Міждисциплінарний характер проблеми “Суспільство і довкілля”
“Суспільство і довкілля” – це не тільки міжнародна, міждержавна, а й міждисциплінарна проблема. В її рішенні в тій чи іншій мірі беруть участь чи не всі гуманітарні, природничі та технічні науки (рис. 36). Вони досліджують різні компоненти цієї проблеми – природні, технічні, економічні, медичні, соціальні, політичні, географічні, архітектурно-планувальні та ін.
Велику, а на думку багатьох провідних географів, навіть провідну, “диригує” роль у вирішенні цієї проблеми покликана зіграти географічна наука. Так, академік І. П. Герасимов не раз писав про те, що саме географія всім ходом свого двохтисячолітнього розвитку більш інших наук підготовлена до подібної ролі. Вона вже накопичила величезну інформацію про природні умови і ресурсах усього світу, про ступені і формах їх освоєння та використання. Крім того, географія одночасно і природна, і суспільна наука, що володіє настільки необхідним в даному випадку комплексним підходом до природних і соціально-економічних явищ.
Можна стверджувати, що у відповідь на запити практики у вітчизняній географії сформувалися обидва тісно пов’язаних між собою наукових напрямки: ресурсно-географічне та еколого-географічне.
Географія природних ресурсів (географічне ресурсоведеніе) вивчає розміщення і структуру природних ресурсів та їх поєднань, проблему їх економічної оцінки, охорони, відтворення, раціонального використання, а також ресурсообеспеченности і прогнозів стану ресурсної бази. Хоча цей напрям в нашій країні стало розвиватися тільки в 60-егг. ХХст., До кінця його на більшість принципових питань географічного ресурсоведеніе вдалося дати вже цілком обгрунтовані відповіді.
Перш за все це відноситься до самого поняття про природні (природних) ресурсах, під якими розуміють конкретні види матерії та енергії, що формуються в природному середовищі, але використовувані суспільством для своїх цілей. У більш вузької трактуванні під ними розуміють ті тіла і сили природи, які в процесі матеріального виробництва витягують з неї (наприклад, корисні копалини). Проте останнім часом все частіше використовують розширену трактування цього поняття, що відображає розмивання граней між поняттями “природні ресурси” і “природні умови” (кажуть про кліматичні ресурсах і т. п.).
Це відноситься також до створення різних класифікацій природних ресурсів. За ступенем ізвлекаемості їх зазвичай поділяють на вичерпні (в тому числі поновлювані і непоновлювані) і невичерпні. Застосовують і “природну класифікацію”, при якій ресурси поділяють залежно від їх приналежності до тієї чи іншій сфері географічної оболонки (ресурси літосфери, гідросфери, біосфери та ін.) Широко поширена також класифікація природних ресурсів за видами їх господарського використання (ресурси для промисловості, сільського господарства, рекреації та ін.) Найбільш складна і важлива комплексна природно-господарська класифікація природних ресурсів.
Нарешті, це відноситься і до створення різних наукових концепцій географічного ресурсоведеніе.
Як перший приклад можна навести концепцію територіальних поєднань природних ресурсів, висунуту А. А. Мінцем ще на початку 1970-х рр.. Під територіальним поєднанням природних ресурсів (ТСПР) він розумів джерела різних видів природних ресурсів (мінеральних, земельних, водних та ін), які розташовані на певній території і об’єднуються спільністю їх фактичного або перспективного використання в рамках одного виробничо-територіального комплексу. Їм же була розроблена картосхема розміщення ТСПР на всій тодішній території СРСР.
Як другий приклад наведемо концепцію природно-ресурсного потенціалу території. Під таким потенціалом (ПРП) розуміють сукупність природних ресурсів певної території, які можуть бути використані в господарстві з урахуванням тенденцій науково-технічного прогресу. Сумарний ПРП території оцінюють або в балах, або у вартісному вираженні. У свою чергу, його поділяють на приватні ПРП – мінерально-сировинної, земельний, водний, кліматичний та ін Вітчизняні географи розраховували такі потенціали і для всієї території країни, і для окремих її районів.
Спільно з економістами географи стали проводити роботу по складанню кадастрів природних ресурсів, тобто систематизованих склепінь даних про землю (земельний кадастр), лісах (лісовий кадастр), воді (водний кадастр). Ці кадастри послужили основою для економічної оцінки природних ресурсів, яка враховує кількість, якість, концентрацію, умови використання, географічне положення ресурсів. Таку оцінку можна проводити також і в грошовій формі (вартісна оцінка), і в балах (бальна оцінка). За ступенем охоплення розрізняють Покомпонентний (за окремими видами ресурсів) і інтегральні оцінки.
