НА ДОБРАНІЧ – ОКСАНА ІВАНЕНКО – Українська література – Література для дітей
Був собі, жив собі невеличкий жучок.
Де він жив – хто його знає. То у лісі літав, то на луках. Де ніч застане – там і засне. Такому малому хіба багато треба! А який він був – може, хочете знати? Ох, важко сказати про це… Як сідав на гілочці, пташки казали:
– Он зелений жучок, зловімо його!
І пурх-пурх до нього. Та хіба він дурний був, щоб так і дати себе з’їсти! Він – дж-дж – розправив крильця і полетів. Летить проти сонечка на луки, а квіти й кажуть:
– Що то за гарний золотий жучок летить!
А ввечері, десь у холодочку, в затінку, він здавався жабкам зовсім чорненьким. Так що ніхто не знав, який він насправді. Та це було йому байдуже – жити було весело, їсти було досхочу. Все він навколо облітав і знав, і з усіма був знайомий. Сонце гріло, пташки співали. Отак би все життя!
Якось уранці прокинувся він і полетів навпростець, над лі совою галявинкою, до ставка. Це була весела зелена галявинка, і на ній росли квіти. Навколо старі дерева вели спокійні розмови, а молоді берізки жартували з вітром, завжди ніби вабили його своїм легеньким листям.
– Ой, що це таке? – раптом закричав жучок. – Хто це ловить мене?
Справді, ніби щось заплутало його ніжки. Він швидко зачеберяв ними у повітрі, рвонув – і невидимі пута порвалися.
Жучок був завжди цікавий до всього і тому почав оглядатися на всі боки. Якісь тоненькі срібні ниточки літали в повітрі.
– Цікаво, цікаво, – мовив жучок, – я ще цього не бачив.
– Хіба ви не знаєте, що це таке? – спитала з жахом маленька комашинка. – Краще цього і не знати. Ненажери-павуки тчуть свої сіті, щоб ловити нас, маленьких, невинних комашок і висмоктувати нашу кров. Так загинули дві мої сестри. Тікайте геть, як побачите це жахливе плетиво!
– Ви помиляєтесь, – почав говорити старий жук з рогами.
Але комашинка полетіла так швидко, що її в одну мить не стало видно. До того ж вона була маленька, і її взагалі важко було помітити.
– Вона помиляється, – звернувся старий до маленького жучка, – можеш мені повірити, що ті сіті зовсім інші. їх плетуть старі хрестовики справді для своїх ловів, а ці плетуться для повітряних мандрівок.
– Для повітряних мандрівок? – здивувався жучок. Але не повірити він не міг. Жук з рогами був найрозумніший з жуків. Його навіть квіти слухалися, бо він завжди знав, коли буде дощ, а коли година.
– Якщо хочеш, то можеш сам побачити, – запропонував старий. І вони сіли на гілку широколистого клена. – їх надто багато тепер народилося, і вони розлітаються в різні сторони… Дивись! – прошепотів він.
На сучку того ж дерева, трохи нижче від них, клопотався, вовтузився невеличкий павучок. Раптом він повернувся трохи набік і посунувся проти вітру – за ним тяглася тоненька срібна ниточка.
– Ой, яка довга! – закричав жучок.
– Тихше! Дивись, що буде далі, – спинив його старий.
Павучок швидко прибіг назад, відкусив ниточку вгорі і, підібравши всі свої вісім ніжок, піднісся на ній у повітря.
– Ой, і я хочу погойдатися на такій ниточці! – закричав жучок, підлетів, схопився за якусь срібну ниточку, бо їх літало багато в повітрі, склав ніжки й крильця і враз… упав на землю.
Ох, на цих ниточках, мабуть, лише павуки вміли літати.
Підвівся він з землі, почухав ніжкою бочок і знову відкрив здивовані очі: адже він упав під кленом, і завжди цей клен був зелений, а зараз його широке листя майже золоте.
“Що воно робиться, що воно робиться сьогодні в рідних місцях!” – ніяк не може зрозуміти жучок.
– Дядю! – закричав він до старого жука. – Що ж це таке? Якісь нитки літають, листя жовтіє – що таке?
– Осінь, синку, осінь! – мовив старий жук і похитав рогами.
– Хм, – сказав жучок, – подивимось, що то за осінь.
