Національний мислитель нашого часу Іван Михайлович Дзюба

Н. Волошина,

Доктор педагогічних наук, професор,

Член-кореспондент АПН України

Іван Дзюба – унікальна постать серед національної еліти в Україні. Він повторив долю своїх співвітчизників у нас і за кордоном, які, раз і назавжди усвідомивши себе українцями, невтомно працювали на ниві національного відродження, зазнаючи утисків і приниження, переслідування, арештів і судів. Він ніколи не зраджував своєму сумлінно, своїм ідеалам. Навіть тоді, коли змушений був написати важко вимучену ” заяву” після арешту за книжку ” Інтернаціоналізм чи русифікація?” , яка сприйнялася як вибух бомби й поширювалася у нас самвидавом, а видрукувана була за кордоном.

Це був маніфест шістдесятництва, як висловився Микола Ільницький, що ” викликав міжнародний резонанс і привернув увагу світової громадськості до стану прав людини і прав народу в колоніальній радянській імперії” . Хто він, той автор, що, послуговуючись цитатами класиків марксизму-ленінізму, доводив облудність і фарисейство ” найсправедливішої” національної політики КПРС?

Іван Михайлович Дзюба родом із Донбасу. З тих країв, про які тепер наші політики кажуть, що там ніколи не розмовляли українською мовою, що потрібні там аж дві мови державні: рідна і сусідська. Народився майбутній Герой України у с Миколаївці Волноваського району Донецької області 26 липня 1931 року. У 1953 році закінчив Донецький (тоді – Сталінський) педагогічний інститут, а 1956-го – аспірантуру Інституту літератури ім. Тараса Шевченка АН України. Науковим керівником у нього був академік О. І. Білецький. Тема кандидатської дисертації – “Сатира Маяковського” . З 1959 року член Спілки письменників України. Деякий час працював у Держлітвидаві (пізніше – видавництво “Дніпро” ), завідував відділом критики в журналі ” Вітчизна” . У 1963-1964 pp. кілька разів був звільнений з роботи як ” неблагонадійний” .

Автор книжок ” Звичайна людина чи міщанин?” (1959), ” Грані кристала” (1978), ” На пульсі доби” (1981), ” Стефан Зорян в історії вірменської літератури” (1984), ” Автографи відродження” (1986), ” Садріддін Айні” (1987), ” У всякого своя доля” (1989), ” Бо то не просто мова, звуки…” (1990), ” Застукали сердешну волю” (1995), ” Між культурою і політикою” (1998), ” Інтернаціоналізм чи русифікація?” (1998, написано в 1965 р.).

І. Дзюба – академік НАН України, академік-секретар Відділення літератури, мови і мистецтвознавства НАНУ, голова Комітету Державних премій України імені Тараса Шевченка, президент республіканської асоціації україністів (1988-1991), міністр культури України (1992-1994), головний редактор журналу ” Сучасність” (до 2000 p.), співредактор ” Енциклопедії сучасної України” , лауреат премії ім. О. Білецького (1987), Державної премії ім. Тараса Шевченка (1996) та Фундації Антоновичів2.

І. М. Дзюба – критик надзвичайно вимогливий і ерудований. Його перші статті були надруковані після XX з’їзду КПРС, в часи лібералізації радянського суспільства, або, як тоді зазначалося в партійних документах, ” відновлення ленінських норм життя” . Про ті роки згадує П. Загребельний і називає І. Дзюбу найяскравішим критиком з когорти молодих. Як стверджує В. Дончик, під знаком І. Дзюби виростали новобранці літературної критики, бо ” погляд завідувача відділу критики журналу ” Вітчизна” в час відлиги був уважним до всіх і був водночас безкомпромісно вимогливим” 3.

В часи викриття ” культу особи” Й. Сталіна двадцятип’ятилітній критик, автор статей у “Літературній газеті” (“Літературній Україні” ), “Вітчизні” , опиняється в епіцентрі літературного життя. Цікавими й сміливими були його виступи в пресі чи на письменницьких зібраннях. Вони викликали суперечки, в яких виявляли себе і прихильники, і вороги. І. Дзюба порушував важливі, наболілі проблеми життя, викривав його труднощі. Він вітав прихід “шістдесятників” , був для них авторитетом.

