НІЖ У СОНЦІ – ІВАН ДРАЧ

(Трагедія)

Не отблеск, отблеском рожденный,-

Ты по себе свой край оставь,

Твоею песней утвержденный…

А. Твардовский

ПРОЛОГ

Мої віки слідом за мною ходять:

Од вітряків до полиску ракет,

Фотон і Пишна паска великодня,

Усе – до лаконічності штиблет.

Надії бубнявіють цвітом вишень

У сонцем зацілованих садах.

Слова мої! Шикуйтесь сміливіше –

Пилюка зір хай шерхне на вустах.

Навіщо я? Куди моя дорога?

І чи моя тривога проросла

Од сивої печалі Козерога

До сивого чорнозему села?

Що маю нести в сиві-сині далі?

Пшеничну ласку в молодих руках

Чи чорний рак водневих вакханалій,

Що серце їсть п’яти материкам?

Я – переклятий ворогом не тричі

(Рубцями ран закутана душа),

Дивлюся зорям в мерехтливі вічі,

В оранжеве шептання: “Поспішай!”

Хрустить повітря вафлями сипкими,

Ковтаю з вітром чорнобривий спів…

Яку гіркоту корабель нестиме,

Бо я ж не наробивсь, не одкипів!

Збираю я в долоні сині тіні,

Прощаюсь із синицею, з Дніпром,

Бо в мене не Ньютонове тяжіння,

А галактичне – в безвість напролом.

Сковороду зустрів я у трамваї

(Блукає він по світу двісті літ).

Смушеву скинув і мене питав,

Чи можу Сонцю передать привіт.

Чоло в старого з жовтої розлуки,

Мільйони зморщок пов’ялили вид,

Меланхолійні філософські руки

Ціпком тривоги пробують цей світ.

Шепоче він: “Ти відлітаєш, сину,

На лобі в тебе знак неправоти.

Щоб корабель не став за домовину,

Візьми благословення – і лети.

Пройдись землею. В серце йди людське ти,

Питай у нього дозволу і права,

Бо якорі космічної ракети

Вросли в народ –

Навічно, аж іржаво”.

ПЕРША ЧАСТИНА

СЕРЦЕ НАВСТІЖ

Божевільна, Врубель і мед

Свій білий плащ накинув я на плечі

І сонячне кашне,

І дихав мудрістю

І сподіванням вечір,

І поїзд мчав мене.

Гойдались грона хмар

І нахилялись в руки,

Грибами віяв ліс.

Дуби тужили, як дозрілі муки,

І місяць тугу ніс.

В хиткім промінні прочинились двері –

І в віялі дощів

Із пляшкою холодної мадери

У чорному плащі

Ввійшов. Поставив. Збуджено застиг.

Простят мені.

Переливались в смугах світляних

Два келихи скляні.

Незнайомий:

Я – вічний чорт. І, лай мене й не лай,

Я поведу тебе в таку дорогу,

Що проклянеш ти свій священний край,

І замір свій, і молоду тривогу.

Ти перетрусиш кісточки дідів,

Ти корогву розірвеш на онучі

І тому, хто тобі так догодив,

У чорну пащу кинешся із кручі.

То буде з мукою, з печаллю в сто віків,

А нині можна просто, полюбовно..

Іди до нас, до наших трунарів,

У наше кодло, вічне і стомовне.

Ми кришим душі, цвіт б’ємо морозом.

Нас – чорна ніч, а вас – якийсь мільярд..

Це не погроза.

Чого ж ти варт,

Як віриш в справу липовую?

Ти ж хлопець свій!

Я:

Кінчай – вип’ю…

За твій упокій!

Ми йшли удвох. Ліси полум’яніли

Одспіваним, стухаючим вогнем.

Тополь дівочих золотисті стріхи.

Тримали сонце над блакитним днем.

Хатки біліли, чепурились стріхи

Дівчата в небо пісню понесли.

Хлоп’ята колесо котили і для втіхи

Пускали змія між осінніх слив.

Мій чорт був у модерному костюмі.

Плащ – на руці. Крізь скельця окуляр

Він розсипав очиці синьоглумі,

На призьб пекучий непростиглий жар.

Тут сива жінка вилетіла з хати:

“Ой діточки, коханенькі, сюди

Ідіть до мене. Я ж бо; ваша мати.

У мене свято нині. Бригадир

Щось загордився. Не вітають люди.

Та людям не до мене, боже мій.

Мене лиш цуцик й півничок не гудять,

І котик в мене в, і є бджолиний рій,

Синочки в мене – всі сьогодні дома.

