НЕОКЛАСИЦИЗМ В УКРАЇНСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРІ (творчість Миколи Зерова, Павла Филиповича, Максима Рильського, Юрія Клена)

Перш між говорити про творчість такого цікавого для української літератури об’єднання митців, як неокласики, слід визначитися в самому понятті “неокласицизм”, що передбачає опору на поняття “класицизму”, оскільки пряме розшифрування терміна є “новий класицизм”.

Неокласицизм (від грец. Neos – новий і Classicus – зразковий) – тенденція в розвитку літератури і мистецтва, яка проявлялася після занепаду класицизму як літературного напрямку і знаходила вияву використанні античних тем і сюжетів, міфологічних образів і мотивів, у проголошенні гасел “істиного мистецтва” й культу художньої форми, позбавленої суспільного змісту, земних насолод тощо.

Неокласицистичні тенденції знаходять вияв у середині XIX ст. в збірках “Античні вірші” французького поета Леконта де Ліля та “Емалі й Камеї”, у творах російських поетів А. Майкова і М. Щербини, у символістів.

У 20-ті рр. в Радянській Україні існувала група неокласиків, учасники якої переважно відгороджувалися від сучасної революційної дійсності, наслідували мистецтво минулих епох, надавали основного значення формі творів. Так, звертаючись до неокласиків, В. Сосюра писав: “Співаєте ви так, мов не було нічого, і влада не у нас в порепаних руках” (“Неокласикам”), Однак неокласики дійсно намагалися творити не літературу на вістрі зброї, а літературу, що базувалася на вічних засадах прекрасного.

Найбільш послідовними виразниками неокласичних тенденцій були М. Зеров і О. Бургардг. Вони підхопили заклик М. Хвильового про орієнтацію па “психологічну Європу”. До неокласиків належали також М. Драй-Хмара, П. Филипович і М. Рильський.

Справді, неокласики виходили перш за все з нового розуміння засад класицизму, розвивали класицистичні тенденції в новій естетичній дійсності.

Класицизм (лат. Classicus – зразковий) – напрям у європейський літературі і мистецтві XVII – початку XIX ст. Характерна орієнтація на художню творчість Стародавньої Греції й Риму, яка проголошувалася ідеальною, класичною, гідною наслідування. Творці класицизму при відтворенні сучасного їм життя спиралися на по-своєму трактовану поетику Аристотеля і Горація.

Крім орієнтації на античність, для класицизму і неокласицизму характерні: раціоналізм; прагнення побудувати мистецтво на началах розуму; прагнення встановити непорушні закони прекрасного; прагнення до аристократизму, щоб підняти художню творчість над буденністю, надати їй ідеально прекрасного змісту.

Усі ці класицистичні тенденції українські неокласики намагалися запровадити в українську літературу, виводячи її на новий естетичний рівень. Однак, па відміну від інших літературних угруповань, вони не залишили ніяких декларацій.

Творче житія неокласиків склалося по-різному, хоча кожен із них постраждав від нової влади, розчавлений страшною тоталітарною системою, а дехто взагалі загинув.

Микола Зеров (1890-1937 рр.)

Сьогодні ми відкриваємо для себе безсмертність музи, що в 20-ті роки дарувала натхнення Миколі Зерову. Магнетична сила ідей Миколи Зерова притягала до нього не один десяток митців.

Спробуємо здійснити перший підхід до творчості Миколи Зерова.

Мінявся, поглиблювався метод літературознавчого дослідження Миколи Зерова, але з юних літ він проніс переконання, що біографія письменника вирішальною мірою формує його творчі зацікавлення, всю систему поетичного космосу. Не будучи високої думки про власну поетичну творчість, він, однак, свої вірші вважав гарною канвою для спогадів, які збирався писати на схилі літ. Отож і ми пройдемо стежками та дорогами життя цього унікального митця, доля якого випала на складний передреволюційний час, на епоху демократичного відродження 20-х років і трагічно завершилася на Соловецьких островах. Він прийняв цю долю як невідхильний закон і ніде не намагався схитрувати або обдурити. Ішов чесно і прямо, несучи в грудях, за його ж висловом, “гострої розпуки гострий біль”, але водночас і незникаючу буттєву радість, що бриніла “мов співи давнини повноголосі”.