“В Івана Дзюби був здоровий національний інстинкт самоствердження, – зазначає Євген Сверстюк.

– Такий інстинкт прокидався тоді в таких людях, які раптом відкривали змову і обман навколо себе: від них приховали рідну історію, принизили мову і культуру, зневажили їх народ…” 4.

Треба було йти на боротьбу з ворогом. Йти, як на заміноване поле. І він пішов. ” Звичайно, в ньому було молодече зухвальство, і воно було одразу помічене як порушення неписаних правил, – продовжує Євген Сверстюк. – Було іронічне зухвальство і в цитуванні молодим критиком класиків марксизму-ленінізму, яких тоді застосовували як масло до каші. “Де він викопав таку цитату Маркса, що вона йде “проти” , а не “за”? До речі, тоді була мода на молодого Маркса, але чомусь майже нікому не хотілося зробити його інструментом демаскування офіційного благополуччя” 5.

Євген Сверстюк згадує, що “кожен з молодих авторів прагнув зустрічі з ним (І. Дзюбою. – Н. В.) і чогось чекав від тієї зустрічі. Кожна його публікація ставала поміченою. На початку 60-х відроджувався престиж української критики. Серед ілюзій молодого завідувача відділу критики журналу “Вітчизна” була й така, щоб вести відділ зусиллями кількох авторів. Уже виділялися публікації Івана Світличного, Олексія Ставицького та ін.” 6.

Іван Дзюба разом з В. Чорноволом, В. Стусом 1965 р. під час прем’єри фільму С. Параджанова та Ю. Іллєнка “Тіні забутих предків” виступили проти відновлення в СРСР політичних репресій щодо української інтелігенції. А праця І. Дзюби “Інтернаціоналізм чи русифікація?” стала безстрашним викликом тоталітарній системі. Твір був перекладений англійською, італійською, французькою, російською, китайською мовами, її взяв на озброєння дисидентський рух, українська діаспора. Праця пробудила національний дух українців від Донбасу до Галичини. її ” підпільно” поширювали, обговорювали. Інтенсивне пробудження національної свідомості українців пов’язане саме з цим періодом. Але почалися арешти, ув’язнення, які тривали після 1965 по 1972 рік. У цей час було засуджено побратимів І. Дзюби, – І. Світличного, Є. Сверстюка, В. Стуса, Ігоря та Ірину Калинців. Виключили зі Спілки письменників України та заарештували й самого І. Дзюбу. Через рік його звільнили, але кілька років він перебував під офіційним наглядом. І. Дзюбу позбавили права писати й виступати за фахом. Він працює коректором у біохімічному журналі й поринає у вивчення літератур різних народів. Його праці видадуть, коли вченому вже можна буде друкуватися. Це “Грані кристала” (1978), “На пульсі доби” (1981), “Стефан Зорян в історії вірменської літератури” (1982), “Автографи відродження” (1986), “Садріддін Айні” (1987), дослідження з найрізноманітніших літератур, навіть таких, як кабардинська, нанайська, якутська, інгуська та ін. І. Дзюба знову ж таки підкреслює, що інтернаціоналізм не в злитті націй, а в їх розвої, не в уніфікації мов, а в їх багатоманітності й розмаїтті. Тільки тоді інтернаціоналізм постає справжнім.

І. М. Дзюба завжди захоплював своїми виступами аудиторію. Говорив спокійно і виважено, не зважаючи на авторитети. Він критикував Олександра Корнійчука і Андрія Малишка, Юрія Збанацького і Вадима Собка, бо хотів і прагнув того, щоб у нашій літературі були твори високого гатунку, а герої, у них представлені, були реальними, а не штучно надуманими. Іван Михайлович захищав тих, у кого запримітив іскру Божу, й тих, хто потрапляв у немилість до влади.