Приїхали. Спасибі їм, спаси…”

Я бачив – бралась попелом солома

Під колір сивої красивої коси.

Така печаль бриніла в її зорі,

Що дуб од погляду німів і тріпотів.

Каміння розсипалося на порох,

І я ламав свої шаблюки брів.

Ввійшли у хату. На столі – горілка.

Хтось горло мені кліщами здушив:

Три ложки, три виделки, три тарілки –

І жодної душі.

Собака за столом, і кіт хлебтав драглі,

І півень звично сокорів на лаві.

“Ой діточки, синочечки малі,

Ну, випийте, красавчики ласкаві.-

Вона чарки підносила котові,

Собаці й півневі – на ймення звала їх.-

Андрієві це буде, це Петрові.

А це Ванюші – вистачить на всіх.

Ще й гості в нас. Просіть до столу, діти!”

І божевільна у танок пішла.

І навіжений, і проклятий вітер

Крутив її круг чорного стола.

Три козаки ридали над старою

І не могли зійти з кривавих рам.

Той під Берліном, той в сніжнім завою

Десь під Варшавою, і третій там…

Ридали козаки в порожнім домі,

А мати, сива і страшна, пливла

Над білим світом по святій соломі.

Кругом планети йшла – кругом стола.

“Ой синочки-синочечки,

Славні огірочечки,

Чубчики-любчики,

Маленькі голубчики.

Ходить Гітлер по Вкраїні,

Носить жорна при коліні:

– Якби вас перетовкти

Та од Сталіна втекти.

А я сиджу на рядні

Та рахую трудодні.

Сюди – кидь, туди – кидь,

А ти, старий діду, цить”.

Тут двері розчинились. З того віку,

І з того світу в хату Врубель вбіг,

Завмер на мить, дивився на каліку,

І впав на збитий тугою поріг,

І прошептав: “До Третьяковки нині

Така печаль долинула відсіль,

Що Демон все розкидав на картині,

Всіх розігнав, відчувши дикий біль.

Його журбу оця печаль зв’ялила,

Від сорому себе він в груди б’є.

Горіли фарби, і тріщали крила…

Вклоняюсь вам – Страждання ви моє!”

А мати нам у ринку мед давала,

Густий осінній захолодий мед.

Медове листя за вікном кружляло,

Печаллю повиваючи свій лет.

“Тож, гості дорогенькі, на дорогу

Візьміть гостинець – ринку ж занесіть”.

Я поклонився матері у ноги

І диких дум порвав жорстоку сіть.

Я сивіти почав у двадцять п’ять

Од тої хати, од скорботи тої.

Ця мати вміє сина виряджать,

Затужить тонко серцем і рукою.

Вона постане, чиста і тривожна,

Зіпершись на печаль свою внизу,

І дасть мені в космічне бездоріжжя

Мед – доброті і роздумам – сльозу.

Похорон голови колгоспу

Його несли на жилавих руках,

На гніві, на невизрілому смутку,

В кленовій жовто-білій домовині-

Сорокалітнього красивого мужчину –

Його несли на жилавих руках.

А я стояв із невідчепним чортом,

А я ішов дорогою з людьми.

І гнулися від горя їхні плечі.

Я захлинався музикою суму.

Ми шапки вітру одягли із чортом.

І слалась листом молода дорога,

Солом’яні брилі хати скидали,

І синій жаль світився в їх очах.

Жінки ридали, і тини, і коні –

І так поволі слалася дорога.

Востаннє він піднявся в домовиш,

Рукою сперся на ребро гембльоване,

В ребро життя втиснув востаннє руку

І смерть прокляв очима і губами,

Коли піднявсь востаннє в домовині:

“Одну легеню я віддав війні.

А вам віддав і серце, й мозок свій,

І злість свою, й легеню ту останню,

І сивий сум свій, і красу любові,

Яку зберіг в страховищі війни.

Ось хата Гапчина, похилена, низька.

Я завинив навіки перед нею,

Перед її убогістю. Прощай!

Мені ти не даси спокою на тім світі,

Вдовина хато, змучена, низька.

Прощайте, ферми! Й ви, воли розумні!

Й сторожкі коні в траурнім вбранні,

І чисте сонце, й люди, й лист кленовий!

І ви, машини, й ти, кринице вірна!

Прощай, дорого! Й ви, води розумні!

А ти, Бетховене, прости мені за те,

Що я не мав часу прийти до тебе,

Що знаю я симфонії полів,

Але твоєї жодної не знаю.

Прости мені, Бетховене, за це.