Дитинство його минуло в мальовничому Зінькові на Полтавщині, де він народився 26 квітня 1890 р. в родині Костянтина Іраклійовича Зерова, вчителя місцевої двокласної школи, згодом її директора, а з 1905 р. – інспектора народних шкіл в Кролевці. Батько походив із селян і добре знав, наскільки важлива для молодої людини наука. Тому він зробив усе, щоб його діти здобули вищу освіту. З п’яти синів (були ще 2 дочки) троє стали відомими людьми. Крім Миколи – Дмитро, видатний ботанік, академік АН УРСР; Костянтин, гідробіолог, і Михайло, поет, що виступав під псевдонімом Михайло Орест. Мати – Марія Яківна – походила з козацького роду Яресків з-під Диканьки. У сім’ї в ужитку була російська мова. Українська панувала на вулиці. Марія Яківна знала велику кількість народних пісень, прекрасно їх співала. Величезний вплив на національне самоусвідомлення Зерова справили зіньківський знайомий їхньої родини А. Лещенко і рідний дядько, материн брат Петро Яресько. Інтерес до літератури у сім’ї Зерових був величезний. Зокрема, Микола навчився читати в 4 роки, і світ класичного письменства залишив глибокий слід у його свідомості. У юному віці Микола, під впливом батька, також серйозно захоплювався ботанікою, географією, астрономією.

Закінчивши двокласну зіньківську міську школу (його однокласником був відомий Павло Губенко), з 1900 до 1903 р. навчався в Охтирській гімназії, у зв’язку з тимчасовим переїздом батьків до Переяслава, 1903-1908 рр. – Перша Київська гімназія. Це був важливий період становлення літературних та лінгвістичних інтересів майбутнього поета-перекладача. Особливий вплив на нього справив учитель латини Сітрабша, в якого він навчався необов’язкової на той час древньогрецької мови; зацікавленістю історією Микола зобов’язаний М. Попову, М. Лятошинському. Учителі формували громадянське обличчя гімназистів.

Учився Микола блискуче, але медалі не дістав через опозиційні настрої, “за крамолу”, як сам говорив.

У восьмому класі заснував рукописний журнал “Скучающий восьмиклассник” разом з В. Воскресенським (майбутній професор зоології), І. Кожичем (актор Московського художнього театру).

Микола мав природній хист до перевтілення, пародіювання, розважання друзів.

У 1908 р. вступив на історико-філологічний факультет Київського університету. Спочатку думав вступати до Петербурзького університету, проте не мав надії потрапити на казенний кошт. Він хотів учити історію та літературу Давнього Риму, але не було відповідних фахівців, і юнак перейшов на російський історичний факультет. Написав курсову роботу “Літопис Грабянки як історичне джерело і літературна пам’ятка” (1913-1914 рр.),у 1912 р. – друкує статті у журналі “Світко”, виступає з рецензіями в газеті “Рада”. Враження цього часу відображається 1920 р. в сонетоїді “Олесь” :

Коли ж минав патріотичний бред –

В смутному Києві, веселім Відні – ,

Він однаходив звуки відповідні

І запоменний точив із себе мед, –

Бо ж він стільник, а не пуста вощинка,

Бо ж він Олесь, а не Грицько Чупринка.

М. Зеров брав активну участь у літературному житті України, виступав як критик, редагував бібліографічний журнал “Книгар” (1919-1920 рр.). Упродовж 20-х рр. був професором літератури у Київському університеті, співробітником АН, редактором книжкових видань.

З першими поезіями М. Зеров виступив 1918 р. За його життя вийшло дві поетичні збірки – “Антологія античної поезії” (1920 р.); “Камена” (1924 р.). Йому також належить значна кількість змістовних досліджень з історії української літератури. Окремими виданнями вийшли “Леся Українка”, “Нове українське письменство” (1924 р.), “До джерел” (1926 р.), “Від Куліша до Винниченка” (1929 р.).

