Моя автобіографія (Скорочено) – Остап Вишня
Моя автобіографія (Скорочено) – Остап Вишня
У мене нема жодного сумніву в тому, що я народився, хоч і під час мого появлення на світ Божий і потім – років, мабуть, із десять підряд – мати казала, що мене витягли з колодязя, коли напували корову Оришку.
Трапилася ця подія 1 листопада (ст. стилю) 1889 року, в містечку Груні, Зіньківського повіту на Полтавщині.
Власне, подія ця трапилася не в самім містечку, а в хуторі Чечві біля Груні, в маєткові поміщиків фон Рот, де мій батько був за прикажчика.
Умови для мого розвитку були підходящі. З одного боку – колиска з вервечками, з другого боку – материні груди. Трішки поссеш, трішки поспиш – і ростеш собі помаленьку.
З´явився я на світ другим. Поперед мене був первак, старший брат, що попередив мене років на півтора. Так ото й пішло, значить: їси – ростеш, потім – ростеш – їси.
Батьки мої були як узагалі батьки. Батьків батько був у Лебедині шевцем і пив горілку. Материн батько був у Груні хліборобом і пив горілку.
Глибшої генеалогії не довелося мені прослідити. Батько взагалі не дуже любив про родичів розказувати, а коли, було, спитаєш у баби (батькової матері) про діда чи там про прадіда, вона завжди казала:
– Отаке стерво було, як і ти оце! Покою від їх не було! З горілки померли, царство їм небесне!
Про материну рідню так само знаю небагато. Тільки те й пам´ятаю, що частенько, було, батько казав матері:
– Не вдалася ти, голубонько, у свою матір. Хіба Ж ТЗ. К, як оце ти, п´ють?! Царство небесне покійниці: і любила випити, і вміла випити.
Про діда (материного батька) балачок зовсім не було. Не любили, очевидно, того діда зовсім. Далеко пізніше я довідався, що він хотів був повіситись, та не пощастило йому того зробити, так він узяв та й умер од білої-білої, як буває білий сніг, гарячки.
А взагалі батьки були нічого собі люди. Підходящі. За двадцять чотири роки спільного їхнього життя послав їм Господь усього тільки сімнадцятеро дітей, бо вміли вони молитись милосердному. Коли, було, хто з сусідів натякне батькові:
– Чи не припинили б ви, Михайле Кіндратовичу, часом діточок?
А батько йому на те:
– Нічого! Господь дав дітей, дасть і на дітей.
Помер батько 1909 року, на п´ятдесят восьмому році свого плодотворного життя.
І як згадує, було, мати про покійника:
– Скільки це є вже дітки, як наш батько помер?
– Та вже, мамо, літ із десять.
Замислиться, було, матуся і прокаже:
– Це б у вас іще було братів і сестер штук із шестеро. А в мене б усього було б оце діточок… Скільки, дітки?
– Двадцять троє, мамо.
– Еге ж. Двадцять троє… Ох-хо-хо! Хай царствує покійничок.
Почав, значить, я рости.
– Писатиме, – сказав якось батько, коли я, сидячи на підлозі, розводив рукою калюжу.
Справдилося, як бачите, батькове пророкування.
Але, нема де правди діти, – багацько ще часу проминуло, доки батькове віщування в житті втілилося.
Письменник не так живе й не так росте, як проста собі людина.
Що проста людина? Живе собі, проживе собі, помре собі. А письменник – ні. Про письменника подай: що впливало на його світогляд, що його оточувало, що організовувало його ще тоді, коли він лежав у матері під цицею й плямкав губами, зовсім не думаючи про те, що колись доведеться писати свою автобіографію.
А от тепер сиди й думай, що на тебе вплинуло, що ти на письменника вийшов, яка тебе лиха година в літературу потягла, коли ти почав замислюватися над тим, “куди дірка дівається, як бублик їдять”. Бо письменники так, спроста, не бувають.
І от, коли пригадаєш життя своє, то приходиш до висновку, що таки справді письменника супроводять в його житті явища незвичайні, явища оригінальні, і коли б тих явищ не було, не була б людина письменником, а була б порядним інженером, лікарем чи просто собі толковим кооператором.
Головну роль у формації майбутнього письменника відіграє взагалі природа, а в українського письменника – картопля, коноплі, бур´яни. Коли є в хлопчика чи в дівчинки нахил до замислювання, а навкруги росте картопля, чи бур´ян, чи коноплі – амба! То вже так і знайте, що на письменника воно піде.
І це цілком зрозуміло. Коли дитина замислиться й сяде на голому місці, хіба їй дадуть як слід подумати?
Зразу ж мати пужне:
– А де ж ти ото сів, сукин ти сину!? Нема тобі за сажем місця?!
І “знімайсь” моментально. І натхнення з переляку розвіялось. Тут і стає в пригоді картопля. Так було й зо мною. За хатою недалеко – картопля, на підметі – коноплі. Сядем собі: вітер віє, сонце гріє, картоплиння навіває думки про всесвіт, про космос…
І все думаєш, думаєш… Аж поки мати не крикне:
– Піди подивися, Мелашко, чи не заснув там часом Павло? Та обережненько, не налякай, щоб сорочки не закаляв. Хіба на них наперешся?!