Літературознавець В. Панченко наводить спогади В. Некрасова, коли Іван Дзюба став на його захист: “Зійшовши на трибуну, уважно, холодно-спокійно оглянув всю президію і почав говорити, – згадував В. Некрасов. – Подібного я не бачив і не чув ніколи. Наскільки мені пригадується, історія моя послужила йому певною відправною точкою – трампліном для того, щоб нагадати присутнім деякі деталі творчої біографії кожного з членів президії. А в президії сиділо все начальство. Не кваплячись, не підвищуючи голосу, не зловживаючи емоціями і не вживши жодного грубого чи просто образливого епітета, в основному цитуючи з газет і журналів недавніх років висловлювання кожного з тих, хто сидів за столом президії, він методично, найвишуканішими прийомами клав їх усіх по черзі на обидві лопатки. Корнійчук, який не уник цієї долі, намагався вдатися до свого улюбленого прийому – перебивання автора. На Дзюбу це не подіяло. Корнійчук зблід, потім налився кров’ю, почав стукати олівцем і скляною пробкою по графину. Нічого не допомагало – Дзюба, почавши з лівого флангу, підходив уже до кінця правого, тоді Корнійчук не витримав, підскочив і позбавив Дзюбу слова. Той продовжував свою екзекуцію, притиснувши поближче мікрофон. І тут я вперше побачив розгубленого Корнійчука – захлинувшись слиною, він раптом закричав на весь зал: “Міліцію, чи що, покликати? Покличте там…” .

Дзюба, не моргнувши оком, довів свою думку до кінця, зійшов з трибуни. Супроводжуваний аплодисментами, він акуратно склав папери і, не прискорюючи кроків, пройшов проходом, вийшов із залу” 7.

Іншим разом Віктор Некрасов знайшов у поштовій скриньці гроші, які йому у скрутну хвилину поклав Іван Дзюба.

Роман Іваничук згадує, як у 1959 році він, молодий прозаїк, почув захоплене слово про Івана Дзюбу від Михайлини Коцюбинської, з якою познайомився у Криворівні, а потім зустрівся з Миколою Вінграновським, Іваном Драчем та Іваном Дзюбою, яких після виступів у Львові назвали ” львівськими гастролерами”. Під час львівських гастролей він познайомився не лише з названими літераторами, але й трохи молодшими прозаїками Валерієм Шевчуком та Володимиром Дроздом. Іван Дзюба тоді дуже тактовно, але категорично розкритикував досить популярний на той час роман Іваничука “Край битого шляху” за півправду і конформізм. І він, “розчавлений новітнім літературним віянням шістдесятників, мало не поламав перо. Але завдяки своїй упертості і працьовитості, а надто ще й Божому дарові взяв зовсім несподіваний для самого себе старт і, добігаючи сьогодні до свого фінішу з восьмитомним доробком історичних романів, завдячує успіхом передовсім безжальному й мудрому критикові Іванові Дзюбі” 8.

Як зазначає Роман Іваничук, Дзюба ходив по лезу бритви. Одного разу Іваничук повинен був передати з рук у руки рукопис трактату “Інтернаціоналізм чи русифікація?”. Він ніс Дзюбину працю і боявся, щоб його не схопили переодягнені в цивільне кадебісти, і водночас соромився свого страху, “адже я той рукопис несу, а він писав, писав і розмножував, і висилав власть імущим офіційною поштою, хоч добре знав, яка кара його чекає за таку творчість”. Іваничукові дуже хотілося, щоб Дзюба прочитав усю його творчість, адже він спрямував його на трудну й захопливу дорогу історичного романіста. Йому здавалося, що Іван Михайлович пильно стежить, як він працює в жанрі прози…

Вони зустрілися під час Шевченківських святкувань біля Київського національного університету. Іван Михайлович підійшов до Іваничука і промовив: “Я у великому боргу перед тобою, Романе, – і квапно закінчив фразу, – я й досі не сказав про тебе свого доброго слова…

А от і сказав, те слово, видно, давно вже в ньому жило, тільки й того, що не проявилося на папері” 9.

Дослідження Івана Дзюби заглиблювалися в історію національних літератур. Відомі у нас і за межами України його статті про Шевченка: “Шевченко і Петефі”, “Шевченко і Шиллер: візія ідеального стану суспільства”, “Шевченко і Хомяков”, “Шевченко і Гюго”, “Шевченко і Словацький”, а ще монографія “Тарас Шевченко”. Як зазначає академік М. Жулинський, над цією книжкою І. Дзюба почав думати дуже давно, збираючи в букіністичних книгарнях старі російські журнали, в яких йшлося про підкорення Росією “диких народов”, замислювався над словом правди, словом болю і словом гніву Шевченка. Монографію “Тарас Шеченко” він опублікував у 2005 році, “в якій геній України постає в широкому історичному контексті – у зіставленні з європейськими романтиками та передусім у слов’янському ідейно-естетичному контексті” 10.