З кінця 20-х рр. почалося справжнє політичне цькування письменника. Тому він змушений був виїхати з України, залишившись без роботи, оскільки був звільнений з посади професора Київського університету. 25 грудня 1934 р. Микола Зеров від’їжджає до Москви. 27 квітня 1935 р. його заарештовують, а 20 травня – переводять до Києва, де звинувачують в участі у контрреволюційній націоналістичній організації.

1 – 4 лютого 1936 р. відбувся суд, у результаті якого письменника визнано членом терористичної націоналістичної організації й засуджено на 10 років заслання. Митець залишився незламним і навіть на засланні продовжував наполегливо працювати. Перебуваючи на Соловках, Микола Зеров переклав “Енеїду” Вергілія.

9 жовтня 1937 р. при перегляді справи його засуджено до вищої міри покарання, а 3 листопада 1937 р. митець був розстріляний. Тільки 1956 р. М. Зерова було реабілітовано посмертно за відсутністю складу злочину.

Характеризуючи літературні переклади М. Зерова, академік О. Білецький писав, що “в них точність сполучається з вишуканістю, – і яким ремісництвом здаються в порівнянні з ними російські переклади Овідія, Тібулла чи Горація, зроблені Фетом! Перекладами М. Зерова не лише збагачується виднокруг українського читача, збагачується й сама література – удосконалюючи український гекзаметр, емоційний дистих”.

А Ю. Клен писав так: “…всі поети 20-х років вчилися у Зерова. Багатство його словника було незрівнянне. Навіть Тичина і Рильський давали йому перечитувати свої рукописи перед тим, як друкувати”.

Павло Филипович (1891-1937 рр. )

Про Павла Филиповича написано чимало, щоправда здебільшого як про поета, і на жаль, значно менше як про чудового літературознавця, професора, викладача.

Повнота творчого самовияву поста і вченого Павла Филиповича припадає на 20-ті роки. Прийшов він у літературу вже сформованою особистістю, інтелігентом, вихованим на гуманних ідеях української та світової літератури.

Сьогодні ми можемо тільки дивуватися, як вдавалося йому в жорстких умовах “залізної доби” досягти злагоди своїх поетичних захоплень і наукових інтересів.

Народився Павло Филипович 2 вересня 1891 р. веслі Кайтанівка на Київщині (тепер Черкаська область) у родині священика. Середню освіту здобув у відомій колегії Павла Галагана, а закінчив її 1910 р. і того ж року вступив до Київського університету на правознавчий факультет. Провчившись рік, він переходить на історико-філологічний факультет слов’яно-руської філології.

Писати почав рано, навчаючись ще у колегії. Перші твори, написані російською мовою, друкувалися в російських журналах “Вестник Европы”, “Жатва”, “Заветы” під псевдонімом Павло Зорев.

“На національне самоусвідомлення Павла Филиповича вплинула буржуазна революція 1917 р.,яку він сприймає як “державно-національне відродження українського народу”. Відтоді П. Филипович пише українською мовою, перейнятий вірою у відродження рідної землі:

Не хижі заклики пожеж,

Не безнадійний рев гармати –

В поля майбутнього зайшла ти –

Минулу радість в них знайдеш.

А давне слово на сторожі,

Напівзабуте слово те,

Як пишне дерево, зросте

У дні співучі і погожі.

(“Не хижі заклики пожеж”)

З 1917 р. Филипович працює на посаді приват-доцента в Київському університеті, до 1933 р. – професором, викладачем історії літератури.

Для поетики та естетики Павла Филиповича характерна людяна сутність його лірики, філософського освоєння фольклорного різноманіття української народної творчості.

У своїй поезії він однаково уважний і до історичного досвіду людства, і до навколишнього життя.

Найкращим здобутком поста є інтимна лірика, з її філософським осягненням світу, відвертістю у найпотаємніших почуттях.

Кому не мріялось, що е незнана Муза –

Беззісурна дівчина, привітна і струнка,

Яки в минулому з’явитися уміла,

Поетам радості, і вроди, і любові,

І навіть дудочку приносила тоненьку,

І награвала їй пісні сама.

