Національні пріоритети Івана Котляревського

До 240-ї річниці від дня народження українського письменника

А. Новиков,

Доктор філологічних наук, професор

Харківського національного педагогічного

Університету ім. Г. С. Сковороди

“Еней був парубок моторний і хлопець хоч куди козак…”. Хто не знає цих слів? Належать вони Івану Котляревському, який по праву вважається першим класиком новітньої української літератури. Творчість Котляревського є своєрідним місточком, що з’єднує давню українську літературу з новим національним письменством. Вихований на творах своїх попередників (авторів інтермедій, інтерлюдій, різдвяних віршів і т. ін.), написаних зазвичай важкою малозрозумілою книжною мовою, він добре усвідомлював, що надалі не можна працювати у такий спосіб, що новий час вимагає нових літературних форм, звернення до народних джерел. Митець сам говорить про це у своїй “Енеїді”:

Я музу кличу не такую:

Веселу, гарну, молодую;

Старих нехай брика Парнас [5, с. 180].

Притому муза його з самого початку має досить чіткі національні пріоритети. На межі XVIII-XIX століть, коли Котляревський стає на літературну стезю, це був занадто сміливий крок, по суті, виклик, і не лише старому письменству. Адже цей по-справжньому великий майстер слова з’явився саме тоді, коли вже майже не залишилося надії на національне відродження. Це були ті самі роки, коли Україна втратила залишки своєї автономії, коли чи не вся українська еліта (до якої передусім належала козацька старшина) була вже в основному зрусифікованою, українська мова вважалась непрестижною, національний театр ледве животів, а більшість літераторів, вихідців із етнічної України, перейшли (чи в недалекому майбутньому перейдуть) працювати на більш широке, більш вдячніше поле російської словесності. Тут доречно згадати й І. Богдановича, і М. Гнєдича, і В. Капніста, і В. Наріжного, і багатьох інших. На вкрай занедбаній ниві національної літератури вже важко було запримітити навіть поодиноких робітників. Як слушно зауважує С. Єфремов, “ті літа, коли з дитини формується людина, коли перші зародки свідомости прокидаються, <…> у Котляревського минали за таких обставин, які руба ставили питання: за ким руку тягти – чи за свіже випеченим на Україні “благородним дворянством”, чи за свіже поневоленим “подлым народом”? Котляревський рішуче пристав до останнього”. І далі продовжує: “Народ був тією матеріальною підвалиною, на якій заснував свою діяльність батько нового українського письменства; грунтом для неї була попередня література – чи то в формі напрочуд багатої народної поезії, чи в інтермедіях та інтерлюдіях відомих авторів попереднього періоду, <…> чи то, нарешті, в історичних творах, як от літопис Величка й інших, з їхньою любов’ю до рідної землі, та в етичній науці самостійного філософа Сковороди з його вже принципіальним демократизмом та свідомою прихильністю до “чорного народу” [3, с. 183 – 184].

Це вже після Котляревського, на грунті, підготовленому насамперед ним, розпочне працювати на користь національного театру В. Гоголь-Яновський (батько знаменитого письменника), проростуть такі таланти, як П. Гулак-Артемовський і Є. Гребінка, розквітне геній Г. Квітки-Основ’яненка, а згодом появиться і наш український батько Тарас Шевченко. Саме Котляревський своєю творчістю вперше посмів нагадати українцям, що вони українці, що не варто соромитись рідної мови, що українською мовою можна створювати справжні шедеври. Його безсмертна поема “Енеїда” вже понад два століття продовжує приваблювати читачів своєю витонченою поетичною красою, непересічними образами дієвих осіб з їхніми яскраво вираженими українськими характерами, а п’єси “Наталка Полтавка” й “Москаль-чарівник” не сходять зі сцени і в наші часи залишаються такими ж свіжими, як і в добу їх автора.

