Мовознавство як наука
ПЛАН
1. Сцецифіка науки про мову. Мовознавство і мовознавці.
2. Об’єкт і предмет лінгвістики.
3. Виникнення мовознавчої науки. Основні етапи лінгвістичних досліджень.
4. Завдання мовознавства.
1. Поняття “мовознавство” осмислюється на основі трьох взаємодоповнюваних дефініцій.
Мовознавство – наука про мову взагалі та окремі мови світу як її індивідуальні представники.
Мовознавство – наука про мову, її природу й функції, її внутрішню структуру, закономірності існування та розвитку, а також реалізацію цих загальних рис у конкретних мовах.
Мовознавство – це теоретичне знання мови.
Теоретичне знання мови – наука про те, як володіти мовою, як відчувати мову, як бачити й проводити в ній паралелі, асоціації, закономірності.
Мовознавство передбачає мовознавців. Відома думка Фердинанда де Соссюра – напівсерйозна/напівжартівлива: “Мовознавець – це людина, яка знає дещо про всі мови, але практично не знає жодної (за винятком своєї рідної)”.
Бути мовознавцем – вміти мислити й бачити глобально, бути здатним проводити асоціації, паралелі, закономірності як у системі однієї мови, так і між різними мовами.
Що дає заняття лінгвістикою?
1. “Шарм інтелекту” – те, що внутрішньо модифікує людину і, зрештою, підносить у власних очах.
2. Усвідомленням універсальних законів мови, що в одних конкретних мовах імпліцитні (приховані), а в інших – експліцитні (виявлені).
3. Життєвий успіх (концепція глибинних та поверхневих синтаксичних структур американського лінгвіста Ноама Хомського прислужилась до техніки автоматичного перекладу та комп’ютерної обробки текстів; теорія мовленнєвих актів англійських лінгвофілософів Дж. Остіна та Г. Стросона, позначена зверненням лінгвістики до прагматики, знаменувала вивчення проблеми мовних впливів та мовного маніпулювання в різноманітних сферах діяльності людини).
4. Почуття гумору.
1. Мовознавство як наука передбачає свій об’єкт та предмет дослідження.
Слово “об’єкт” передбачає два значення: 1) зовнішній світ, що існує незалежно від свідомості суб’єкта, який цей світ пізнає; 2) предмет, явище, на який спрямована діяльність.
Поняттю “об’єкт” в українській мові відповідають два терміни:
– об’єкт;
Предмет.
Об’єкт – сукупність матеріалу, явища, які вивчає певна наука.
Предмет – сукупність досліджуваних аспектів даного об’єкта.
Об’єкт може бути спільним для кількох наук. Предмет у кожної науки свій.
Об’єкт мовознавства – мова. І в саме в цьому – складність мовознавства як науки: природа і суть мови залишається в лінгвістиці питанням дискусійним.
Типово мову пов’язують із мовленнєвою діяльністю, що сама по собі є складною та багатоаспектною. У ній, зокрема. Можна простежити окремі процеси:
– психічний (певне поняття викликає у свідомості мовця так званий акустичний образ, пов’язаний з мовною одиницею);
Фізіологічний (мозок передає органам мовлення відповідний образу імпульс);
Фізичний (звукові хвилі поширюються з уст мовця й досягають вух слухача: фонація й аудиція);
Фізіологічний (передача акустичного образу від органів слуху до мозку слухача)
Психічний (зв’язок мовноїодиниці з відповідним поняттям у свідомості слухача).
При цьому важливо усвідомити, що млвний (словесний) образ не збігається з самим звуком. Він за природою психічний, як пов’язане з ним поняття.
У багатоаспектному процесі мовленнєвої діяльності виділяється мова – психічна абстракція, локалізована в мозку, що усвідомлюється як система знаків, призначена виражати певні поняття.