(“Кому не мріялось…”)

За час, коли 1919 р. в “Музагеті” з’явилися перші, написані українською мовою, вірші, Павло Филипович видав поетичні збірки “Земля і вітер” (1922 р.) та “Простір” (1925 р.).

Збірка “Земля і вітер” – це лірика зрілого художника. Вона багата на прикмети сучасного життя поета. Тяжіння до простоти та ясності лежить в основі його метафоричних образів.

Драматичну роздвоєність людини у двох світах показано у збірці “Простір”. Виразно розкривається філософсько-естетична сутність поезії Павла Филиповича в його поглядах па людину та її призначення. Тогочасна пролетарська настанова полягала в тому, щоб зображати конкретну людину – шахтаря, будівника, цегляра, як у Рильського. Що ж до творі в П. Филиповича, то його герої постають переважно як образ узагальнений і вічний, до якого тягнуться усі роздуми поета. Таким прикладом є вірш “Різьбярі”:

В високій залі промину малюнки,

І пильної уваги не зверну

На пил, на штучні візерунки

І на залиту фарбами стіну.

Перегоріли задуми колишні

І лілія не радує мене,

Коли не сяє крізь кольори пишні

Людське обличчя мудре і ясне.

Навряд чи Павло Филипович міг сказати про себе: “Я молодий, бо з молодими”, хоча сподівання на молоде покоління у нього наявні. Собі, своїй поезії він відводить інше місце, заявляючи: “Пора і мені… засохлим листям осіннім промайнуть у майбутні дні”, обираючи “мудрість спокою”.

Павло Филипович до останнього часу майже не був відомий як літературознавець і критик. Його літературознавчі праці зібрані у книжці “Література”, що з’явилась, однак, не в Україні, “як поклін українського громадянства на еміграції в Австралії”. До неї увійшли дослідження про Т. Шевченка, 1. Франка, Лесю Українку, О. Олеся, М. Коцюбинського.

Восени 1935 р. Филипович був безпідставно заарештований, звинувачений у причетності до терористичної групи і засуджений до страти. Потім вирок був змінений на десятирічне ув’язнення. Але життя його обірвалось раніше. Є припущення, що в листопаді 1937 р.

Михайло Драй-Хмара (1889-1939 рр.)

В історію української літератури М. Драй-Хмара ввійшов як учасник літературного угруповання “неокласиків”.

Народився він 28 вересня 1889 р. у селі Малі Канівці Золотоніського повіту на Черкащині, в козацькій родині. Рано залишився без матері.

Початкову освіту здобув у Золотоноші, потім закінчив чотири класи Черкаської гімназії. Багато дало йому навчання в колегії Павла Галагана в Києві (1906-1910 рр.), де він опанував багато мов.

1910 р. – навчається в Київському університеті.

1915 р. – Петербурзький університет.

1917 р. – повертається в Україну.

У своїх віршах М. Драй-Хмара віддається пошукам гармонії з природою, з людьми і світом. Він милується красою рідної землі, озерами, луками, золотим сонцем, що скотилось на пухку солому, журавлями, які спішать з вирію. Природа у своїй багатогранності передає всю гаму людських почуттів і настроїв, живить душу, втамовує біль. Пейзажні мініатюри поета вражають майстерним відтворенням звукових і зорових вражень. “Я світ увесь сприймаю оком, бо лінію і цвіт люблю”, – пише він в одній із своїх поезій. Серед кращих зразків його пейзажної лірики – “Мене хвилює синій обрій”, “Бреду обніжками й житами”, “Накинув вечір голубу намітку”, “Лани – як хустка в басамани” та ін.

