НАЦІОНАЛЬНА ДРАМА
Поява професійного національного театру ще з античних часів засвідчувала розквіт культури взагалі, аргументовано підтверджувала те, що народ як суспільна морально-етична цілісність відбувся.
Першим українським професійним театром вважають театр корифеїв, який розпочав свою діяльність наприкінці 70-х років ХІХ століття (в місті Єлисаветграді). Слово “корифей”, як і багато слів, якими користуємося на позначення елементів театрального мистецтва (сцена, хор, актор, трагедія, комедія, антракт, декорація, партер), – давньогрецьке й українською мовою означає “перший”. Корифеєм у грецькому театрі називали керівника хору або соліста-заспівувача – лідера, очільника, провідну особу.
Підвалини національного українського театру заклав Марко Кропивницький (1840-1910), у театральній трупі якого кожен актор грав не окремо, а в єдиному ансамблі з іншими. Марко Кропивницький знаходив талановитих людей для опанування ними акторського ремесла, вчив їх проникати у внутрішній світ героїв і віртуозно перевтілюватися на сцені. Був відомим режисером, його постановки мали величезний успіх. Настанови Марка Кропивницького актори повторювали як молитву: “Живіть на сцені! Живіть!
Забудьте, що це сцена, а думайте, що все це коїться з вами в житті!”. Талановитий театральний наставник дав путівку у творче життя таким відомим акторам з роду Тобілевичів, як Панас Саксаганський (1859-1940), Микола Садовський (1856-1933), Марія Садовська-Барілотті (1844-1891), Іван Карпенко-Карий (1845-1907), та актрисі Марії Заньковецькій (1860-1934). Сім’я Тобілевичів дала театрові аж чотирьох непересічних акторів.
Великий німецький письменник Йоганн – Фрідріх Шиллер (1759-1805) писав: “Тільки театр… пронизує всі царини людського знання, вбирає в себе всі прошарки й класи і володіє найкоротшою дорогою до розуму й серця. Одне слово: якби ми дожили до національного театру, то ми стали б нацією”.
Марко Лукич Кропивницький
Брати Тобілевичі до історії українського театру ввійшли під псевдонімами: Микола – Садовський, Іван – Карпенко – Карий та Панас – Саксаганський. Фото 1880-х років
Марія Заньковецька
Марія Садовська-Барілотті (Тобілевич)
Марко Кропивницький був режисером і драматургом: його п’єси мали успіх не лише на сцені, а й у читачів. П’єси М. Кропивницького “Дай серцю волю, заведе в неволю”, “Глитай, або ж Павук” та “Невольник” вийшли у Києві в 1882 році окремою книгою, наклад якої вже за кілька днів розкупили.
Розвиток українського театру корифеїв, безумовно, вимагав неабияких витрат, адже актори жили лише за рахунок постановок. А ще потрібні були кошти для декорацій, транспорту, костюмів, на сплату оренди за приміщення для вистав, які мандрівний театр винаймав у містах і містечках. Велику матеріальну допомогу театрові корифеїв надав поет і драматург Михайло Старицький (18401904), який на величну справу витратив усі свої статки. Така самопожертва виявилася недаремною: театр корифеїв став відомим у всій Європі після того, як відбулися його гастролі у Варшаві, Мінську, Вільнюсі, Астрахані, Тбілісі. Проте царський уряд усіляко гальмував розвиток українського театру. Упродовж десятиріччя, з 1883 до 1893 року, театрові корифеїв не дозволяли виступати в Києві та Київській губернії, на Поділлі, Чернігівщині та Волині. З репертуару українського професійного театру нещадна царська цензура викреслювала серйозні постановки, з величезними труднощами дозволяючи тільки розважальні вистави. На кожне театральне дійство доводилося ще й випрошувати обов’язковий у такій справі дозвіл місцевого керівництва.
Товариство акторів, очолюване М. Л. Кропивницьким, що виставою “Наталка-Полтавка” за І. П. Котляревським поклало початок українському класичному професійному театру (1885)
Водночас дуже гостро поставало питання про створення п’єс, які не тільки якнайкраще сприймалися б публікою, а й виховували молоду українську інтелігенцію, не лишаючи поза увагою основний соціальний стан – селянство. Роль драматургів, які писали для театру корифеїв, а це насамперед Марко Кропивницький, Михайло Старицький та Іван Карпенко-Карий, надзвичайно вагома в становленні театру корифеїв. Ще більшого значення набула театральна справа, коли митці взялися активно розробляти історичні теми, виховувати публіку на високих зразках героїзму досі їй не відомих народних звитяжців.
Діалог із текстом
1. Яке значення має національний професійний театр у житті народу?
2. Що цікавого ви довідалися про театр корифеїв? Що означає слово “корифей”? Кого називають корифеями в історії українського театру? Чому?
3. Що ви дізналися про сім’ю Тобілевичів? А про Михайла Старицького? Про що свідчила громадянська позиція цих людей?
4. У яких умовах розвивався перший український національний професійний театр? З якої причини, на вашу думку, царська цензура зумисно гальмувала розвиток українського професійного театру?
5. Як ви розумієте вислів німецького драматурга Йоганна-Фрідріха Шиллера: “Якби ми дожили до національного театру, то ми стали б нацією”?
6. Хто зі свідомих українців стояв біля колиски першого професійного національного українського театру? Чим саме ці люди заслужили славу й шану від нащадків?
7. У своєму виступі на Першому Всеросійському з’їзді сценічних діячів Михайло Старицький підкреслив: “…Сцена для простого, сірого люду є зрозуміла, жива, ілюстрована книга, є вища освітня школа”. Прокоментуйте таку високу оцінку митцем театру корифеїв.
8. У мережі Інтернет або бібліотеці знайдіть інформацію про котрогось із найталановитіших акторів театру корифеїв і підготуйте усний виступ про нього.
(2 votes, average: 4.50 out of 5)