МОЯ ЗЕМЛЯ – ЗЕМЛЯ МОЇХ БАТЬКІВ – Петро Лаврів

Складаю щиру подяку викладачеві Донецького Університету Вадимові ОЛІФІРЕНКОВІ за подані мені матеріали та голові Донецького областного Товариства українськоі мови імені Т. Шевченка Володимирові БІЛЕЦЬКОМУ за цінні поради при підготовці роботи.

Донецьк, 1994

Книжка “Моя земля – земля моїх батьків” піготовлена донецьким краєзнавцем Петром Лаврівим, людиною освіченою й допитливою.

Незважаючи на телеграфічний стиль, вона читається на єдиному подиху. Адже для більшості мешканців Донецького краю рідна земля, її історія – то справжня terra incognita.

Історичний екскурс від палеоліту до наших днів, безумовно, викличе не тільки гаму почуттів, але й свідомість того, що ми є нащадками великої духовної, культурної та історичної спадщини.

Книжка буде цікава учням шкіл і студентам, історикам і всім небайдужим людям.

З М І С Т

Передмова

Краса донецької природи

Пам’ятки доісторичної доби на Донеччині.

Половецькі пам’ятки.

Пам’ятні місця часів Київської Русі-України.

Святогірський монастир.

Пам’ятки козацької доби.

Савур-могила

Архангельська могила

Домаха (сучасний Маріуполь)

Козацький шлях по Кальміусу й Міусу

Міста і поселення засновані запорізькими козаками: Ясинівка, Дружківка, Бахмут (Артемівськ), Горлівка, Слов’янськ, Краматорськ

Пам’ятки культури ХІХ – початку ХХ ст.

Донеччина – край гірників

Пам’ятники на Донеччині поставлені в ХХ сторіччі

Літературні музеї Донеччини

Передмова

Наша Донецька область – одна з найбільших областей України. Її площа – 29,5 км2, населення понад 5,3 мільйона осіб,

З них 51,4% – українці, 43,% – росіяни. 91% загальної кількості живе в містах, що виросли переважно в процесі індустріалізації протягом останьої з четвертиною сотні літ. Найстарші міста: Бахмут ( Артемівськ ), Маріуполь і Слов’янськ, Корені Маріуполя сягають у козацьку добу, а Бахмута, Горлівкі, Донецька, Дружківкі, Селидового, й макіївських виселків Ясинівки й Землянок – у часи козацької вольниці. В 1895 р. поет Микола Чернявський писав:

“І степ і гори обгорілі

Дощем облило громовим,

Та знов такі ж немилі,

Нічим не скрасились новим.

Ревуть гудки. Дими стовпами

Повзуть за вітром по степу,

А там під степом, у склепу

Шахтар зомлілими руками

Б’є камінь, вугіль добува,

І в землю вік свій зарива…”

З того часу виросли нові промислові підприємства, важку працю гірника й металурга механізовано, але не зникли дими:

“Дим заводу Донець і копальні,

Дим заводу над синню ріки…

Як солюти гудуть привітальні

Над віками Донбасу гудки” (В. Сосюра: “Третя рота”)

Дими сьогодні отруюють повітря, хоч озелено чимало териконів.

“Шахти, терикони,

Заводські вогні…

Місяць в травах тоне,

І пісні, пісні… ” (В. Сосюра)

Обидва сини землі Донецької любили наш козацький і гірняцький край. Хоч сьогодні рідко почуєш мову солов’їну, під час застілля все ж переважає українська пісня. Школи, радіо, телебачення, преса, на жаль, не навчили наш працелюбний нарід по справжньому любити рідний край. Бо земля, води, річки, море наше Азовське сплюндровані, вкрай забруднені, бо мало ми знаємо про землю нашу донецьку, її славних синів і дочок. Бо втратили ми навіть зміст слова “Батьківщина”, що шукали її десь там далеко по тундрах та тайгах…

Що ж тоді батьківщина? Знову пошукаємо відповіді в Сосюри:

“Станції, рейки, мости,

Даль димарями буя,

І поїзди, поїзди…

Це – Україна моя.”

Або:

“Дзвін шабель, пісні, походи,

Воля соколина,

Темні зорі, ясні води –

Моя Україна.”

Усе це – Рідний край, земля батьків, дідівщина. Крім України ми маємо й вужчу батьківщину: землю Донецьку, рідний район, місто, село. Любити їх – не злочин і навіть не гріх. тому хай нам буде дороговказом на нашому життєвому шляху заповіт донбасівця Володимира Сосюри:

“Любить свій край – це для народу жити,

Боротись за юне, за нове.

Любить свій край – це значить все любити,

У чім його святе ім’я живе.

ПАМ’ЯТКИ ДОІСТОРИЧНОЇ ДОБИ НА ДОНЕЧЧИНІ

На території Донецької області люди жили дуже давно. Про це свідчать кам’яні знаряддя, знайдені біля села Зелений Гай у Тельманівському районі. Археологи вважають, що вони походять із стоянки давнокам’яного (палеолітичного) віку, яка існувала десь 300-140 тисяч літ тому. Молодшим виявилося рубило, що лежало в землі на березі річки Кринки поблизу міста Амросіївки понад 120 тисяч літ. На захід від Донецька в басейнах річок Вовчої та Сухих Ялів розкопано розщеплені кремені й готові скребла для очистки шкіри з-перед 100-40 тисяч років тому. Отже, в ті далекі роки мешканці цих місць носили одяг, пошитий зі шкір упольованих зубрів та інших звірів. Залишки кісток зубрів знайдено поблизу міста Амросіївки. З них виробляли метальні знаряддя для полювання. В стоянках над притоками річок Вовчої, Сухих Ялів і Осики знайдено дископодібні ядра з місцевого кременю.

На прикінці давньокам’яного віку приблизно 40-10 тисяч років тому в донецьких степах похолодніло й вони перетворилися на рівнинну тундру, де водилися пісці й дрібні гризуни-лемінги. Поруч із зайшлими оленями тут паслися дикі коні, осли, зубри й сайгаки.

В сурових умовах життя люди потребували більше м’яса, жиру і шкур. Жили вони над Сіверським Дінцем в околиці сіл Богородичне, Пришиба й Тетянівки коло Святогірська (Слов’яногірська), Дронівки Артемівського району й Амросіївки. Коли потеплішало, в середньокам’яному віці (мезоліті, 14-10 тисяч літ тому) люди жили в урочищі Минівський Яр поблизу Святогірська й у долині безіменної річки, що впадає в Осику. В Минівському Яру знайдено декілька тогочасних сокир.

У наступному новокам’яному віці (неоліті, 8-5 тисяч літ тому) долина Сіверського Дінця була одним із найгустіше заселених районів України. Новокам’яні (неолітичні) племена заселяли береги Кальміусу коло північної межі Тельманівського району. Тодішні племена групують археологи вже за спільними ознаками й класифікують їх за культурами.

На підставі подібності пам’яток з-перед 6,5-5 тисяч років тому, знайдених у Маріупольському могильнику на території сучасного заводу Азовсталь, над Дніпровими порогами, над Сіверським Дінцем, на Київщині, Черкащині, Гомельщині й Волині, археологи об’єднюють їх в одну групу пам’яток Дніпро-Донецької культури. Посуд тієї культури мав гостре або плоске дно, його зодоблювали гребінцевим, накольчатим і прокресленим орнаментом. Покійників ховали племена Дніпро-Донецької культури випростаними на спині й посипали червоною фарбою. Коло них клали знаряддя праці, мідні, золоті й неметалеві прикраси. Отже, з-над Сіверського Дінця до Прип’яті жили тоді споріднені племена. Донецько-Дніпровська культура – найдавніша ознака спільності стародавнього населення території України в IV-тому тисячолітті до Христа.