Чудовим взірцем справжньої поезії став соне т М. Драй-Хмари “Лебеді”. Надрукований у “Літературному ярмарку” в грудні 1928 р., згаданий сонет фактично став останнім публічним виступом неокласиків. Послуговуючись інакомовленням і символічною образністю, М. Драй-Хмара веде мову в цьому творі про “гроно п’ятірне нездоланих співців”, власне, маючи на увазі М. Зерова, М. Рильського, П. Филиповича, О. Бургардта й себе, автора. Це вони, об’єднані спільними інтересами та ідеалами, не боялись “зими погроз”, розбивали “лід одчаю і зневіри”, пробиваючи собі дорогу до світу, “де пінить океан кипучого життя”. У символіці сонета вгадується культурна ситуація в Україні, на той час уже вкрай несприятлива для вільної творчості, обстоюється право митця на свою думку, громадянську позицію. З’явившись друком за умов, коли посилювались випади проти неокласиків, сонет М. Драй-Хмари став сміливим словом на захист літературних побратимів поета. Твір зазнав брутальної догматичної критики, а його автор був позбавлений можливості друкуватися.

Як і загалом неокласики, М. Драй-Хмара багато й майстерно перекладав. Завдяки його натхненній перекладацькій творчості в Україні вагомо зазвучало слово А. Міцкевича, Ш. Бодлера, П. Вердена, Ш. Леконта де Ліля, О. Пушкіна, М. Лєрмонтова, О. Блока, С. Єсеніна, М. Богдановича та ряду інших майстрів світової поезії.

Помітний внесок М. Драй-Хмари і в розвиток українського літературознавства. У 1926 р. окремим виданням вийшла його грунтовна монографія “Леся Українка”. Звертався він і до проблем розвитку шевченкознавства, зібрав нові матеріали до життєпису В. Чумака, вивчав славістику, цікавився здобутками білоруської літератури (праці про М. Богдановича, Я. Купалу).

М. Драй-Хмара міг би ще багато зробити задля українського письменства, але в розквіті творчих сил його заарештовують у березні 1933 р. Невдовзі письменника випускають на волю, але позбавляють усіх посад, навіть не даючи можливості влаштуватись на будь-яку роботу. Другий арешт стає фатальним. Висунуте проти нього звинувачення стандартне: націоналістична контрреволюційна діяльність. І хоча М. Драй-Хмара все заперечував, покарання було досить жорстке – п’ять років таборів. Його невільницький шлях пролягає на Колиму: тут він працює на шахтах, промиває пісок, стоячи по коліна в крижаній воді. З часом постановою “трійки” УНКВС йому додають ще десять років за антирадянську пропаганду в таборі. Пішов він із життя у 1939 р. Щодо цього існує версія, підкріплена спогадами, що під час одного з чергових розстрілів кожного п’ятого у шерензі письменник став на місце смертника, тим самим урятувавши молоду людину.

Завдяки дружині поета до нас дивом дійшов рукопис другої його збірки “Сонячні марші” та написаний 1936 р. у Луканівській в’язниці трагічний вірш “І знов обвугленими сірниками…”. Згаданий вірш – то скрик болю і невимовної туги за молодістю, щастям і волею.

Максим Рильський (1895-1964 рр.)

Максима Рильського називають шляхетним неокласиком. Його поетичний світ напрочуд мальовничий, сповнений ясності і прозорості.

Максим Тадейович Рильський народився 19 березня 1895 р. в Києві в родині відомого етнографа й громадського діяча. Дитинство минуло в с. Романівка (тепер Житомирська обл.).

З 1908 р. навчається в третьому класі приватної гімназії Науменка. Перші роки свого навчання мешкав у родині відомого композитора М. В. Лисенка.

У 1918 р. вступив до університету св. Володимира на медичний факультет, а згодом – на історико-філософський. У революційні роки працює в м. Сквирі помічником продовольчої управи, пізніше вчителює по селах.

19 березня 1931 р. заарештований за безпідставним звинуваченням у приналежності до української контрреволюційної організації і через півроку був звільнений з-під варти.

У 1942 р. М. Рильський був удостоєний Сталінської премії 1 ступеня. Очолив Інститут мистецтвознавства, фольклору та етнографії.

У 1947 р. поета було звинувачено в українському буржуазному націоналізмі. Нищівній критиці були піддані й найбільш високохудожні твори.

Помер М. Рильський 24 липня 1964 р. Похований у Києві на Байковому цвинтарі.