Народився Іван Петрович Котляревський 9 вересня 1769 року в Полтаві. Його дід був дяком, а батько канцеляристом міського магістрату. До списку дворян їхню родину внесли 1789 року. Освіту здобував майбутній письменник спочатку в місцевого дяка, а потім, коли йому виповнилося десять років, вступив до Катеринославської (за назвою єпархії) семінарії, що була в ту добу єдиним середнім навчальним закладом у місті. Попри схоластику, яка панувала в семінарії, хлопчина зміг вивчити тут кілька іноземних мов, зокрема латинську, німецьку і французьку, познайомитися з російською і античною літературами, а також поетикою, риторикою та богослов’ям, навчився майстерності віршування. Особливих успіхів досяг він у перекладах античних авторів (такі заняття передбачались навчальною програмою) – Вергілія, Горація, Овідія та ін. Пізніше подібна практика неабияк прислужилась Котляревському в його творчості. Проте закінчити семінарію йому не судилося. Після смерті батька 1789 року він змушений був у зв’язку зі скрутним матеріальним становищем, у якому опинилась сім’я, припинити навчання і поступити дрібним чиновником на службу в Новоросійську канцелярію, що знаходилась у Полтаві, а згодом кілька років учителювати в поміщицьких маєтках, потрапивши таким чином у саму гущу народного життя з його віковічними традиціями і незасміченою мовою. Все це, ясна річ, у майбутньому знайшло відображення в його літературному доробку.

Саме в цей час, тобто в середині 1790-х років. Котляревський розпочинає працювати над “Енеїдою”, яка ще в незавершеному вигляді, поширюючись у рукописних списках, користувалась неабиякою популярністю, притому як в середовищі простого люду, так і серед шляхетного панства, позаяк автор торкнувся в ній найболючіших питань, що були в центрі уваги тогочасного українського суспільства.

Одним із таких болючих питань була втрачена козацька воля. Перший крок на цьому шляху Катерина II зробила 1764 року, скасувавши гетьманство і організувавши на теренах України Слобідську та Новоросійську губернії. Не менш фатальним у цьому плані був і 1775 рік, коли за наказом російської імператриці було зруйновано Запорізьку Січ, тобто залишки української державності. Що це означало для українського народу, письменник висловив у таких рядках:

Пропали, як сірко в базарі!

Готовте шиї до ярма!

По нашому хохлацьку строю

Не будеш цапом, ні козою,

А вже запевне що волом… [5, с. 117].

З іншого боку, Котляревський у своїй поемі постійно нагадує про колишніх українських ватажків, борців за народну волю (Сагайдачного, Дорошенка, Залізняка, Гаркушу), Запорізьку Січ та давні українські порядки:

Так вічной пам’яти бувало

У нас в Гетьманщині колись,

Так просто військо шиковало,

Не знавши: стій, не шевелись;

Так славниї полки козацькі

Лубенський, Гадяцький, Полтавський

В шапках було, як мак цвітуть.

Як грянуть, сотнями ударять,

Перед себе списи наставлять,

То мов мітлою все метуть [5, с. 142] .

Власне, й очолювані Енеєм троянці – це, по суті, ті ж самі козаки, що видно і з їхнього побуту, і звичаїв, і зовнішності, і всього іншого. А головний герой твору так і говорить: “Я кошовий Еней троянець… ” [5, с. 154]. Навіть більше того, з усього видно, що Котляревський досить чітко проводить паралелі між спаленою греками Троєю і зруйнованою Катериною II Запорізькою Січчю, між троянцями, що блукають по світу в пошуках притулку і, зрештою, засновують Рим, та запорожцями, які після років поневірянь осідають на Кубані.

Іншою нагальною проблемою було введення в Україні кріпосного ладу, в результаті чого поміщики отримали повну владу над селянами і притому незрідка зловживали цим. Для таких хазяїнів життя письменник віднайшов місце в пеклі, де вони несуть покарання згідно зі своїми “заслугами”:

Панів за те там мордували І жарили зо всіх боків, Що людям льготи не давали І ставили їх за скотів [5, с. 96].

