Наталка Полтавка – Іван Петрович Котляревський – ЛІТЕРАТУРНИЙ ПРОЦЕС (кінця XVIII – перших десятиліть XIX ст. (1798-1840 pp.)

П’єса “Наталка Полтавка” – це перший драматичний твір нової української літератури, який, за влучним висловом видатного українського драматурга Івана Карпенка-Карого, є “праматір’ю українського народного театру”.

Іван Петрович Котляревський написав “Наталку Полтавку” в 1819 році, але майже два десятиріччя п’єса не друкувалася і поширювалася серед народу в рукописному вигляді. До сьогодні дійшло кілька переписаних варіантів “Наталки Полтавки”.

Вперше “Наталка Полтавка” була поставлена 1819 року в Полтаві за участю видатного актора Михайла Щепкіна, який тоді працював у трупі Штейна.

21 січня 1821 року “Наталка Полтавка” вперше була поставлена у Харківському театрі. Але перед виставою у Харкові виникли деякі труднощі: для постановки був необхідний цензурний дозвіл, оскільки дозвіл князя Рєпніна поширювався лише на Полтавську губернію. Але трупа вийшла зі складного становища. За порадою Григорія Квітки-Основ’яненка трупа проанонсувала якусь відому старовинну п’єсу, а напередодні вистави, зіславшись на “хворобу” когось з артистів, попросила офіційного дозволу поставити “Наталку Полтавку”, яку нібито довелось готувати поспіхом. Мета була досягнута -“Наталка Полтавка” відгриміла у Харкові.

Проте вперше надрукована п’єса “Наталка Полтавка” була лише у 1838 році. Професор Харківського і Петербурзького університетів, академік Ізмаїл Срезневський надрукував її в “Украинском сборнике” , який він почав тоді видавати.

З великим успіхом п’єса йшла на сценах Петербурга, Москви, Талліна, Вільнюса, Мінська, Варшави, у Середній Азії та на Кавказі. її ставили російські трупи. У Варшаві на прохання глядачів виставу показували двічі на день при переповненому залі, “Наталку Полтавку” було перекладено литовською мовою, і вона увійшла у репертуар литовських театрів. Проте найбільшою популярністю цей твір користувався у Чехії, Словаччині та Болгарії – як в перекладах, так і в оригіналі “Наталку” там ставили сотні разів.

“Наталка Полтавка” з успіхом облетіла увесь світ, її з теплотою вітали найбільші міста Старого та Нового Світу. Пісні з п’єси навіть міцно увійшли у репертуар відомого співака Поля Робсона, і у його виконанні звучали зі сцен найбільших театрів світу.

Микола Лисенко написав музику до опери “Наталка Полтавка”,

Сьогодні “Наталка Полтавка” з успіхом іде на сценах Італії, Німеччини, Англії, Сполучених Штатів та багатьох інших країн. Усе це свідчить про те, що цей твір є перлиною української літератури, який і зараз захоплює глядачів.

Тема, сюжет, композиція твору

“Наталка Полтавка” – це драма кохання бідної української дівчини-селянки, яка відстоює своє право на щастя. Твір має соціальну спрямованість, адже перешкодою на шляху до одруження Наталки з Петром стає майнова нерівність.

Дія твору відбувається у полтавському селі. Зав’язка сюжету – це зустріч Наталки з возним, який пропонує їй одружитися з ним. Наталка не хоче й думати про таке одруження, бо вона чекає на Петра, який пішов на заробітки.

Конфлікт п’єси досягає кульмінації, коли Наталка категорично відмовляється одружуватися з возним, а Петро радить скоритися матері і пропонує їй усі зароблені гроші. Возний, якого розчулив такий акт самопожертви, зрікається Наталки на користь Петра.

Отже, тематикою “Наталки Полтавки” є показ соціальної нерівності, життя селян, бурлаків та чиновників, відтворення сільських звичаїв. Загалом мотив п’єси – розлука з коханим-бідняком та одруження з багатим нелюбом – був досить характерним для більшості тогочасних європейських мелодрам.

