НАШ ГОГОЛЬ – Тези робіт
Жукова Олена Володимирівна
Учениця 9 класу Миколаївської ЗОШ I-III ступенів № 1 Львівської області
Творчість М. Гоголя – феноменальне явище у світовій літературі. Навіть тепер, коли панує тотальне захоплення постмодерністською літературою, його могутнє слово хвилює все людство.
Гоголь належить усьому світові не тільки тому, що володів винятковим талантом, а й через те, що у своїй творчості порушував загальнолюдські проблеми. Можна навести безліч доказів його планетарної слави, та поки що обмежимося такими словами видатного французького літературознавця Мельхіора де Вогюе: “Гоголь утверджує свою владу на все людство”. Але ми не абстрактні космополіти. Нам конче потрібно знати, яка саме земля давала йому, наче Антею, силу і наснагу, якими очима дивився він на світ, до якого народу тяжіла його пристрасна і неспокійна душа.
За Гоголя більше як півтора століття точиться завзята боротьба між двома сусідніми народами, кожний з яких вважає його своїм письменником. Так, М. Чернишевський писав, що “у світі не було письменника, який був би настільки важливим для свого народу, як Гоголь для Росії”. Як бачимо, це не що інше, як категоричне привласнення письменника. Академік М. Храпченко, очевидно, етнічний українець, без вагань “дарує” Гоголя в першу чергу Росії: “Безсмертна спадщина великого художника слова назавжди залишиться в скарбниці російської і світової культури”.
У той же час Т. Шевченко писав: “Наш безсмертний Гоголь!”, присвятивши також своєму славному землякові теплий вірш, у якому говорив, що вони обидва по-різному (“Ти смієшся, а я плачу…”) служать рідному народу. Олесь Гончар вважав, що великий письменник більше вписується в український, аніж російський контекст.
Хто з них має рацію?
Треба сказати, що про життя і творчість Гоголя є багато досліджень. Про нього за царизму писали В. Бєлінський. М. Чернишевський, М. Полєвий, Т. Булгарін, С. Шевирьов, К. Аксаков та ін.; в період панування радянського тоталітарного режиму – Г. Поспєлов, Г. Макогоненко, М. Храпченко та ін. При цьому вони, як правило, проявляли або російські шовіністичні погляди, або опиралися на вульгарну комуністичну ідеологію.
Українськість Гоголя обстоювали одиниці: Т. Шевченко, П. Мирний, М. Драгоманов, пізніше – О. Гончар, П. Новиченко, М. Жулинський…
Російська поетеса Марина Цвєтаєва своє дослідження про О. Пушкіна назвала просто: “Мой Пушкин”. Там ідеться про особисте сприйняття творчості знаменитого співвітчизника. Назву цієї роботи – “Наш Гоголь” ужито не тільки і не стільки з подібних міркувань. Маємо на увазі дещо інше, а саме: Гоголь – український письменник більшою мірою, ніж російський.
Тепер, напередодні 200-річчя з дня народження генія художнього слова, така постановка питання особливо актуальна. Адже до величної постаті Гоголя зараз будуть звернені погляди людей з усього світу. Ще більше зросте зацікавленість його творчістю і життям. І дуже не хочеться, щоб сталося так, як це, наприклад, було вже під час святкування 1000-річчя хрещення Русі, коли Москва монополізувала собі право відзначати цю славну дату, хоч ми знаємо з історії, що Україна мала на це незрівнянно більше підстав.
Найвагомішим аргументом наших сусідів у боротьбі за Гоголя є те, що він писав їхньою мовою. Але це не головне, бо в такому випадку Т. Шевченка треба записати до російської літератури, адже він написав по-російськи ряд творів. Згідно з цією логікою, туди ж слід відправити Г. Квітку-Основ’яненка з його “Паном Халявским”, Є. Гребінку з віршем “Очи черные”, Марка Вовчка з романом “Живая душа”. Але це смішно!
Мова Гоголя виступає в ролі чисто формальної ознаки. Адже, хоч він писав по-російськи, його твори або наскрізно пройняті українським духом, або написані з позицій людини, у якої яскраво виражені український характер і менталітет.
Але поки що українськість Гоголя нехай сприймається не аксіоматично, а як теорема, яку ще треба довести, і що складає мету нашого дослідження У цьому нам допоможуть посилання на думки відомих людей, професійних гоголезнавців і, звичайно ж, слово великого письменника, дивовижно прекрасне і потужне.
Висновки. Микола Гоголь – геніальний письменник, самобутня колоритна творча спадщина якого належить усьому світу, тому що картини і образи, намальовані його чудодійним пером, заставляють схвильовано битися серце всюди, де тільки є люди. “В його грудях таїлися устремління усього народу”, – писав ще на початку XX століття відомий датський критик Георг Брандер. Але якого народу? Безумовно, у першу чергу – українського.