Значною мірою читачів приваблювало й те, що поема до краю наповнена описаннями українських звичаїв, повір’їв, побутових деталей, етнографічних сцен, що виконана вона в бурлескній манері та ще й до того ж простою, зрозумілою, але разом із тим вишуканою мовою. Це була та сама мова, якою тодішнє вельможне панство вже здебільшого гордувало, але, судячи з резонансу, викликаного появою “Енеїди”, мало хто з колишніх козацьких осавулів чи полковників під впливом твору Котляревського розчулено не згадав про своє українське коріння. Взагалі, появу на межі XVIII – XIX ст. у зрусифікованому українському суспільстві “Енеїди” можна порівняти хіба що з вибухом бомби, позаяк несподівано з’явився твір, у якому дотепною українською мовою розмовляють усі – від простолюдинів до царів і навіть самих небожителів.

Опубліковано було перші три частини поеми 1798 року в Петербурзі. Зробив це на свої кошти і до того ж без згоди автора один із його палких прихильників колезький асесор Максим Парпура, який, без сумніву, добре усвідомлював, чого вартий цей твір, оскільки сам займався видавничою діяльністю, а головне, був вихованцем Київської академії – єдиного в ту добу вищого українського навчального закладу, який давав своїм спудеям не лише грунтовну підготовку по широкому колу предметів, а й був своєрідним розсадником українства. Недарма, видаючи “Енеїду”, М. Пурпура зробив присвяту: “шанувальникам малоросійського слова від усього серця присвячується”, а до книжки ще й додав словник “малоросійських слів”.

Котляревський, щоправда, не надто поцінував гуманістично-патріотичний вчинок видавця своєї поеми. Згодом, редагуючи твір, він запроторив його разом з іншими грішниками до пекла, де того “шкварили на шашлику” саме за те, що “чужеє оддавав в печать” [5, с. 99].

Друге видання “Енеїди” (також у трьох частинах) здійснив через десять років потому вже сам письменник. 1809 року Котляревський надрукував твір у чотирьох частинах. А повністю поема побачила світ лише по смерті автора – 1842 року в Харкові під заголовком “Вергилиева Энеида на малороссийский язык переложенная И. Котляревским”.

Перебуваючи на військовій службі з 1796 по 1808 рік, Котляревський у складі російської армії бере участь у бойових діях проти Туреччини, за що одержує кілька урядових нагород, у тому числі орден Анни 3-го ступеня. 1808 року в чині капітана письменник виходить у відставку й поселяється в Полтаві, де через деякий час (1810 року) призначається на посаду наглядача Полтавського будинку для виховання дітей бідних дворян. Під час війни з наполеонівською Францією митець, як колишній військовий, за дорученням генерал-губернатора Я. ЛобановаРос-товського займається формуванням козацьких полків. 1818 року він вступає до масонської ложі “Любов до істини”, заснованої одним із організаторів декабристського “Союзу порятунку” Михайлом Новиковим, і майже одночасно обирається членом харківського “Товариства любителів красного письменства”, а 1821 року за рекомендацією Миколи

Гнєдича, земляка поета й відомого перекладача гомерівської “Іліади”, стає почесним членом “Вільного товариства аматорів російської словесності” в Петербурзі, на засіданнях якого читались і обговорювались чи не всі літературні новинки, в тому числі й фрагменти з п’ятої частини “Енеїди”. Пізніше вони були оприлюднені на шпальтах столичного журналу “Соревнователь просвещения и благотворения” – друкованого органу згаданого товариства.

Котляревський постійно перебував у центрі уваги відомих тогочасних літераторів, істориків, учених. Він, зокрема, підтримував стосунки з М. Гнєдичем, О. Сомовим, Д. Бантиш-Каменським, М. Погодіним, О. Ізмайловим, М. Максимовичем, І. Срезневським, М. Гоголем, які високо поціновували його не лише як письменника, а і як неабиякого знавця української історії і етнографії.