Півтора тисячоліття тому (9 тисяч літ до Христа – перша половина по Христу) від гірла Дона до Кубані жили меоти-молокоїди, від яких Азовське море називалося по – грецькому Меотидою. Слов’яни називали його Сурозьким (синім) морем. сучасна назва “Азовське” походить з арабської мови: Бар-аль-Азов (темне-синє).

Меоти й інші племена випасали стада рогатої худоби. Біля села Піски Ясинуватського району знайдено кибитки, вози й металеві предмети кочівниківників. Металічні предмети, відкриті в похованнях біля міста Краматорська, вказують на місцеву виплавку металу.

В 1860-их роках за десять кілометрів од сучасного Артемівська (Бахмута) гірничий інженер Носов натрапив на доісторичні виробки мідної руди, шлаки, деревне й кам’яне вугілля. В одному руднику шахтарі знайшли череп і кістки гірника, просочені міддю, в іншому – кам’яні й бронзові сокири. Наші предки самі добували й виплавляли чорну мідь і продавали свої вироби з неї у великих містах над Дніпром ще в III тисячолітті до Христа.

Наприкінці бронзового віку в ХV-ХI ст. до Хр. степову зону України й пониззя Дону населяли індо-іранські племена. В їх військових загонах служили амазонки. Це були дівчата, які їздили на конях, стріляли з луків і метали дротики. Щоб усі соки потрапляли в праву руку (щоб вона була міцнішою) їхні матері випалювали дочкам праву грудь.

З Х ст. до Хр. в наших степах жили іраномовні кімерійці, а після них у VII-III ст. до Хр. – скифи (скити, а самі вони називали себе сколотами). У III ст. до Хр. – , IV ст. по Хр. – сармати. Після них залишилося дуже мало пам’яток. Імовірно, з їхньої мови залишилися назви рік: Дон (по-українському вірніше Дін), Дніпро, Дністер, ну й Дунай. Корінь цих гідронімів (назв водних об’єктів) дон-, дн-, дун – етимологи пов’язують з давньоіранським словом “дана”=річка. Та й Кальміус і Кала походять, мабуть, од давньоіранського “кал”=чорний; отже, Калка – каламутна річка.

Український нарід формувався доволі давно. Академік Михайло Грушевський (1866-1934) називав козаками VI ст. антів назва походить, мабуть, од тюркського слова “ант”=присяга, тобто “заприсяжені” племена), які в V-VI ст., а може й раніше жили в умовах військової демократії (народовладдя). Анти займали землі від Пруту чи Дніста до Дону. Орали, сіяли просо й пшеницю, годували худобу й воювали не гірше від візантійців.

ПОЛОВЕЦЬКІ ПАМ’ ЯТКИ

У VI ст. в приазовські степи вдерлися з Азії тюркомовні авари, яких “Повість временних літ” називає обрами, а за ними були булгари, хозари, печеніги, торки й половці. Останні залишили тут кам’яні баби. Половці ставили їх у пам’ять померлих предків на землях своїх постійних кочувань. Центр Половецької землі був на території Донецької області, де найбільше баб (понад 800).

Статуї, будучи залишками складних вірувань і обрядів, зв’язаних з культом предків, ставили половці на височинах у спеціально обладнаних для того святилищах. Нещодавно О. Я. Привалова з Донецького краєзнавчого музею відкрила таке святилище в с. Петровському Старобешівського району. Мало воно прямокутну форму (4х5 м) і було огорожено невисоким муром з пісковика-плетняка. В центрі огороженого майданчика стояла обличчям на схід кам’яна баба, аналогічна до інших тюркських статуй. Ні печеніги, ні торки не мали постійних зимовиськ і цвинтарів. Половці почали прикріплятися до землі. Дальший процес їхнього осідання перервали монголи.

ПАМ’ЯТНІ МІСЦЯ ЧАСІВ КИЇВСЬКОЇ РУСІ-УКРАЇНИ

Київська Русь, виникнувши на грані двох цивілізацій (європейської і азійської), стримувала похід кочівниів на захід. Печенігів розбив Ярослав Мудрий, половців – Володимир Мономах, але після його смерті роздроблена держава не могла приборкати знахабнілих ординців і 11 травня 1185 р. над річкою Каялою (мабуть, над маленькою річкою Макатихою) половці розбили русичів-українців. Назву УКРАЇНА записав же літописець у 1187р., згадуючи смерть переяславського князя Володимира Глібовича від ран, отриманих у битві з половцями: ” о нім же УКРАЇНА много постона.”. В літописах зустрічаються три форми назви нашої землі: Україна, Вкраїна, Країна, які є синонімами. Чергування початкового У з В – риса милозвучності української мови.

В літописах княжого періоду історії нашої держави переважає назва РУСЬ, яка означає київську державу Святослава Ігоревича, Володимира Святославича і Ярослава Мудрого й відноситься передусім до середніх її волостей : Київської, Переяславської і Чернігівської. За деякими свідчаннями князь Святослав Ігоревич, розгромивши хозар і зруйнувавши їхній город Саркел, заснував на місці теперішнього Маріуполя, або в його околицях, місто Білгород, пізніше перейменований татарами на Білосарай.* Донині підмаріупольську косу називають Білосарайською.

Коли в 1223р. половецькі хани, посвоячені з древньорускими князями, попросили в них допомоги проти татар, таким чином, разом з половцями проти татарської навали боролися й українські князі. В бою над річкою Калкою (нинішнім Кальчиком, який разом з Кальміусом впадає в Азовське море) галицько-волинський князь Данило Романович був поранений у груди. Половці, навіть підтримані русичами-українцями, не витримали

*Записки Одесского общества истории и древностей. – Т. VIII. – 174.

Монгольського натиску й почали втікати, чим розладнали лави галицько-волинських полків. Монголи оточили табір київського князя Мстислава Романовича, який стояв з військом на правому березі річки й не брав участі в бою. Замість того, щоб відступати й рятувати своїх воїнів, він почав оборонятися і, мабуть, був би загинув, як би вождь бродників не вмовив його піддатися. Мстислав повірив і 31 травня рештки київської дружини піддалися. Татари негайно напали на них і перебили всіх. Князів поклали на землю і накрили дошками, на які сіли бенкетувати. Полонені князі задушилися, а 6 інших загинуло під час утечі. Ледве десята частина тих, які вирушили в похід, вернулася додому. Лише киян загинуло десять тисяч. І все це було на наших землях – понад Кальчиком.

Таким чином, на території сучасної Донецької області над Каялою на півночі й Калкою на півдні полягли в обороні Русі-України княжі воїни. Досі їх ніхто не оплакав і немає навіть символічних могил на місцях доленосних для України битв. І може наше покоління нарешті віддасть данину поваги і шани давнім боям – поставить пам’ятники героям понад Каялою та Калкою.

СВЯТОГІРСЬКИЙ МОНАСТИР

Святогірський монастир у нинішньому Слов’яногірську над Сіверським Дінцем бере свій початок з часів перед татарською навалою, коли Бату-хан руйнував “матір городів руських”- Київ. Хоч перші письмові згадки про цей монастир датуються 1526 р., академік Д. І. Багалій у праці “Зминулого Святогірського монастиря” писав: “Монастир, або церква, існував ще в передмонгольський період”. Інші історики думають, що ще в ХI-XII ст. серед половецьких станів жили слов’яни-християни. Їхні пустельники й могли вирубати на схилах крейдяних гір перші печери й келіїї.

