МИХАЙЛО СТАРИЦЬКИЙ – ДРАМАТУРГІЯ 70 – 90-х років (Тенденції розвитку)

(1840-1904)

В історію української літератури М. Старицький увійшов як поет, драматург, прозаїк, перекладач, а в історію культури – як театральний діяч, організатор українського професійного театру і голова першого на Україні театрального товариства, актор, режисер, видавець.

Часи, на які припадає становлення митця, були епохою гострих соціальних суперечностей, коли кожна хвиля піднесення в суспільному житті супроводжувалась розгулом реакції. В особливо несприятливих, важких умовах принизливих заборон і утисків розвивалася українська культура. Суспільне пожвавлення, викликане реформою 1861 р., швидко змінювалося на жорстоке придушення всіх і всяких прогресивних починань, репресіями й утисками. “Ся доба, – писав І. Франко, – зазначила себе в українському] письменстві пам’ятним антрактом 1862- 1872, десятиліттям страшного і фатального затишку і застою, млявості в публічнім і літературнім житті, продукуванням не для друку, а для власного бюрка, загальним занепадом, а в найліпшім разі збиранням сирих етнографічних матеріалів”.

Окреслюючи характер літературної продукції “того покоління молодих шестидесятників, що вповні виявило себе в 70-х роках і працювало аж до останнього часу, але задержавши той основний настрій, з яким вийшло на літературну ниву”, С. Єфремов зазначав: “В поезії це заступники громадянських мотивів, у

Белетристиці – реалісти, в драматичному письменстві і в сценічній діяльності – прихильники етнографізму. Народ, його минулі нещастя і сучасні злидні – головний зміст їхніх творів; любов до рідного краю, але любов широка, що не заплющує очей на найгірші сторони життя й проривається то тяжким докором, то сатиричною ноткою – найзвичайніший мотив їхньої творчості. Хронологічно першим у лаві цих письменників стоїть Старицький”.

Біографія

Михайло Петрович Старицький народився 14 грудня 1840 року в с. Кліщинцях Золотоніського повіту на Полтавщині (тепер Черкаська область) у дрібнопоміщицькій дворянській родині. Батько, Петро Іванович, відставний ротмістр, помер, коли хлопцеві було лише 8 років. Незабаром, у 1852 році, померла й мати, Анастасія Захарівна. Вона походила з родини Лисенків, відомої на Полтавщині освіченістю, гуманністю, мистецькою обдарованістю. У їхньому маєтку була чудова бібліотека; саме тут минули дитячі роки Михайла під опікою діда – полковника, учасника війни 1812 року, людини широко освіченої, від якого він одержав і початкову освіту.

З 1851 року хлопець навчається у Полтавській гімназії, що на той час була одним з найкращих середніх навчальних закладів в Україні. Гімназисти не лише діставали грунтовні знання з предметів загальноосвітніх, а й мали змогу виробити прогресивні погляди на життя суспільне. Терпимим усупереч забороні було й ставлення до української мови. В одному з листів до І. Франка М. Старицький згадував: “В гімназії теж панувала тоді, поза класи та майже і в класах, українська, і я на їй пробував тоді віршувати”.

Сам І. Франко відзначав, що “любов до українського слова і потреба висловлювати ним свої думки була у нього розбуджена дуже рано, а може, й виніс він її з батьківської хати”.

Одержані в гімназії знання грунтовно розширював і поглиблював М. Старицький самотужки, читаючи вітчизняну й світову літературу. У гімназичні роки прийшло і захоплення театром, яке тривало все життя.

У 1858 році М. Старицький разом з М. Лисенком вступають до Харківського університету, а в 1860 році переводяться до Київського, де Михайло Петрович навчається спочатку на математичному, а потім на юридичному факультеті.

Це був час зрушень у суспільно-політичному житті країни. Загострюється криза кріпосницької системи, і царський уряд змушений стати на шлях селянської реформи. Студентська молодь жваво відгукувалася на політичні події часу.