По-справжньому великим захопленням Котляревського було театральне мистецтво, якому він віддавав увесь свій вільний час, чи то керуючи аматорським драматичним гуртком, чи то виступаючи на сцені в ролі безпосереднього виконавця. З 1818 по 1821 рік письменник обіймав посаду одного з двох директорів Полтавського театру. Будучи керівником театру, він багато зусиль спрямовував на поліпшення репертуару трупи, вносив свої правки в тексти драматичних творів, висловлював зауваження щодо режисури та гри акторів під час репетицій. Особливо велику увагу приділяв митець вирішенню особистих проблем артистів, яскравим свідченням чого є його безпосередня участь у викупі з кріпацтва Михайла Щепкіна. Хазяйка останнього графиня Волкенштейн, як відомо, дала позитивну відповідь на прохання мецената театру князя М. Г. Рєпніна відпустити на волю свого талановитого кріпака разом із сім’єю, але запросила за це вісім чи, за іншими джерелами, навіть десять тисяч карбованців [1, с. 91]. Щоб зібрати таку велику суму, Котляревський влаштував 26 липня 1818 року благодійну виставу. На афіші, що анонсувала постановку, зазначалося: “У відзнаку таланту актора Щепкіна задля вирішення його долі”. Крім того, майбутній декабрист С. Волконський у генеральській формі звертався з підписним листом до купців, що з’їхались у Ромни на ярмарок. Завдяки цим заходам було зібрано левову частку від необхідної суми – 7207 карбованців [2, с. 23-24], а кошти, яких не вистачало, додав Рєпнін.

У листі до Рєпніна (від 15 жовтня 1818 року) Котляревський, зокрема, зазначає, що цю радісну новину Щепкін сприйняв зі слізьми “вічної вдячності” [5, с. 328]. Утім, зробив це генерал-губернатор не зовсім безкорисно, оскільки після цього Щепкін фактично потрапив у його власність. Відпускну від князя одержав актор лише 1821 року, але не для всієї сім’ї, а тільки для себе, дружини і двох старших дочок. За матір, двох молодших дочок і двох синів він мусив залишити Рєпніну чотири векселі по тисячі карбованців кожен, притому, як зазначає Д. Антонович, “з порукою надійних фінансових поручителів” [1, с. 91]. У такий спосіб сановний чиновник волів, судячи з усього, повернути собі гроші (можливо, навіть з відсотками), які він із власної кишені заплатив графині Волкенштейн. На щастя, за Щепкіна поручився уславлений український історик Д. Бантиш-Каменський, і наприкінці 1821 року актор разом з усією своєю родиною одержав нарешті довгождану волю.

І все ж чи не найбільшою заслугою Котляревського перед українським театром і вітчизняною драматургією є факт створення ним п’єс Наталка Полтавка” (1818) й “Москаль-чарівник” (1819), які вперше побачили світло рампи на тій же полтавській сцені і якими він за великим рахунком започаткував новий репертуар для національного театру.

На думку І. Франка, “Наталка Полтавка” була своєрідною відповіддю на появу “Козака-віршотворця” О. Шаховського. Згадана п’єса з’явилася відразу після Бородінської битви і попри те, що написана вона каліченою українською мовою, користувалась у публіки певною популярністю. Багато в чому це пояснюється історичними паралелями. Головний персонаж твору козак Харківського полку Семен Климовський теж брав участь у переможній для російської армії битві – битві під Полтавою 1709 року. Особливо до вподоби глядачам були українські народні пісні в обробці Кавоса, що виконувались протягом усієї вистави. Найвідомішою з них була “їхав козак за Дунай”.