Писати М. Рильський почав рано. Перша збірка “На білих островах” вийшла, коли юнакові було 15 років. Основною рисою поетичного стилю письменника є поєднання культурних традицій з новаторськими ідеями. Протягом 20-х рр. виходять збірки “Синя далечінь”, “Крізь бурю й сніг”, “Тринадцята весна”, “Де сходяться дороги”.

На творчості М. Рильського позначився вплив тоталітарного режиму. По-справжньому виріс поет у творах, написаних у роки війни (цикл “Слово правди”),

У післявоєнні роки виходять збірки “Троянди й виноград”, “Далекі небосхили” (1959), які були відзначені Ленінською премією 1960 р.

Злет поетичного натхнення позначений в останніх збірках М. Рильського: “Голосіївська осінь”, “Зграя веселиків”, “В затінку жайворонка”, “Зимові записи”.

М. Рильський – видатний учений, фольклорист, літературознавець, критик. Вій створив в Україні школу перекладу.

Іван Ільєнко писав про М. Рильського: “Вій увійшов у безсмертя розкутим, гармонійним, людяним, сповненим душевної краси”.

Юрій Клен (Освальд Бургардт) (1891-1947 рр.)

Освальд Бургардт народився на Поділлі, у мальовничому селі Сербинівці 4 жовтня 1891 р. в сім’ї купця Фрідріха Бургардта та прибалтійської німкені Каттіни Сідонії Тіль. Батьки виховували дітей в атмосфері шанування рідної мови та звичаїв, і водночас – у дусі любові до України, то стала для них другою батьківщиною. Незабутнє враження на Освальда справив немирівський швець Каня, в якого Бургардти ви наймали помешкання з 1896 р. (він зображений у поемі “Попіл імперій” як “рябий чорноволосий Никанор”, котрий “сплітав в мереживо казкарське злото”, полонивши ним душу майбутнього поета). Запам’яталась йому й Воронівка з російською початковою школою, і гімназія у містечку Славуті на Поділлі.

Київ у житті Освальда Бургардта відігравав особливу роль. Тут він із золотою медаллю закінчив Першу київську (Олександрівську) гімназію (спочатку навчався у немирівській). Тут він 1911 р. вступив до Київського університету св. Володимира, де дістав грунтовну освіту, студіюючи англійську, німецьку, слов’янську філологію та загальну історію літератури. На здібного студента звернув увагу професор історії та теорії літератури В. Перетц – один із засновників філологічної школи в українському літературознавстві, з якої вийшли відомі науковці: С. Маслов, Б. Якубський, В. Петров, М. Драй-Хмара, І. Огієнко, О. Дорошкевич та інші.

Тут, у Києві, спалахнуло кохання майбутнього поета до Раїси Чернявської – делікатні згадки про це знаходимо в “Попелі імперій”.

Навчання в університеті довелося перервати у зв’язку з початком Першої світової війни: молодий учений разом із тридцятьма німецькими юнаками, що їх царська влада визнала “небезпечними”, був засланий до Архангельської губернії (Мар’їиа Гора). Через рік така ж доля спіткала його матір (батько помер 1912 р.) та сестру Жозефіну – у майбутньому відомого вченого; вони опинилися у Курській, а старша сестра, Вікторія, – у В’ятській губернії.

Згодом, після революції 1917 р” Освальд Бургардт, повертаючись із заслання, заїхав до родини в Курськ (1918), і вони разом вирушили до Києва, що зустрів їх відлунням “золотого гомону” (П. Тичина) та суворою і трагічною реальністю Громадянської війни.

Цей період життя Освальда Бургардта найменш ясний. Він, за пізнішим свідченням свого племінника Зігфріда Венде (сина Вікторії), поїхав до Німеччини восени 1918 р. і мало не був прикликаний до кайзерівського війська. Гостював у Вікторії, яка проживала тоді у Ланцігу, продавав газети разом з її чоловіком Артуром Венде, на той час безробітним.