Композиційна побудова “Наталки Полтавки” є надзвичайно простою. Дія в п’єсі розвивається надзвичайно природно, легко й динамічно, по висхідній лінії, без зайвих сцен і картин, які б гальмували її, затримували розгортання сюжетної лінії. Відчувається органічна єдність усіх сцен у п’єсі, їх тісний взаємозв’язок. Жодну, навіть найнезначнішу сценку не можна вилучити, бо без неї п’єса багато б втратила: адже кожна дія, кожна репліка несе певне ідейно-художнє навантаження.

З композиційного погляду важливу роль відіграють уведені у п’єсу пісні: вони допомагають глибше і виразніше розкрити характери дійових осіб, сприяють розгортанню основної сюжетної лінії, розвитку конфлікту.

Певну композиційну роль відіграють і ремарки – авторські пояснення, зауваження в тексті драматичного твору за ходом дії, про час і обстановку на сцені, поведінку дійових осіб, міміку, жести, інтонацію тощо. У “Наталці Полтавці” вони лаконічні, але досить виразні.

Образи твору

У п’єсі всього шість дійових осіб, і кожна займає важливе місце в розгортанні дії. Усі вони поділяються на дві цілком протилежні групи: позитивні (Наталка, Петро, Терпилиха й Микола) і негативні (возний Тетерваковський і виборний Макогоненко).

Образ Наталки

Образ Наталки – це образ простої і чесної, роботящої і розумної української дівчини. Словами виборного у першій дії автор відкриває завісу над минулим Наталки. Колись вона з батьками жила в Полтаві, а її дитинство минало у товаристві “якогось сироти Петра”, що його Терпили прийняли “за годованця”. Та невдовзі їх спіткало горе: старий Терпило пропив гроші та прогайнував своє добро. Коли ж він дізнався, що Петро хоче одружитися з Наталкою, не дав свого благословення і навіть вигнав Петра з двору. Невдовзі старий Терпило помер, а сирота Наталка залишилася з матір’ю-вдовою у великій бідності і була змушена переїхати у село. Тут вони купили собі хатку та стали скромно жити. Словами пісні Наталка про себе каже:

Не багата я і проста, но чесного роду,

Не стиджуся прясти, шити і носити воду.

Для Наталки – “бєзпомощної сироти”, найбільшим багатством є “добре ім’я”, що свідчить про її скромність, самоповагу.

Однією з важливих рис характеру Наталки є працьовитість. І це зрозуміло не лише з її слів, що вона не соромиться буденної селянської роботи – прясти, шити, носити воду, – а й з того, що вперше перед глядачем Наталка виступає саме в праці – вона вийшла не гуляти, а з коромислом і відрами, щоб принести з річки води. Праця для Наталки – органічна потреба, звичка, і вона не обтяжлива для неї.

Працьовитість Наталки, як і інші риси її характеру, ще глибше розкривається словами виборного: “Золото – не дівка! Наградив бог Терпилиху дочкою. Крім того, що красива, розумна, моторна і до всякого діла дотепна – яке у неї добре серце, як вона поважає матір свою, шанує всіх старших себе, яка трудяща, яка рукодільниця, що й себе, і матір свою на світі держить”. А згодом, у розмові з матір’ю і Наталкою, виборний доповнює цю характеристику: “Об розумі і добрім серці Наталки нічого і говорити, всі матері приміром ставлять її своїм дочкам”.

Кохання Наталки до Петра чисте, глибоке і самовіддане. За словами виборного, вона Петра “без душі любить, через його всім женихам одказує “. А сваталися до Наталки і дяк, і волосний писар, і підканцелярист, і “многії другії”, та вона всім відмовляє, хоча мати і не схвалює цього. На материні докори Наталка відповідає: “Лучче посивію дівкою, як піду за таких женехів. Нехай вони будуть розумні, багаті, письменниші од нашого возного, та коли серце не лежить до їх і коли вони мені осоружні!” Наталка прагне жити за велінням серця: “Серце не вважає, кого раз полюбить, з тим і помирає”.