Понад тридцять літ проминуло з тих пір, як Дзюбу розпинали за працю “Інтернаціоналізм чи русифікація?” П’ятнадцять із них Україна у статусі незалежної держави. А насправді вона ніби на прив’язі у “старшого” брата. Суперечки про дві державні мови хвилюють громадськість. Знову доводиться говорити про духовне спустошення, про сучасну мовну ситуацію в Україні. Це надзвичайно турбує Івана Михайловича, бо “без мови немає нації”. Політика русифікації продовжується. У грудні 1988 року в газеті “Культура і життя” та в журналі “Коммунист” він друкує статтю “Чи усвідомлюємо національну культуру як цілісність?” Аналізуючи взаємодії різних видів мистецтв, І. Дзюба стверджує, що ” українська мова не виконує всіх своїх суспільних і культурних функцій”, а вона є “становим хребтом національної культури” 11.

На теми української мови І. Дзюба пише статті вже понад 40 років, щоб забезпечити її повносиле функціонування в суспільстві. Його турбує ця проблема. Особливо прикро, що упродовж тривалого часу доводиться боронити рідну мову, що є трагедією української нації. Багато разів І. Дзюба зарікався зачіпати мовні проблеми, але знову й знову брався за перо. ” Треба нам нарешті усвідомити, – пише він, – русифікація України – усупереч усім нашим гімнам Україні та українській мові й усім ритуалам на їхню честь – не лише триває, а й сягає такої глибини, що загрожує самому існуванню української нації серед націй світу”.

У період виборювання й утвердження незалежності України не було таких питань, з приводу яких І. Дзюба не висловив би своєї думки. Він уміє виділити серед розмаїття явищ найактуальніші і загострити увагу, зосередитися на найістотнішому.

Як підсумок, наведемо прекрасні слова з газети “Урядовий кур’єр” за 26 липня 2006 р., з яких постає вольовий і невтомний Іван Михайлович Дзюба:

“Один із видатних національних мислителів нашого часу, талановитий критик і літературознавець, учений академічного звання і академічного масштабу, автор численних праць, статей, доповідей, чи не кожна з яких пробуджувала громадянську думку; лідер, духовний організатор і речник знаменитого українського шістдесятництва XX століття; політичний діяч, пристрасний борець за Україну, її незалежність, її мову; діяч культури, щиро відданий великій справі націєтворення. Це все Іван Дзюба, людина невтомної саможертовної праці, з його знаною в суспільстві чесною і принциповою позицією на всіх етапах і в усіх життєпроявах, його громадянською, моральною людською висотою”.

1 Микола Ільницький. Цілісність індивідуальності // Дивослово, 2006. – № 7. – С 57.

2 Див. ж. Київ. – 2001. – № 7-8. – С 138.

3 Віталій Дончик. Під знаком Івана Дзюби//Дивослово. – 2006. – № 7. – С.55.

4 Євген Сверстюк. Іван Дзюба: талант і доля // Дивослово, 1997. – №9.-С. З

5 Євген Сверстюк. Іван Дзюба – талант і доля //Дивослово. – 1997. – №9. – С.4.

6 Там само.

7 Володимир Панченко. Літературний сталкер // Київ. – 2001. – №7-8. – С 143.

8 Роман Іваничук. Моє слово про лідера шістдесятників // Дивослово. – 2006. – № 7. – С 54.

9 Там само.

Література

1. Жулинський Микола. Іван Дзюба: ” В мене свій світ, своя позиція…” Навздогін із пером у руках за 75-літнім марафонцем // Слово і час. – 2006. – № 7.

2. Іваничук Роман. Моє слово про лідера шістдесятників //Дивослово. – 2006. – № 7.

3. Сверстюк Євген. Іван Дзюба – талант і доля // Диво-слово. – 1997. – №9.

4. Панченко Володимир. Іван Дзюба – літературний сталкер // Київ. – 2001. – №7,8.

5. Дзюба Іван. З криниці літ. – Т.2. – К., 2001.

6. Сверстюк Євген. На святі надій. – К., 1997.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

Національний мислитель нашого часу Іван Михайлович Дзюба