Наслідки сонячних спалахів
23 лютого 1956 року станції Служби Сонця відзначили на денному світилі найпотужнішу спалах. Вибухом небаченої сили були викинуті в околосолнечное простір гігантські хмари розжареної плазми – кожне у багато разів більший за Землю! І зі швидкістю понад 1000 км / с вони кинулися в бік нашої планети. Перші відзвуки цієї катастрофи швидко докотилися до нас через космічну безодню. Приблизно через 8,5 хвилин після початку спалаху сильно зрослий потік ультрафіолетових і рентгенівських променів досяг верхніх шарів земної атмосфери – іоносфери, посилив її розігрів і іонізацію. Це призвело до різкого погіршення і навіть тимчасового припинення радіозв’язку на коротких хвилях, бо замість того, щоб відбиватися від іоносфери, як від екрану, вони стали нею посилено поглинатися…
Іноді ж, при дуже сильних спалахах, радіоперешкоди тривають по кілька діб поспіль, поки неспокійне світило не “приходило в норму”. Залежність простежується тут настільки чітко, що за частотою таких перешкод можна судити про рівень сонячної активності. Але головні обурення, викликані на Землі спалахової активністю світила, попереду.
Слідом за короткохвильовим випромінюванням (ультрафіолетовим і рентгенівським) нашої планети досягає потік високоенергічних сонячних космічних променів. Правда, магнітна оболонка Землі досить надійно захищає нас від цих смертоносних променів. Але для космонавтів, що працюють у відкритому космосі, вони представляють досить серйозну небезпеку: опромінення може легко перевищити допустиму дозу. Ось чому близько 40 обсерваторій світу постійно беруть участь в патрульної Службі Сонця – ведуть безперервні спостереження за спалахової активністю денного світила.
Подальшого розвитку геофізичних явищ на Землі можна чекати через день або через два дні після спалаху. Саме такий час – 30-50 годин – потрібно для того, щоб хмари плазми досягли земних “околиць”. Адже сонячний спалах – це щось на зразок космічної гармати, що стріляє в міжпланетний простір корпускулами – частинками сонячної речовини: електронами, протонами (ядрами атомів водню), альфа-частками (ядрами атомів гелію). Маса корпускул, вивержених спалахом в лютому 1956 року, становила мільярди тонн!
Ледве хмари сонячних частинок зіткнулися із Землею, як заметушилися стрілки компасів, а нічне небо над планетою прикрасили різнокольорові сполохи полярного сяйва. Серед хворих різко почастішали серцеві напади, зросла кількість дорожніх катастроф.
Так що там магнітні бурі, полярні сяйва… Під напором велетенських корпускулярних хмар здригнувся буквально всю земну кулю: у багатьох сейсмічних зонах сталися землетруси. І як би в довершення всього стрибкоподібно змінилася тривалість доби на цілих 10 … мікросекунд!
Космічні дослідження показали, що земна куля оточений магнітосферою, тобто магнітної оболонкою; всередині магнітосфери напруженість земного магнітного поля переважає над напруженістю міжпланетного поля. І щоб спалах могла вплинути на земну магнітосферу і саму Землю, вона повинна відбутися в той час, коли активна область на Сонці розташована поблизу центру сонячного диска, тобто орієнтована в бік нашої планети. В іншому випадку все спалахову випромінювання (електромагнітне та корпускулярне) промчать стороною.
Плазма, яка спрямовується з поверхні Сонця в космічний простір, володіє певною щільністю і здатна чинити тиск на будь-які зустрічаються на її шляху перешкоди. Таким суттєвою перешкодою є магнітне поле Землі – її магнітосфера. Вона надає протидія потокам сонячної речовини. Настає момент, коли в цьому протиборстві обидва тиску врівноважуються. Тоді межа земної магнітосфери, підгорнутим потоком сонячної плазми з денною боку, встановлюється на відстані приблизно 10 земних радіусів від поверхні нашої планети, а плазма, не маючи можливості рухатися прямо, починає обтікати магнітосферу. При цьому частинки сонячного речовини витягують її магнітні силові лінії, і на нічній стороні Землі (в протилежному від Сонця напрямку) у магнітосфери утворюється довгий шлейф (хвіст), який простягається за орбіту Місяця. Земля ж зі своєї магнітної оболонкою виявляється всередині цього корпускулярного потоку. І якщо звичайний сонячний вітер, постійно оточуючий магнітосферу, можна порівняти з легким бризом, то стрімкий потік корпускул, породжених потужної сонячної спалахом, подібний до страшного урагану. Коли такий ураган налітає на магнітну оболонку земної кулі, вона ще сильніше стискається з соняшникової боку і на Землі розігрується магнітна буря.
Таким чином, сонячна активність впливає на земний магнетизм. З її посиленням частота та інтенсивність магнітних бур зростає. Але зв’язок ця досить складна і складається з цілого ланцюга фізичних взаємодій. Головним сполучною ланкою в цьому процесі є посилений потік корпускул, що виникає під час сонячних спалахів.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)