“Нам пора для України жить!” (Іван Франко) – Іван Франко – Українська драматургія і театр 70-90-х років ХІХ століття
У збірці “З вершин і низин” особливим пафосом вирізняється цикл “Україна”, що складається з громадянської лірики. До циклу увійшли й такі патріотичні твори, як “Не пора, не пора, не пора!..”, “Розвивайся ти, високий дубе”, заборонені в радянські часи. Цим циклом поет репрезентував себе як палкий поборник державності України, накресливши своєрідну програму її відродження, здобуття нашим народом соборної держави в її історичних межах – “Від Кубані аж до Сяну-річки / Одна, нероздільна”. Головна ідея циклу – протест проти колоніального поневолення України двома імперіями – Австро-Угорською і Російською, заклик до творення суверенної держави.
Відкриває цикл вірш “Моя любов”, в якому змальовано поетичний образ Вітчизни, осяєної святою, чистою красою. Україна постає в образі Божої Матері, яка випромінює добро, красу, лагідність, шляхетність: “на лиці яріє знак / Любові, щирості, спокою”. Водночас митець бачить її стражденний образ в історичному поступі. Але для нього він дорогий і незабутній. Вірш будується як сповідь самому собі: ліричний герой замислюється над історіософськими аспектами буття країни, її трагічною долею, зізнається в любові до рідної землі. Ліричний герой ставить собі риторичні запитання, які утверджують його непохитну волю вірно служити вітчизні. “Моя любов” є своєрідною маніфестацією національних почуттів і загальнолюдських ідей, які, на погляд автора, не вступають у суперечність.
У циклі Франко провіщав новий етап у відродженні народу в його змаганнях за державність. Цим пафосом пройнятий вірш “Не пора, не пора, не пора!” (1880), який Франко назвав “національним гімном”. Твір закликав до завзятої боротьби “за волю, щастя і честь” України. Це й визначило пафос громадянської лірики поета. Вірш має конкретного адресата – українську інтелігенцію, а ширше – націю. Просторова картина тексту будується на кількох визначальних мотивах. Малюється непривабливий образ колоніальної України, сини якої служать своїм напасникам (застосовуються метонімічні образи “москалеві й ляхам служити”, що уособлюють дві сусідні держави). Відтак українці проливають кров за поневолювачів, люблять “царя, що наш люд обдира”, тобто у них спотворене поняття патріотизму. Через втрату національної свідомості українці не доходять згоди, “в рідну хату вносять роздор”, а тому поет закликає: “Най пропаде незгоди проклята мара!” Пафос твору – в утвердженні позитивного ідеалу, мети “для України жить”, боротися за її незалежність. Цьому слугують окличні інтонації, гасла, що підсилюють експресію ліричного висловлення і набувають смислового значення: ” Для України наша любов!”, “Під Украйни єднаймось прапор!” Твір сповнений одичних інтонацій, які прославляють піднесення національного духу свободи, і динамічності, підкресленої рефреном ” Не пора, не пора, не пора!”.
Художньо майстерно поет застосував наскрізну антитезу, градацію, афористичні заклики: “Довершилась України кривда стара – / Нам пора для України жить!” Поет сповнений віри у визволення народу, в об’єднання українців в ім’я світлого прийдешнього. В останній строфі вимальовується величний образ Вітчизни, боротьба за волю якої є священною: “Бо пора се великая єсть: / У завзятій, важкій боротьбі / Ми поляжем, щоб волю, і щастя, і честь, / Рідний краю, здобути тобі!” Воля, щастя, честь – атрибути незалежної Української держави.
Мистецька скарбниця. Поезія “Не пора, не пора…” стала народним гімном, музику до неї написав Дмитро Січинський.
Провідною у вірші “Розвивайся ти, високий дубе” (1883) є думка про возз’єднання українських земель у єдину суверенну державу. Поет щиро вірив у визволення і відродження України: “Розпадуться пута віковії, / Тяжкії кайдани, / Не побіджена злими ворогами / Україна встане!” Вільна Вітчизна персоніфікується в образі щасливої матері, що зібрала воєдино своїх дітей, тобто всі українські землі: “Встане славна мати Україна, / Щаслива і вільна, / Від Кубані аж до Сяна-річки / Одна, нероздільна, / Щезнуть межі, що помежували / Чужі між собою, / Згорне мати до себе всі діти / Теплою рукою!” Так Іван Франко висловив надію на духовне просвітлення, самовизволення українців, усвідомлення своєї національної гідності.
Окрему композиційно-смислову одиницю становлять п’ята – восьма строфи, у яких поет звертається до “щасливих дітей” – українців, які віками прислуговують сусідам. Він будує образи на системі антитез, що характеризують пасивність, рабську покірливість українців та їхню активність, волелюбність. Митець вкладає протилежне значення в слово “служити” і похідний від нього іменник – “услуга”. Звертаючись до співвітчизників, “блудних сиротят”, поет докоряє: “Годі ж бо вам в сусід на услузі / Свій вік коротати!” і повчає: “Підіймайтесь на святеє діло, / На щирую дружбу, / Та щоби ви чесно послужили / Для матері службу”. Жити, працювати для України – сенс життя справжніх громадян, дітей вітчизни. У хронотопі твору, в смисловому поєднанні образів неволя, рабство, безталання ототожнюються з географічним простором чужих держав, які для українців принесли жорстокість, кровопролиття, визиск, неволю: “Чи ж то ви мало наслужились Москві і Ляхові? / Чи ще ж то мало наточились / Братерської крові?” Риторичні запитання підсилюють емоційний ряд, втретє вводячи оцінно-емоційний образ – “наслужились” – в логічно акцентних місцях тексту, римах і кінцівках рядків, утворюючи своєрідний “замок”. ” Наслужились” римується із “наточились”, тобто пролили кров, принесли горе, страждання рідному народові й Україні. Структуруючи змістове поле тексту, виразно виступає у творі опозиційна пара зло – добро. Це внутрітекстова антитеза: ” Пора, діти, добра поглядіти / Для власної хати, / Щоб газдою, не слугою, / Перед світом стати! “.
Франкові образи динамічні, естетично функціональні. Цілісність емоційно-стилістичної організації тексту підкреслюють семантичні розширення, переосмислення й градація образів, що набувають метафоризму – поєднання контрастних значень, перенесення, що так виразно відбилось в образі-символі “високого дуба” – міцності, безсмертя народу та в образі весни – відродження України: “Розвивайся ти, високий дубе, / Весна красна буде! / Гей, уставаймо, єднаймося, / Український люде! / Єднаймося, братаймося / В товариство чесне, / Най братерством, щирими трудами / Вкраїна воскресне!”. Згодом образ “красної весни”, символ відродження української держави, використає Павло Тичина в збірці “Сонячні кларнети”.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)