Справді, полинуло літо, як на крилах, і настала осінь. У лісі ледь-ледь шаруділо листя, і ніби хтось тихо ходив попід бере зами й кленами. І де не пройде – там листя ставало золоте й червоне. Мабуть, то й ходила осінь, тільки так, щоб її ніхто не бачив.
Вже не впізнати було рідного лісу, рідної галявинки, рідного ставка. Квіти пов’яли і посохли, травиця пожовкла. Усі були заклопотані, всі готувались до зими. Жучок літав то туди, то сюди і не знав, що йому робити. Пташки збиралися зграйками і співали, але вже не так, як улітку – весело та дзвінко, а так сумно, журно:
Осінь ходить по діброві,
Золотить листки кленові.
Прощавай, наш рідний гай.
Летимо в далекий край!
Ось пташки знялися високо-високо і зникли за хмарами. Що дня відлітало їх усе більше та більше.
– Невже всі з лісу відлітають? – затурбувався жучок. – А як же я? Мабуть, і мені треба летіти.
Опало листя. Жучок полетів до ставка. Товста жаба та п’ятеро жабенят сиділи на лататті.
Жучок присів оддалік на пеньку – все-таки обережність не заважає – і спитав чемно:
– А коли ви збираєтесь відлітати?
– Відлітати? Ква-ква! Які дурниці! Хто ж розумний відлітає? Ми ляжемо спати на самому дні, у себе вдома, в м’якому мулі. Правда, дітки?
– Так, так! Ква-ква! – заквакали жаб’ячі діти на знак згоди.
– А що ж мені робити? – перелякано спитав жучок.
– Якщо хочеш, можеш і ти спускатися з нами – місця в нашому домі на всіх вистачить. І не бійся: таких, як ти, ми не їмо. Ну, ходімо, дітки! – І жаба стрибнула в ставок, а за нею її п’ятеро жабенят.
Жучок глянув на воду – і аж моторошно йому стало: він же потоне, коли пірне глибоко, та й вода така непривітна, холодна.
Сидить жучок і журиться:
З пташками високо,
З жабками глибоко.
Де ж моя хатонька?
Де ж мені спатоньки?
А тут ще вітер подув, і жовте листя попливло за вітром по воді.
Холодно, невесело жучкові.
– Полечу, пошукаю і собі хатку, – вирішив він.
Під корінням пенька, серед зелені, він помітив невеличку дірочку.
– Ану подивлюсь, може, то для мене хатка буде!
Він встромив голівку в дірку і побачив, що дірочка – не дірочка, а справжня нірочка. Він сміливо вліз увесь і раптом зупинився.
З тридцятеро змій спали там, переплівшись. А в самому кінці спала, скрутившись, найстаріша змія, а біля входу – одна невеличка. Але й ця невеличка була як велетень-велетенський, порівнюючи з жучком.
Жучок затремтів і кинувся назад. Невеличка змія коло входу раптом позіхнула і глянула просто на нього. Але не встигла вона й поворухнутись, як жучок дременув так, як тільки могли його нести ніжки.
– І де ти загинуло, мале, дурне? – почув він коло себе. Обернувся і побачив старого жука з рогами.
– Дядечку! Я потрапив до страшних змій. Вони теж сплять, а я їх збудив. Тікаймо, вони з’їдять нас!
– Не лізь, куди не просять! Так тобі й треба! – засміявся старий. – Та то веретільниці – великі ящірки. Дуже ти їм потрібний: вони вже на зиму полягали.
– А що ми робитимемо?
– І ми ляжемо. – І старий показав жучкові щілину в корі старого дуба. – Отут ми й поспимо. Бач, як уже холодно.
– І довго спати? – запитав жучок. – Я не люблю довго спати, я більше люблю літати.
– На холоді не політаєш, – засміявся старий. – Поспи до весни, поки пташки повернуться і квіти зацвітуть.
– Хм… – похитав головою жучок. – Що ж, спати, так спати, – промовив і склав крильця. Він втомився за свої мандрівки і охоче заснув на цілу зиму.
А старий жук потихеньку наспівував:
Люлі, люлі, жучку,
Спи, засни!
Поки стане тепло,
До весни!
А потім і сам став кліпати очима й теж заснув.
На добраніч, жучки!
(1 votes, average: 5.00 out of 5)