В Україні розвивається і міцніє демократичний рух. У ряді міст – Києві, Харкові, Полтаві, Чернігові та інших – виникають культурно-освітні товариства української інтелігенції, так звані громади. Відкриваються численні недільні школи, народні бібліотеки тощо. Про культурно-освітній рух у Києві М. Старицький згодом писав: “Крім шкільних діячів, створилось тоді ще багато гуртків, що переслідували ті чи інші просвітні цілі: одні займалися етнографією – записуванням легенд, казок, прислів’їв, загадок, повір’їв, обрядів і т. п.; другі стали збирати матеріали майбутнього малоруського словника; треті взялися за складання популярних книг для народу; четверті стали для цього вивчати українську мову; інші пішли в народ” [8, 410]. У цей період політичного і культурного піднесення Старицький перебуває у вирі громадського життя: відвідує студентські збори і мітинги, на яких обговорюються національні і політичні проблеми, активно працює в недільних школах і народних бібліотеках, бере участь у роботі театрального, етнографічного, хорового гуртків, нарешті, включається в діяльність київської Громади.

У 1861 році М. Старицький повернувся до рідного села, щоб вступити у володіння батьківською спадщиною. В 1862 році одружився з сестрою композитора М. Лисенка – Софією Віталіївною. Це ще більше зміцнило дружбу ентузіастів української культури.

Тим часом атмосфера громадського життя різко погіршилася. Досить сказати, що вже в 1864 році, коли М. Старицький повернувся до Києва, щоб продовжити навчання, він застав там, за його ж словами, “уже майже безнадійну зневіру”. І, незважаючи на це, а може, саме всупереч цьому, Старицький працює з величезною енергією: опановує англійську, німецьку і французьку мови, пише, перекладає, а 1868 році публікує свої перші оригінальні поезії (під псевдонімом Гетьманець) у львівському часописі “Правда” (“Думка”, “До подруги”, “Вечірня”, “Мій рай” та кілька перекладів з О. Пушкіна).

1865 року М. Старицький завершує навчання в університеті, а в 1868 р. купує невеликий маєток на Поділлі, куди й переїжджає з родиною.

Проте широкі творчі задуми, бурхливий громадський темперамент кличуть його знову до міста, до осередків культури і літературного життя.

У 1871 році М. Старицький повертається до Києва й із захопленням віддається літературній і громадсько-культурній діяльності. Разом з М. Лисенком він організовує “Товариство українських сценічних акторів”, зусиллями якого було поставлено чимало п’єс, опер й оперет, зокрема створену ними за мотивами М. Гоголя оперу “Різдвяна ніч”, що мала великий успіх і стала помітною культурною подією.

У перекладі М. Старицького виходять українською мовою “Казки Андерсена” (1873), “Байки Крилова”, повість М. Гоголя “Сорочинський ярмарок” (1874), “Пісня про царя Івана Васильовича, молодого опричника та відважного крамаренка Калашникова” М. Лермонтова (1875), збірка переспівів “Сербські народні думи й пісні” (1876), оригінальні поезії “З давнього зшитку. Пісні та думи” (1881, 1883) переважно громадського звучання, в яких виразно відбилися настрої часу. Поновлюється робота Старицького в Громаді.

Тим часом реакція в країні посилювалась. Емським указом було підтверджено в більш категоричній формі заборону української мови в друкові і на сцені, заборонено і діяльність громад, які, на думку уряду, сприяли поширенню сепаратистських поглядів. Ніби у відповідь на принизливі заборони й утиски М. Старицький на початку 80-х років активно займається видавничою справою і врешті випускає альманах “Рада” (перший том – у 1883 р., другий – 1884 р.). “Серед багатого змісту сеї збірки, – писав І. Франко, – досить буде назвати два твори першорядної стійності: драму Старицького “Не судилось” і повість Мирного “Повія”, щоб зрозуміти значення сеї збірки для піднесення духу серед тогочасної української громади. Се був мов перший весняний грім по довгих місяцях морозів, сльоти та занепаду. Дуже важна була в тій збірці перша проба української бібліографії, зладжена М. Комарем; вона уперше дала змогу своїм і чужим наглядно прослідити повільний зріст, ступневе шуршання та упадання українського письменства в Росії в XIX віці. Оцей перший том “Ради” дає нам найкраще свідоцтво про те, що д. Старицький міг би був зробитися дуже добрим редактором і видавцем, коли б були дозволили обставини і коли б його сили й матеріальні засоби не був з’абсорбував театр”.

1882 року М. Кропивницький створив першу українську професійну трупу, до якої ввійшли такі видатні митці, як М. Заньковецька, М. Садовський, П. Саксаганський, І. Карпенко-Карий, О. Грицай, Г. Затиркевич-Карпинська, М. Садовська-Барілотті, О. Вірина та ін. Наступного року (1883) цю трупу очолив М. Старицький. Досить швидко театрлабуває величезної популярності, і не тільки в Україні, а й у Росії, Молдавії, Криму, Польщі – скрізь, куди виїжджав на гастролі.

