. Чи пам’ятаєте ви миттєвості свого життя, коли й вам у звичному відкрилося щось нове, у буденному – чудесне?

6. Яку роль відіграє в новелі зустріч героя з мужиком?

7. Як ви зрозуміли вислів “крізь нього я раптом побачив купу чорних солом’яних стріх”? Що ще побачив герой? Який узагальнений образ постає в уяві читача, коли він сприймає перелік побаченого героєм?

8. Яке враження справив на вас фінал новели? Які образи вразили?

Досліджуємо самостійно

9. Звернувшись до тексту, простежте, як змінюються думки й переживання героя під час його відпочинку.

Ділимося думками і враженнями

10. Які враження викликали у вас описи природи? Як вони впливають на настрій, які емоції викликають?

11. Доповніть схему.

Виявляємо творчі здібності

12. Напишіть есе на тему “Внутрішні метаморфози героя новели “Intermezzo”.




1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 4.50 out of 5)

Новела INTERMEZZO – Михайло КОЦЮБИНСЬКИЙ (1864-1913) – УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА кінця XIX – початку XX ст