Перші ченці викопали церкви й келії в горішньому ярусі. Через маленькі віконні прорізи в них проникало світло, яке освічувало фрамугу (нішу) для ікони, вирубану в крейдяній скелі лежанку, приступку, прорізи для дверей. Келії з’єднюються з квадратним залом зі склепінням, яке опирається на масивний стовп у центрі. В східній стіні ще видно сліди від іконостасу першої підземної церкви Святогірського монастиря до 1632 р. Спочатку вона звалася Успінською, потім Миколаївською, а в XIX ст. Іоана Предтечі.

Від цієї печерної церкви розгалужуються лабіринти хідників і келій. Один невеличкий хідник з’єднує її з квадратною трапезною, на північ од якої ішов хідник на горішній третій ярус печер, де була Успенська церква. Другий хідник веде до долішнього ярусу печер з Олексіївською печерною церквою висотою до 4 м. За преданням там ченці влаштували були кімнату тортур. У 1753 р. сюди заслав царат розкольника Чекменьєва, який “сіяв між простим народом єресі”.Вівтарна частина Олексіївської церкви мала форму сегментної фрамуги й була відділена від основного простору пілястрами, на які опирається арка, де кріпиться іконостас.

У незамітному місці всередені крейдяної гори розташована церква преподобних самітників (затворників) Антонія і Феодосія.

Невеличкий коридор, вирубаний в льосовїй породі, розгалужувається на три коридори, які ведуть до головного об’єкту церкви. Заснували її послідовники київських ченців, що втекли сюди від Батиєвих орд. Недалечко од неї археологи найшли посуд VIII-X ст. Отже, тут жили ще в кам’яному віці, сюди втікали люди в період зовнішніх небезпек, тут відправляли погани (язичники) й перші християни свої культові обряди.

На майданчику крейдяного стрімчака стирчать залишки трьохкамерної Миколаївської церкви, збудованої в Харкивсько-Ізюмському стилі української архітектури. Згідно з малюнком монастиря в 1679 р. на тому місці тоді піднімалися три масивні крейдяні стіжки (конуси) з прорубленими віконцями. Очевидно печерна Успенська церква під дією природи або людини частково завалилася і оголила частину інтер’єру (внутрішнього простору). Церква не лише доповнила втрачену частину крейдяної скелі, але й була її окрасою. Як у інших українських церквах, її куполи розташовані по осі схід-захід. Українськи майстри XV-XVI ст., щоб церква була стрункішою, поставили на восьмигранник більшого об’єму восьмигранник меншого об’єму. Над вівтарем церкви піднімається пірамідальна баня з невеличким барабаном і грушевидною маківкою. Подібною банею увінчано західний вівтар. Центральну вежу прикрашено декоративним орнаментом з цегли по обводу (периметру) бані.

За легендою, як тільки в Святих горах з’явився монастир, крейдяна гора обвалилася і люди побачили білу церкву-красуню с золотими куполами.

Пізніше князівство Московське, яке в 1547 р. стало царством, використовувало “Святі гори” для розташування в монастирі своєї сторожі.

Після завоювання Криму в 1788 р., коли монастир втратив стратегічне для царату значення, Катерина II закрила його й подарувала Святі гори своєму коханцеві – князеві Григорію Потьомкіну.

Вдруге відкрито монастир тільки в 1844 р. Через 15 років почалося будівництво монументального Успенського собору висотою 53 м і довжиною 42м. Напроти нього вже з 1851 р. височила Покровська церква з дзвіницею, яка мала 8 дзвонів. Найбільший з них важив 6354 кг. В Покровський церкві містилася ризниця, бібліотека й архів монастиря. На жаль, не мав він старовинних предметів, бо їх розікрали царські чиновники, які закривали монастир у 1788 р. Щоб припинити “використовування краси природи з метою затемнення народу” голова Донецького губернського комітету Російської комуністичної партії (більшовиків) Є. І. Квірінг постановив у жовтні 1922 р. перетворити всі будівлі й майно монастиря для організації будинків відпочинку. Тепер господарями монастиря поступово стають ченці Російської православної церкви. Підступність московських царів, які намагалися заволодіти не лише Святогірським монастирем, а всіма землями вольностей запорізьких козаків, розумів слобідський полковник Іван Богун, який декілька разів намагався вигнати з монастиря царську сторожу. У 1654 р. після Переяславської ради він не присягнув на вірність моськовському цареві.

Монастир захищали з одного боку пучини ріки, з другого – глухі ліси. Незважаючи на його неприступність, татари п’ять разів: у 1664, 1679, 1680, 1691 і 1737 рр. нападали на нього, але не знищили його. Кожного разу після нападу бусурман він поновлювався. Дасть Бог, що він поновиться як не вкінці нашого століття, то на початку наступного. Без сумніву Святогірський монастир – одна з визначних пам’яток, яку побудували й захищали наші пращури.

ПАМ’ЯТКИ КОЗАЦЬКОЇ ДОБИ

У багаті, але й небезпечні Дикі степи здавен-давен тягнулися всі, хто неміг зносити гніт і рабство. Цих вільних людей, шукачів пригод, бурлак народ називав козаками. Такими людьми були бродники й княжі дружинники, оспівані в “Слові о полку Ігоревім”:” під трубами повиті, під шоломами злеліяні, кінцем спису годовані”. “Їм усі путі відомі, яруги знайомі. Вони ж самі скачуть, як ті сірі вовки в полі, шукаючи собі слави.” Гарцюючи по степу, козаки вдень орієнтувалися по сонцю та найменших горбочках і могилах, а вночі – по зорях, вітрах і ріках.

Скіфські й інші могили використували запорожці для стеження за рухом татар. Козаки залягали в заглибинах або просто в траві й стежили, чи не хитається десь трава й чи не злітається там гайвороння. Як тільки сторожа запримітила, що колишиться тирса й крячуть птахи, негайно запалювала на вишках діжки зі смолою. Таким способом сусідні чати дізнавалися, що підкрадається орда.

Одна сторожа передавала світловий сигнал другій, ця – третій і тривога доходила до коша.

САВУР-МОГИЛА

Одна з козацьких чатових сторож була на Савур-могилі, висотою 277,9 м, за 12 км на південь од сучасного міста Снєжного. Слово “савур” мовознавці виводять од тюркського “сауыр”, у слов’янській вимові “саур, савур” = степова височина зі зладженим вершком круглої форми неначе кінський круп (дослівний переклад тюркського слова “сауыр” .Наш нарід пояснює назву цієї степової височини по-своєму: могила козака Савура або Сави чи Савки, який загинув на хилах височини в нерівному бою з ординцями.

Є така легенда, а й може бувальщина. Хоробрий і грізний козак Савур стояв на чатах біля вишки й запізно помітив татар, які підкралися до козацької сторожі. Козаки не свтигли запалити діжки. Відважний січовик вступив у бій. Побратими довго не підпускали чужінців до вишки. Щоби повідомити сусідні чати про напад татар, козак Харциз обілляв себе смолою і підпалився. Як тільки полум’я обійняло сміливця, побратими стали відступати. Татари оточили Савура, та він не здавався, а відбивався. Бусурмани накинули на нього аркан, стягли з коня та посікли шаблями. І тут вся земля навкруги загула. На місці бою виросла велика могила. Рідна земля піднялася, щоб далі було видно живе полум’я. Гул і світло вогню почули на Січі. Запоріжці примчали на допомогу. Вони поховали порубане тіло Сави-Савура на горбі й шапками насипали вершину могили.