Не знайшовши щастя на батьківщині предків, Освальд Бургардт повертається до Києва, згадуючи свої німецькі пригоди зі словами: “Ось вам спартаківець”. Університетське навчання він закінчив, захистивши диплом, аж 1920 р. Згодом вступає па дворічний курс аспірантури при дослідному інституті УАН, де студіює германістику й отримує диплом першого ступеня (1923 р.), водночас учителює в Баришівському соціально-економічному технікумі.

Найближче він зійшовся тоді з майбутніми неокласиками. Ще до революції, як і Освальд Бургардт, П. Филипович, М. Зеров, М. Драй-Хмара навчалися в університеті св. Володимира, але познайомилися пізніше. Особливо теплими були стосунки Освальда Бургардта з Миколою Зоровим, з яким йому випало працювати у соціально-економічному технікумі та трудовій школі містечка Баришівки, куди їх запросив 1920 р. директор М. Сімашкевич. Після “сторозтерзаного”, голодного і холодного Києва Баришівка здавалася сподіваною мирною гаванню. Микола Зеров охрестив її Лукрозою (від латинського “бариш”) на противагу зруйнованому “Баальбеку” (Києву), а поетів (себе та Освальда) жартівливо уподібнив у вірші до різьбярів, котрі

В душі плекали сон далекої Еллади

І для окружних орд, для скитів-дикунів

Різьбили з мармуру невиданих богів.

І він мав рацію, адже, як писав О. Бургардт у своїх “Спогадах про неокласиків”: “Лукроза паша стала культурним центром, який випромінював своє світло па всю округу, сягало воно навіть до Києва”. Подеколи сюди заїздив Павло Филипович, який жив тоді поблизу тірольського села Лойташ. Неподалік, у Земмефельді, мешкав поет Л. Мосендз, з яким вони згодом написали сатиричні “Дияболічні параболи” під спільним псевдонімом Порфирій Горотак.

Саме в Тіролі була створена більша частина епопеї “Попіл імперій”. Якийсь час Юрій Клен читав лекції як позаштатний професор славістики в Інсбруцькому університеті: три спецкурси німецькою мовою (“Історична руська граматика”, “Билини”, “Утворення Київського князівства”) й один українською (“Леся Українка та її переклади з Г. Гейне”).

В Австрії Юрій Клен відчував нестачу зв’язків з українською літературною еміграцією. Він тричі нелегально переходив німецько-австрійський кордон, був у Мюнхені, Авгсбурзі, Нюрнберзі та інших містах; у Мюпстері домовився про викладацьку роботу, у Зальцбурзі редагував журнал “Литаври” (до осені 1947 р.), назву якого, очевидно, перейняв від однойменного антифашистського часопису Олени Теліги, розстріляної гітлерівцями 21 лютого 1942 р. в Бабиному Яру. Та головне – знайшов українське товариство, роззосереджене по репатріаційних таборах (наприклад, у Міттенвальді, названому “українськими Афінами”, де читав лекції, власні новели, нариси, поезії, уривки з епопеї “Попіл імперій”).

Фатальним для Юрія Клена виявився останній нелегальний перехід кордону восени 1947 р., коли теплий вересень різко змінився холодним жовтнем. Уже на власному авторському вечорі, який відбувся 24 жовтня в українському таборі Зоммеркасерне, він виглядав дуже застудженим. Наступного дня не поїхав до Мюнхена, де мав читати чергову лекцію в Українському вільному університеті: запалення легенів прикувало його до ліжка. Ще не одужавши остаточно, він вирушив до Авгсбурга, де проживали його родичі. Ця поїздка трагічно обірвалася: Юрій Клен помер 30 жовтня 1947 р. Похований він в українській частині кладовища Вестфрідгоф. “У моїй пам’яті, – згадує Наталія Полонська-Василенко, котра бачила Юрія Клена в останні дні його життя, – назавжди залишаться його темні сумні очі, його м’який, повний страждань голос, коли він читав нам свою поему “Попіл імперій”, перед картинами якої бліднуть описи Дантового пекла.