І ви, Родени, Моцарти й Ейнштейни,

Ходив я часто до людського горя

І повертав його очима в сонце.

Одним багатий, іншим бідний я.

Простіть, Родени, Моцарти й Ейнштейни.

А ти, Степане, п’яний і сьогодні.

Прости, що лаяв рідко я тебе.

Що в смуток твій я не ввійшов душею,

І ти, хмарино сиза, прощавай,

Дощем поплачеш по мені сьогодні.

Ми з вами хліб робили, цукор чистий,

І рідко ми дивились на красу.

Прости, Марино, що не надивився

Я на вуста твої і очі сині.

Ми з вами хліб робили, цукор чистий”.

І він притих. Хрестами зводивсь цвинтар,

І голова ковтнув життя востаннє –

Кругом чола кружляв супутник в нього,

Утворюючи німб простій людині,

Що вмерла, бо хрестами зводивсь цвинтар.

Шептало Небо до Землі-сестриці:

“Візьми його у себе – славне серце.

Бо скоро я прийматиму у лоно

Твоїх синів, коли застане смерть”,-

Шептало Небо зверхньо до Землі.

І Мефістофель насміхався з мене,

І грудку шани кинув на труну я

І сивів я.

Збирались в небі сльози.

Ридали хмари, кутаючи сонце.

І Мефістофель насміхався з мене.

Мене хрестили всі хрести довкола,

Благословляли люди і дерева,

І голова червоною зорею

Мене благословив в дорогу синю.

Поля чорніли, як муар, довкола.

Невидимі сльози весілля

Гей, у коло, подорожні!

Чарку їм, бояри!

І кружляли, вирували, гупотіли пари.

Хто сміявся-заливався,

Кого сон завіяв.

Молоденький барабанщик

Булаву посіяв

І шукає на долівці.

Пахне кропом в хаті.

Кукурікають на стінах півні пелехаті.

Вітер голову просуне,

Візьме руки в боки,

Пронесеться з сватом Гнатом

Вивертом високим.

Садівник бере у руки квашені,

Пахучі,

Жовто-сизі, повнощокі,

З хвостиком закрученим,

Кум в наливку губи мочить,

Щось кумі шепоче,

Вус вихрястий, попелястий

Щоку пролоскоче.

Молодий – красивий, гордий,

Зверхньо очі мружить,

Сизим соколом вприсядку

По долівці кружить.

Дітвора багатоока стукав у шибку

До тонкої молодої

Несуть тоншу скрипку.

Сутенів. Вечоріє. Блакитніють вії.

“Ти заграй нам, наша мріє,

Пісне, Соломіє”.

І заграла-затужила, розкрилила крила.

Зразу хрипко, потім скрипка

Сльози проросила.

Скрипка-Соломія:

Я – дівчина, я – скрипка тонкостанна.

Я – ніжна ніч у зорянім вінку.

У мене тіло з білого туману,

Із сонця у хмарнннім сповитку.

Я – мерехтлива чорнобрива птиця

Із крилами жевріючих світань,

Переді мною м’якне синя криця,

Бо мука моя сива і свята.

Несу я ніжність у світи жорстокі,

Її бджолою брала я з століть,

Щоб в ці скажені і трагічні роки

Коханому хоть хвильку пробриніть.

Я хочу дати зоряного сина

Тому, що рветься крізь ракетний грім,

І докором хай буде ця хвилина

Тому, що зветься судженим моїм.

Ви шлюбну постіль стелите грошима,

Зірки у вас не сіються з руки.

Даровані золочені зажими

П’ють кров душі, як золоті п’явки.

А в мене ж тіло з білого туману,

Із сонця у хмариннім сповитку.

Я – дівчина, я – скрипка тонкостанна.

Я – ніжна ніч у зорянім вінку.

Так квилила, так тужила,

Сльозою росила,

Отак крила розкрилила дівчина красива,

Аж зірками проростала

Темно-синя шибка.

На столі в риданнях билась

Тонкостанна скрипка.

Українські коні над Парижем

Заслуженому майстрові народної

Творчості Омелянові Залізняку

Цей світ живий витворював не бог,

А чоловік з Адамової глини,

Цей світ пофарбувався і просох –

Просився в серце зрячої людини.

Коти тут ніжились,

Шугали тут жар-птиці,

Із глини ліплені, пропечені вогнем.

Жевріли зеленіючі очиці

В таких тварин, яких не відав Брем.

Я не звертав уваги на коня.

“Дитяча забавка”,-

Подумалось недбало.

