НАТАЛКА ПОЛТАВКА – ІВАН КОТЛЯРЕВСЬКИЙ – ЛІТЕРАТУРА НАПРИКІНЦІ XVIII – НА ПОЧАТКУ XIX ст. – 6-9 класи
Українська опера на дві дії
(Скорочено)
ДІЙОВІ ОСОБИ:
Наталка – українська дівчина.
Горпина Терпилиха – її мати.
Петро – коханий Наталки.
Микола – далекий родич Терпилихи.
Тетерваковський – возний 1, жених Наталчин.
Макогоненко – сільський виборний.
Дія перша
Село над річкою Ворсклою. Уподовж сцени вулиця, що веде до річки;тут між хатами і хата Терпилихи.
ЯВА І
Н а т а л к а (виходить з хати з відрами на коромислі; дійшовши до річки, ставить відра на березі, ходить задумавшись, потім співає пісню
“Віють вітри, віють буйні…”).
(…) Петре! Петре! Де ти тепер? Може, де скитаєшся в нужді і горі, і проклинаєш свою долю; проклинаєш Наталку, що через неї утеряв пристанище; а може (плаче),забув, що я живу на світі. Ти був бідним, любив мене і за те потерпів і мусив мене оставити; я тебе любила і тепер люблю. Ми тепер рівня з тобою; і я стала така бідна, як і ти. Вернися до мого серця! Нехай глянуть очі мої на тебе іще раз і навіки закриються…
ЯВА II
Наталка і возний
В о з н и й. (ідучи повз Наталку, підходить до неї). Благоденственного і мирного пребиванія! (Набік). Удобная оказія предстала зділати о собі предложеніє на самоті.
Н а т а л к а (кланяється). Здорові були, добродію, Пане возний!
В о з н и й. “Добродію”! “Добродію”! Я хотів би, щоб ти звала мене – теє-то як його – не вишепом’янутим ім’ярек.
Н а т а л к а. Я вас зову так, як все село наше величає, шануючи ваше письменство і розум.
В о з н и й. Не о сем, галочко, – теє-то як його – хлопочу я, но желаю із медових уст твоїх слишати умилительное названіє, сообразное моєму чувствію. Послушай:
От юних літ не знал я любові,
Не ощущал возженія в крові,
Как вдруг предстал Наталки вид ясний,
Как райський крин, душистий, прекрасний (…)
Не в состоянії поставить на вид тобі сили любві моєй. Когда би я іміл – теє-то як його – столько язиков, сколько артикулов в Статуті ілі сколько зап’ятих в Магдебурзьком праві, то і сих не довліло би на восхваленіє ліпоти твоєй! Єй-єй, люблю тебе до безконечності.
Н а т а л к а. Бог з вами, добродію! Що ви говорите? Я річі вашей в толк собі не возьму.
В о з н и й. Лукавиш – теє-то як його – моя галочко! і добре все розумієш. – Ну, коли так, я тобі коротенько скажу: я тебе люблю і женитись на тобі хочу.
Н а т а л к а. Гріх вам над бідною дівкою глумитися! Чи я вам рівня? Ви пан, а я сирота; ви багатий, а я бідна; ви возний, а я простого роду; та й по всьому я вам не під пару.
В о з н и й. Ізложенниї в отвітних річах твоїх резони суть – теє-то як його – для любві ничтожні. Уязвленное частореченною любовію серце, по всім божеським і чоловічеським законам, не взираєть ні на породу, ні на літа, ні на состояніє. Оная любов все – теє-то як його – ровняєть. Лиш одно слово: “Люблю вас, пане возний!” – і аз, вишеупом’янутий, виконаю присягу о вірном і вічном союзі з тобою.
Н а т а л к а. У нас єсть пословиця: “Знайся кінь з конем, а віл з волом”; шукайте собі, добродію, в городі панночки; чи там трохи єсть суддівен, писарівен і гарних попівен? Любую вибирайте… Ось підіть лиш в неділю або в празник до Полтаві, то побачите таких гарних, що й розказати не можна.
В о з н и й. Бачив я многих – і ліпообразних, і багатих, но серце моє не імієть – теє-то як його – к ним поползновенія. Ти одна заложила єму позов на вічнії роки, і душамоя ежечасно волаєть тебе і послі нишпорной даже години.
Н а т а л к а. Воля ваша, добродію, а ви так з-письменна говорите, що я того і не зрозумію; та й не вірю, щоб так швидко залюбитись можна.
В о з н и й. Не віриш? – Так знай же, що я тебе давно уже – теє-то як його – полюбив, як тільки ви перейшли жити в наше село. (…)
Наталка співає пісню “Видно шляхи полтавськії і славну Полтаву…” про те, щоб багатий чоловік не “вводив в славу” простої дівчини.