Важко сказати, чи став би Освальд Бургардт українським поетом Юрієм Кленом, якби не вчителювання в Баришівці-Лукрозі. Адже ні в гімназиста-початківця, ні навіть у тридцятирічного автора вправних російських сонетів цього не помічалося. Баришівський період перевернув його уявлення про українську поезію, яка доти здавалася йому безнадійно провінційною. Саме Микола Зеров допоміг йому по-новому осмислити глибину української лірики, взятися до збагачення її перекладами з інших літератур. “Зеров прищепив і мені звичай гутенбержити”, – із вдячністю згадував Юрій Клен у “Спогадах про неокласиків”. Він не розлучався з рукописними збірками “Мета та мусіка”, “Тівіає”, “Четверогласник”, що їх подарував йому Микола Зеров; та й сам подарував Миколі Зерову зошит власних віршів, намалювавши на обкладинці цибулю і рожу, які символізували “Лукрозу”, тобто обігрували латинізовану назву Баришівки.

То були російськомовні вірші. І в цьому немає нічого дивного: адже чимало майбутніх українських поетів виховувалось у повній або частковій ізоляції від рідної мови, літератури і культури. Так починали і М. Драй-Хмара (з рукописного журналу “Лукоморье”, що видавався в київській колегії Галагана), і П. Филипович (друкуючись у “Вестнике Европы” чи “Курантах” під псевдонімом Павел Зорев), і М. Зеров, і М. Йогансен, і В. Поліщук, і В. Сосюра, і О. Близько, і багато інших.

Перший відомий дослідникам вірш Освальда Бургардта – “Моя тоска, как крыльев черных трепет…” (Київ, 1913 р.). Крізь усі нашарування неоромантичних та символістських кліше на кшталт “лазоревых стихий” та “среброзарных вечеров” поволі пробивався природний голос молодого поета. Уже в архангельському засланні з’являються щирі вірші, позначені яскравими образними знахідками. Так, персоніфікована осінь “в ожерелье из яркой брусники”, гублячи “гроздья морошки”, спроквола ступає “в ярко-алом своем сарафане”. А на її шляху –

Там, на куполе випуклой горки

Три берези белели в парче

И роняли лимонние корки

В темний мох на зеленом плаще.

(“Осень”)

Чимало віршів зникло разом з викраденими речами, коли пост повертався із заслання. Тож автор намагався відтворити їх із пам’яті. Це підтверджує і єдиний зошит, що зберігається у відділі рукописів Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка AН УРСР, куди поет записав свої вірші 1914-1921 рр., згрупувавши їх у відповідні цикли (“Природа”, “Север” та ін.). Чималу увагу приділяв він сонетній формі. Про це свідчать, зокрема, шістнадцять вишуканих сонетів, написаних російською мовою (їх надіслав до Інституту літератури Вольфрам Бургардт), очевидно, на початку 20-х рр. (“Король”, “Аскет”, “Бог”, “Голгофа” та ін.).

Самобутність неокласика Ю. Клена, зумовлена передусім його поетичним хистом, полягає перш за все в тому, що він органічно поєднував неокласицизм з модернізмом, беручи собі за зразок і творчо використовуючи традиції символізму та російського акмеїзму, перегукуючись передусім з М. Гумільовим. Це виявилося в насиченості його віршів екзотичними образами, романтикою морських плавань і моря взагалі, загадкових морських країв, яскравими й незвичними епізодами, історичними постатями.

Критик Яр Славутич у статті “Українська модерна поезія” пише, що “світогляд Юрія Клена – грунтовно ідеалістичний”, і наводить, як доказ, такий уривок:

Правдивий світ, – Не той, для ока зримий, –

Крилами розтинаючи вогонь,

Гойдають тихо грізні серафими

На терезах своїх долонь.

Він, наче плід, важніє й дозріває,

Наллятий плином невідомих лон,

І темний сік, буруючи, співає,

Немов вино Господніх грон.

Неокласики багато зробили для розпитку української літератури, і, можливо, якби їх творчість не була так нагло обірвана, зробили б іще більше. Та й той доробок, який ми маємо, їхня творчість та літературні переклади становлять цінні сторінки нашої літератури.



(2 votes, average: 3.00 out of 5)