Проте дорікання та сльози старої, убитої недолею матері змушують Наталку піти на самопожертву заради неї. “Добра дитина”;- так Терпилиха характеризує Наталку. І саме доброта серця допомогла їй знайти вихід із складного становища, коли кохання до Петра в її душі поєдналося з повагою до рідної матері – найдорожчої у світі людини. У її свідомості і в серці відбувається боротьба цих почуттів, і Наталка вирішує вшанувати матір і подати рушники возному, а потім кинутись у Ворсклу. Драма Наталчиного серця розкривається у пісні “Чого вода каламутна”:

Мене ж мати та не била – самі сльози ллються;

Од милого людей нема, од нелюба шлються.

Прийди, милий, подивися, яку терплю муку!

Ти хоть в серці, но од тебе беруть мою руку.

Спіши, милий, спаси мене од лютой напасті!

За нелюбом коли буду, то мушу пропасти.

Почуття людської гідності, самоповаги, розум і шанобливість, рішучість і наполегливість у боротьбі за своє щастя – риси характеру, властиві Наталці. Образ Наталки в цілому сприймається через її дії, вчинки, а також через мову: просту, проте лексично багату, лірично-пісенну.

Наталка Полтавка – перший у новій українській літературі позитивний, реалістично змальований образ жінки-селянки.

Народжена генієм Котляревського дівчина з Полтави стала типовим образом гарної і щиросердної української дівчини, яка втілює в собі найідеальніші для народу моральні риси: розум, доброту і щирість серця, красу і відчуття власної гідності, шанобливість і працьовитість, чесність, слухняність тощо. Образ Наталки став класичним в українській літературі.

Образ Петра

Петро – бурлака-сирота, заробітчанин. Відповідаючи на питання Миколи, він про себе “бурлака на світі; тиняюсь од села до села”, “нема у мене ні родичів, ні знайомих. Які будуть знакомі або родичі у сироти? “. Він ” в дальніх сторонах трудився чотири годи”, щоб заробити грошей і потім “багатому Терпи лові показатись годним його дочки”.

Петро з’являється у другій дії, проте з уст інших героїв глядач дізнається про його долю. Петро – працьовитий, як і Наталка, чесний, великодушний, має добре серце. Виборний каже, що Петро – “хлопець. .. славний, гарний, добрий, проворний і роботящий”. Але він не має такої сили і рішучості, енергії та наполегливості, як у Наталки, і це дуже помітно у найкритичніші хвилини, коли вирішувалося питання про їх із Наталкою подальшу долю. Коли Петро дізнається, що Наталка подала рушники за нелюба, а він спізнився лише на один-єдиний день, він кориться долі і радить Наталці зробити те саме: “Возний – пан, чиновний і багатий, а я не маю нічого. Вам з матір’ю треба подпори і защити, а я через себе ворогів вам прибавлю, а не помощ подам”.

Наталка задля кохання ладна піти проти звичаїв і волі власної матері, але Петро їй радить скоритися долі: “Наталко, покорися своїй долі, послухай матері, полюби пана возного і забудь мене навіки!”

Однак Петро – натура цільна, а його приреченість і покора долі є швидше християнським смиренням і схильністю до самопожертви. Про релігійність цього персонажа свідчить і його мова, у якій часто вживаються такі вислови, як: “нехай мене бог накаже”, “дай боже”, “благодареніє богу” і т. д. Ця релігійність Петра накладає відбиток на його характер і поведінку. Коли щастя повернулося до нього – мати благословила на шлюб з Наталкою, Петро і тут вбачає божу волю: “Бог нам поміг перенести біди і напасті, він поможе нам вірною любовію і порядочною жизнію буть приміром для других і заслужить прозвище добрих полтавців”.