Музика починає грати прелюдію. Возний міркує собі на думці, і смішні міни перебігають на його обличчі. Наталка задумується.
ЯВА ІІІ
Наталка і возний. Потім виборний з’являється на вулиці, йде і співає.
Наталка взяла свої відра й пішла додому.
Виборний підійшов до возного.
В о з н и й. Чи се – теє-то як його – нова пісня, пане виборний?
В и б о р н и й (кланяється). Та се, добродію, не пісня, а нісенітниця. Я співаю іноді, що в голову лізе, – вибачайте, будьте ласкаві, я не добачив вас.
В о з н и й. Нічого, нічого. Відкіль се так? Чи з гостей ідете – теє-то як його?..
В и б о р н и й. Я іду із дому. Випроводжав гостя: до мене заїжджав засідатель наш, пан Щипавка; так уже, знаєте, не без того, – випили по одній, по другій, по третій, холодцем та ковбасою закусили, та вишнівки з кварту укутали, та й, як то кажуть, і підкріпилися.
В о з н и й. Не розказовав же пан Щипавка якої новини?
В и б о р н и й. Де то не розказовав! Жаловався дуже, що всьому земству урвалася тепер нитка, та так, що не тілько засідателям, но самому комісарові уже не те, як давно було… Така, каже, халепа, що притьмом накладно служити. Бо, каже, що перше дурницею доставалося, то тепер або випросити треба, або купити.
В о з н и й. Ох! правда, правда; дуже і в повітовом суді і во всіх присутственних містах униніє воспослідовало; малійшая проволочка ілі прижимочка просителю, як водилось перше, почитається за уголовное преступленіє, а взяточок, сиріч – винужденний подарочок, весьма-очень іскусно у істця ілі отвітчика треба виканючити. Та що й говорить! Тепер і при рекрутських наборах вовся не той порядок ведеться. Трудно становиться жить на світі.
В и б о р н и й. Зате нам, простому народові, добре, коли старшина, богобоязлива і справедлива, не допуска письменним п’явкам кров із нас смоктати… Та куди ви, добродію, налагодились?
В о з н и й. Я наміревал – теє-то як його – посітити нашу вдовствующую дякониху, но, побачивши тут Наталку (зітхає), остановився побалакати з нею.
В и б о р н и й. (лукаво). Наталку? А де ж (оглядається) вона?
В о з н и й. Може, пішла додому.
В и б о р н и й. Золото – не дівка! Наградив Бог Терпилиху дочкою. Кромі того, що красива, розумна, моторна і до всякого діла дотепна, – яке у неї добре серце, як вона поважає матір свою, шанує всіх старших себе; яка трудяща, яка рукодільниця; себе і матір свою на світі держить.
В о з н и й. Нічого сказати – теє-то як його – хороша, хороша, і уже в такім возрасті…
В и б о р н и й. Та й давно б час, так що ж? Сирота, та іще й бідна. Ніхто і не квапиться. (…)
Виборний розповідає возному про те, що до Наталки багато хто залицявся, проте вона нікому не дає згоди.
В и б о р н и й. Так чом же ви не одружитеся? Уже ж, здається, пора. Хіба в ченці постригтись хочете? Чи ще, може, суджена на очі не нависла? Хіба хочете, щоб вам на весіллі сю пісню співали? Ось слухайте (співає):
Ой під вишнею, під черешнею,
Стояв старий з молодою, як із ягодою. (2)
І просилася, і молилася:
“Пусти мене, старий діду, на улицю погулять!” (2)
“Ой я й сам не піду, і тебе не пущу;
Хочеш мене, старенького, та покинути. (2)
Он не кидай мене, моя голубочко,
Куплю тобі хатку, і ще сіна жатку,
І ставок, і млинок, і вишневий садок”. (2)
“Ой не хочу хатки, ані сіна жатки,
Ні ставка, ні млинка, ні вишневого садка. (2)
Ой ти, старий дідура, і зогнувся, як дуга,
А я, молоденька, гуляти раденька”. (2)
В о з н и й. Коли другії облизня поймають, то і ми остерегаемся. Наталка многим женихам піднесла печеного кабака; глядя на сіє, і я собі на умі.
В и б о р н и й. А вам що до Наталки? Будто всі дівки на неї похожі? Не тільки світа, що в вікні: сього дива повно на світі. Та до такого пана, як ви, у іншої аж жижка задрижить!
В о з н и й. (набік). Признаюсь йому в моей любві к Наталці. Послухай, пане виборний! Нігде – теє-то як його – правди дівати, я люблю Наталку всею душею, всеюмислію і всім серцем моїм; не могу без неї жити, так її образ – теє-то як його – за мною і слідить. Як ти думаєш? Як совітуєш в таковом моем припадці?