З болем оповідаючи про застій театральної справи у Галичині, І. Франко зазначав: “Тим часом на Україні сталося щось таке, що тому, хто здалеку б дивився на речі, могло б здатися неправдоподібним, неможливим. Як відомо, там вийшла 16 травня 1876 р. заборона української мови в друці; в громадськім житті вже й перед тим її нікуди не було допущено. Аж тут нараз, у 80-х роках, постає там український театр і відразу досягає такої висоти, про яку в Галичині довго ще навіть і мріяти не можна було. Як це сталося – не місце тут оповідати. Головну заслугу в тому мають троє людей: Михайло Старицький, Марко Кропивницький та Іван Тобілевич (Карпенко-Карий)”.

Театральна трупа, очолювана М. Старицьким, працювала в украй складних, несприятливих умовах. Київський генерал-губернатор заборонив трупі корифеїв виступати на території свого генерал-губернаторства, тобто Київської, Волинської, Кам’янець-Подільської, Полтавської і Чернігівської губерній. Можна уявити, наскільки складною в таких умовах була роль Старицького – керівника великого колективу акторів. Однак залишити цю справу він не хотів і не міг. У листі до І. Франка він писав про виняткові виховні можливості театру, про те, що сцена – “могутній орудок до розвиття самопізнання народного”. Багаторічна робота Старицького в театрі – самовіддана, справді-таки подвижницька, гідна захвату. Насамперед він зміцнив театр організаційно, створив новий хор і оркестр, обновив декорації, костюми й реквізит, поліпшив умови життя всіх працівників (великою мірою за власний кошт, продавши маєток у Карпівці). Постійно дбав про розширення та поглиблення репертуару.

Вистави йшли на високому художньому рівні, різноманітний репертуар приваблював глядачів, справляв на них велике враження, примушував думати, співпереживати, хвилюватися.

1884 року трупа зросла й розділилася на два колективи, один з яких очолив М. Кропивницький, а другий – переважно молодь – М. Старицький. Під його вдумливою режисурою невдовзі постав новий злагоджений ансамбль, про який голосно заговорила періодична преса.

З успіхом проходили гастролі трупи Старицького у Москві, Петербурзі, Варшаві, Мінську, Вільнюсі, Астрахані, Тифлісі та інших містах (1887-1888). Та, крім радощів спілкування з глядачем, були й принизливі сутички з місцевими властями різних рангів – від губернаторів до поліцейських, важкі умови життя і праці, втомливі переїзди, непристосовані для роботи акторів театральні приміщення. Незважаючи на все це, вистави вражали глядачів. Про роль у підготовці їх Старицького – режисера писав рецензент газети “Минский листок” (1883): “Народний театр – справа надзвичайно важка, і багато людей на ній провалилось. Потрібно було знати народне життя такою мірою, щоб на сцені показувати його в правдивому, а не в спотвореному вигляді. Михайло Петрович вірно розумів, як треба показувати життя. Сам він не грав, але постановка кожної нової п’єси у нього завжди була чудово відшліфована – все це наслідок його старання і турбот”.

Украй напружена, виснажлива праця підірвала здоров’я митця. В 1893 році він залишає трупу і цілком віддається літературній творчості. У 1894 році прогресивні українські кола відзначили тридцятиліття літературної і громадської діяльності М. Старицького, а Російська академія призначила йому персональну пенсію “За літературні праці на рідній мові”.

М. Старицький був одним з організаторів Всеросійського театрального товариства, яке у 1897 році скликало Перший всеросійський з’їзд діячів сцени. В ньому взяли участь такі видатні актори, як В. Немирович-Данченко, М. Єрмолова, М. Савіна, О. Ленський, О. Южин, І. Москвін та ін. Поява на трибуні М. Старицького викликала овацію, що довго не вщухала. Драматург розповів учасникам з’їзду про надзвичайно складні умови розвитку театрального мистецтва на Україні, висловив протест проти переслідування царизмом українського слова. Виступ гаряче підтримали передові діячі російської культури.