Козла дзвінкого тихо з шафи зняв

І задививсь на роги небувалі.

Я був сліпий – і кінь помстив мені,

Коли на нього позирнув я вдруге:

Мені він кинув душу в пломені,

І трісли неіснуючі попруги.

Зробив він з мене дикий сизий степ,

Байдужого жбурнувши літ на триста.

І мчала по мені крізь марево густе

Орда іржача, буйна і розхристана.

Він поводир був, імператор-кінь,

Він бив мене копитами некутими,

Щоб десь там через кількасот років

Не йшла байдужість в зорі п’ятикутні.

Я подивився вдруге. Він мене

Зробив Дніпром, чи то пак Бористеном.

Я ждав – він зараз орди прожене

Нутром блакитним в розпалі шаленім,

А він прийшов і хмари з мене пив.

Вуздечка срібна вилася розгублено.

Із-за полинних гіркнучих снопів

Лоша він кликав – принца ніжногубого.

Я подивився втретє. І проріс

Палацами, халупами й мостами.

І Сена бігла по мені навскіс,

А в ній купались і дерева й храми.

А по мені на скіфському коні

І наді мною в строгім неспокою

Пікассо мчав крізь хмари срібляні

І голуба притримував рукою…

Прости мене, розумний коню мій,

За темноту, що з горя попеляста,

І поведи крізь цих рядків сувій

До свого бога, до творця, до майстра.

На тій майстерні не шукай табличок,

А просто йди із серцем під рукою,

Де сивий муж із глини коней кличе

Й воли в печі ремигають юрбою.

Де по незвичній сум’ятній палітрі

Тривога йде з-за дальніх небокраїв:

Сидить корова в чорному циліндрі

І бомбу ратицями чорними ж тримає.

І скачуть коні через бюрократів

В Москву, в Париж – некуто і красиво,

Негнуздані і волею багаті,

Вкраїну мчать на вицвічених гривах.

Як задні ноги – біля стін Софії,

Стрибок – передні на столі в Амаду.

А Залізняк щось сумовито мріє

Й сіда до нього Вічність на пораду.

А скіфський кінь із мазаної хати

Чумацьким Шляхом зорі прогортає…

Ну, що ти скажеш, бісе плутуватий,

Про хуторянську долю мого краю?!

ДРУГА ЧАСТИНА

НІЖ У СОНЦІ

Радіограма японських рибалок

Ми витягли сіті,

На палубу сипали рибу.

Тільки сходило сонце,

Як ми починали улов,

І меншали тіні

На висрібленій лусці,

І сум наш зникав,

Спалений сонцем і рибою.

Ми знову закинули сіті

У води надії.

Чекали нас діти голодні

Й вагітні дружини.

Ми витягли сіті,

На палубу сипали рибу.

Як раптом –

Спинилися наші тіні.

Ми очі звели на чисте

Блакитне небо.

Попадали ми на палубу,

Колінами мнучи рибу.

І билися разом з нею, і теж

Задихалися з нею.

Ми стали нікчемною рибою, хіба що

З ногами й руками.

Спинилося сонце на небі,

На небі спинилося сонце.

А потім пішло назад

І сипало іскри на землю.

Сонце пішло на Америку.

Ми били один одного –

Мо’, сон навіявся звідкись,

І це нам лише наснилось.

Та сонце пішло на схід – і ми

Божеволіли скопом.

Ми витягли сіті з води

І їх закидали в небо,

Щоб сонце зловити – спинити

Цю золоту і єдину

Рибу неба, рибу предків

Й нащадків наших.

Повідомлення агентства

Ассошіейтед пресе (Америка):

Слухайте, слухайте всі:

Кінець правді, кінець красі.

З мису Канаверал (знай силу нашу)

Вчора ракету пустили.

А росіяни безсилі.

Ех, заварили ж ми кашу –

В Сонце всадили ножа.

Гітлер би з радості заіржав.

Автомат ракети вдарив ножем

Сонцю в палаюче серце,-

Ми у всесвітньому герці,

Пальму першості ми несем.

Ніж Америки в сонячнім серці.

Комуністи безкрилі.

Комуністи безсилі

Інтерв’ю Хемінгуея

Кореспондентові Франс Пресс:

Кров Сонця спалить все на світі,-

Кричить газет лякливий хор.

Так! Це кінець людській кориді.

Догралось людство-матадор.

Повідомлення інституту

Пораненого сонця (Париж)

Вчена рада інституту вирішила на своїх

Численних засіданнях

1. Сонце-це втілення людських прагнень до правди,

До краси, до сміливості, до ніжності і т. д.