Образ Петра, як і образ Наталки, наділений ліризмом, що виявляється не лише в піснях, які співає Петро, але й в його мові, особливо, коли він освідчується Наталці в коханні. У змалюванні цього образу є дуже виразними риси сентименталізму.

Образ Миколи

Досить цікавим у п’єсі є образ Миколи. Як і Петро, Микола – сирота-бурлака, чесний, працьовитий, завжди бадьорий і дотепний. На противагу Петрові Микола – відчайдух, він ніколи не впадає у розпачі має твердішу вдачу. Він мріє податися на Тамань до чорноморців, бо любить козаків. До того ж він весельчак і співун. У п’єсі Микола виконує чотири гарні патріотичні пісні. Пісня “Гомін, гомін, гомін, гомін по діброві” свідчить про любов Миколи доісторичного минулого свого краю, про його захоплення хоробрістю й відвагою наших предків. Ті ж самі патріотичні мотиви лунають і у другій його пісні – “Ворскло – річка невеличка”.

Микола успішно виступає в ролі посередника між Петром та Наталкою. Своїм оптимізмом він намагається підбадьорити Наталку, коли вона подала рушники возному, розвіяти її тугу, сповнити надією на щасливе майбутнє з коханим: “Так, Наталко! Молись богу і надійся од його всього доброго. Бог так зробить, що ви обоє незчуєтесь, як і щастя на вашій стороні буде”.

Миколі властиві дотепність і яскравий народний гумор, що виявляється в його мові та поведінці. Кожний його вислів сповнений добірного народного сміху, який притаманний українському фольклору, зокрема пісням, прислів’ям, приказкам, анекдотам та іншим народнопоетичним жанрам.

Образом Миколи Котляревський яскраво показав прекрасні душевні якості найбідніших верств народу – наймитів.

Терпилиха

Мати Наталки, Горпина Терпилиха, – бідна вдова, знедолена жінка-селянка, яка на своєму віку зазнала багато горя. Чесна, працьовита, добра і тиха, вона виховала Наталку людиною з почуттям самоповаги і гідності. Гірка доля і нестатки змінили її розуміння про людське щастя, яке вона почала вбачати лише у заможному житті. Тому Терпилиха прагне зробити все можливе, щоб хоч дочка не поневірялася в злиднях, як вона.

Мати хоче, щоб Наталка якнайшвидше вийшла заміж. Вона ладна бачити зятем будь-кого – чи дяка, чи волосного писаря, чи підканцеляриста Скоробрешенка, які вже сваталися до Наталки. Багатий зять для неї – єдиний вихід із злиднів, у яких вони опинилися. Терпилиха сама каже Наталці: “Убожество моє, старость силують мене швидше замуж тебе оддати”. Тому повідомлення виборного, що возний вподобав Наталку і хоче з нею одружитись, зустрічає з радістю: “Я душею рада такому зятеві”.

Терпелиха любить Петра, але зичить доньці щастя: “А лучче, якби ти була мені покорна і мене послухала… Прошу тебе, викинь Петра з голови – і ти будеш щасливою…”. До того ж Петра не було чотири роки, і вона не мала впевненості, що він взагалі повернеться. Тому Терпилиха! застерігає Наталку: “Не дуже довіряй своєму серцю: сей віщун часто обманює”.

Коли Петро повернувся, Терпилиха зустрічає його неприязно, адже боїться, щоб Наталка не передумала виходити за заможного жениха, який до того ж є представником влади. Рушники вже подані, а відмовити у такій ситуації – означає піти проти вікових традицій, поламати “закон”. Тому вона підтримує возного і каже Петрові, що він зайвий: “І відомо – линіній, коли не в час пришов хати холодити”. А коли возний після Наталчиної відмови ще погрожувати тюрмою почав – Терпилиха одразу у всіх бідах звинувачує Петра, отого “шибеника”, “пройдисвіта” і “голодранця”.

Але Терпилиха любить Петра, і вже на початку його монологу її серце відтаяло, і вона схаменулася: “Добрий Петро! Серце моє проти волі за його вступається!” І хоч це сказала вона “набік”, проте злам у її серці стався. Цей злам і став вирішальним для щасливої розв’язки – благословення Наталки з Петром на шлюб.