В и б о р н и й. А що тут довго думати? Старостів посилати за рушниками, та й кінець. Стара Терпилиха не зсунулась іще з глузду, щоб вам од – казати.
В о з н и й. Ох, ох, ох!.. Стара не страшна, так молода кирпу гне! Я уже їй говорив, як-то кажуть, надогад буряків – теє-то як його – так де! Ні приступу!
В и б о р н и й. Що ж вона говорить? Чим одговорюється і що каже?
В о з н и й. Она ізлагаєть нерезоннії – тее-то як його – причини; она приводить в довод знакомство вола з волом, коня з конем; нари – цаєть себе сиротою, а мене паном; себе бідною, а мене багатим; себе простою – теє-то як його – а мене возним; і рішительний приговор учинила – що я їй, а она мні не рівня – теє-то як його.
В и б о р н и й. А ви ж їй що?
В о з н и й. Я їй пояснил, що любов усе равняєть.
В и б о р н и й. А вона ж вам що?
В о з н и й. Что для мене благопристойніє панночка, ніж простая селянка.
В и б о р н и й. А ви ж їй що?
В о з н и й. Что она – теє-то як його – одна моя госпожа.
В и б о р н и й. А вона ж вам що?
В о з н и й. Что она не вірить, щоб так дуже – теє-то як його – можна полюбити.
В и б о р н и й. А ви ж їй що?
В о з н и й. Що я її давно люблю.
В и б о р н и й. А вона ж вам що?
В о з н и й. Щоб я одв’язався од неї.
В и б о р н и й. А ви ж їй що?
В о з н и й. (сердито). Що? Нічого!.. Тебе чорт приніс – теє-то як його – Наталка утекла, а я з тобою остався.
В и б о р н и й. Ой ви письменні! Вгору деретеся, а під носом нічого не бачите: Наталка обманювала вас, коли говорила, що ви їй не рівня. У неї не те на серці…
В о з н и й. Не те? А що ж би такеє?
В и б о р н и й. Уже не що, другого любить; ви, може, чували, що як вони ще жили в Полтаві і покойний Терпило жив був, то прийняв було до себе якогось сироту Петра за годованця. Хлопець виріс славний, гарний, добрий, проворний і роботящий; він од Наталки старший був годів на три або чотири; з нею вигодовавсь і зріс вкупі. Терпило і Терпилиха любили годованця свого, як рідного сина, та було й за що! Наталка любилась з Петром, як. брат із сестрою. Но Терпило, понадіявшись на своє багатство, зачав знайомитись не з рівнею: зачав, бач, заводити бенкети з повитчиками, з канцеляристами, купцями і цехмістрами – пив, гуляв і шахровав гроші; покинув свій промисл і мало-помалу розточив своє добро, розпився, зачав гримати за Наталку на доброго Петра і вигнав його із свого дому; послі, як не стало і посліднього сього робітника, Терпило зовсім ізвівся; в бідності умер і без куска хліба оставив жінку й дочку.
В о з н и й. Яким же побитом – теє-то як його – Терпилиха з дочкою опинилися в нашем селі?
В и б о р н и й. У Терпила в городі на Мазурівці був двір – гарний, з рубленою хатою, коморою, льохом і садком. Терпилиха по смерті свого старого все те продала, перейшла в наше село, купила собі хатку і тепер живе, як ви знаєте.
В о з н и й. А вишереченний Петро де – теє-то як його – обрітається?
В и б о р н и й. Бог, же його зна. Як пішов з двора, то мов у воду впав, і чутки нема. Наталка без душі його любить, через його всім женихам одказує, та й Терпилиха без сльоз Петра не згадує.
В о з н и й. Наталка неблагоразумна: любить такого чоловіка, которого – теє-то як його – можеть бить, і кістки погнили. Лучче синиця в жмені, як журавель в небі.
В и б о р н и й. Або, як той грек мовляв: “Лучче живий хорунжий, як мертвий сотник”. А я все-таки думаю, коли б чоловік добрий найшовся, то б Наталка вийшла замуж, бо убожество їх таке велике, що невмоготу становиться. (…)
Возний просить виборного допомогти йому в “сердечному ділі”. Той погоджується.
ЯВА IV
Хата Терпилихи. Мати пряде, а дочка шиє.(…)
Наталка й мати розмірковують про своє безталанне життя. Терпилиха каже дочці, що як батько не дав Наталці перед смертю благословення на одруження з Петром, так і вона не дасть. Наталка кидається до матері й просить не губити її.
