Національне та багатонаціональне
У цьому питанні необхідно насамперед усвідомлення тих посилок, які є історичним надбанням, нашою спадщиною, отриманим від попередніх поколінь. Спочатку державність на території Російської імперії та СРСР, незалежно від того, чи була вона слов’янської, тюркської, середньоазіатської, закавказької або прибалтійської і т. д., виникала, розвивалася і міцніла на багатонаціональній основі. Багато народів на цій території мають свою історичну батьківщину. Деякі з них в різні періоди створювали свої держави, що залишили слід у розвитку людства. Історичний шлях, пройдений кожним народом, зберігся в його національної пам’яті. Масштаби території (географічний фактор), економічні умови і політичні обставини в усій російській історії підтримували ситуацію, при якій самобутність народів зберігалася і відтворювалася, незважаючи на проживання в одній державі при інтенсивному міжнаціональному спілкуванні. В результаті жоден народ Росії, навіть самий нечисленний, не зник, чи не асимілювався, а, навпаки, розвинув свою національну автентичність. За роки спільної долі в рамках російської державності (включаючи і період СРСР) народами даній території була створена загальна (інтегрована) технологічна і науково-технічна система виробництва з відповідною спеціалізацією і кооперацією. Кожен народ, взаємодіючи з світовою культурою, трансформував її через призму своєї національної самосвідомості.
Національний компонент завжди присутній в державному будівництві Росії. У XX сторіччі після Жовтневої революції під впливом багатьох умов і факторів, як об’єктивних, так і суб’єктивних, в державному будівництві переважав принцип самовизначення націй (загалом, демократичний за своєю суттю), який був витлумачений лише в одному сенсі: тільки створення самостійної держави або державного утворення (в сенсі територіальної автономії) може вважатися кращим способом вирішення проблем розвитку того чи іншого народу. В результаті різноманіття економічної, соціальної і духовного життя було зведено до політичної сфери, а в ній – до власне державно-правовий. Восторжествував формальний підхід, при якому всі проблеми бачилися в статусах утворень: союзна республіка, автономна республіка, автономна область, автономний округ. У СРСР, незважаючи на 53 таких освіти, більше 70 народів або представників народів (національних груп і діаспор) не набули якихось форм організованої консолідації. У результаті не вийшло міцної демократичної державності і не були на необхідному рівні вирішені національні проблеми, про що свідчили події кінця 80-х і 90-х рр. XX ст.
Треба визнати, що звуження принципу самовизначення народів тільки до утворення національної держави завело багато процесів в глухий кут. Порушувалася сутність державності, яка долає родоплемінні відносини і грунтується на засадах громадянства – юридичного зв’язку людей, об’єднаних спільним життям на певній території. Всі національно-державні та національно-адміністративні утворення в рамках СРСР були за складом населення багатонаціональними, але так звана “титульна” нація завжди претендувала на можливі переваги. Тим самим різними способами – формальними і неформальними – порушувалось рівноправність представників різних народів. Але найсумніше полягало в іншому: були фактично припинені пошуки інших форм національної самоорганізації громадян. Національні потреби представників того чи іншого народу задовольнялися лише в їх “титульному” освіті, а не за місцем їх проживання. Зосередженість на владі часто вела до забуття національних запитів в області економічної, соціальної і духовного життя. Нерідко зміст і форми самого життя в різних утвореннях мало чим відрізнялися, але міжнаціональні відмінності штучно підкреслювалися, що породжувало напругу і конфлікти.
Російська Федерація успадкувала фактично весь спектр проблем національного розвитку та міжнаціональних відносин, якими відрізнявся СРСР. До того ж вони посилені формуванням на його території 15 держав, внаслідок чого виникли нові негативні фактори, викликані тим, що багато представників народів, які дали найменування цим державам, опинилися за їх межами. Одні перетворилися на національні меншини, інші – в переселенців і біженців, треті – в осіб без громадянства та іноземців. У самій Російській Федерації утворено кілька десятків національних суб’єктів Федерації, з одного боку, рівноправних, але з іншого – різного рівня (республіка, автономна область, автономний округ). Громадяни Російської Федерації раніше відносять себе до представників більш ніж 170 народів. Таким чином, всі проблеми багатонаціональності, що давали і дають про себе знати, збереглися і набули новий стан, оскільки їх доведеться вирішувати в умовах демократії, приватної власності та ринкової економіки, до того ж в умовах циклічних криз. Не випадково з’явилися ідеї про асиметричності суб’єктів Федерації, більшість з яких не мають під собою жодних конституційних підстав.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)