Козака Савура вславили кобзарі. Крім цієї легенди побутують інші, а Савур-могила стала місцем вічного спочинку народних героїв. З неї, за піснею про козака Супруна, він захотів умираючи бачити всю Україну. Кобзарі співали, що на Савур – могилі поховано козацького героя Морзенка. Його смерть уславив у проекті нового пам’ятника для Савур-могили 90-річний донецький скульптор Павло Павлович Гевеке: Козак на коні перерубує шаблюкою аркан, який хотів накинути на нього татарин.

Відомо й декілька варіантів козацької думи про втечу трьох братів з турецької твердині Азова, за якою на Савур-могилі віддав Богові душу наймолодший брат, піший-пішаниця, якому “пожар ніжки піджигав, кров сліди залива, плач голову знемагав.”

В нашому сторіччі довкруги Савур-могили двічі була “чорна рілля ізорона, кістьми засіяна і кров’ю полита. Стратегічну височину боронили радянські воїни від німецької навали в 1941-42 р., а в літку 1943 здобували її разом зі “солдатами в свитках”- ополченцях. Досі згадують селянські свитки й робітничі куртки місцеві жінки, які хоронили вбитих. Полеглим воїнам поставили величавий пам’ятник. Про козацьку звитягу тут, на жаль, ніщо не нагадує.

АРХАНГЕЛЬСЬКА МОГИЛА

Подібно, як Савур, загинув на високій могилі біля села Архангельського Ясинуватського району запоріжський козак Архангел. На тій могилі, що на вододілі Дніпровського й Донецького доріч, до радянської влади стояла дубова вежа-тринога, на якій ще за козаччини сторожили січовики. На схід і на захід од цієї могили на відстані 10-12 км уздовж хребта Донецького кряжу височили інші могили з козацькими вишками. Багато з них розкопали й розорали колгоспи. В одному кургані в 1936 р. знайдено тлінні остатки богатого козака зі зброєю. Тоді ж розкопано ще два козацькі поховання: один козак-запорожець лежав накритий червоною китайкою без домовини, а другий – у дубовому гробі, збитому без жодного цвяха. Коли відкрили труну, побачили кості козака в червоних шароварах і синьому жупані, підперезаному зеленим поясом. Лежав він лицем донизу, а за поясом мав горобчик горілки, запечатаний сургучем.

ДОМАХА

Десь у 1500р. біля гірла Кальміусу виник запоріжський зимовник Домаха. Як свідчить опис, зроблений архиєпископом, Гавриїлом, зі слів мешканців, зимівник називався так тому, що там жила козачка Домаха. Але може бути й по іншому, бо “домаха” – це староукраїнська назва шаблі з дамаської сталі. Недалеко від місця, де Кальміус впадає в море, був яр, по-місцевому балка. Поступово там утворилося озеро Домаха, яке згодом висохло, а територію забудували. Але і зараз одна з вулиць сьогоднішнього Маріуполя має назву Домаха. В “Описанії городовъ и уездов Азовской губернії”, складену в 1782 р., згадується, що на правому боці Кальміуського гирла було стародавнє місто Адомаха. Донецький етимолог Є. С. Отін вважає, що назву Домаха надали оклиці козацького зимівника рибалки, козаки й селяни, які будували в захищених од вітрів ярах і байраках землянки, “домахи”. З бігом часу тут постав запорізький постій для чумаків, які їздили на Бердянське озеро по сіль. Вони ж і козаки, які ловили в Азовському морі рибу, ховалися в Домасі від кримських і ногайських татар.

У 1611 р. Домаха стала центром обширної Кальміуської паланки (округи земель запорізьких вольностей), що межувала на північному заході з Самарською паланкою, до якої належала частина теперешніх Олександрівського, Добропілського, Красноармійськиського районів (Слов’янський і Красно-Лиманський райони – землі Слобідської України). В 1754 р. на місці Домаського поста козаки побудували фортецю Кальміус. Крім фортеці в Кальміуській паланці був 61 зимовник, у кожному від 15 до 50 мешканців, деякі з них були заможними.

Зимівник Степана Коваля мав каплицю. На фундаменті запоріжзької Святомиколаївської церкви грецьки поселенці з Криму збудували соборну церкву священомученика Харлампія. Освятив його в 1782 р. митрополит Ігнатій, що вивів греків з Криму. В 1845 р. греки побудували новий Харлампівський собор і з ним у 1891-92 рр. з’єднали новопобудовану дзвіницю, в якій установили дзвін із запорізької церкви св. Миколая. І собор, і дзвіницю зруйнували комуністи під час атеїстичної кампанії в революцію 1917 р. Тоді ж зруйновано також грецький величавий храм Марії Магдалини, побудований у 1862-97 рр. На його місці стоїть тепер російський драматичний театр.

Теперішній Маріуполь почали будувати на місці Домахи-Кальміусу після зруйнування Запорізької Січі (1775 р.).

В честь престолонаслідника нове місто було названо Павлівськом. Переселені сюди в 1779 р. греки перейменували його в Маріуполь (1948-1990 – Жданов).

КОЗАЦЬКИЙ ШЛЯХ ПО КАЛЬМІУСУ Й МІУСУ

Про кордони земель Запоріської Січі на сході згадується вперше в універсалі Богдана Хмельницького, оголошеному в Білій церкві 15 січня 1655 р. В ньому визначено границі вольностей запорізьких козаків на Лівобережжі: “від Самарських земель через степ до самої річки Дону, де ще до гетьмана козацького Предслава Лянцкоронського* козаки запорізькі свої зимівники мали й те все щоб непорушно навіки при козаках запорізьких лишилося”.

Коли турки заволоділи фортецею Кала-Кермен, яку пізніше перейменували на Очаків, і перекрили запоріжцям вихід у Чорне море, вони мусили шукати інший вихід у Чорне море. І знайшли його через землі Східної України – підійматися Дніпром угору, де в Славутич впадає Самара. Далі по Самарі козаки пливли проти течії та її притоці Вовчих Водах (р. Вовча) до місць, звідки було найближче до верхоріч Кальміусу й МІусу**. Звідтіль, по так званому волоку (місцях найбільшого зближення рік) волочили, тобто перетягали запорізькі чайки*** на Кальміус або Міус, з яких через Азовське море й Керченську протоку випливали в Чорне море. Поверталися вони в матір Січ тим самим шляхом. “Волок” знаходиться в районі Ясинуватої.

На переломі XVII-XVIII ст. на Кальміуському шляху в верхоріччі Кальміусу в урочищі Олександрівці і його околиці виросли запорізькі зимівники й хутори. На місці Олександрівки з кінця XVII ст. й інших козацьких поселень початку XVIII cт. Євдокіїного, Григорівки і Семенівки в 1869 р. при металургійному заводі англійського підприємця Джона Юза виросло робітниче селище Юзівка (1924-61 рр. – Сталіне, з 1961 р. – Донецьк). Запорізьке походження мають також Ясинівка, Дружківка, Бахмут ( з 1924 р. – Артемівськ). Горлівка, Селидівка (Селідове), Слов’янськ (з 1666 р. містечко Солоне, 1675-1784 рр. місто Тор) і інші. З того періоду походить Краматорськ.

* очолював запорізьки загони з 1500 по 1531 р.