Третій приклад – запропонована І. В. Комаром концепція ресурсних циклів. Ресурсний цикл – це цикл перетворення природних речовин, який включає в себе виявлення, видобуток, переробку того чи іншого природного ресурсу і зворотне повернення в природу відходів цих процесів. І. В. Комар виділив шість наступних ресурсних циклів: 1) енергоресурсів; 2) металлорудних ресурсів; 3) неметалічні копалини сировини; 4) лісових ресурсів; 5) грунтово-кліматичних ресурсів; 6) ресурсів дикої фауни і флори. Як неважко помітити, перші три циклу пов’язані з непоновлюваними, а решта – з поновлюваними природними ресурсами.
Успішно розвивається і друге, еколого-географічний напрямок досліджень. Можна сказати, що за останні два-три десятиліття сформувалося дуже важливе і перспективне вчення про геоекології. Геоекологія займається вивченням двох головних аспектів взаємодії суспільства і природи: по-перше, впливу людської діяльності на природні геосистеми і, по-друге, зворотного впливу змінених людиною природних умов на стан і розвиток людини та інших живих організмів на Землі. У складі геоекології розвиваються її більш приватні напрямки: фізико-географічне, історико-географічне, економіко-географічне, соціально-географічне (соціальна екологія). З’явилися роботи з еколого-економічного районування, з ландшафтної екології, з екології Світового океану та ін, хоча багато питань залишаються ще невирішеними і викликають наукові суперечки.
До числа найбільш важливих наукових концепцій геоекології слід віднести концепцію моніторингу навколишнього середовища, розробка якої почалася в 1970-х рр.. Моніторинг (від лат. Monitor – що нагадує, наглядає) навколишнього середовища являє собою комплексну систему довгострокових спостережень, оцінки і прогнозу стану навколишнього середовища під впливом антропогенних факторів. Його здійснюють на стаціонарних станціях спостереження, під час маршрутних досліджень, а також за допомогою дистанційних (аерокосмічних) методів. Академік І. П. Герасимов запропонував виділяти три рівня моніторингу: 1) біоекологіческій моніторинг, який за територіальним охопленням відноситься до локального моніторингу; 2) геосістемний моніторинг, відповідний за територіальним охопленням регіональному моніторингу; 3) біосферний моніторинг, завершальний всю систему “стеження” за навколишнім середовищем вже на глобальному рівні.
Розробляючи концепцію моніторингу, географи беруть участь у визначенні гранично допустимих концентрацій (ГДК) різних природних речовин і сполук у навколишньому середовищі. Ці роботи тісно змикаються з роботами в галузі медичної географії, яка вивчає природну очаговость і ендемічність захворювань, причини їх виникнення – на тлі оцінки якості навколишнього середовища. Саме з медичної географії в географічну науку прийшло підрозділ умов проживання людей на комфортні, дискомфортні і екстремальні.
Комфортними прийнято вважати такі умови, при яких у стані здоров’я людини не відбувається яких-небудь відхилень від норми. До дискомфортним відносяться умови середовища, при яких в стані здоров’я людини спостерігаються відхилення від норми, виражені у вигляді різних хвороб. Нарешті, екстремальними називають умови, перебування в яких може загрожувати життю та здоров’ю людини, а абсолютно екстремальними – при яких без спеціальних систем життєзабезпечення життя стає неможливою.
Тут же, мабуть, потрібно згадати і про новий напрямок досліджень – рекреаційної географії, яка займається територіальною організацією рекреаційної діяльності населення. В. С. Преображенський, Ю. А. Веденин та інші вчені створили концепцію про територіально-рекреаційної системи. Вони ж запропонували чотиричленну класифікацію рекреаційного використання території. По-перше, це рекреаційно-лікувальний тип її використання (наприклад, лікування мінеральними водами). По-друге, це рекреаційно-оздоровчий тип (купальні-пляжні райони і т. п.). По-третє, це рекреаційно-спортивний тип (гірськолижні бази, спортивні табори і т. д.). По-четверте, це рекреаційно-пізнавальний тип, пов’язаний з використанням в рекреаційних цілях природних ландшафтів і (або) історико-архітектурних пам’яток.
До числа перспективних можна віднести також висунуту географами Академії наук концепцію природно-технічних (геотехнічних) систем, визначальну взаємодія природи і техніки. Розробка таких систем дозволить застосовувати різні технічні засоби (машини, механізми, конструкційні, пально-мастильні матеріали) з урахуванням природних умов різних районів – наприклад, пустельних, північних. Звідси виростає поняття про так званої регіональної техніці.
З певною часткою умовності можна стверджувати, що в 60-70-х рр.. XX в. у вітчизняній науці переважало ресурсно-географічний напрямок. Але в 80-90-х рр.. центр ваги змістився в еколого-географічну сферу. У всіх галузях і підгалузях географії відбувається посилення екологічних підходів. Останнім часом почали використовувати також термін “екогеографія” (екологічна географія). Під ним розуміють розділ географічної науки, предметом якого є вивчення географічного середовища з екологічної точки зору.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)