Наукова і політична постать М. Драгоманова – Творчий доробок Б. Грінченка у контексті полеміки з М. Драгомановим
“Я завше прожив так, що мене по меншій мірі з двох боків лаяли, й навіть таке сам собі правило виробив, що як що-небудь напишу таке, що лають тільки з одного боку, то вважаю за діло невдячне”, – писав М. Драгоманов І. Франкові.
Лише за зв’язки з М. Драгомановим закривалися газети й журнали, а їх видавців кидали за грати. Російське самодержавство вимагало від урядів інших держав видачі або виселення політичного емігранта та суду над ним. Без впливу М. Драгоманова не обійшлася жодна з політичних течій кінця ХІХ століття. За образним висловом І. Франка, М. Драгоманов нагадував собою “великий прапор з багатьма китицями ідей та думок… Багато діячів партій намагалися знайти серед них зручну й підходящу, щоб, чіпляючись за неї, спробувати оголосити й весь прапор, всього Драгоманова своїм, а себе – його послідовниками”.
М. Драгоманов народився в Гадячі на Полтавщині (1841-1895) у дворянській родині, був нащадком козацької старшини. З останнього класу Полтавської гімназії був виключений без права вступу до інших навчальних закладів. І лише втручання Пирогова (попечителя Київського округу) врятувало становище: його відрахували за власним бажанням, дозволили скласти іспити екстерном. У 1859 році М. Драгоманов став студентом Київського університету, а Пирогова згодом звільнили з посади попечителя за демократизм. М. Драгоманов надавав великого значення роботі народних шкіл, розцінював їх як засіб політичної пропаганди, а тому й сам був викладачем школи для підготовки сільських вчителів, які в 1862 році були заборонені.
Етапним у формуванні політичних переконань Драгоманова був його виступ від імені київських студентів
Над труною Т. Шевченка, коли в 1961 році його прах перевозили в Україну.
У 1863 році як перспективного студента М. Драгоманова залишили при кафедрі римської історії в університеті. Через сім років (у 29-річному віці) він захистив магістерську дисертацію “Вопрос об историческом значении Римской империи и Тацит”. Це дало йому право наукового відрядження за кордон. Щоб утримувати сім’ю і платити за навчання брата й сестри (Олени Пчілки), Драгоманов змушений був співпрацювати з газетами. Його життєвим кредо став афоризм: чиста справа вимагає чесних засобів і чистих рук. Тому він у 1866 році подав голос за введення в школах навчання рідною мовою (стаття “О педагогическом значении малорусского языка”). Після Валуєвського циркуляру 1863 року ця думка була крамольною. Драгоманов узявся науково й коректно довести помилковість цього указу, обгрунтувати право українців на користування рідною мовою, на розвиток національної культури. Ця обережна спроба була оцінена як вияв сепаратизму – і на рівні міністра освіти Росії піднялось питання про неможливість для Драгоманова залишатися викладачем університету. Внаслідок урядових санкцій М. Драгоманов зміцнював зв’язки з національно-визвольним та культурно-освітнім рухом, із Київською та іншими “Громадами”, він уклав низку фольклорних збірок, зокрема “Исторические песни малорусского народа” (2 томи) тощо.
Як історик М. Драгоманов вважав доцільним утворення в майбутньому всеслов’янської федерації на чолі з сильною Росією. Він виступав і проти українського сепаратизму, і проти великоруських централістів, тому й був критикований різними і протилежними політичними силами. Український рух Драгоманов вітав і підтримував, але прийшов до висновку, що найбільша його слабина полягає в тому, що він значною мірою був імпульсивним, романтично-емоційним і зовсім не опертий на науку. Саме тому найголовнішим завданням він вважав потребу дати цьому рухові наукову основу: з’ясувати походження українців, їхні етнографічні особливості, вивчити усну народну творчість, удосконалити мову, створити словники і підручники.
Репресивні заходи зробили Драгоманова політичним емігрантом, позбавили його ілюзій про культурницьку роботу поза політикою. Він вважав, що національна ідея – не основна, а лише складова частина боротьби народу за визволення (Україна як засіб). Із цим не погоджувалися Б. Грінченко, І. Франко, вважаючи головною національну ідею (Україна як мета).
Під час роботи за кордоном Драгоманов вирішив видавати там позацензурний журнал українських письменників і знайомити Європу з культурою і життям українців. В Росії його звинуватили у пропаганді відокремлення української культури від російської і запропонували подати у відставку з університетської посади, стала реальною загроза виселяння. Крім того, вже було підготовлено Емський указ 1876 року.
Через непорозуміння між поліцією і міністерством внутрішніх справ Драгоманову пощастило одержати закордонний паспорт і восени 1876 року виїхати з Росії назавжди. У Відні він заснував власне видавництво, близько зійшовся з І. Франком, за що, власне, Франко – студент і потрапив до в’язниці в 1877 році. Після закінчення дії закордонного паспорта Драгоманов змушений був переїхати у Швейцарію – в Женеву. Там на зібрані “Громадою” гроші він організував українську друкарню. У травні 1878 року на літературному конгресі в Парижі він виголосив промову “Література українська, проскрибована урядом російським”, навівши текст Емського указу, наголосивши, що під заборону потрапили навіть духовні книги.
М. Драгоманов досліджував творчість Т. Шевченка. Тісно контактував з російською еміграцією, її лідерами, проте його обурювало їхнє ігнорування національних проблем у царській Росії як вияв великодержавного шовінізму. Щодо знання української мови політичними агітаторами Драгоманов вимагав: “Если не знают, то должны или учиться, или уезжать туда, где они знают”. До заслуг Драгоманова належить і те, що він видав у Женеві “Кобзар” Т. Шевченка, не спотворений цензурою, а в первісному вигляді, яким його підготував сам поет.
У 1889 році у зв’язку з організацією в Болгарії Вищого училища (майбутнього Софійського університету) М. Драгоманова запросили на кафедру загальної історії. Російський уряд кілька разів вимагав вигнати з Болгарії небезпечного емігранта та лише великий авторитет М. Драгоманова й обурення громадськості дали можливість болгарському урядові відхилити вимоги російських сановників. Поступово Драгоманов перейшов на читання лекцій болгарською мовою, чим здобув визнання студентів і професорів. Коли в 1894 році Леся Українка приїхала в Софію, вона теж відвідувала його лекції.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)