Міжпланетні станції, їх внесок у вивчення Всесвіту

Якщо можливо розмістити телескоп на штучному супутнику Землі, то чи не можна забезпечити їм космічний апарат, що прямує в міжпланетний простір?

Перший у світі космічний апарат, який розвинув другу космічну швидкість, подолав тяжіння Землі і став штучним супутником Сонця, – це радянська міжпланетна станція “Луна-1”. У січні 1959 був здійснений запуск станції на траєкторію польоту до Місяця з ракети-носія “Восток-Л”. “Луна-1” наблизилося до поверхні природного супутника Землі на відстань всього 6000 км, передала на Землю цінну для того часу інформацію про радіаційні і магнітних полях Землі і Місяця, провела перші виміри параметрів так званого сонячного вітру (потік іонізованих частинок, що закінчується з сонячної корони), передала детальні фотографії місячної поверхні.

З тих пір автоматичні міжпланетні станції стали незамінними помічниками вчених у вивченні космічного простору. Типовими об’єктами їх дослідження є планети Сонячної системи, їх природні супутники, астероїди, комети і т. П. При цьому зазвичай проводиться фотографування, вивчення рельєфу, вимір магнітного поля, радіації, температури, визначення хімічного складу атмосфери іншої планети, грунту і космічного простору поблизу планети.

Необхідно відзначити, що найскладніші технології проектування, виготовлення, запуску та експлуатації міжпланетних станцій доступні лише небагатьом високорозвиненим країнам світу, серед яких США, Японія, країни Євросоюзу, Китай, Росія та Індія. Серед найбільш відомих апаратів у кожного на слуху космічні мандрівники серії “Венера”, “Марінер”, “Вікінг”, “Галілео”, “Вега”, “Кассіні” і ін.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

Міжпланетні станції, їх внесок у вивчення Всесвіту