** по-татарському “кил”- волос, “міус”- ріг

*** довбані човни, обшиті очеретом

ЯСИНІВКА

Перше повідомлення про селище Ясенівка записав Феодосій Макарьївський у “Матеріалахъ для историко-статистического описанія Екатеринославской губерніи”: “При урочище Ясиноватка зимовником и хутором в 1690 г. сидело несколько запорожцев, занимающихся пчеловодством, скотоводством и рыболовством”. У цьому урочищі довжиною 3 версти й шириною 2 версти* були 4 займанки: Терець, Холодняк, Зайцеве й Товкмачеве. В останній, за народним переказом, у битві з татарами погинуло багато запорозьких козаків. Поранені з Товкмачевої сотні обмили водою з холодного джерела свої кровоточні рани й вони стали заживати. З тих пір джерело називається ім’ям сподвижника Івана Сірка Товкмачевою криницею, а займанка (село) – Товкмачевим. Ім’я славного кошового на границі запорізьких і татарських земель од річки Береки, що впадає до Сіверського Дінця, до верхоріччя Кривого Торця носить урочище Сіркова могила й Сіркова гатка.

З села Ясенівки й висілка Землянки за радянської влади постало місто Макіївка. При в’їзді у висілок Землянки з боку міста Ясинувата встановлено пам’ятний знак. На кам’яній брилі мармурова плита з написом: “Тут наприкінці XVII ст. було перше поселення вихідців із Запорізької Січі. В 1777 р. створено висілок Землянки, що став основою міста Макіївки”. В 1899 р. у зв’язку з будівництвом металургійного заводу “Уніон” в їхньому сусідстві виросло селище Дмитріївське. Назва міста походить од Макіївської слободи, заснованої втікачами від кріпаччини. На її території в луці Кривого Торця стояв запорізький форпост.

Назву міста Ясинувата (корінь – “ясень”, “ясинь”) надала залізнична станція на ділянці Катиринівської залізниці, при якій у 1879 р. виник висілок Ясинувата. Найдавнішим поселенням цієї околиці була запорізька Ясинівка, в якій за спогадами

* верста = 1066,8 м

Столітнього діда Силантія Свинаря зібрали куплену в Царево-Борисові (нині село Червоний Оскіл Харківської області) дерев’яну церкву, яку перевезли волами по Бахмутському шляху. На її місці в першому десятилітті XIX ст. побудовано нову кам’яну церкву.

ДРУЖКІВКА

“Дружківка – старожитнє запорізьке поселення. В старину там стояв пікет запорізького козацтва. Після переселення запоріжців ув Олешки й після невдалого (для Російської імперії – П. Л.) Прутського походу 1711р., коли ця місцевість відійшла під турецько-татарську владу, в Дружківці сиділо декілька пристарілих запоріжців-характерників, харцизів, які були зв’язані з бахмутськими й Маяцькими козаками й одстрашували турецько-татарську орду, що появилася в цій місцевості. В 1768 і 1769 рр. запоріжці дружно відстояли й захистили свою Дружківку від усіх нападів і наскоків агарянських*.” повідає “Исторический обзор православной християнской церкви в пределах нынешней Екатеринославской епархии до времени формального открытия ее”**.

Окрасою міста є Іванівська церква, побудована в 1898-1900 рр. у стилі візантійської та давньоукраїнської архітектури.

БАХМУТ (АРТЕМІВСЬК)

Назва походить од турецького імені Махмут ( Махмет, Магомет) або від турецького слова “бахмат”-низькорослий кінь. У джерелах уперше згадується в 1571 р. Хоч Бахмут був центром Буланівського повстання 1707-08 рр., в місті немає пам’ятника вождеві селян і козаків, які бунтували проти царського свавілля. Зате стоїть статуя сина багатого селянина з Курської області більшовика Ф. А. Сергєєва-Артьома, одного з _____________________________

** татарських

*** Екатеринослав, 1876.-373 стр

Організаторів боротьби проти Центральної Ради і одного з творців Донецько-Криворізької республіки, яка мала відірвати від України гірничо-промисловий регіон.

У Покровській частині міста, заснованого на місці “старожитного займища малоросійського народу”, над річкою Бахмуткою стоїть дерев’яна хрестоподібна Святомиколаївська церква, побудована 1798 р. в слобожансько-українських традиціях. По середині неї піднімається восьмигранний намет.

.

ГОРЛІВКА

Заснована в 1867 р. на місці запорізьких зимівників і хуторів початку XVIII ст. біля студених джерел. Названа в честь гірничого інженера Петра Горлова. В селещі Зайцевому на місці запорізької дерев’яної церкви в XIX ст. побудовано кам’яну Святопокровську церкву.

CЕЛІДОВЕ

Слободку Селідівку утворила Бахмутська провінційна канцелярія в 1782 р. на місці козацьких займищ біля джерел річки Солоної, що впадає до Вовчої. Можливо, її заснував козак Селид, як про те говорить легенда. Старі люди повідають ще й іншу історію, що буцімто колись якомусь землеробові за його працю піднесли сало, але він не взяв його. Тодішні мешканці поселення назвали свою оселю Салидовим (сало-давим).

У Селидовому в 1965 р., коли першим секретарем КПУ був П. Ю. Шелест, планувалося побудувати стелу, присвячену запорізьким козакам. Замість неї в 1977 р. за ініціативою першого секрктаря селідівського КПУ Юрія Якимовича Бургаса й голови виконкому міської ради депутатів трудящих Анатолія Дмитровича Кладка, які не злякалися цькувань вищої влади, поставлено пам’ятник донецького скульптора П. П. Гевеке “Козак на дозорі”: На високий кам’яний стовп правою рукою, що стискає руків’я шаблюки, оперся вусатий дозорець. У лівій руці, піднятій угору, щоб прикритися від проміння сонця, затиснута люлька. Козак дивиться в сторону Криму.

В 1987 р. там же на березі Солоної установлено другий пам’ятник Гевеке: На підвищенні в формі козацької могили відображено скульптурні фігури трьох козаків. У середені, спертий на весло козак слухає побратима, який грає на бандурі. Його слухає також і третій козак, який, напів лежачи, сперся на рукав’я шаблі.

Це – третій пам’ятник запорізької звитязі. Перший установлено на середземноморському острові Мальті в одному з палаців правителя: Престол, на якому сидить князь, підпирають негр і козак з оселедцем. Другий пам’ятник установлено 1897 р. на Таманському півострові над Кубанню. Він присвячений поселенню запорізьких козаків на Кубанщині.

СЛОВ’ЯНСЬК

Уперше згадується в 1646 р. як козацька фортеця Тор. Біля курортних джерел у 1775 р. побудовано Воскресінську церкву в українському архітектурному стилі.

КРАМАТОРСЬК

Згідно з поясненням в Українській Радянській енциклопедії назва міста походить од крамових торгів, що проводили тут чумаки.

ПАМ’ЯТКИ КУЛЬТУРИ XIX – ПОЧАТКУ XX СТ.

До наших днів збереглося тільки декілька православних церков XIX – початку XX ст.:

1. Руїни хрестоподібної купольної церкви 1792 р. в степу на території села Олександро-Шульгіного Констянтинівського району. Ззовні стоять дорійські, а внутрі коринфські колони. На коринфських частково збереглися розписи.

2. Однокупольний храм Одигітрійської Богододиці з перелому XIX-XX ст. у візантійському стилі у селищі міського типу Грузько-Ломівка на залізничній лінії між станціями Макіївка-Мосьпине.

За переказами ікону Богородиці, названу Одигітрією, намалював євангелист Лука. Нею благословляв візантійський імператор Костянтин IV Мономах (1042-1054) дочку, коли вона вінчалася з князем Всеволодом, сином Ярослава Мудрого. На початку XII ст. син Всеволода Володимир Мономах переніс цю ікону до Смоленська.

3. Кам’яна Святопокровська церква XIX ст. на місці запорізької дерев’яної в селищі Зайцевому, що в межах Горлівки.

