НАСТИНА КРИНИЦЯ – Григорій Дем’янчук
Григорій Дем’янчук
НАСТИНА КРИНИЦЯ
Біля Гордіївки на краю поля є криничка. Над нею нависає зеленими пасмами трава, ніби ховає від лихого ока. Люди, йдучи з роботи, завертають до неї, а ще навідуються джмелі і бджоли. Вона маленька, але давня. Про її “народження” розповідається в місцевій легенді…
Там, де на Житомирщині Случ омиває скелястий півострів Горбовицю, височів оборонний замок волинського князя. Коли він загинув у бою з ворогами, все взяла у свої руки юна князівна Настя. Правила вона мудро, люди жили мирно.
Та от однієї весни надійшла чутка: в надслучанську сторону йде військо. І то не воїни, а людорізи, убий-душі: нишпорять по всіх закутках, грабують добро, не щадять ні малого, ні старого. А веде їх половецький хан Боняк-жорстокий, як звір, і з виду огидний.
Залога замку приготувалася до оборони. Насунули чужинці, обступили Горбовицю і з оглушливими криками полізли на твердиню. Багато днів тривало крива’ ве боїще.
На нещастя, лютий войовник назирив на валу красуню князівну. І передав їй через свого посланця:
“З твого рідного краю буде пустиня – і так уже рови та ями повні людських кісток. Від замку не відступлю – і всі ви з голоду помрете. А поберемось – буде мир”.
І сказала Настя: “Ні!” Тоді знову запалало небо над Случем, і не могли заглушити людського стогону та зойків навіть замкові стіни. Ще раз підійшов Боняк:
– Нема в тебе війська, щоб захиститися. Спалю все дотла. Поберемося – буде мир і тиша.
Молодий воєвода Іван умовляв князівну:
– Не слухай чужинця-обмане. Я піду в села, зберу нове військо і врятуємо свій край.
Однієї ночі він непомітно вислизнув із брами і щез у темряві. Минали дні, а про нього й чутки не було.
І ще раз Боняк приступив до замку і передав: “З голоду помреш! Поберемось – буде мир”.
Проплакала Настя ніч, а на ранок вирішила: “Хай пропаду одна, ніж тисячі людей”. Прийняла сватів, справили весілля, поселився Боняк у замку.
Якось увечері стала Настя на валу, дивиться за Случ – а там на півнеба заграва.
– Це твої людорізи наші села палять?- з плачем приступила до Боняка.
– Ні, то ліси горять,-а живі очі бреше той.
Через тиждень бачить Настя, як дорогою недалеко від замку чужинці женуть кудись її людей – і кидаються на них, як собаки.
– Що це?- вбігає до Боняка.- Таке твоє слово? Зареготав Боняк, аж стіни затряслися:
– Ха-ха-ха! Слово! Я тут господар, і що хочу, те роблю!
Заплакала Настя: він не тільки криворотий, але й криводушний. І? замок, що був притулком у часи лихоліття, став розбійницьким гніздом. Що подумають про неї люди? Чи хоч дізнаються, як обманув її підлий Боняк? Не могла далі терпіти такої наруги:
– Я тут хазяйка! Забирайся геть!
Той блимнув очима так, наче шаблею полоснув А вночі покликав до себе своїх слуг і наказав: “Одвезіть її в наш край. Там запитайте, що їй до вподоби: стріла, спис чи петля? Зійде сонце – і щоб я її тут не бачив Хазяйка!..”
Довідалися вірні Настині друзі про це і допомогли князівні вночі таємно вибратися за браму. Добігла вона до Гордіївки, а там її наздогнала Боняковв погоня. Схопили втікачку, прив’язали до дерева.
– Тут і хазяйнуй,- вишкірив зуби Боняк. Ніхто не порятував Настю. Плакала вона дні і ночі, сльозами зросила землю.
Дорогою йшло військо, вів його Іван. “Там на узліссі мертва дівчина… До дерева прив’язана”,-донесли йому воїни.
– Настя, наша Настя!-ледь чутно мовив Іван, побачивши дівчину.
Біля дерева була криничка, било джерельце.
– То з її чистих сліз,- Іван нахилився до кринички, зачерпнув у долоні води, випив…
Воїни, які уже ледь ішли, обмили рани водою з Настиної криниці – і стали здоровими.
Боняк утік з Горбовиці, і ніхто його тут після того не бачив. А джерело дарувало людям живлющу воду.
(2 votes, average: 3.00 out of 5)