Як виникло Сонце? Сонце виникло у фокусі

Людських поглядів, звернених у небо, бо ж людина

Звикла дивитись у небо, якщо вона не тварина.

2. Чому Сонце не стоїть на місці?

Бо ж треба зібрати в себе всі прагнення і

Помисли білих і чорних, жовтих і червоних

Людей, в ескімосів і полінезійців, в академіків

І сміттярів і, крім того, треба ще світити.

3. Чому на Сонці плями?

Всяка людська підлість, дим війни і крик вдів

Споконвіку осідають на Сонці Тому воно так

Потемнішало

4. Смертельно зранене Сонце стікає полум’яною кров’ю

І заливає вогнем всю Америку. Атлантичний океан

Обмілів уже наполовину. Атомні підводні човни

Лежать з акулами і китами на суші. Людство

Гине. Наші повідомлення йдуть з Парижа, з

Підземелля. Невідомо, чому Сонце повертається

Назад. З Москви повідомляють, що кожному

Комуністові видно ніж неозброєним оком, а ми його

Не бачимо і в найсильніші телескопи.

5. В Москві створено Комітет порятунку Сонця і

Землі: Голова Комітету – Ленін. В складі

Комітету кращі сини всіх віків і народів

ЕПІЛОГ

Чоло я витирав і мчав сюди,

Бо Сонце з Заходу летіло вже на нас,

Як Лев поранений,

Воно неслось на небі,

По хмарах, по зірках і по супутниках,

І слід тягнувся золотий, кривавий,

Як шлейф печалі і близької смерті.

Я двері прочинив, я чув їх голоси.

Навшпиньках я пройшов до них і сів

За круглий стіл, кулястий, як планета,

Де засідав тривожний комітет.

Я витяг ринку меду, подаровану

Старечими руками божевільної –

Мудрющої праматінки-печалі,

Дихнуло поле медом доброти,

Хліб мудрості лежав тут на столі.

Я пам’ятаю, Ленін пильно стежив

За кожним моїм порухом і поглядом,

І він казав, як смертнику, мені:

“У Сонці Правди – ніж. Лети туди.

Врятуй планету – Сонце порятуй.

Народ недосипав, недоїдав.

Ракету ми зробили з хліба й сліз,

Із гордості і доброти людської.

Це найміцніший сплав – ти долетиш.

Назад не вернешся,

Бо не простиш собі,

Собі – Людині – не простиш за те,

Що ти і досі не зробив планету

Квітучим садом, а терпиш двобій”.

“Ніж у мистецтві”,- бурунив Бетховен.

“В науці чесній ніж!” –

Курчатов додавав.

І раптом ми почули дикий стогін,

І ми поглухли, бо Земля стогнала,

Напівобпечена, змордована і сива.

І тільки серцем ми почули стогін:

“Рятуйте мене, діти! Годі вам

У суперечках убивати роки.

Я ваша мати – з пальмами, калинами,

З березами, ялинами.

Мене вогонь оголює –

Я божеволію!”

І стало Сонце в небі, й ми почули

Його шептання, вогняне й суворе

(Воно спинилось просто над Москвою):

“Вмираю, люди! Вийміть клятий ніж!”

Я одягав спорядження і йшов

До сизої ракети-домовини.

І божевільна мати йшла за мною,

І півень йшов, і йшли собака й кіт –

Її сини, народжені безумством.

Вона принесла меду на дорогу.

Встав голова з могили і прощався.

Він став землею вже наполовину:

“Ти вмреш у небі,

В Сонці вмреш, синочку”.

І Залізняк приніс мені в дорогу

Свого веселого й наївного коня,

Що гривою патлатив і зорив

Білком прозріння на пекельне небо.

Йшла Соломія-скрипка. Біля персів

Вона тримала зоряного сина.

Він годувався молоком прощання

І дико й жахно позирав на сонце.

А стартовий майдан

Був величезним серцем,

Навстіж одчиненим. Мене покинув біс.

Його ножа підлоти я пізнав

У зблідлому пораненому Сонці.

Дивилося воно в мої незрадні очі…

Спасибі вам за смуток планетарний,

Мої премудрі й нерозумні люди.

Спасибі вам за те, що я – ваш брат.

Дивіться серцем – спалахну я скоро.

А чорний ніж впаде на білі руки

Моєї матері,

Коханої моєї

Шовковим трауром.

На золотім щиті палаючого Сонця

Умру я переможцем.

Прощавайте!

(1 votes, average: 5.00 out of 5)