ЯВА V
Наталка (сама). Трудно, мамо, викинуть Петра із голови, а іще трудніше із серця. Но що робить!.. Дала слово за первого вийти замуж – для покою матері треба все перенести. Скреплю серце своє, перестану журитись, осушу сльози свої і буду весела. Женихи, яким я одказала, в другий раз не прив’яжуться; возному так одрізала, що мусить одчепитися; більше, здається, нема на приміті. А там… ох!.. Серце моє чогось щемить… (Почувши, що хтось наближається до дверей, береться до роботи). (…)
ЯВА VI
Увечері до Терпилихи приходить виборний і каже їй, що він має на прикметі багатого й поважного чоловіка, який уподобав Наталку. Терпилиха зраділа цьому і разом з виборним починає вмовляти дівчину вийти за возного заміж. Виборний каже непоступливій Наталці, що та зневажає рідну матір, яка бажає своїй дочці кращого життя. На ці слова Наталка обіцяє все зробити заради спокою й благополуччя матері. Задоволений виконаною місією Макогоненко мерщій іде порадувати Тетерваковського.
ЯВА VII
Залишившись на самоті в хаті, Наталка в муках розмірковує про своє майбутнє, усі її думки линуть до коханого Петра. Вона співає пісню “Прийди, милий, подивися…”
Дія друга
Та сама вулиця до річки в селі над Ворсклою.
ЯВА І
М и к о л а (сам). Один собі живу на світі, як билинка на полі; сирота – без роду, без племені, без талану і без приюту. Що робить – і сам не знаю. Був у городі, шукав міста, но скрізь опізнився. (Думає). Одважусь у пекло на три дні! Піду на Тамань, пристану до чорноморців. Хоть із мене і непоказний козак буде, та єсть же і негідніші од мене. Люблю я козаків за їх обичай! Вони коли не п’ють, то людей б’ють, а все не гуляють. – Заспіваю лиш пісню їх, що мене старий запорожець Сторчогляд вивчив. (…)
Микола співає пісню “Гомін, гомін по діброві…”.
Так і я з чорноморцями буду тетерю їсти, горілку пити, люльку курити і черкес бити. Тільки там треба утаїти, що я письменний: у них, кажуть, із розумом не треба висоватись; та се невелика штука. І дурнем не трудно прикинутись.
Петро виходить, він не бачить Миколи, співає. (…)
М и к о л а (набік). Се не із нашого села і вовся мені незнакомий.
П е т р о (тихо). Яке се село? Воно мені не в приміту.
М и к о л а (підходить до Петра). Здоров, пане-брате! Ти, здається, не тутешній.
П е т р о. Ні, пане-брате.
М и к о л а. Відкіль же ти?
П е т р о. Я?.. (Усміхається). Не знаю, як би тобі сказати – відкіль хочеш…
М и к о л а. Та уже ж ти не забув хоть того міста, де родився?
П е т р о. О, запевне, не забув, бо і вовся не знаю.
М и к о л а. Та що ж ти за чоловік?
П е т р о. Як бачиш: бурлака на світі; тиняюсь од села до села, а тепер іду в Полтаву.
М и к о л а. Може, у тебе родичі єсть в Полтаві або знакомі?
П е т р о. Нема у мене ні родичів, ні знакомих. Які будуть знакомі або родичі у сироти?
М и к о л а. Так ти, бачу, такий, як і я – безприютний.
П е т р о. Нема у мене ні кола, ні двора: весь тут.
М и к о л а. О, братику! (Бере Петра за руку). Знаю я добре, як тяжко бути сиротою і не мати містечка, де б голову приклонити.
П е т р о. Правда твоя, брате; но я, благодареніє Богу, до сього часу прожив так на світі, що ніхто нічим мене не уразить. – Не знаю, чи моя одинакова доля з тобою, чи од того, що і ти чесний парубок, серце моє до тебе склоняється, як до рідного брата. Будь моїм приятелем…
ЯВА III
Возний і виборний виходять з хати Терпилихи. У возного рука пов’язана шовковою хусткою; у виборного через плече старостинський рушник.
Микола й Петро одходять набік.
Возний із задоволеним лицем походжає.
В и б о р н и й (стає на дверях і голосно говорить у хату). Та ну-бо, Борисе, іди з нами! Мені до тебе діло єсть.
Т е р п и л и х а. Дайте йому покой, пане виборний! Нехай трохи прочумається.
В и б о р н и й. Та надворі швидше провітриться.
Т е р п и л и х а. В хаті лучче: тут ніхто не побачить і не осудить.
В и б о р н и й. За всі голови! (Одходить од дверей). Не стидно, хоть на сватанні і через край смикнув окаянної варенухи. (Побачив Миколу). Здоров, Миколо! Що ти тут робиш? Давно вернувся із города?
