Музичний світ Моцарта
Шлях Вольфганга Амадея Моцарта (1756-1791) в музиці починався яскраво і блискуче. Із самих ранніх років життя його ім’я стало легендою. У чотири роки йому було потрібно півгодини, щоб розучити менует і тут же зіграти його. У шість років він разом з батьком Леопольдом Моцартом, талановитим музикантом капели архиєпископа міста Зальцбурга, гастролював з концертами по Європі. Об одинадцятій – склав першу оперу, а в чотирнадцять – диригував на прем’єрі власної опери в театрі Мілана. У тому ж році він отримав почесне звання академіка музики міста Болоньї.
Однак подальше життя талановитого композитора склалася непросто. Положення придворного музиканта мало чим відрізнялося від положення послужливого лакея, що виконував будь-які примхи свого господаря. Не такий був характер Моцарта, людину незалежну і рішучого, найбільше в житті ценівшего честь і гідність. Пройшовши багато життєві випробування, він ні в чому не змінив своїм поглядам і переконанням.
В історію музичної культури Моцарт увійшов як блискучий пописувач симфонічної музики, творець жанру класичного концерту, автор “Реквієму” і 20 опер, серед яких особливу популярність здобули “Весілля Фігаро”, “Дон Жуан” і “Чарівна флейта”. Підкреслюючи значення його творчої спадщини, хочеться повторити разом з А. С. Пушкіним:
“Ти, Моцарт, Бог, і сам того не знаєш… “
В оперному мистецтві Моцарт прокладав власну дорогу, відмінну від своїх знаменитих попередників і сучасників. Рідко використовуючи міфологічні сюжети, він головним чином звертався до літературних джерел: середньовічних легенд і п’єсами відомих драматургів. Моцарт вперше поєднав у опері драматичне і комічне початку. У його оперних творах не було чіткого поділу персонажів на позитивні і негативні; герої раз у раз потрапляли в самі різні життєві ситуації, в яких виявлялася їх сутність.
Моцарт надавав першорядне значення музиці, а не висував на перший план роль звучного слова. Його творчим принципом стали власні слова про те, що “поезія повинна бути слухняною дочкою музики”>. У операх Моцарта зросла роль оркестру, за допомогою якого автор міг висловити своє ставлення до дійових осіб. Нерідко він виявляв співчуття до негативним героям, а над позитивними не проти був від душі посміятися.
“Весілля Фігаро” (1786) була поставлена за п’єсою французького драматурга П. О. Бомарше (1732-1799) “Божевільний день, або Одруження Фігаро”. Моцарт сильно ризикував, вибираючи для постановки заборонену цензурою п’єсу. У результаті з’явилася весела опера в стилі італійської комічної опери-буф. Енергійна, легка музика, яка звучить у цьому творі, змушувала глядачів серйозно задуматися над життям. Один з перших біографів композитора дуже точно помітив:
“Моцарт сплавив воєдино комічне і ліричне, низьке і піднесене, смішне і зворушливе і створив небачене за своєю новизною творіння “Весілля Фігаро”.
Цирульник Фігаро, людина без роду і племені, хитрістю і розумом перемагає сиятельного графа Альмавіву, який не проти позалицятися за нареченою простолюдина. Але Фігаро добре засвоїв звичаї вищого світу, а тому його не провести витонченими жестами і словесної павутиною. За своє щастя він бореться до кінця.
В опері “Дон Жуан” (+1787) трагічне і комічне, фантастичне і реальне переплетені не менше міцно. Сам Моцарт дав їй підзаголовок “Весела драма”. Слід підкреслити, що тема донжуанства була не нова в музиці, але в її розкритті Моцарт знайшов особливі підходи. Якщо раніше в центрі уваги композиторів були зухвалі пригоди і любовні авантюри Дон Жуана, то тепер перед глядачами поставав чарівна людина, сповнений лицарської відваги, благородства і мужності. З великим співчуттям Моцарт поставився і до розкриття душевних переживань ображених Дон Жуаном жінок, які стали жертвами його любовних інтриг. Серйозні і величні арії Командора змінювалися веселими і пустотливими мелодіями хитромудрого Лепорелло, слуги Дон Жуана.
“Музика опери повна руху, блиску, надзвичайно динамічна й ажурна. У цьому творі царює мелодія – гнучка, виразна, чарівна в своїй свіжості і красі. Партитура рясніє чудовими, віртуозно розробленими ансамблями, чудовими аріями, що дають співакам найширші можливості виявити всі багатства голосів, продемонструвати високу вокальну техніку “(Б. Кремнев).
Опера-казка “Чарівна флейта” (1791) – улюблений твір Моцарта, його “лебедина пісня” – стала своєрідним епілогом життя великого композитора (була поставлена у Відні за два місяці до його смерті). У легкій і захоплюючій формі Моцарт втілив у ній тему неминучої перемоги світлого і розумного початку життя над силами руйнування і зла. Чарівник Зара-будів і його вірні помічники, подолавши безліч жорстоких випробувань, все ж створюють світ Мудрості, Природи і Розуму. Чорна помста, злість і підступність Цариці Ночі виявляються безсилими перед всеперемагаючої чарами любові.
Опера мала приголомшливий успіх. У ній звучали мелодії казкових ігор, чарівних опер, народних ярмаркових балаганів і лялькових вистав.
У симфонічній музиці Моцарт досяг не менших за висот. Особливою популярністю користуються три останні симфонії Моцарта: мі-бемоль мажор (1788), соль мінор (1789) і до мажор, або “Юпітер” (1789). У них прозвучала лірична сповідь композитора, його філософське осмислення пройденого життєвого шляху. Моцарту належить заслуга у створенні жанру класичного концерту для різних музичних інструментів. Серед них 27 концертів для фортепіано з оркестром, 7 – для скрипки з оркестром, 19 сонат для фортепіано, твори в жанрі фантазій, в основі яких лежала вільна імпровізація. З ранніх років, граючи майже щодня, він виробив віртуозну манеру виконання. Кожного разу він пропонував слухачам нові твори, вражав їх творчою фантазією і невичерпною силою натхнення. Одне з кращих творів Моцарта в цьому жанрі – “Концерт для фортепіано з оркестром ре мінор” (1786).
Творчість Моцарта представлено також видатними творами духовної музики: месами, кантатами, ораторіями. Вершиною його духовної музики став “Реквієм” (1791) – грандіозний твір для хору, солістів та симфонічного оркестру. Музика реквієму глибоко трагічна, сповнена стриманою і благородної скорботи. Лейтмотив твору – доля страждає людини, що постає перед обличчям суворого Божого суду. З приголомшливою драматичної силою він розкриває в другому хорі “Dies irae >> (” День гніву >>) картини смерті і руйнування, що контрастують зі скорботною благанням і зворушливими скаргами. Ліричної кульмінацією “Реквієму” стала “Lacrimosa” (“Лакримоза” – “слізні день цей >>), музика, пройнята трепетним хвилюванням і просвітленої сумом. Надзвичайна краса цієї мелодії зробила її широко відомою і популярною в усі часи.
Смертельно хворий Моцарт не встиг закінчити цей твір. За начерками композитора воно було доопрацьовано одним з його учнів.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)