Возний

Возний – сатиричний образ судового чиновника, який автор розкриває, викриваючи потворні суспільні явища – хабарництво, здирство, шахрайство, знущання над простими людьми тощо. Він характеризує возного вустами Миколи як “юриста завзятого і хапуна такого, що і з рідного батька злупить”. Цей образ є дещо шаржованим, але цілком реалістичним.

Мова возного є сумішшю канцеляризмів, старослов’янізмів, юридичних термінів, казенно-судової лексики тощо. Це додає комічного ефекту, адже прості думки він виказує не зрозумілими для простих людей словами. Характерним у цьому плані є його освідчення в коханні до Наталки: “Бачив я многих – і ліпообразних, і багатих, но серце моє не імієть – теє-то як його – к ним поползновенія. Ти одна заложила ему позов на вічнії роки, і душа моя ежечасно волаєть тебе і послі нищпорной даже години “. Наталка відверто признається, що такої дуже “вченої” канцелярської мови вона не розуміє, і возний раптом заговорив простою, ясною й дохідливою мовою: “Так знай же, що я тебе Давно уже – теє-то як його – полюбив, як тільки ви перейшли жити в наше село”. Але потім, ніби схаменувшись, знову повертається до своїх канцеляризмів: “Моїх діл околичності, возникающії із неудобних обстоятельств, удерживали соділати признаніє перед тобою”.

Через мову возний хоче показати свою освіченість, письменність, а, отже, свою зверхність над простим народом. І тут сміх з гумористичного стає сатиричним, коли автор глибше розкриває характер Тетерваковського. Наодинці з виборним возний із закоханого “жениха” перетворюється на чиновника, крутія та хабарника, який виправдовує шахрайство та брехню, використовуючи пісню Григорія Сковороди “Всякому городу нрав і права”. У вустах возного перероблена пісня звучить так, що її ідейний зміст геть спотворений.

Але все ж таки образ возного неоднозначний. З одного боку, це хапуга, здирник і бюрократ, а з іншого – людина, здатна на щирі почуття й великодушні вчинки. Промовистою у цьому плані є сцена, у якій возний “перероджується” і відступається від Наталки. Він висловлює сентенцію, що “великодушной поступок всякії страсті в нас переиливаєть”. І себе він вважає здатним на добрі діла: “Я – возний і признаюсь, что от рожденія моего расположен к добрим ділам, но, за недосужностію по должності і за другими клопотами, доселі ні одного не зділал. Поступок Петра, толіко усердний і без примісу ухищренія, подвигаєть мене на нижеслідующеє…”, “Я одказуюсь од Наталки і уступаю її Петру во вічноє і потомственное владініє з тим, щоб зробив її благополучною”

Виборний Макогоненко

Так само колоритно, сатиричними рисами змальований у п’єсі і виборний Макогоненко – представник сільської влади. “Хитрий, як лисиця, і на всі сторони мотається, де не посій, там і уродиться…” – каже про нього дотепний Микола. Та й возний характеризує Макогоненка як людину, яка вміє “увернутись: хитро, мудро, недорогим коштом”. А отже, найвиразніша риса виборного – крутійство.

Виборний добре розуміється в людях. Про це свідчить і його глибока, прониклива і повна характеристика Наталки (“Золото – не дівка!”), і докладні відомості про Наталчину матір, які він розповідає возному, і власні думки про Петра. Він влучно і стисло характеризує Наталчиних “женихів”, які мимохідь згадуються у п’єсі: про дяка, котрий, за словами возного, “знаменитий своїм басом”, виборний каже, що він “п’є горілки багато і уже спада з голосу”; про волосного писаря і підканцеляриста Скоробрешенка виборний говорить, що це “жевжики обидва і голі… як хлистики”.