В о з н и й. Не обрітається лі в городі новинок каких курйозних? Виборний. Адже ти був на базарі, – що там чути?
М и к о л а. Не чув, далебі, нічого. Тав городі тепер не до новин; там так старі доми ламають та улиці застроюють новими домами, та криласи красять, та якісь пішоходи роблять, щоб в грязь добре, бач, ходити було пішки, що аж дивитись мило.
(…) Да уже ж і город буде, мов мак цвіте! Якби покойні шведи, що загинули під Полтавою, повставали, то б тепер не пізнали Полтави І
В о з н и й. По крайній мірі – теє-то як його – чи не чути чого об обидах, спорах і грабежах і – теє-то як його – о жалобах і позвах?
В и б о р н и й. Та що його питати: він по городу гав ловив та витрішки продавав… (До Миколи). Чом ти, йолопе, не кланяєшся пану возному та не поздоровиш його? Адже бачиш – він заручився.
М и к о л а. Поздоровляю вас, добродію… А з ким же Бог привів?
В о з н и й. З найкращою зо всього села і всіх прикосновенних околиць дівицею.
В и б о р н и й. Не скажемо, нехай кортить! (Одходить). А се що за парубок?
М и к о л а. Се мій знакомий: іде з Коломака в Полтаву на заробіток.
В о з н и й. Хіба-разві – теє-то як його – із Коломака через наше село дорога в город?
П е т р о. Я нарочно прийшов сюди з ним побачитись.
Виборний і возний виходять.
ЯВА IV
Петро і Микола
П е т р о. Се старший в вашім селі?
М и к о л а. Який чорт, він живе тільки тут; бач, возний – так і бундючиться, що помазався паном. Юриста завзятий і хапун такий, що із рідного батька злупить!
П е т р о. А то, другий?
М и к о л а. То виборний Макогоненко; чоловічок і добрий був би, так біда – хитрий, як лисиця, і на всі сторони мотається; де не посій, там і уродиться, і уже де і чорт не зможе, то пошли Макогоненка, зараз докаже.
П е т р о. Так він штука! Кого ж вони висватали?
М и к о л а. Я догадуюсь; тут живе одна бідна вдова з дочкою, то, мабуть, на Наталці возний засватався, бо до неї багато женихів залицялись.
П е т р о (набік). На Наталці!.. (Заспокоївшись). Но Наталка не одна на світі. (До Миколи). Так, видно, Наталка – багата, хороша і розумна?
М и к о л а. Правда, хороша і розумна, а до того і добра; тілько не багата. Вони недавно тут поселились і дуже бідно живуть. Я далекий їх родич і знаю їх бідне поживання.
П е т р о. Де ж вони перше жили?
М и к о л а. В Полтаві.
П е т р о (жахається). В Полтаві!..
М и к о л а. Чого ж ти не своїм голосом крикнув?
П е т р о. Миколо, братику мій рідний! Скажи по правді; чи давно уже Наталка з матір’ю тут живуть і як вони прозиваються?
М и к о л а. Як тут вони живуть… (Говорить, розтягаючи, немов собі на думці вираховує час). Четвертий уже год. Вони оставили Полтаву зараз по смерті Наталчиного батька.
П е т р о (скрикнув). Так він умер!
М и к о л а. Що з тобою робиться?
П е т р о. Нічого, нічого… Скажи, будь ласка, як вони прозиваються?
М и к о л а. Стара прозивається Терпилиха Горпина, а дочка – Наталка.
Петро сплескує руками, закриває ними лице, схиляє голову, стоїть непорушно.
М и к о л а. (б’є себе по лобі й робить знак, наче щось одгадав). Я не знаю, хто ти і тепер не питаюся, тілько послухай. (…)
Микола співає пісню “Вітер віє горою…”.
А що, може, не одгадав? (Обнімає Петра).
П е т р о. Так, угадав!.. Я – той нещасний Петро, якому Наталка при – півала сю пісню, якого вона любила і обіщала до смерті не забути, а тепер…
М и к о л а. Що ж тепер? Іще ми нічого не знаємо, може, і не її засватали.
П е т р о. Но серце моє замирає, начувається для себе великого горя. Братику Миколо, ти говорив мені, що ти їх родич, чи не можна тобі довідаться о сватанні Наталки? Нехай буду знати свою долю.
М и к о л а. Чому ж не можна? Коли хочеш, я зараз піду і все розвідаю. Та скажи мені, чи говорити Наталці, що ти тут?
П е т р о. Коли вона свободна, то скажи за мене, а коли заручена, то лучче не говори. Нехай один буду я горювати і сохнути з печалі. Нащо їй вспоминати об тім, якого так легко забула!