4. Миколаївський собор, відбудований 1905 р. в псевдоруському стилі в селищі Штерівка м. Горлівки.

5. Церква Олександра Невського з 1897 р. в Слов’янську біля залізничного вокзалу. Має три престоли: Миколая Чудотворця, Олександра Невського й московського митрополита Олексія.

6. Цвинтарна церква Всіх святих з початку XX ст. біля Артемівського автовокзалу.

Чимало церков, на жаль, було зруйновано в 1930-их роках. серед них і кам’яну Миколаївську церкву в Ясенівці з 18-ти метровою (по висоті) дзвіницею. Загальна висота цієї церкви – 40 метрів. Долішню її частину змуровано з природного каменя. Товщина стін біля півтора метрів. Решта 18 метрів була дерев’яна. Там висіло шість дзвонів. При пожежі. або, як треба було зібрати нарід, можна було бити, не піднімаючися на дзвіницю. В безвітряну погоду звук головного дзвона лунав на 15 кілометрів. Стіни і стелю всередині церкви було розмальовано на біло-блакитному фоні.

Тільки в 50-ті роки підремонтовано знівечену церкву й у ній знову проводилися богослуження. Слухаючи їх, старожили згадують мелодійні звуки ясинуватських дзвонів.

ДОНЕЧЧИНА – КРАЙ ГІРНИКІВ

Що в Донецькому кряжі залягає кам’яне вугілля, було відомо дуже давно. Хімічний аналіз складу козацької зброї показав, що її виготовляли з місцевої сировини. Головною металургійною базою Запорізької Січі був Донецький басейн, де плавили чавун і залізо. Піддячий Григорій Капустін, якому в Лисичанську поставили пам’ятник, як “першевідкривачеві” кам’яного вугілля в Донбасі, міг відкрити поклади кам’яного вугілля тільки в околиці Лисичанська. В дійсності ж, добували вугілля (а отже і відкрили його) в княжу добу (X-XI ст.).

В 1820-их роках селяни відкрили багаті кам’яновугільні родовища в горішній частині Прикальміуської долини, а в 1869 р. англійський підприємець Джон Юз заснував Новоросійське товариство кам’яновугільної промисловості та залізного й рейкового виробництва. Побудований коло його металургійного заводу висілок Юзівка став столицею українського гірництва. Нині на її Шахтарському майдані стоїть монумент вуглекопа в спецівці й касці з лампочкою. В правій руці він тримає кусок добутого вугілля.

Другий пам’ятник шахтарям стоїть у Горлівці на майдані Ізотова. Він і зображує уродженця Орловської області Микиту Ізотова, який начебто 11 вересня 1935 р. за зміну видобув 240 тон вугілля і виконав 30 змінних норм. 1 лютого 1936 р. він мав за 6 годин роботи добути аж 607 тон. Насправді, ні Ізотов, ні його попередник теж з Орловщини (Олексій Стаханов, який 31 серпня 1935 р. нарубав одбійним молотком 102 т вугілля за зміну (14,5 норм) , 18 вересня того ж року – 227 т), ніколи б не добилися таких світових показників, якби ВКП(б) не змусила бригади, де вони працювали, “працювати на героя”. Все це стає відомо зараз від посередніх учасників цих подій. Обман служив комуністичній партії для інтенсіфікації хижацького видобутку українського вугілля (1987 р. по УРСР – 183 млн. т, 32% від загальносоюзного), внаслідок чого вичепувалися поклади українського “чорного золота”. При цьому важкодоступні пласти просто покидалися.

Довідники, ексурсоводи й музейні працівникі розповідають відвідувачам і гостям міст Донбасу, що Юзівку відвідали: в лютому 1888 р. російський учений Дмитро Менделєєв, а в 1890 р. російський письменник-лікар Вікентій Вересаєв (справжнє прізвище Смідович), автор сеії нарисів “Підземне царство”. Донбасознавці гордяться не лише уродженцем Луганської області, російським письменником Борисом Горбатовим, який написав роман “Донбас”, але й американським письменником Теодором Драйзером, який відвідав Сталіне в 1927 р. Про те, що важку шахтарську працю описали українські письменники: уродженець Донецької області Микола Чернявський (“Донецькі сонети”), Спиридон Черкасенко (збірка оповідань “На шахті”), Володимир Гжицький (роман “Захар Вовруга”), у школі, на жаль, раніше не вчили. Не знайомили навіть з віршем дебальцівця Володимира Сосюри “Любіть Україну”. Про його поеми “Розстріляне безсмертя”, “Махно” й повість “Третя рота” часто навіть й учителі не знали. Не відали вони, що Чернявського розстріляло НКВД в 1937 р., а в 1984-85 рр. КГБ замучило в Пермській області випусника Донецького Університету поета Василя Стуса й учителя з хутора Їжівки Олексу Тихого. Два останні так само, як їх попередники боролися за рівноправність корінного населення Донецьких степів-українців. Та ці сумні часи вже в минулому.

ПАМ’ЯТНИКИ НА ДОНЕЧЧИНІ, ПОСТАВЛЕНІ В XX СТОРІЧЧІ

Ми не будемо зупинятися на тисячах і сотнях пам’ятників вождям марксистско-ленінсько-сталінської держави – вирок, який зробила сама Історія. Хай про них скажуть пізніше наступні покоління. Зупинемося тут на інших пам’ятниках. без ідеологічної “підкладки”.

В Донецьку поховано борця проти самодержав’я В Флеровського (1829-1918). На його могилі в сквері його імені стоїть обеліск із рожевого донецького полірованого граніту, на якому відлито бронзовий барельєф і вінок. Флеровський проїхав під конвоєм 19 тисяч верст, а 3500 верст пройшов пішки, сидів у 32 острогах, декілька років у одиночках. До Юзівки приїхав з підірваним здоров’ям у 1897 р.

На проспекті РККА (“рабоче-крестьянской красной армии”) поховано відважних повітреплавателів, які вивчали стратосферу: П. Батенка, Д. Стовбуна, Я. Українського і С. Кучумова. На їхній могилі на постаменті установлено двометрову фігуру стратонавта, що дивиться у безкраї простори повітряного океану. На меморіальній дошці бронзові барельєфи чотирьох героїв.

Інший – арктичний океан досліджував Георгій Сєдов (1857-1914) родом із Кривої Коси ( тепер Сєдове), що біля Новоазовська. Він народився в сім’ї рибалки і був штурманом далекого плавання. В 1903-04 р. брав участь у гідрографічній експедиції до Північного льодовитого океану. В 1909 р. шукав гірло річки Колими, в 1910 – обслідував Хрестову Губу на Новій Землі. 1912 р. вирушив з Архангельська з зимівлею на Нову Землю, а в серпні 1913 р. ходив на Землю Франца-Йосифа. В 1914 р. помер, їдучи на собачих запряжках до Північного полюса, не дійшовши до острова Рудольфа. Похований на мисі Аук. Пам’ятником цій мужній людині є сама назва його рідного містечка – Сєдове.

Після останньої війни радянська влада установляла пам’ятники видатним поетам і письменникам: у Донецьку – Т. Шевченкові, М. Горькому та погруддя О. Пушкіна й І. Франка. А от у Слов’янську “отцы города” зняли пам’ятник нашому Кобзареві з вулиці Т. Шевченка на початку 1970-их років. Біля 20 років валявся він десь на смітнику й тільки протести патріотів змусили владу повернути пам’ятник назад на вулицю Т. Шевченка. В Слов’янську є погруддя Т. Шевченка.

