Наука як соціальний інститут
У цьому розділі мова знову піде про філософський аналізі науки у вузькому сенсі (філософія науки). Але якщо в розділі 7 наука розглядалася з загальних позицій як феномен культури, тепер – як складна система особливої інституційно організованої діяльності, що забезпечує максимальні можливості для наукової творчості, генерації й нарощування наукового знання, а також створює
сприятливі умови для його ефективного функціонування та використання в суспільстві. Такий інституційно-організаційний погляд на науку виділяє в ній складну ієрархічну систему організацій і установ, різних видів діяльності і відносин між суб’єктами. Наука, як і будь-який соціальний інститут, здійснює розподіл соціальних статусів і ролей, функцій, прав і обов’язків, типових для наукової діяльності [70]. Причому це відноситься до організацій, діяльності та відносин як всередині, так і поза науки. Крім того, виникає необхідність оптимального управління в науці і наукою, а також сполучення етичних норм, принципів науки з цінностями суспільства.
Як соціальний інститут наука стала оформлятися в ХVII-ХVIII ст., Коли вона перетворилася на значимий вид діяльності, визнаний суспільством. До середини ХІХ ст. сформувалася дисциплінарна організація науки. Виникла розгалужена система дисциплін зі складними взаємозв’язками. Наука проникла в сферу освіти.
Поступове ускладнення науки в організаційному плані є процес історичний. Серед важливих і недостатньо вивчених теоретичних проблем можна виділити проблеми еволюції організаційно-комунікативних форм наукової діяльності та суб’єкта наукової діяльності. Розглянемо їх трохи докладніше.
Наука розвивається не у вакуумі, а в тісному взаємозв’язку з розвитком суспільства, т. Е. У зв’язку зі змінами у матеріально-технічному базисі, соціально-економічній, політичній і духовній сферах суспільства. Відповідно до цього змінювалися не тільки зміст і характер наукового знання (у плані його поглиблення, розширення й ускладнення), що входить в предмет філософсько-методологічного аналізу, але і технологія наукового дослідження, характер наукової праці, суб’єкт наукового пізнання, організаційні форми наукової діяльності і форми комунікації в науці.
Можна вибудувати таку схему залежності зазначених моментів. Потреби суспільства на кожному етапі розвитку, його ціннісні орієнтації, цілі й установки, обумовлені матеріально-економічними і духовними факторами, опосередковано визначають цілі наукового пізнання в кожну епоху.
Цілі і завдання наукового пізнання обумовлюють засоби пізнання: теоретичні та матеріальні. Взаємодія засобів пізнання в певній структурі, обумовленої цілями і завданнями науки, втілюється в технології наукового дослідження. Послідовність технологічних дій та операцій в науковому дослідженні має певний необхідний характер. А форма і склад цих дій та операцій лімітуються функціональними можливостями наукового обладнання, рівень розвиненості якого історично обумовлений.
Технологія обумовлює характер наукової праці, параметри його функціонального поділу, рівень спеціалізації, співвідношення індивідуального та колективного, ступінь організаційної залежності дослідників, співвідношення власне пізнавальної та сервісної діяльності. Як похідні цього складаються організаційні форми наукової діяльності. У розвиненій науці ці організаційні форми містять та адміністративно-управлінську субординацію відносин суб’єктів наукової діяльності, відповідно до якої складається кадровий контингент як за кількісним, так і по професійному складу, обсяг якого фіксується штатним розкладом. У відповідності з усім цим еволюціонує суб’єкт наукової діяльності та форми комунікації в науці. Ця загальна схема повною мірою може бути представлена в розвиненій науці. Дамо короткий огляд історичної еволюції названих компонентів.
На ранніх етапах розвитку науки (до ХVII ст.) Була відсутня чітко виражена спрямованість наукової діяльності на розкриття об’єктивних законів за допомогою експериментальних досліджень і застосування отриманих знань у матеріально-виробничій діяльності. Накопичення науково-теоретичних знань йшло переважно в надрах філософії. Розімкнутість науки і виробництва проявлялася з метою наукового пізнання, які, як правило, були умоглядними і не підлеглим нагальним потребам практики. Наприклад, для античної науки центральними були питання про те, що таке Космос і яке місце і призначення людини в ньому.