– Адже Гоголь народився і виріс в Україні. Він походить із козацьких і священицьких родів, що сформувало його виразне національне та духовне обличчя. Чудова українська природа, якою він милувався з колиски, допомогла у розвитку його патріотичних почуттів, естетичного смаку, світогляду. Велику роль у його житті та письменницькій долі відіграли фольклор, традиції, обряди українського народу. Саме опираючись на них, він сягнув вершин світової культури.
– Гоголь був одним із перших, хто показав світові хоча й історично знедолену, але прекрасну Україну, з її розкішними пейзажами, з її щирим, поетичним, працьовитим, талановитим, мужнім народом – саме так він художньо окреслив найістотніші риси українського національного характеру. Чужоземці, за висловом академіка Л. Новиченка, “про народ Грицьків і Оксан, Тарасів і Остапів” дістають перше уявлення, коли до них доходять книги великого чарівника слова. Гоголь показав наш народ у побуті, мріях, коханні, боротьбі, і це зробив він з великою симпатією, глибоким співчуттям. “Не було нікого, – писав М. Драгоманов, – де у чому й досі нема кого, – хто б змалював деякі боки життя українського, як Гоголь”. Сонячний сміх, яким супроводжуються зображені ним картини в перших творах, показують і його велику любов до співвітчизників, і їхню широту та щедрість душі, і веселу готовність жити наперекір усьому.
– Завдяки Гоголю світ побачив, як героїчно може боротися український народ за свою волю. Його “Тарас Бульба” вчить і тепер, як треба любити свою Батьківщину, відстоювати її честь і незалежність.
– Але ще був й інший Гоголь, з його “Петербурзькими повістями”, “Ревізором”, “Мертвими душами”. У цих творах нема сонця і радості, нема позитивних героїв. Йдеться там про російське суспільне життя. Письменник показує його сірим і ницим, бездуховним, ніби протиставляючи свою прибрану батьківщину справжній. Відчувається, що Гоголь наче інородне тіло в цьому житті. Він не розуміє і не сприймає його, що більше – надзвичайно саркастично висміює з позицій українського менталітету.
– Гоголь писав по-російськи. Робив він це тому, що мова його народу на той час ще остаточно не сформувалася як літературна. Він не став, як Тарас Шевченко, одним із її основоположників, бо хоч і виховувався в українському дусі, та на відміну від великого Кобзаря, що походив із суціль українського сільського середовища, був заручником традицій, які тоді панували в українських поміщицьких садибах, де в основному розмовляли російською мовою.
– Але, генетично запрограмований на українську мову, він глибинно не знав російської, про що неодноразово говорили літературні критики. Показовими в цьому плані і є такі слова В. Сосюри з його автобіографічного роману “Третя рота”: “… я говорив їм, що писав би російською мовою, якби народився в Росії, бо я знаю тільки літературну російську мову, а народної не знаю. Без знання ж народної мови письменником, яким я хочу стати, не станеш. – А Гоголь? – казали вони мені. – Так Гоголь тим же й великий, що своїм знанням народної української мови збагатив російську літературу, – казав я”. І справді, Гоголь надзвичайно багато зробив для російської літератури.
– Він вніс в неї образи і картини такої мистецької своєрідності, якої вона перед тим не знала. Він “українізував” її, від чого вона тільки виграла, набувши, за висловами Томаса Манна, “сучасних рис”. Тому Гоголя не можна викинути з російського контексту.
– Але великий письменник повинен зайняти належне місце в українській літературі, зважаючи на те, що російська мова в нього служила в ролі певного інструмента, а не виражала духу російського народу. Його кращі твори пройняті українським національним духом. Недарма росіянин М. Петров, автор відомих “Очерков истории украинской літератури XIX столетия”, виданих у Києві 1884 року, розділ про Гоголя помістив у главі, присвяченій українським письменникам “національної школи”. У “Листах на Наддніпрянську Україну” М. Драгоманов теж настоював на тому, що письменники типу Гоголя “повинні знайти місце і в історії літератури тієї нації, з якої вийшли і говорили про життя її, а також одержали певні ознаки питомого національного характеру”.
– Своїм, за прикладом Т. Шевченка, Гоголя вважали і вважають багато українських письменників наступних поколінь, відчуваючи свою глибоку спорідненість із творцем невмирущих образів, глибоко використовуючи його художні уроки. Прикладів тут безліч – від П. Куліша й О. Стороженка до Остапа Вишні і Валерія Шевчука. Навіть трагедія Гоголя великою мірою пояснюється його відривом від українського національного грунту, неприродністю свого становища, коли він, будучи генетично і по духу українцем, мусив, хоч і нещиро, та все ж служити іншому народу.
– Гоголь народився, жив і помер українцем. Він передовсім належить Україні.