Нерушима стіна – Наталена Королева
Нерухомо завмерла під стрункими тополями вузенька смужка диму вгасаючого багаття. Ані не похитнеться в тиші прозорої ночі, осяяної ніби не вищербленим місяцем, але зеленавим світлом, що б’є з глибин могутньої, величної ріки.
Буйним руном обгорнули хащі підніжжя пагорка, що висунувся й повис над Бористеном. А далі – на низькому березі ріки – спить у світляній імлі місто під зеленими горбами.
Дивиться на нього самітній мандрівник коло багаття – Андрій з Бетсаїди. Уявляє собі душу цього міста, щоб завтра, як промовить до люду, знайти слова, якими одягне ту науку – “Вість Благу”,- що несе її далекому світові.
І гарне Андрієві місто, що угніздилось там долі, обгорнене зеленими горбами. Дарма що нема в ньому монументальної величі Рима, ані багатства Тіра чи пишності Александрії.
Воно – як обличчя молодої гарної жінки, що не пишається своєю уродою, а лише тішиться нею. І усміхається, без виклику й без бажання сподобатися. Бо цей усміх – випромінює з неї, як сяйво зі світла. Він не може не сяяти, бо така природа його.
Однак є в цьому місті і ще щось: злилися в ньому гармонійно два дисонанси – два протилежних собі світи. Еллінський зі своєю божською гармонією форми й думок. І скитський з бойовністю, відвагою, безжальністю й буйністю.
І дикий кочовник, зачарований гармонічними формами, кинув набіги.
Не п’є на учтах вино з черепа вбитого ворога. Бо побачив більш принади у погарах з кованого золота і срібла. Лишилась у скитові нестримна буйність, мінливість та нестійкість непостійного, вільного вітру степів. Бо то – природа скитська.
Але не хоче вже він жити у критому повстю возі без краси, без радості життя – що побачив їх у еллінів.
Нова течія захопила й понесла скита, як несе Бористен жменю сухого листу з понадбережної верби,
Андрій встає, спираючись на свою довгу високу подорожню палицю. І довгим поглядом обгортає вкриті лісом горби,- мов керманич, що у погляд недрімного ока свого замикає біг корабля.
А в душі апостола встають образи – такого ще недавнього минулого! – такого ще недавнього минулого! – яке, однак, вже стало далеким…
Бачить Андрій духовим зором натовп єрусалимський, захоплений вихором жагучої ненависті.., палають помстою очі… стиснені загрожуюче руки піднеслись вгору з прокльонами.
Реве несамовито натовп:
– Розпни! Розпни його!
І кипить розбурханим морем.
А над цим пеклом біснування – тихе обличчя того, хто є світлом світу, життям і шляхом…
Так: перемагає не хаос. Не буря ненависті дає перемогу. Дух переможний – є спокій і гармонія. Вони опанують завжди безлад і хаос.
На хвилину вся Андрієва істота поринає в єдиній по своїй силі згадці – неймовірній для людського розуму. Серце завмирає. Не знаходить в собі тонів, які б могли відгукнутись на те надлюдське, чого людська думка не може вмістити.
Раптом ламає об коліно свою подорожню палицю… Причепленим до шкуратяного паса ножем зарівнює обломлені кінці. Врізає коротшу поперечину у рівнобіжний пень. І утворює хрест.
Немов смолоскип, високо підносить його над містом, горбами й Бористеном, що мерехкотить глибоко долі.
– Силою Хреста – знака Вічності,- у безмежність-бо продовжуються його рамена,- благословляю вас, зелені гори, й тебе, річко широка, й тебе, народе, що у дикій буйності своїй не міг не відчути творчої сили гармонії і спокою… Благословляю вас! – промовив повним голосом апостол.
І застромив хрест над сонним містом й недрімним Бористеном, осяяним недосконалим кругом ущербленого місяця, подібного до маски варварського бога, вирізьбленого рукою митця-варвара.
Коли ранком, на майдані натовп обступив апостола – знали-бо люде з-над Бористену, що мандрівник з натхненними очима завжди більші скарби несе, як найбагатша каравана,- полились вогненним потоком слова Андрієві…
Питався потім також про звичаї люду бористенського, про богів їхніх й віру…
Гордовито і з пихою відповідали йому: вважав-бо люд цей свій рід за найзацніщий у світі.
Від Зевса-бо самого і доньки Бористенової іде він!
– А намети з чорної повсті? Бойові ігри на прикрашених ворожими скальпами кониках – злих, як хижі звірі? Раби, закопані живими, при похоронах взацних вождів?
– Це все було так давно!
Ані найстаріші люди не бачили цього на свої очі, а лише чули – від старих! – що також зі слів прабатьків своїх знали про те.
– Це було давно!
– Тоді ще поклонялися Місяцеві і Мечу!
– І звався нарід, що тут жив,- може, наш, а може, й інший який – скити. А ми – аллани…
Андрій розглядав білі обличчя, ясні, сірі очі, світле волосся…
А в мандрівках своїх – від Дунаю уже! – стільки чув про жовтошкірих скитів з масним, гладким, темним волоссям й вузькими чорними очима…
– Скитів більше нема,- говорить Андрієві сивий, поважний муж. Жрець? Чи, може, співак посвятних співів цього народу…
– Як нема й страшних амазонок – жінок, що не хотіли розніжуватись коло родинного вогниська. Бо ж понад щастя кохання ставили славу перемоги.
– Не ллється більш кров людських офір на вівтар стогрудої богині, увінчаної місяцем, яка – як і Матір Природа – творить на те, щоб знищувати.
– Ми радо слухаємо про богів мирних, що не вимагають крові! – відгукується натовп. І п’ють жадібно воду живу, що подає їм апостол. Коли ж почули про відвічну Божу Мудрість, Стіну Нерушиму – бурею зірвало захоплення слухачів. Не гаючись, враз вирішили заложит ва найвищому горбі перше каміння цієї “Стіни Нерушимої”.
– Твердиню Мудрості поставимо!
– Місто нездобутне!
І з загарою взялися до праці.
Тільки ж надійшли свята Великих Діонісій… За ними Олімпійські вправи… Та й торгівля не може стояти занедбаною…
І у греків помалу вгас перший запал.
Алланам же тяжко втриматись коло чогось, що триває довго і здобувається впертістю й трудом.
І лишилась стіна недокінченою.
Знайшлася-бо й ще перешкода: греки Святиню-Храм хотіли ставити. Аллани ж – твердиню.
Андрій же, посіявши добре зерно благої Вісті, далі пішов у далекі світи – як намітив собі це, ще прощаючись з братом Петром коло Генісаретського озера, співучого, як арфа, арфу нагадуючи й зарисом своїм.
Без палиці ішов.
Хіба ж не сказано:
– Слово Живе – за опертя мені і за світло ногам моїм?
Навіщо ж спиратися на дерево сухе? На очеретину, що від вітру хитається?
На Колхіду тримав путь апостол. Не здобувати золоте руно Язонове – сам поніс, не мертве руно, а Агнця Живого, що знімає гріхи світу, а за ними – страх Життя і тягар Смерті.
(2 votes, average: 4.00 out of 5)