1817 року “Козак-віршотворець” виставлявся в Полтаві, а тому немає жодного сумніву, що на виставі за гаданим твором побував і завзятий театрал Іван Котляревський. Власне, це і дало привід І. Франку дійти висновку, що п’єса Шаховського могла послужити для українського письменника “товчком до написання його “Наталки Полтавки” [6, с. 85]. Таке судження має під собою серйозне підгрунтя, оскільки Котляревський устами своїх героїв вступає у своєрідну полеміку з автором “Козака-віршотворця” і, по суті, звинувачує останнього у фальсифікації української дійсності. Особливо чітко це проявляється в одному з діалогів, котрий ведуть персонажі “Наталки Полтавки”. Так, передаючи свої враження від відвідування Харківського театру, Петро зазначає: “Мені полюбилась наша малоросійська комедія; там була Маруся, був Климовський, Прудиус і Грицько.

Виборний. Розкажи ж мені, що вони робили, що говорили.

Петро. Співали московські пісні на наш голос, Климовський танцював з москалем. А що говорили, то трудно розібрати, бо сю штуку написав москаль по-нашому і дуже поперевертав слова.

Виборний. Москаль? Нічого ж і говорити! Мабуть, вельми нашкодив і наколотив гороху з капустою”.

Підсумовуючи, Виборний знаходить досить точні і мудрі слова, котрі могла висловити тільки людина, що має міцний зв’язок з національними джерелами: “От то тільки нечепурно, що москаль взявся по-нашому і про нас писати, не бачивши зроду ні краю і не знавши обичаєв і повір’я нашого” [5, с. 276-277].

Остання фраза є скоріше за все тим вердиктом, котрий виніс п’єсі Шаховського, власне, сам автор “Наталки Полтавки”, якого факт безцеремонного спотворення рідної мови, напевно, зачепив за живе. Наскільки серйозно подібні проблеми турбували Котляревського, можна судити хоча1 б з того, що не зміг він утриматись від можливості захистити національну гідність свого уярмленого народу і в “Москалі-чарівнику”. Надто красномовно це проявилось у наступній бесіді персонажів згаданого твору:

С о л д а т. Да спой-ка ты, хохлач, хотя одну русскую песню. Ну, спой!.. Э, брат, стал!

Михайло. Вашу? А яку? Може, соколика або кукушечку?.. Може, лапушку або кумушку? Може, рукавичку або підпоясочку? Убирайся з своїми піснями!.. Правду сказать, єсть що і переймати… Жінко! Заспівай же ти по-своєму ту пісню, що москаль співав. (К солдату.) Сядь та послухай, як вона співає.

Після виконання Тетяною пісні “Ой, був та нема, да поїхав до млина…” розмова продовжується.

Михайло. А що? Яково?

Солдат. Ну, что и говорить! Вить вы – природны певцьі. У нас пословица єсть: хохлы никуда не годятся, да голос у них хорош.

Михайло. Нікуда не годяться? Ні, служивий, така ваша пословиця нікуда тепер не годиться. <…> Ось заглянь в столицю, в одну і в другу, та заглянь в сенат, та кинься по міністрах, та тоді і говори – чи годяться наші куди, чи ні? <…> Пословиця?.. Коли на те пішло, так і у нас єсть їх против москалів не трохи. Така, напримір: з москалем знайся, а камінь за пазухою держи; од чого ж вона вийшла, сам, розумний чоловік, догадаєшся” [5, с. 306-307].