М и к о л а. Стережись, Петре, нарікати на Наталку. Скілько я знаю її, то вона не од того іде за возного, що тебе забула. Підожди ж мене тут. (Іде до Терпилихи).
ЯВА V
П е т р о (сам). Чотири годи уже, як розлучили мене з Наталкою. Я бідний був тоді і любив Наталку без всякої надежди. Тепер, наживши кривавим потом копійку, спішив, щоб багатому Терпилові показатись годним його дочки; но вмісто багатого батька найшов мать і дочку в бідності і без помощі. Все, здається, близило мене до щастя; но, як на те, треба ж опізнитись одним днем, щоб горювати во всю жизнь! Кого безталання нападе, тому нема ні в чім удачі. – Правду в тій пісні сказано, що сусідові все удається, всі його люблять, всі до його липнуть, а другому все як одрізано.
Петро виконує пісню “У сосіда хата біла…” про те, що в сусіда добре життя (і хата, і молодиця), усі його люблять, а він, безталанний, марно життя проживає.
ЯВА VI
Петро і виборний
В и б о р н и й (вийшов тим часом на вулицю, слухав-слухав, а тоді підходить до Петра). Ти, небоже, і співака добрий. (…)
Виборний спілкується з Петром.
ЯВА VII
В о з н и й (підходить до виборного). Що ти тут, старосто мій, – теє-то як його – розглагольствуєш з пришельцем?
В и б о р н и й. Та тут диво, добродію; сей парняга був у театрі та бачив комедію і зачав було мені розказовати, яка вона, та ви перебили.
В о з н и й. Комедія, сиріч лицедійство. (До Петра). Продолжай, вашець…
П е т р о. На комедії одні виходять, – поговорять, поговорять та й підуть; другі вийдуть, – те ж роблять; деколи під музику співають сміються, плачуть, лаються, б’ються, стріляються, колються і умирають. (…)
Петро докладніше розповідає про театр.
ЯВА VIII
П е т р о (сам). Горько мені слухати, що Терпилиху зоветь другий, а не я, тещею. Так Наталка не моя? Наталка, котру я любив більше всього на світі; для которої одважовав жизнь свою на всі біди, для которої стогнав під тяжкою роботою, для которої скитався на чужині і заробленую копійку збивав докупи, щоб розбагатіть і назвать Наталку своєю вічної І коли сам Бог благословив мої труди, Наталка тоді достається другому! О, злая моя доле! Чом ти не такая, як у других? (…)
Петро співає пісню “Та йшов козак з Дону…” про козака, який, повертаючись із Дону, проклинає свою тяжку долю.
ЯВА IX
Петро і Микола
П е т р о. А що, Миколо! яка чутка?
М и к о л а. Не успів нічого і спитати. Лихий приніс возного з виборним. Та тобі б треба притаїтись де-небудь. Наталка обіщала на час сюди вийти.
П е т р о. Як я удержусь не показатись, коли побачу свою милу?
М и к о л а. Я кликну тебе, коли треба буде.
Петро ховається.
Микола і Наталка
Н а т а л к а (швиденько виходить). Що ти хотів сказати мені, Миколо? Говори швидше, бо за мною зараз збігаються. .
М и к о л а. Нічого. Я хотів спитати тебе, чи ти справді посватана за возного?
Н а т а л к а (сумно). Посватана… Що ж робить, не можна більше сопротивлятися матері. – Я і так скілько одвилювалася і всякий раз убивала її своїм одказом.
М и к о л а. Ну, що ж? Возний – не взяв його враг – завидний жених. Не бійсь, полюбиться, а може, і полюбивсь уже?
Н а т а л к а (докірливо). Миколо, МиколоІ Не гріх тобі тепер надо мною сміятись! Чи можна мені полюбити возного або кого другого, коли я люблю одного Петра. О, коли б ти знав його, пожалів би і мене, і його.
М и к о л а. Петра?..
Н а т а л к а (плаче). Що ти мені згадав! Ти роздираєш моє серце. О, я бідна! (Мовчить, потім показує на річку). Бачиш Ворсклу?.. Або там, або ні за ким.
М и к о л а (показує в той бік, де Петро сховався). Бачиш ту сторону? Отже, і в Ворсклі не будеш, і журитись перестанеш.
Н а т а л к а. Ти, мені здається, побувавши довго в городі, ошалів і зовсім не тим став, що був.
М и к о л а. Коли хочеш, то я так зроблю, що і ти не та будеш, що тепер.
Н а т а л к а. Ти чорт знаєть що верзеш, піду лучче додому. (Іде).