З того ото й пішло. З того й почав замислюватись. Сидиш і колупаєш перед собою ямку – все тебе вглиб тягне.
А мати було лається:
– Яка ото лиха година картоплю підриває? Ну, вже як і попаду!!
Пориви чергувались. То вглиб тебе потягне, – тоді ото ямки колупаєш, то погирить тебе в вишину, на простір, вгору кудись. Тоді лізеш у клуні на бантину горобці драти або на вербу по галенята.
Конституції я був нервової, вразливої змалку: як покаже було батько череска – моментально під ліжко й тіпаюсь.
– Я тобі покажу бантини! Я тобі покажу галенята! Якби вбився зразу, то ще нічого. А то ж покалічишся, сукин ти сину!
А я лежу було під ліжком, тремтю, носом сьорбаю й думаю печально: “Господи! Чого тільки не доводиться переживати через ту літературу!”
Із подій мого раннього дитинства, що вплинули на моє літературне майбутнє, твердо врізалася в пам´ять одна: упав я дуже з коня. Летів верхи на полі, а собака з-за могили як вискочить, а кінь – убік! А я – лясь! Здорово впав. Лежав, мабуть, з годину, доки очунявся… Тижнів зо три після того хворів. І отоді я зрозумів, що я на щось потрібний, коли в такий слушний момент не вбився. Неясна ворухнулася в мені тоді думка: мабуть, я для літератури потрібний. Так і вийшло.
Отак між природою, з одного боку, та людьми – з другого й промайнули перші роки мого дитинства золотого.
Потім – оддали мене в школу. Школа була не проста, а “Міністерства Народного Просвєщенія”. Вчив мене хороший учитель Іван Максимович, доброї душі дідуган, білий-білий, як білі бувають у нас перед Зеленими святами хати. Учив він сумлінно, бо сам він був ходяча совість людська. Умер уже він, хай йому земля пухом. Любив я не тільки його, а й його лінійку, що ходила іноді по руках наших школярських замурзаних. Ходила, бо така тоді “комплексна система” була, і ходила вона завжди, коли було треба, і ніколи люто.
Де тепер вона, та лінійка, що виробляла мені стиль літературний? Вона перша пройшлася по руці моїй, оцій самій, що оце пише автобіографію. І бачите, як пише? “Як муха дише”. А чи писав би я взагалі, коли б не було Івана Максимовича, а в Івана Максимовича та не було лінійки, що примушувала в книжку зазирати?
У цей саме час почала формуватися й моя класова свідомість. Я вже знав, що то є пани, а що то – не пани. Частенько-бо було батько посилає з чимось до барині в горниці, посилаючи, каже:
– Як увійдеш же, то поцілуєш барині ручку.
“Велика, – думав я собі,- значить, бариня цабе, коли їй ручку цілувати треба”.
Неясна якась тоді була в мене класова свідомість. З одного боку – цілував барині ручку (явна контрреволюція), а з другого – клумби квіткові їй толочив. А раз заліз на веранду і понабурював у хатні квіти (явні революційні вчинки).
Між соціалізмом і королем вертівся, як мокра миша. Але вже й тоді добре затямив собі, що пани на світі є.
І як, було, бариня накричить за щось та ногами затупотить, то я залізу під панську веранду та й шепочу:
– Пожди, експлуататоршо! Прийде… революція! Я тобі покажу, як триста літ із нас… і т. д., і т. ін.
Оддали мене в школу рано. Не було, мабуть, мені й шести літ. Провчився я там три роки, скінчив школу. Прийшов додому, а батько й каже:
– Мало ти ще вчився. Треба ще кудись оддавати. Повезу ще в Зіньків, повчись іще там, побачимо, що з тебе вийде.
Повіз батько мене в Зіньків, хоч і тяжко йому було тоді, бо вже нас було шестеро чи семеро, а платні він у поміщиці діставав вісімнадцять чи двадцять карбованців на місяць. Проте повіз і віддав мене в Зіньківську міську двокласну школу.
Отут мені й повернути б було на “неокласицизм”, бо вчилися ми разом із М. К. Зеровим. Та я не схотів. Самі ж знаєте, неокласиком бути – силу треба терпіння. Читай Горація, Вергілія, Овідія та інших Гомерів. А бути сучасним письменником – значно легше. Нічого собі не читаєш, тільки пишеш. І всі задоволені. Так що наші з М. К. Зеровим стежки розійшлися. Він – на Рим, я – на Шенгерієвку.
Зіньківську школу закінчив я року 1903, з свідоцтвом, що маю право бути поштово-телеграфним чиновником дуже якогось високого (чотирнадцятого, чи що) розряду.
Та куди ж мені в ті чиновники, коли “мені тринадцятий минало”? Приїхав додому.
– Рано ти, – каже батько, – закінчив науку. Куди ж тебе, коли ти ще малий? Доведеться ще вчить, а в мене без тебе вже дванадцятеро.
Та й повезла мене мати аж у Київ, у військово-фельдшерську школу, бо батько, як колишній солдат, мав право в ту школу дітей оддавати на “казьоний кошт”.