Будучи локалізованою у свідомості індивіда, мова водночас виступає суспільним явищем: “Коли б ми були у змозі охопити сукупність словесних образів, накопичених у всіх індивідів, ми б доторкнулися до того суспільного зв’язку, який і утворює мову. Мова – це скарб, відкладений практикою мовлення у мовців однієїспільноти, це граматична система, потенційно (віртуально) наявна в кожному мозку. Точніше, в мозках сукупності індивідів; адже мова неповна в кожному з них. Вона існує вповні лише в колективі” (Фердинанд де Соссюр, “Курс загальної лінгвістики”. – К.: Основи, 1998. – С.25-26)
У цьому аспекті можна погодитись з думкою, що питання про голосовий апарат другорядне у загальній проблемі походження мовної діяльності. Якоюсь мірою цей вибір (голосовий характер) міг бути накинутий природою. Мова – це домовленість, і цілком байдуже, яка саме природа її умовно обраного знака. Тим самим “природною для людини є не мовна діяльність як говоріння, а здатність творити мову, тобто систему диференційованих знаків, які відповідають диференційованим поняттям” (Фердинанд де Соссюр, “Курс загальної лінгвістики”. – К.: Основи, 1998. – С.21).
Як наслідок, об’єкт мовознавства – мова як система знаків, соціальна за своєю природою. Предмет мовознавства – властивості мови як явища, що “існує саме в собі і для себе” (Фердинанд де Соссюр) та вияви мови в різних аспектах діяльності людини.
1. Виникнення мовознавства як самостійної науки припадає на початок 19століття.
Цьому передувало знайомство європейців із санскритом – мовою священних текстів(вед) Давньої Індії, та простеження подібності між санскритом та європейськими мовами.
У 1786 році в Індії (на той час колонії Англії) засновано королівське Азійське товариство. Його засновник Вільям Джонз при відкритті виголосив доповідб. У якій йшлося про те, що санскрит виявляє чимало подібності в лексиці та граматиці їз усіма європейськими мовами; така подібність наштовхує на думку про їх спорідненість та спільного предка, який, можливо, вже й не існує; як наслідок, мови можна вивчати не ізольовано, а у споріднених групах. На жаль, свої висновки Джонз не підкріплював аналізом фактів.
У 1808 році німецький філолог Фридрих Шлегель видає книгу “Про мудрість та мову індійців” (до питання про основи науки про давній світ) з додатком віршованих перекладів індійських поєтичних текстів. Розмірковуючи про санскрит та його зв’язки з європейськими мовами. Шлегель пише: “Оцінка, яка допоможе усе тут пояснити, – це внутрішня будова мов або порівняльна граматика, що дасть нам нові висновки про спорідненість мов так само, як порівняльна анатомія висвітлює глибини історії природи”. Тим самим вважається, що мовознавець, який орієнтується в порівняльному мовознавстві, за деякими елементами мови (зразками відмінювання та дієвідмінювання) може визначити зв’язок цієї мови з іншими мовами, їхню спорідненість.
Німці перші почали акцентувати на тому, що ідея порівняння мов повинна підкріплюватись науковими обгрунтуваннями, і зробили це в ногу з часом, змоделювавши таку науку, яка була на той час актуальною.
Основи мовознавчої науки були закладені у роботі німецького вченого Франца Боппа (1791-1867) “Про систему санскритської дієвідміни у порівнянні з системами дієвідмінювання грецької, латинської, перської та германських мов”. З його іменем пов’язано відкриття першого методу дослідження мови, що відомий як порівняльно-історичний метод дослідження і який полягає у вивченні мови у процесі її історичного розвитку та порівняння з іншими мовами.
Виокремленню мовознавства як самостійної дисципліни та формуванню основних принципів порівняльно-історичного методу дослідження мови прислужилася й діяльність датського філолога Расмуса Крістіана Раска (1787-1832).
Майже півстоліття мовознавство було відоме під назвою порівняльна граматика.
У 1861 році в Лондоні були опубліковані лекції англо-німецького мовознавця Макса Мюллера під назвою “Лекції з науки про мову”. Німецьке Sprachwissenschaft калькується як “знання мови”, тобто мовознавство.
Паралельно у французькому мовознавстві починає використовуватись запозичений із латині дублетний термін лінгвістика.
2. Основні завдання мовознавства:
1. Розв’язання проблеми походження мови.
2. З’ясування проблеми природи та суті мови.
3. Осмислення проблеми співвідношення мови та мислення.
4. Аналіз причин різноманітності мов та відображення в мові “картини світу”.
5. Усвідомлення механізму дії мови.
6. Виявлення механізму впливу мови на мислення та поведінку людини.
7. Вивчення внутрішньої структури мови та особливостей мовних одиниць.
Література
1. Кочерган М. П. Загальне мовознавство. – К.: Академія, 1999.
2. Семчинський С. В. Загальне мовознавсьво. – К.,1996.
(2 votes, average: 5.00 out of 5)