Щоб умовити Наталку вийти за возного, Макогоненко дуже хитро веде переговори, залякуючи її гіркою долею “вічної дівки” і прославляючи возного як доброго жениха. Така нещирість і користолюбство, з одного боку, викликають антипатію у глядача, проте виборний – неоднозначний персонаж. Він виявляє симпатію до простих бідних людей і зневажає чиновників-хабарників, яких називає “п’явками”, відмовляється брехати на користь возного, бо брехня – “то гріх”. До того ж у побуті виборний – товариська людина, весела і жартівлива. А отже, в образі виборного Макогоненка більше позитивних рис, ніж негативних.

У мові виборного є багато приказок, прислів’їв, дотепних виразів, наприклад: “Лучше живий хорунжий, як мертвий сотник”; “Вже куди не кинь, то клин”; “Удар лихом об землю” та інші обірвані речення, недомовки є також виявом дотепності цього персонажу.

Народність твору

У драматургічних творах І. П. Котляревський розвинув риси народності і реалізму, які є характерними для “Енеїди”. Він висміює і заперечує все те потворне, що було породжене суспільними порядками.

П’єса “Наталка Полтавка” має народний характер. Головні герої п’єси є виходцями з народу, і автор високо підносить їхні чесноти: розум, працьовитість, почуття гідності та чистоту почуттів.

Особливу роль у п’єсі відіграють пісні, перенесені з фольклору та написані самим Котляревським, які стали ще одним засобом вираження народності твору. У сюжетну тканину “Наталки Полтавки” автор увів 19 пісенних номерів – арій, дуетів, тріо та фінальний хор, і зробив це так майстерно, що вони стали невід’ємною частиною сюжету й засобом творення образів.

У п’єсі кожна пісня несе важливе ідейно-композиційне навантаження: поглиблює характеристику образів, є певним коментарем чи виявляє настрій персонажів. Пісні допомогли Котляревському зробити п’єсу високохудожньою, національно-самобутньою, народною та реалістичною.

І. Срезневський, перший видавець “Наталки Полтавки”, дав таку оцінку твору у передмові до видання “Украинский сборник” (вип. 1, 1838 р.): “Я почав “Украинский сборник” “Наталкою Полтавкою” І. П. Котляревського і, здається, не міг вибрати кращого початку: а) “Наталка Полтавка” була не тільки одним із перших книжно-народних творів України, але і першим збірником пам’яток української народності, зразком для всіх наступних; б) “Наталка Полтавка” мала сильний вплив на вивчення української народності, можна сказати, пробудила його, і до цього часу залишається кращим покажчиком майже всії важливих особливостей, з якими слід вивчати українську народність”.

Значення твору

П’єса І. П. Котляревського “Наталка Полтавка” поклала початок новій українській драматургії і зробила свій відчутний внесок у розвиток театру Росії, Білорусії, Молдови. Ця перша соціально-побутова драма стала підгрунтям пізнішим драматичним творам Г. Квітки-Основ’яненка, Т. Шевченка, Я. Кухаренка та ін. Від неї ж пішли і основи оперного мистецтва.

“Наталка Полтавка” здобула високу оцінку видатних вітчизняних та зарубіжних режисерів, драматургів, композиторів, митців. Великий угорський композитор Ференц Ліст зробив для пісні “Віють вітри” нову інструментовку. Видатний чеський вчений та поет Вацлав Ганка відзначив народність п’єси і цільність характерів. Високу оцінку здобула “Наталка Полтавка” і у видатних режисерів Костянтина Станіславського та Леся Курбаса. ” Найкращою оздобою української сцени” назвав п’єсу італійський вчений Анджело де Губернатіс, автор 23-томної історії світової літератури.

У “Наталці Полтавці” зіграли такі корифеї української сцени, як М. Садовський, І. Карпенко-Карий, П. Саксаганський, М. Кропивницький, М. Старицький, М. Заньковецька, Л. Ліницька, Г. Борисоглібська, М. Садовська та інші видатні актори.


(2 votes, average: 3.50 out of 5)