Така цільова установка задавала античній науці і вибір відповідних засобів пізнання. В якості останніх виступали переважно логічні прийоми обробки результатів споглядання і умогляду. Пізнання в основному було пов’язано з використанням “природного засоби” – мозку людини. Вся “технологія” науково-дослідної діяльності зводилася до логічної роботі з поняттями. Люди науки зазначеного періоду швидше були мислителями, ніж вченими в сучасному розумінні слова.
Відповідними були характер наукової праці і суб’єкт наукової діяльності. Наукова праця мав індивідуальний характер діяльності мислителя-енциклопедиста, оскільки наука ще не відокремилася від філософії, масив наукових знань був дуже обмежений і була відсутня предметна спеціалізація наукової праці. Наукова праця завжди є динамічний єдність живої і матеріалізованої (опредмеченного праці). Опредмечений працю представлений готівковим науковим знанням попередників і сучасників. У міру розвитку науки роль опредмеченного праці значно зростала, в той час як на ранніх етапах вона була незначна.
Виникали в цей час філософсько-наукові школи не виступали в якості справжнього суб’єкта наукового пізнання. Вони представляли собою колектив учнів, ідейно підлеглих чолі школи. Учні, як правило, розвивали ідеї свого вчителя, залишаючись в руслі його концепції. Ті ж з них, хто виходив з під його впливу, засновували власні школи. Відсутність стабільних “горизонтальних” зв’язків, безпосередньої кооперації праці між учнями не давало можливості говорити про дійсно колективному характері наукової праці, незважаючи на наявність взаємодії “по вертикалі” (вчитель – учень). У цьому плані наукове пізнання не представляло собою організованих зусиль суспільства, а існувало як заняття окремих людей, рухомих особистими цілями та інтересами.
Відповідно до цього основною формою комунікації був діалог: усна бесіда вчителя і учня – форма спілкування та навчання. Хоча вже за часів Платона почала складатися така форма комунікації, як лекція. В епоху еллінізму поряд з усною
формою комунікації набула поширення і письмова форма. Такий став трактат – об’ємне науковий твір як монографічна форма розгортання предмета науково-філософських досліджень. Ця форма комунікації була провідною і в епоху середньовіччя, і на початку Нового часу (ХVII ст.). Звичайно, усні форми комунікації при цьому не зникали. Лекції та диспути в середньовічних університетах – яскраве тому підтвердження. Але навіть вони грунтувалися на трактатах Аристотеля та інших античних авторів.
Наука в сучасному розумінні слова, як уже зазначалося, почала формуватися в ХVII ст. Нові потреби суспільства зумовили й нові цілі науки – наукове дослідження природи, насамперед, експериментальними засобами. Змінився характер наукової праці. Стали складатися перші форми колективної праці, спочатку у вигляді простої кооперації. До тих пір поки темпи приросту наукового знання і його масив могли бути освоєні окремим ученим, форми діяльності в науці носили індивідуальний характер. Але в міру того як темп зростання науки починав випереджати можливості зростання окремого вченого і потенціал його інформаційної “місткості”, стали поступово розвиватися колективні форми спільної наукової діяльності.
У ХVII ст. з’явилися перші форми спільної праці у сфері науки – академії. Праця вченого поступово ставав значущим, шановним, престижним. Добровільні союзи вчених відбивали рівень розвитку науки того часу як за характером своїх інтересів, так і за формою організації. Тут періодично обговорювалися наукові проблеми, результати досліджень. Налагоджувався обмін інформацією. Таким чином, академії виконували переважно інформаційні функції, що відповідало аматорському характеру наукових досліджень в ХVII ст. Вчені, що входили в ці наукові співтовариства, як і раніше здійснювали індивідуальні наукові дослідження. Статут академій підкреслював значимість особистої дослідницької роботи, право академіка на вибір предмета вивчення. Загальні збори академіків виступало як колективний орган оцінки роботи кожного вченого і як засіб взаємного наукового спілкування та взаємозбагачення. Статут висував вимогу колективної верифікації експериментів, поставлених кожним окремо.