На Донбасі в Горлівці повстали проти царату в 1905 р. робітники. коли 16 грудня царськи солдати відкрили вогонь по учасниках страйку, до багатьох міст вислано телеграми. До ранку з Єнакієвого, Дебальцевого, Харцизька, Ясинуватої, Алчевська, Дружківки, Гришиного й Авдіївки надійшли до Горлівки збройні дружини. Царські війська побоялися. що повстанці отримають допомогу й одступили. Героїв цього повстання увічено пам’янтиком-ансамблем на майдані Революції.

Героям і жертвам громадянської війни присвячено декілька пам’ятників:

– у селищі Нижня Кринка, де 30 грудня 1917 р. білоказаки розстріляли 118 робітників рудника Ясенівський;

– у селищи Кринична, де в 1918 р. білоказаки розстріляли більшовицького комісара Петра Дергачова;

– у Новоекономічному – партизанові громадянської війни Ф. Наумову;

– у Липовому гаю біля автотраси Ханженкове-Красний Октябрь – обеліск у честь першої маївки робітників Дмитріївська й Харцизька.

У березні 1918 р. в Юзівці, Констянтинівці, Гришиному й Маріуполі створено опорні пункти для спротиву німецьким кайзерівським окупантам. На весні 1919 р. залізнична станція Дебальцеве була осередком боєвих операцій і червоноармійці тримали 350-кілометровий фронт проти денікінців на північ од Дебальцевого, на південь од Бахмута й далі до Волновахи. Звідтіль до узбережжя Азовського моря діяла махновська бригада, що входила до складу червоноармійської Задніпровської дивізії. Під час відступу наприкінці грудня білогвардійці створили вузли опору Бахмут-Попасна, Горлівка-Дебальцеве та Іловайськ-Леонове. Махновські повстанці в 1919, будучи союзниками радянської армії, двічі здобували Маріуполь. У жовтні махнівсько-денікінський фронт протягнувся понад 1200 км. Коли ж більшовики в 1920 р. розірвали угоду з Махно і 17 липня 1921 його повстанці проходили через Юзівський район, на них напали червоні. Втекла кіннота, а 2000 піхотинців здалися більшовикам у полон. Їх розстріляли біля станції Курахівка. Тоді ж більшовицькі броньовики біля села Голодівки три дні поливали кулеметним вогнем відділ Махна, що прямував на Велику Анадоль. Зі 100-150 шабель вирвалося тільки 60 повстанців. Могил махновців, на жаль, немає.

Коли 23 жовтня після триденних боїв німці заняли Сталіне, мешканці міста відчинили браму тюрми й побачили три ями, наповнені трупами. Деякі мерці були без рук і ніг. НКВД закопало й заасфальтувало в центрі міста 4000 невинних жертв. Решту розстріляних і закатованих у будинку по вулиці Артема 44, де тепер філармонія, а в 1932-66 рр. лютували чекісти, вивозили на “Рутченкове поле” в Кіровському районі міста. В Донецькій області в 1930-50 рр. репресовано за політичними мотивами понад 100000 громадян. Тільки зараз встановлено пам’ятні знаки на місці деяких поховань цих невинних жертв.

Німці тероризували населення області так само, як більшовики. Вони морили голодом радянських полонених, поголовно розстрілювали євреїв, а також арештованих актевістів Всесоюзної комуністичної партії (більшовиків) і Організації українських націоналістів, вивозили працездатних на примусовіі роботи до Німеччини. В Сталіному окупаційна влада створила концентраційний табір, у якому перебував, зокрема, український письменник Яків Качура, закатований у жовтні 1943 р. Після війни увічено пам’ять про жертви німецького терору:

– 43 робітників заводу ім. Ілліча, страчених у березні 1942 р.;

– маріупольского сталевара Макара Мазая, замученого в катівні гестапо;

– членів Дружківської підпільної організації “Ленінська кузня”;

– жертв фашизму в Макіївці (пам’ятник встановлено біля входу до парку “Піонерський”.

В Донецьку понад 70 пам’ятників і понад 70 меморіальних дощок, присвячених героям другої світової війни 1941-45 рр. В центрі міста пам’ятники генерал-лейтенантові К. Гурову, гвардії-полковникові Грінкевичу, в парку Ленінського комсомолу – меморіал “Твоїм визволителям, Донбасе”. В Сніжному відкрито музей бойової слави. За братніми могилами полеглих ходять мешканці Харцизька, Краматорська, Красноармійська, Сніжного, сіл Петропавлівки, Благодатного, Гранітного (до 1946 р. – Старої Карані), Богородичного, Пришиба, Кривої Луки (загинуло 1035 радянських вояків). У Слов’яногірську встанослено меморіальний комплекс воїнам-визволителям, а на розгалуженні доріг на гребні крейдяної гори – пам’ятник лейтенантові В. Камишеву, який з високого дуба коректував вогнем своєї батареї. Знаряд зніс корону дуба, а лейтенанта переховали на місці згину. Там на стовбурі в обрамленні п’ятикутної зірки вирізано обличчя бійця.

Пам’ятники погиблим встановлено також у Єнакієвому, Дмитрові (14 пам’ятників воякам, підпільникам і партизанам), Амросіївці (сквер-пам’ятник) і Новоазовську (десантникам). Там же й у висілку Мелекіному (морякам-десантникам), а також у Слов’яногірську й Сергіївці коло Красноармійська та на підступах до Єнакієвого споруджено меморіальні комплекси. В Макіївці є алея 42 мешканців міста, що стали Героями Радянського Союзу.

В Маріуполі в одному з парків на 10-метровому постаменті стоїть бронекатер, на якому хоробрі десантники штурмували берег. Морякам-азовцям присвячено в парку 50-річчя Жовтня 15-метровий обеліск, прикрашений унизу барельєфами, на яких відображено бойові епізоди. У центральному парку на обеліску висічено на мармурі винищувач, а під ним барельєфи героїв Володимира Семенішина й Миколи Савицького, які збили над Маріуполем 27 ворожих літаків. У цьому приморському місті у вуличному бою загинув 14- річний Толя Балабуха, який кинув гранату у неприятельский бронетранспортер. На місці, де поліг піонер, стоїть пам’ятник.

Обеліски воякам-визволителям установлено в Карло-Марсовому й на могилі Єнакіївських партизан, а меморіальні комплекси – в селах Удачному й Миколаївці. В Південно-(Южно) Комунарську біля шахти “Юнком” стоїть обеліск на могилі єнакіївських партизан. На тій шахті заступник її начальника І. Сингучов організував партизанський відділ, але перед відступом німців його й інших партизан схопили й після довгих катувань усіх стратили.

Багато пам’ятників, зв’язаних з останньою війною, в нашій області. Не дивно: оборонні бої велися на захід од Красноармійська й під Горлівкою. Тримати оборону радянським воїнам помагало 19 партизанських загонів. З кінця жовтня 1941 р. до літа 1942 р. фронт проходив по лінії Красний Лиман-Лисичанськ східніше Шахтарського. Під час наступу радянських військ влітку 1943 р. на ворожі війська нападали партизани й підпільники залізничної станції Рутченкове, мешканці робітничого селища Курахівської ДРЕС й робітники шахти No 38. Найжорстокіші бої велися за Саур-могилу. Під натиском радянських військ впали неприступні позиції німців над Міусом (фронт по Міусу).