Поїхали ми до Києва. В Києві я роззявив рота на вокзалі і так ішов з вокзалу через увесь Київ аж до святої Лаври, де ми з матір´ю зупинились. Поприкладався до всіх мощей, до всіх чудотворних ікон, до всіх мироточивих голів і іспити склав. Так і залишився в Києві. Та й закінчив школу, та й зробився фельдшером.
Фельдшер з мене був непоганий, бо зразу ж закапав одному хворому очі нашатирним спиртом замість цинкових крапель.
Про гонорар од того хворого говорити не буду.
А потім пішло нецікаве життя. Служив і все вчився, все вчився – хай воно йому сказиться! Все за екстерна правив.
Війна застукала мене на залізниці, де я хоробро захищав “царя, престол і отечество” від ворогів зовнішніх, фельдшерувавши в залізничній лікарні.
Як ударила революція – завертівся. Будував Україну. Бігав з Центральної ради в університет, а з університету в Центральну раду. Тоді до св. Софії, з св. Софії до “Просвіти”, з “Просвіти” на мітинг, з мітингу на збори, з зборів у Центральну раду, з Центральної ради на з´їзд, із з´їзду на конференцію, з конференції в Центральну раду. До того було ніколи, що просто страх… Хотілося, щоб і в війську бути, і в парламенті бути, і в університеті бути, і по всіх комітетах бути, і на національний фонд збирати, і пісень співати. Та куди вам? Де співають, – там і я! Де говорять, – там і я! Де засідають, – там і я!
Державний муж, одне слово.
Громадянська війна.
Брав участь. Летить шрапнель, а я ховаюсь.
Весь тягар громадянської війни переніс. І в черзі по пайки стояв, і дрова саночками возив, і городи копав. А найтяжче було нести два пуди борошна з Лаври аж на Гоголівську вулицю, в Києві. “Собачою тропою” ніс, а потім Шевченківським бульваром. І кректав, і стогнав, і сідав, і присідав. А таки доніс. Не кинув “здобутків революції”. Тяжко було, але “ми перемогли”.
Ну, а потім під´їхала “платформа”, мене й посадили. Потім випустили, але я вже з “платформи” не злазив. Нема дурних.
Книга, що найсильніше на мене враження зробила в моїм житті, – це “Катехізис” Філарета. До чого ж противна книжка! Ще якби так – прочитав та й кинув, воно б нічого, а то – напам´ять. А хай їй грець! Найдужче вона мені втямки далася.
Книжки я любив змалку. Пам´ятаю, як попався мені Соломонів “Оракул”, – цілими днями сидів над ним та кульку з хліба пускав на оте коло з числами різними. Пускаю, аж у голові макітриться, поки прийде мати, вхопить того “Оракула” та по голові – трах! Тоді тільки й кину.
Взагалі любив я книжки з м´якими палітурками. їх і рвати легше, і не так боляче вони б´ються, як мати, було, побачить. Не любив “Руського паломника”, що його років двадцять підряд читала мати. Велика дуже книжка. Як замахнеться, було, мати – так у мене душа аж у штанях. А решта книг читалося нічого собі.
Писати в газетах я почав у Кам´янці на Поділлі, 1919 року, за підписом Павла Грунського. (Чого я був у Кам´янці, питаєте? Та того ж, що й ви!) Почав з фейлетона.
Часто мене запитують, де я мову свою взяв. Мову свою я взяв з маминої циці. Це – невичерпне джерело мовне. Зверніть увагу на це, матері, і ваших діточок ніколи не доведеться українізувати.
Хто вивершив мову? Робота. Робота і вказівки А. Ю. Кримського та Мод еста Пилиповича Левицького, що з ними я мав щасливу нагоду працювати і про яких я завжди згадую з почуттям глибокої подяки.
Жив я в Києві. В Харків “мене переїхали” 1920 року, в жовтні місяці, а в квітні місяці 1921 року почав я працювати у “Вістях” з Вас. Блакитним.
У “Вістях” почав я працювати за перекладача. Робота серйозна, робота відповідальна, робота тяжка, бо доводилося таки як слід пріти над газетними отими перекладами. Перекладав я, перекладав, а потім думаю собі: “Чого я перекладаю, коли ж можу фейлетони писати!! А потім – письменником можна бути. Он скільки письменників різних є, а я ще не письменник. Кваліфікації не знаю, що я, – думаю собі,- робитиму”.
Зробився я Остапом Вишнею, та й почав писати.
Сиджу собі та й пишу. Робити більше нічого, папір є, робота не важка – не те, що там шість годин у яку-небудь книгу рахунки записувати. Спочатку було тяжкувато, бо папір попервах був поганкуватий і чорнило не дуже добре, та й олівці часто ламались, а потім, як “Книгоспілка” взялась постачати добре канцприладдя – стало легше. Уже й промокачка появилася, вже не доводиться тобі твори до стінки ліпити, щоб не розмазувалося, – твори кращими виходять, чепурнішими.
Потім купив портфеля – зробився вже справжнім солідним письменником.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)