М и к о л а. (не пускає й). Пожди, одно слово вислухай та й одв’яжись од мене.
Н а т а л к а. Говори ж – що такеє?
М и к о л а. Хочеш бачити Петра?
Н а т а л к а. Що ти? Перехрестись! Де б то він взявся?
М и к о л а. Він тут, та боїться показатись тобі, потому що ти посватана за возного.
Наталка. Чого ж йому боятись? Нам не гріх побачитись, я іще не вінчана… Та ти обманюєш!..
М и к о л а. Не обманюю, – приглядайся! Петре, явись!
Н а т а л к а (побачила Петра, скрикнула). Петро!
Петро. Наталка! (Обнімаються).
М и к о л а. (співає).
Поблукавши, мій Петрусь Ой лихо, не Петрусь,
До мене оп’ять вернувсь. Лице біле, чорний ус.
(…)
Наталка обіцяє Петрові бути вірною йому навіки.
Н а т а л к а. (…) Дай же мені свою руку! (Взявши руки). Будь же бодрим і мені вірним, а я навік твоя.
М и к о л а. Ай Наталка! Ай Полтавка! От дівка, що і на краю пропасті не тільки не здригнулась, но і другого піддержує! (До Наталки). За се заспіваю тобі пісню про Ворсклу, щоб ти не важилась його прославляти собою: воно і без тебе славне. (…)
Микола співає пісню “Ворскло річка невеличка…” про битву із шведами за Полтаву.
М и к о л а. Отже, ідуть…
М и к о л а. Кріпись, Петре, і ти, Наталко!.. Наступає хмара, і буде великий грім.
ЯВА XI
Виходять возний, виборний і Терпилиха.
В и б о р н и й. Що ви тут так довго роздабарюєте?
В о з н и й. О чем ви – теє-то як його – бесідуєте?
Т е р п и л и х а (побачивши Петра). Ой, мені лихо!
Н а т а л к а. Чого ви лякаєтесь, мамо? Се Петро.
Т е р п и л и х а. Свят, свят, свят! Відкіль він взявся? Се мара!
П е т р о. Ні, се не мара, а се я – Петро, і тілом, і душею.
В о з н и й (до виборного). Що се за Петро?
В и б о р н и й. Се, мабуть, той, що я вам говорив, Наталчин любезний, пройдисвіт, ланець.
В о з н и й (до Петра). Так ти, вашець, Петро? Чи не можна б – теє-то як його – убиратись своєю дорогою, бо ти, кажеться, бачиться, видаться, здається, меж нами лишній.
Н а т а л к а. Почому ж він лишній?
Т е р п и л и х а. І відомо – лишній, коли не в час прийшов хати холодити.
П е т р о. Я вам ні в чім не помішаю, кінчайте з Богом те, що начали.
Н а т а л к а. Не так то легко можна окончити те, що вони начали.
В о з н и й. А по какой би то такой резонной причині?
Н а т а л к а. А по такій причині: коли Петро мій вернувсь, то я не ваша, добродію.
В о з н и й. Однако ж, вашеці проте, ви рушники подавали, сиріч – теє-то як його – ти одружилася зо мною.
Н а т а л к а. Далеко іще до того, щоб я з вами одружилася! Рушники нічого не значать.
В о з н и й (до Терпилихи). Не прогнівайся, стара. Дочка твоя – теє – то як його – нарушаєть узаконенний порядок. А понеже рушники і шовковая хустка суть доказательства добровольного і непринужденного єя согласія бить моєю сожительницею, то в таковом припадкі станете пред суд, заплатите пеню і посидите на вежі.
В и б о р н и й. О, так! Так! Зараз до волосного правленій та і в колоду.
Т е р п и л и х а. Батечки мої, умилосердітесь! Я не одступаю од свого слова. Що хочете, робіте з Петром, а Наталку, про мене, зв’яжіте і до вінця ведіте.
Н а т а л к а. Не докажуть вони сього. Петро нічого не виноват, а я сама не хочу за пана возного до сього силою ніхто мене не принудить. І коли на те іде, так знайте, що я вічно одрікаюсь од Петра і за возним ніколи не буду.
М и к о л а. Що то тепер скажуть?
В и б о р н и й. От вам і Полтавка! Люблю за обичай!
Т е р п и л и х а. Вислухайте мене, мої ріднії! Дочка моя до сього часу не була такою упрямою і смілою; а як прийшов сей (показує на Петра) шибеник, пройдисвіт, то і Наталка обезуміла і зробилась такою, як бачите. Коли ви не випровадите відсіль сього голодранця, то я не ручаюсь, щоб вона і мене послухала.
В о з н и й і в и б о р н и й (разом). Вон, розбишако, із нашого села зараз… І щоб твій і дух не пах! А коли волею не підеш, то туда запровторимо, де козам роги правлять.