Погиблим вже насипали шапками високі могили. Їх ховали на місці згину, або в братніх могилах. Вмирали вони на полях боїв у боротьбі з німецькими загарбниками, які хотіли поневолити український нарід та інші народи. Тому ми будемо зберігати вже поставлені пам’ятники полеглим на фронтах і в тилу. Але ще треба увічнити пам’ять жертвам голодоморів 1921-22, 1932-33 і 1946-47 рр., а також більшовицької тиранії протягом 70 років панування Радянської імперії на нашій землі. Християнська віра зобов’язує живих хоронити померлих і ми зобов’язані сповнити цю вимогу, по-християнськи вшанувати пам’ять загиблих.

ЛІТЕРАТУРНІ МУЗЕЇ ДОНЕЧЧИНИ*

Про цікаву пошукову роботу свідчать шкільні літературні музеї нашого краю, в яких зосереджено матеріали про письменників-земляків. Кожен музей – ціла історія перебування на Донбасі того чи іншого майстра художнього слова. Музейні матеріали можуть розповісти вам багато чого цікавого і повчального. поглиблять знання про літературу рідного краю, про його давню і новітню історію.

Літературний музей Слов’янської середньої школи

Тут зібрано матеріали про життєвий і творчий шлях таких письменників, як Г. Сковороди, М. Петренка, Б. Грінченка, М. Чернявського, Х. Алчевської, А. Чехова, С. Васильченка, І. Карпенка-Карого, В. Гаршина, П. Байдебури, О. Гончара та багатьох інших.

Літературний музей М. Петренка в середній школі No 15 міста Слов’янська

На стендах відтворена історія дитинства поета-романтика, розповідається про навчання в гімназії та університеті міста Харкова. Розкривається літературно-музична історія створення славнозвісної пісні “Дивлюсь я на небо та й думку гадаю”.

Музей Степана Васильченка в середній школі No 21 міста Дзержинська

Тут, у школі, де вчителював у 1905-06 рр. Степан Васильченко, розгорнуто експозицію літературного музею. На стендах висвітлено події, пов’язані з перебуванням письменника на Донбасі, літературну історію творів, написаних пізніше під враженням “щербинівського” періоду життя. Це матеріали про осетинські казки, оповідання “Мужицька арихметика”, “Роман”, ______________________________

* Підготував Вадим Оліференко

“Мати” (“Чайка”), “Циганка” та ін. Розповідається про факт перебування Степана Васильченка у бахмутській тюрмі.

Кімната-музей М. Ф. Чернявського у Святогорівській середній школі Добропільського району

Стенди відображають життєвий і творчий шлях репресованого радянською владою у кінці 30-х років письменника-земляка, який народився у селі Шахова (зараз село Октябрьське). Розповідається про дитячі роки М. Чернявського, його навчання у Бахмутському духовному училищі та Катеринославській духовній семінарії, про бурхливу культурну діяльність під час учителювання в Бахмуті в кінці XIX-го століття.

Музей Всеволода Гаршина у Переїзнянській середній школі Артемівського району.

Матеріали охоплюють Бахмутський і Старобільський періоди життя юного Всеви. Розкрита участь майбутнього письменника у російсько-турецькій війні 1877-1878 років. Представлена карта військових дій, в яких брав участь Гаршин. На письмовому столі, виготовленому у минулому столітті, знаходяться сімейні реліквії роду Гаршиних: настінний годинник паризької фірми, чорнильний прибор, деякі книги різних років видання.

У приміщенні музею знаходиться бюст В. Гаршина, виконаний з мармуру петербурзьким скульптором Ю. М. Архиповою.

Кімната-музей В. М. Сосюри у середній школі No1 міста Сіверська

Тут зосереджено матеріали про життєвий і творчий шлях видатного українського лірика: про його дитинство і ранню юність. Цікавими для відвідувачів є матеріали про рідних поета, який постає ніжною і люблячою людиною. У кімнати – музеї знаходяться скульптурні образи В. Сосюри луганського скульптора І. П. Овчаренка.

Фотодокументи розповідають про сім’ю поета, убогу хатинку Сосюр, про Кам’янську агрошколу та друзів нашого земляка.

Кімната-музей С. З. Божка в середній школі No2 міста Красноармійська.

Зі стендів постає перебіг найголовніших життєвих і творчіх подій репресованого у кінці 30-х років письменника. Представлено його твори, які, крім роману “В степах”, не були перевиданими в останні 60 років. Це – нариси “Козаччина”, “Хмельниччина”, “Гетьманщина”, повісті “Над колискою Запоріжжя”, “Чабанський вік”, роман “В степах”. Є у музеї і кілька матеріалів останнього, найважчого періоду життя письменника в другій пол. 40-х років, коли він, нагороджений багатьма бойовими нагородами, як учасник другої світової війни, але не реабілітований після сталінських таборів, відбував свою каторгу у шахтах Дмитрового.

На стендах представлено фотографії рідних і близьких письменнику людей.

Музей Грицька Бойка у середній школі No 3 міста Докучаєвська

В цій школі вчився до війни дитячий поет і наш земляк Бойко Грирій Пилипович. На стендах, ілюстрованих фотографіями, розкривається життєва і творча путь майстра художнього слова, його участь у другій світовій війні. У кімнаті знаходяться особисті речі Г. Бойка, десятки збірок його віршів, а також бюст поета, подарований музею рідними.

Додаток

ВИДАТНІ ПОСТАТІ, НАРОДЖЕНІ В ДОНЕЦЬКІЙ ОБЛАСТІ

1. Василь Гайдарський (псевдонім В. Гайворонський, 1908-72) – письменник, арештований 1933, втік і скривався на Кавказі. Нар. в Констянтинівці, помер у США.

2. Іван Дзюба (1931) – академік, літературний критик, політично-громадянський діяч, арештований у 1972 р. автор соціологічної розвідки “Інтернаціоналізм чи русифікація?”, міністр культури України, нар. в Миколаївці Волноваського району.

3. Георгій Костоправ (1903-38) – румейський (грецький) поет і перекладач, розстріляний НКВД. Нар. в селі Малий Янісоль (тепер Куйбишеве Володарського р-ну).

4. Архип Куїнджі (1842-1910) – живописець-пейзажист, за національністю грек. Нар. у Маріуполі.

5. Михайло Петренко (1817-1862) – поет-романтик. Нар. в Слов’янську.

6. Сергій Прокоф’єв (1891-1953) – російський композитор. Нар. в селі Сонцівка (тепер Красне Красноармійського р-ну).

7. Микола Скрипник (1872-1933) – діяч комуністичної партії, поборник української мови й культури, не витримав цькувань 2-го секретаря ЦК КП(б)У П. Постишева й застрілився. Нар. в селищі Ясинівка, що в межах м. Макіївки.

8. Володимир Сосюра (1898-1965) – український поет і письменник, автор поем “Розстріляне безсмертя”, “Махно”, “Третя рота”. Нар. в Дебальцевому.

9. Олекса Тихий (1927-84) – учитель, українознавець, член Гельсінської групи борців за права людини, двічі ув’язнений, помер у лікарні Пермської тюрми. Нар. с. Їжівка Констянтинівського району.

10. Феоктист Хартахай (1834-1880) – грецький педагог, директор Маріупольскої гімназії, промовляв над могилою Т. Шевченка в Петербурзі. Нар. в селі Чердакли (Кременівка Володарського р-ну).

11. Микола Чернявський (1868-1937) – поет і письменник, розстріляний НКВД. Нар. в слободі Олексіївка Торська (тепер с. Октябрське Добропільського р-ну).

12. Микита Шаповал (псевдонім Сріблянський, 1872-1932) – поет, філософ, міністр УНР. Нар. в селі Сріблянка (Серебрянка) Артемівського р-ну.

(1 votes, average: 5.00 out of 5)