Необхідність збору та аналізу зростаючого масиву емпіричного матеріалу про одних і тих же об’єктах диктувала необхідність появи першої форми спільної праці – простий кооперації, заснованої на співпраці дослідників, зайнятих вирішенням єдиних завдань, які не були зв’язані рамками одного наукового колективу і використовували однорідні методи при вивченні одного і того ж об’єкта. Специфіка цієї форми організації праці полягала в тому, що поділ праці не грало в ній істотної ролі. К. Маркс про таку форму кооперації писав: “Якщо 10 астрономів в обсерваторіях різних країн ведуть одні й ті ж спостереження і т. Д., То це є не поділом праці, а виконанням одного і того ж праці в різних місцях, однією з форм кооперацію “[71]. Це кооперація людей, що живуть не “під одним дахом” і працюючих роздільно.
Подальший розвиток форм спільної праці у сфері науки пов’язане зі становленням безпосередній колективності у науковій діяльності і появою поділу праці в створювалися наукових колективах. Це було історично необхідним етапом розвитку наукового пізнання, тому що дозволило істотно підвищити ефективність діяльності наукового колективу на основі спеціалізації та використання прогресивних засобів і знарядь діяльності.
Отже, на зміну вченим-енциклопедиста прийшли вчені-фахівці, що було пов’язано з незмірно зрослим масивом наукового знання, який було не під силу освоїти одній людині.
Наприкінці ХVIII – першій половині ХІХ ст. виникла дисциплінарна організація науки з притаманними їй особливостями трансляції знань, їх застосування та способами відтворення суб’єкта наукової діяльності. Наростаюча спеціалізація сприяла оформленню предметних областей науки, приводила до диференціації наук, кожна з яких претендувала не на дослідження світу в цілому і побудова якоїсь узагальненої його картини, а прагнула вичленувати свій предмет дослідження, що відображає особливий фрагмент або аспект реальності [72].
Необхідність масового виробництва наукових досліджень породила потребу в підготовлених кадрах дослідників. Це призвело до того, що в ХІХ ст. в більшості європейських країн центр дослідницької роботи з академій перемістився до вузів. Навколо видатних вчених стали складатися наукові школи, де на відміну від філософсько-наукових шкіл античності здійснювалося не тільки наукове вплив вчителя на своїх учнів, але і їх взаємодію. Крім чисто виконавських функцій учні тепер брали безпосередню участь у розробці окремих аспектів концепції засновника школи. Формувалися розвинені горизонтальні зв’язки, засновані на поділі праці. Наукові школи стали хранителями і трансляторами традицій і цінностей наукового пізнання.
Відбулися зміни в характері наукової праці закріплювалися в такій організаційній структурі наукової діяльності, як лабораторія, яка, як правило, являла собою невеликий колектив співробітників, об’єднаних спільністю наукових інтересів. На чолі лабораторії стояв провідний вчений, який і вибирав тему наукового дослідження.
Поділ праці в лабораторії як первинному дослідному колективі проходило кілька фаз розвитку. Велику роль у цьому зіграла поява різноманітних матеріальних засобів пізнання, що призвело до оформлення емпіричного пізнання у відносно самостійний вид науково-дослідної діяльності (поділ наукової праці на працю теоретика і експериментатора). Необхідність вирішення ряду організаційно-технічних завдань призвела до появи підрозділів, які виконували допоміжні функції.
У дослідницьких колективах як на базі лабораторій, так і в рамках наукових шкіл тепер уже відбувалася диференціація і теоретичної праці. (Ці процеси найбільш повною мірою можна спостерігати в сучасних наукових колективах, що працюють, як правило, в академічній науці. Така диференціація проявляється у виділенні “ролей” вчених в первинному науковому колективі – ерудит, генератор ідей, критик.) Особливості наукової діяльності в лабораторіях при вузах були перенесені на нову організаційну структуру – науково-дослідні інститути, що відрізнялися в основному кількісним зростанням структурних підрозділів. Якщо для ХVII – ХVIII ст. характерні академії, для ХІХ ст. – Вищі школи, то для ХХ ст. – Науково-дослідні інститути.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)