Наймичка – ТАРАС ГРИГОРОВИЧ ШЕВЧЕНКО 1814-1861 – ТАРАС ШЕВЧЕНКО: ГІДНІСТЬ, ДУХ І ПАМ’ЯТЬ – У пошуках національного самоусвідомлення: Нова українська література

Історія створення. Поема “Наймичка” написана в 1845 р. Вона увійшла до збірки “Три літа” й належить до тих небагатьох творів, які опубліковані за життя Т. Шевченка. Зробив це друг поета Пантелеймон Куліш у 1857 р. в другому томі своїх “Записок о Южной Руси”, коли Т. Шевченко був на засланні, а його твори були під забороною. П. Куліш вигадав історію про те, що текст цього твору знайшов в альбомі якоїсь панночки, отож прізвище автора не було вказано. Удруге поему надруковано в “Кобзарі” 1860 р. Звідси – відлік її читацької популярності донині.

Орієнтовно в 1852-1853 рр. Т. Шевченко написав однойменну повість російською мовою.

Ідейно-тематичний зміст. Як і в поемі “Катерина”, тема “Наймички” – драматична доля дівчини-покритки. Але вона набуває нового звучання. Молода мати Ганна, відчуваючи всю відповідальність за життя сина, вирішує підкинути його бездітним заможним людям, а сама стати до них за наймичку. Це сильна жінка, яка, безмірно люблячи свою дитину, готова зникнути, розчинитися в натовпі, аби лиш її син був щасливим. Лише після того, як пройшов рік, вона з’являється на хуторі, постійно тривожиться, бо боїться зрадити саму себе. І водночас радіє тому, що її дитина живе в добрі й затишку, мужніє, створює сім’ю, народжує дітей. Таємниця наймички – це її спокута за дівочий гріх.

Дуже влучно І. Франко схарактеризував цей образ: “Наймичка – натура безмірно глибша, чуття у неї не тільки живе, але сильне та високе, любов до дитини така могуча, що перемагає все інше, заслонює перед нею весь світ, заставляє забути про себе саму, віддати все своє життя не для хвилевої покути, але для довгої жертви на користь своєї дитини”.

Так Тарас Шевченко прославив невмирущу любов і жертовність матері.

Самопожертва Ганни поглиблюється і протиставляється щасливому подружньому життю Насті й Трохима, Марка й Катерини, зображеному поетом як ідилія. Вони щиро полюбили і прийняли у свої серця Ганну, як свою. І узвичаєність родинного побуту, і чарівна природа, і циклічність життя творять привабливу картину українського світу, який для одних – гармонійний, а для інших (іншої) – трагічний…

Сюжет і композиція. Особливість сюжету поеми полягає в тому, що її конфлікт винесено за межі основної подієвої лінії. Дівчина із заможної селянської родини стала покриткою. Саме із цього факту й починається відлік драматичної історії, у центрі якої – доля матері. Поет, як завжди, співчуває її горю й тому ніби шукає вихід із ситуації, у яку потрапила жінка з позашлюбною дитиною. Автор не з’ясовує обставини, які кинули її в безодню проблем, не згадує про спокусника, про реакцію батьків. Його найбільше цікавить, чи зможуть мати з дитиною вижити в жорстокому світі. Адже сільська громада засуджувала легковажність дівчат у стосунках із чоловіками. Це було узвичаєно мораллю. І дитину, народжену поза шлюбом, зневажливо й лайливо називали “байстрюком”. Насправді йшлося про нещасного сироту, який, як і в “Катерині”, ставав жебраком, поводирем.

На відміну від Катерини, наймичка робить вибір на користь сина та його благополуччя.

Відтак історія самопожертви матері – сюжет цієї поеми.

Розпочинається твір романтичним прологом, сповненим загадковості. “Молодиця молода”, “щось до лона” пригортаючи, розмовляє з туманом. Вона самотня, покинута усіма, тому лише у природи може просити про порятунок. Її прохання – або сховатися від людей, від неслави, або вимолити для сина кращу долю. Водночас молодиця згадує народну пісню про вдову, котра втопила своїх дітей. Проте вона, мати – покритка, рішуче відкидає такий страшний варіант нібито вирішення проблеми. Таким чином уже в пролозі звучить напружений драматичний мотив очікування розгадки.

Експозиція поеми нагадує казковий зачин: “Був собі дід та баба”. Справді, як у казці, їхнє життя сповнене гармонії, взаєморозуміння, достатку. Лише не дав їм Бог дітей, а родина без дітей вважалася нещасливою, і це було причиною для суму. Коли ж старі знайшли підкинуту дитину, то їхня радість не знала меж.

Софія Караффа-Корбут. “Вона чує з тії хати, як дитина дише…”

Зав’язка твору – поява молодиці, котра проситься за наймичку. Вона виявилася доброю, працьовитою, із щирим наміром піклуватися про маленького Марка. Тільки дитина бачить її гарячі сльози, як і відчуває безмежну турботу й любов. Промовистою тут є деталь – навіть з іншої кімнати наймичка ловить дихання хлопчика, який називає “Ганну невсипущу” мамою.

У розвитку дії – кілька епізодів: поховали бабусю Настю, Марко став чумакувати, засватав “…таку кралю, /Що хоч за гетьмана, / То не сором”. А коли готувалися до весілля, то питання про весільну матір неймовірно схвилювало наймичку, так що вона зомліла. Несподівано для всіх Ганна йде на прощу до Києва, проте пояснює свою відмову бути на весіллі:…То багаті люде, а я наймичка. ще й з тебе сміятися будуть.

У цьому вчинку така сила материнської любові, яка притаманна лише натурам цілісним, рішучим. Адже і для матері, як і для батька, одруження дитини – дуже важлива подія, вершина їхніх надій.

Після згадки про три щорічні подорожі наймички на прощу дія уповільнюється. Відчуття тривоги приходить на зміну спокійному ідилічному змалюванню розмірено-щасливого хутірського життя. Після четвертої подорожі Ганна занедужала, її переслідують думки про смерть. А найбільше вона згадує сина-чумака, котрий чомусь затримався в дорозі. Настрій тривоги наростає. Нарешті з’являється Марко. Він переконаний, що вдома все гаразд, тому не поспішає до хати. Його зустріч з Ганною – кульмінація твору, за якою ж зразу настає розв’язка:

Прости мене! Я каралась

Весь вік в чужій хаті…

Прости мене, мій синочку!

Я… я твоя мати.

Зізнання, смерть Ганни й горе Марка – ось останні акорди цієї зворушливої історії, яка викликала й викликає розчуленість і захоплення читачів.

Жанр. Твір належить до жанру соціально-побутової поеми.

У ньому, на відміну від “Катерини”, акцент не стільки на соціальні конфлікти, як на його морально-етичний аспект. Водночас “Наймичка” більш стримана у відтворенні авторських емоцій, розповідь у ній проста, невигадлива, позбавлена гострих суперечностей. Сама історія вражає своїми поворотами, а головне – жертовним вчинком матері, яка живе сином і для сина.




1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

Наймичка – ТАРАС ГРИГОРОВИЧ ШЕВЧЕНКО 1814-1861 – ТАРАС ШЕВЧЕНКО: ГІДНІСТЬ, ДУХ І ПАМ’ЯТЬ – У пошуках національного самоусвідомлення: Нова українська література