Мова – основа духовного життя народу України
Мова – основа духовного життя народу, втрата її, як сказав великий український письменник Панас Мирний, “смерть для його душі”.
Як нам відомо, немає жодного суспільства, яке б не знало мови, яке б не володіло цим найважливішим засобом людських відносин; нею постійно користуються люди в своїй трудовій діяльності, спрямованій на досягнення певної мети; без мови не може існувати будь-яке виробництво, не можуть розвиватися техніка, культура, наука, мистецтво; за допомогою мови, люди висловлюють свої думки і передають їх іншим людям; за допомогою мови людство зберігає й передає новим поколінням нагромаджений досвід.
Без мови взагалі не може існувати людське суспільство.
Цікавим і невирішеним питанням є встановлення часу виникнення української мови. В українських підручниках, довідкових та інших виданнях можна прочитати інформацію, що в чотирнадцятому столітті, після падіння Київської Русі, сформувалися три східнослов’янські народності, а отже відповідно і три мови. А до чотирнадцятого століття ці народи нібито користувалися староруською мовою. Але, розглядаючи фольклор, ми говоримо, що багатюща обрядова поезія (щедрівки, веснянки, купальські пісні) виникла ще в дохрихристиянські “язичеські” часи, ще до виникнення Київської Русі. Прочитайте зразки обрядової поезії, і ви переконаєтесь, що вона створена чистісінькою українською мовою. А коли так, то й мова наших пращурів-язичників за тих давніх часів була українська, звичайно, чимось відмінна від сучасної.
Тому, визнаючи слушність і справедливість класичного твердження про Київську Русь як колиску трьох братніх народів – російського, українського та білоруського, слід мати на увазі той незаперечний факт, що жодне з цих трьох немовлят “ніколи не качалося по всій колисці, а кожне мало в ній чітко відведене історією своє місце”, а отже, мало свою мову, відмінну від двох інших певними діалектними особливостями.
Отож, українська мова не творилася ні в XIV, ні в XV, ні в XVI, ні у XVII століттях, бо вона і її діалекти вже були створені протягом багатьох попередніх століть. Вона тільки де в чому змінювалась, розвивалась і вдосконалювалась.
Вирішальним чинником згуртування українських племен в українську народність було створення першої Української держави з центром у Києві.
Важливою потребою в умовах великої держави стало виникнення писемної мови. Живій українській мові не судилося відразу стати писемною. З прийняттям візантійського християнства Україна одержала й готову книжну мову, старогрецьку мову церковних книг. Однак в устах українського духовенства ця мова набрала окремого, українського, забарвлення. Згадаймо найдавнішу збережену пам’ятку української писемності “Слово о полку Ігоревім”. Видно, що автор добре знав і книжний, і народний варіанти мови, бо крізь канву старослов’янської виразно проступають елементи живої народної мови.
З другого боку, мова церкви й духовенства впливала також на маси українського народу, які звикали до церковнослов’янських слів і висловів, і вживали їх у повсякденному мовленні.
Наша українська мова мелодійна та неповторна тому, що увібрала в себе гомін полів, лісів і морів нашої землі. Вона переткана калиною, барвінком і вишневим цвітом. Наша мовна традиція сягає далеких до княжих часів. А в Київській Русі наше слово повновладно зазвучало на державному рівні. Повсюдною потребою стали школи, виникли друкарні, і видались не лише духовні твори, а й навчальні посібники, наукові трактати.
Нині українська мова оживає в школах і дитячих садках, на телеекранах, на високому рівні державного спілкування. Плекали, пестили, допомагали жити їй усі ці складні часи, коли мова наша була на межі зникнення, охоронці слова – українські письменники-патріоти.
Максим Рильський закликав у своїх творах та наукових працях бути уважними до рідної мови. Блискучий знавець її скарбів, він звертався до сучасників і майбутніх поколінь.
Як парость виноградної лози,
Плекайте мову…
…Чистіша від сльози
Вона хай буде.
Хтось з великих казав: “Скільки мов ти знаєш, стільки разів ти людина”. А коли це рідна мова? Коли багатьом українцям потрібно заново вчитись бути громадянами у своїй державі, а, отже, і шанувати державну мову? М. П. Рильський писав іще у ті далекі роки:
Мужай, прекрасна наша мово,
Серед прекрасних братніх мов.
А як актуально вони звучать і досі!
Звинувачення у націоналізмі у ті страшні часи було рівноцінне смертному вирокові. А мужній співець “робітничої рані”, В. Сосюра писав крамольні: “Розстріляне Відродження”, “Юнакові”, “Мазепа”… Вірш “Юнакові” адресований молодим. А значить і нам, прийдешньому поколінню:
Листку подібний над землею,
Що вітер з дерева зрива,
Хто мову матері своєї,
Як син невдячний, забува.
Ці палкі слова немовби написані зараз, так вони актуальні.
Роль слова, рідної мови в житті народу присвячує В. Сосюра поезію “Я знаю силу слова”, що ввійшла до збірки “Поезія не спить”.
У ній Сосюра створює образ слова, яке проникає до людських сердець швидше від проміння.
Ми щасливі і горді тим, що на білому світі є справжнє диво калинове – наша співуча українська мова, є розкішний мистецький світ, витворений розумом і серцем славних синів і дочок.
Нам, українцям, треба леліяти рідну мову, плекати її, вчити своїх дітей, онуків, правнуків, – усе робити для розквіту українського слова, пісні, красного письменства.
Можуть гинути села й міста, палаци й собори, буває – навіть гинуть могутні держави, однак ці втрати не завжди обривають саморозвиток народів. Бо вони – лише окремі грані їх життя.
Українське слово вмирало з голоду й бідувало, плакало за засудженим, але відроджувалось, і доки в народу залишалася мова – його серце знову оживало й сміялося.
Головним завданням нашої мовно-культурної політики має стати якнайширша популяризація через засоби масової інформації української культури і державне сприяння розвиткові усіх її форм. І, звичайно, показ телевізійної продукції інших країн в україномовних перекладах.
Лише популяризація української культури в різноманітних жанрових і стильових формах разом з україномовною адаптацією іноземної телепродукції спроможна підняти престиж української мови, сприяти пасивному її засвоєнню і, таким чином, зупинити процес відмирання живих форм побутування мови.
Для людини будь-якої нації найвищий сенс життя – у тому, аби не цуратися свого роду-племені, не соромитися походження, ніколи не забувати рідної мови. Треба шанувати предків, знати їх історію, дорожити корінням, від якого пішло наше життя. Хіба ми можемо це допустити?
Мова – це дума народу. Це проста і разом з тим правдива істина. Якщо забувається мова, то народ, який користувався цією мовою, зникає, але не фізично, а морально. Українська мова – одна з найкрасивіших і милозвучніших мов світу. Багато різних письменників з усього світу прославляють українську мову. Ось деякі вислови з цього приводу: “Мова – це зброя”, “Не бійтесь заглядати у словник, це пишний яр, а не сумне провалля”. Художню культуру людства, його мораль і естетичність український народ збагатив своїми історичними піснями і думами. Ми не повинні втратити таку гарну мову, бо світ втратить одну з кращих перлин свого скарбу.
Для кожної людини рідний дім – це місце, де можна відпочити від турбот, це захист від незгод, це відчуття підтримки близьких людей, їхнє тепле, ласкаве слово. Слово, мова – це те, що дає нам можливість висловити свої почуття, думки. Наша мова – українська, тому що земля наша – Україна.