І. Карпенко-Карий назвав “Наталку Полтавку” праматір’ю українського театру. її не припиняли виставляти аматори навіть у найчорнішу для вітчизняної культури і рідної мови добу, коли після так званого Емського указу українські спектаклі взагалі були заборонені на професійній сцені. Саме з постановки “Наталки Полтавки” восени 1881 року в Кременчуці під керівництвом М. Кропивницького розпочав свою діяльність новий український театр і чимало театральних сезонів відкрилось у подальші роки. “Далеко ще до заснування М. Л. Кропивницьким сучасного малоруського театру, – писав у своїй статті, присвяченій невмирущий п’єсі Котляревського, І. Карпенко-Карий, – “Наталка” гралась мало не в кожній трупі. Актори звали “Наталку” “кормилицею”, особливо на Україні” [4, с. 274]. Величезною популярністю користувалася “Наталка Полтавка” й за межами України, в тому числі у Петербурзі, де вибаглива столична публіка звикла до вистав за найвідомішими творами класиків світової літератури. Але й тут під час трьохмісячних гастролей трупи Кропивницького взимку 1886-1887 рр. згадана п’єса виставлялась цілих двадцять раз. Притому кожного разу з аншлагом. Такий небувалий успіх “Наталки Полтавки” протягом багатьох десятиліть (а тепер уже близько двох століть) Карпенко-Карий пояснює тим, що “не звисока дивиться Іван Петрович на свій народ, не висміює його, а стоїть поруч з ним і, як художник, злившись в єдину плоть з народом, дає високий художній твір, зразок народної поезії в драматичній формі!” [4, с. 278].

Ролі в “Наталці Полтавці” у свій час виконували найзнаменитіші вітчизняні актори. Так, Наталку грали Налетова, Млотковська і Заньковецька, а Виборного – Щепкін, Соленик і Кропивницький.

Усе своє життя Котляревський волів бути корисним пересічним людям. Дім його завжди був наповнений різноманітними чолобитниками і прохачами, яким він намагався хоч чимось допомогти, використовуючи при цьому свій великий авторитет письменника і громадського діяча, службові важелі попечителя Полтавського благодійно-лікувального закладу. Зазначену посаду обіймав митець з 1827 по 1835 рік. Подати у відставку він змушений був у зв’язку з тяжкою хворобою. Не стало письменника 29 жовтня 1838 року. Поховано його в Полтаві.

Духовна спадщина Котляревського не надто велика. Вона складається з “Енеїди”, щойно згаданих п’єс “Наталка Полтавка” й “Москаль-чарівник”, поезій “Пісня на новий год князю Куракіну” і “Ода Сафо”, “Журналу військових дій” та невеличкого епістолярію. Щоправда, є свідчення про те, що письменник здійснив також переклади байок Лафонтена українською мовою. Але жоден ні з цих, ні якихось інших творів, в тому числі ранніх, на жаль, не зберігся. Утім, масштаб таланту митця, а тим більше його місце в пантеоні культури, визначається, як відомо, не кількістю написаного. Котляревський є зачинателем нової національної літератури. Своєю літературною діяльністю він розбудив інтелектуальні сили українців і, що не менш важливо, спрямував їх на служіння своєму народові. Саме в цьому й полягає основна заслуга Котляревського як письменника і українського патріота. Визнаючи той величезний внесок, який зробив митець у вітчизняну духовну скарбницю, Тарас Шевченко у своїй поезії “На вічну пам’ять Котляревському” зазначив:

Будеш, батьку, панувати, Поки живуть люди, Поки сонце з неба сяє, Тебе не забудуть! [7, с. 180].

Література

1. Антонович Д. Триста років українського театру. 1619 – 1919 та інші праці. – К.: “ВІП”, 2003. -418 с.

2. Волошин І. О. Актор Щепкін на Україні: (До 200-річчя з дня народження). Мистецтво, 1988. – 139 с.

3. Єфремов С. Історія українського письменства. – К.: Український учитель, [1911]. – 466 с.

4. Карпенко-Карий І. (І. К. Тобілевич). Твори в трьох томах – К.: Дніпро, 1985. – Т. 3. – 373 с.

5. Котляревський І. П. Повне зібрання творів. – К.: Наукова думка, 1969. – 512 с.

6. Франко І. Про театр і драматургію. – К.: АН УРСР, 1957. – 240 с. – С. 85.

7. Шевченко Т. Кобзар. – К.: Дніпро, 1980. – 615 с.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

Національні пріоритети Івана Котляревського