Т е р п и л и х а. Зслизни, маро!
П е т р о. Утихомиртесь на час і вислухайте мене: що ми любилися з Наталкою, про те і Богу, і людям ізвісно: но щоб я Наталку одгово – рював іти замуж за пана возного, научав дочку не слухати матері і поселяв несогласіє в сім’ї – нехай мене Бог накаже! Наталко, покорися своїй долі, послухай матері, полюби пана возного і забудь мене навіки! (Одвертається і утирає сльози. Всі виявляють співчуття до Петра, навіть возний).
Т е р п и л и х а. (набік). Добрий Петро! Серце моє против волі за його вступається!
Наталка плаче, возний замислюється.
В и б о р н и й. Що не говори, а мені жаль його.
М и к о л а. На чім то все се окошиться?
В о з н и й (до Петра). Ти, вашець, – теє-то як його – куда тепер помандруєш?
П е т р о. Я ішов в Полтаву, но тепер піду так, щоб ніколи сюди не вертатись… Іще пару слов скажу Наталці. Наталко! Я через тебе оставив Полтаву і для тебе в дальніх сторонах трудився чотири годи; ми з тобою виросли і згодовалися вкупі у твоєї матері, ніхто не воспретить мені почитати тебе своєю сестрою. Що я нажив – все твоє: на, возьми! (Виймає з-за пазухи загорнені в лубки гроші). Щоб пан возний ніколи не попрекнув тебе, що взяв бідну і на тебе іздержався. Прощай! Шануй матір нашу, люби свого судженого, а за мене одправ панахиду.
Н а т а л к а. Петре! Нещастя моє не таке, щоб грішми можна од його одкупитися: воно тут! (Показує на серце). Не треба мені грошей твоїх. Вони мені не поможуть. Но бідою нашою не потішаться вороги наші… І моїй жизні конець недалеко… (Схиляється на плече Петрові).
Т е р п и л и х а. (підбігає й обіймає Петра). Петре!
Н а т а л к а. (обіймаючи Петра). Мамо! Кого ми теряємо!
М и к о л а (до виборного). А тобі як він здається?
В и б о р н и й. Такого чоловіка, як Петро, я зроду не бачив!
В о з н и й (виходить наперед). Размишлял я предовольно і нашел, что великодушний поступок всякії страсті в нас пересиливает Я – возний і признаюсь, что от рожденія моего расположен к добрим ділам; но, за недосужностію по должності і за другими клопотами, доселі ні одного не зділал. Поступок Петра, толіко усердний і без примісу ухищренія, подвигаеть мене на нижеслідующеє… (До Терпилихи). Ветхая деньми! благословиш лі на благое діло?
Т е р п и л и х а. Воля ваша, добродію! Що не зробите, все буде хороше: ви у нас пан письменний.
В о з н и й. Добрий Петре і бойкая Наталко! Приступіте до мене! (Бере їх за руки, підводить до матері). Благослови дітей своїх щастям і здоров’ям. Я одказуюсь од Наталки і уступаю Петру во вічноє і потомственное владініє з тим, щоб зробив її благополучною. (До глядачів). Поєліку же я – возний, то по привілегії, Статутом мені наданой, заповідаю всім: “Где два б’ються – третій не мішайсь!” і твердо пам’ятовать, що насильно милим не будеш.
П е т р о і Н а т а л к а (обнімають матір). Мати наша рідная, благослови нас!
Т е р п и л и х а. Бог з’єдиняєть вас чудом, нехай вас і благословить своєю благостію…
М и к о л а. От такові-то ваші полтавції Коли діло піде, щоб добро зробити, то один перед другим хватаються.
В и б о р н и й. Наталка – по всьому полтавка, Петро – полтавець, та й возний, здається, не з другої губернії.
П е т р о. Наталко! Тепер ми ніколи не розлучимося. Бог нам поміг перенести біди і напасті, він поможе нам вірною любовію і порядочною жизнію бути приміром для других і заслужить прозвище добрих полтавців. Заспівай же, коли не забула, свою пісню, що я найбільше люблю.
Н а т а л к а. Коли кого любиш, то нічого не забудеш. (Цілує Петра й співає).
Ой я дівчина Полтавка,
А зовуть мене Наталка:
Дівка проста, не красива,
З добрим серцем, не спесива.
Коло мене хлопці в’ються І за мене часто б’ються,
Но я люблю Петра дуже,
А до других мні байдуже. (…)
Завіса
1 Возний – чиновник у повітових судах в Україні наприкінці XVIII – на початку XIX ст.
(2 votes, average: 3.50 out of 5)