У Києві Старицький очолює Літературно-артистичне товариство, продовжує видавничу діяльність і літературну творчість, незважаючи на тяжку недугу, а також на цькування його шовіністично настроєними критиками. На захист Старицького стали видатні діячі культури, письменники і вчені – Д. Багалій, І. Франко, О. Потебня, М. Сумцов. І. Франко у статті “Михайло Петрович Старицький” дав глибокий розгорнутий аналіз творчості письменника, підкреслив його видатну роль у загальнокультурному, громадському й літературному житті.

1903 року М. Старицький почав готувати видання альманаху “Нова рада” і запросив до участі в ньому багатьох письменників, серед них і молодого М. Коцюбинського, але вже не зміг цей намір завершити. Повне самовідданої праці, творчого горіння, боротьби за утвердження високих ідеалів життя М. Старицького обірвалося 27 квітня 1904 року. Він похований у Києві на Байковому кладовищі.

Композитор Микола Лисенко у промові над труною друга і побратима проголосив: “Хоч ти тілом мертвий, та заслуги твої невмирущі. Те діло, якому ти чесно служив, росте, і ти немало втішився б, коли б побачив, як несла тебе на своїх раменах оця молодь, що відда-ла шану твоїм думкам і твоїй праці і що понесе і в життя віру в те діло, якому служив і віддав сили й ти, брате Михайле”.

ПОЕТИЧНА ТВОРЧІСТЬ

Поетичний доробок М. Старицького – вагомий внесок у скарбницю духовної культури. Старицький творив упродовж майже 40 років – перший вірш “Ждання” написаний 1865 року, останній – “Двері, двері замкніть…” – 2 квітня 1904 року, незадовго до смерті. Поет перехідної формації, Старицький належав до тих людей, у яких, за словами Франка, “смак, розуміння літератури, їх суспільні й політичні погляди” відзначались новаторством і європейською широтою. За сприятливих умов це забезпечило б їм “широкий вплив, і славу, і забезпечене життя. В Росії, а надто ще на Вкраїні, над ними тяжить прокляття зацофаного осередку, непочатого перелога. їх гаряча душа рветься до суцільної, гармонійної й широкої діяльності, а дійсність ставить їх перед самі урізки, щерби, прогалини”.

Відгукуючись на заклик Франка наблизити процес мистецького освоєння світу до суспільних потреб, опустити поезію “від зір, вітру, сонця, хмар або соловейка” до потреб народу, М. Старицький – поет збагатив жанрові, ідейні та стильові можливості поезії за рахунок звернення насамперед до актуальних, злободенних проблем суспіль-но-політичного життя епохи, до осмислення внутрішнього стану нового для української поезії ліричного героя – інтелігента – українця, для якого щастя народу є сенсом життя і боротьби.

Поезія Старицького багата традиційними мотивами (роль митця й мистецтва в народному житті, відтворення краси природи та інтимних почуттів людини) і політично злободенними (боротьба за соціальне й національне визволення, передгроззя революції 1905 року, посилення національно-визвольного руху слов’янства).

У другій половині 70-х років серби й болгари повстали проти турецького ярма, і демократично настроєна молодь взяла активну участь у цій боротьбі. Це надихнуло поета на твори, де стверджувалась необхідність політичної свободи для всіх поневолених царизмом народів.

Загальний напрям і характер поезії М. Старицького чітко окреслив Франко. “Тут російський інтелігент, – писав він, – пробує українською мовою, в поетичній формі говорити до інтелігентів… про те, що всіх мучило і всіх боліло, говорити ясно, без афектації, без конвенціональної маски “мужицького поета”.

На поезію М. Старицький дивився як на трибуну, на поета – як на оборонця покривджених, виразника дум пригнічених, борця за права людини проти усілякого насильства і наруги. Про високе покликання поета – громадянина, його роль поборника справедливості і правди йдеться у віршах “До Шевченка (Сповідь перед поетом)”, “На спомин Т. Г. Шевченка”, “Хай тепера рида в мене кобза сумна…”, “Ой знущались з мого слова…”.

У М. Старицького поет – “найвищий судія” довколишнього світу, речник народних дум і сподівань. Викриваючи сучасне його лихоліття, весь ворожий народові лад урядового визиску, поет іде до Шевченка, який “вік страждав, гірку пив чашу” і вмер з надією на “слушний час” волі, визволення. З гірким сарказмом М. Старицький вигукує: “Так отакої, батьку, волі ми дочекались від царя!..”. Гнівною інвективою звучить і вірш “На роковини Шевченка (До поновлення могили)”. Геній Шевченка для М. Старицького – символ нерозривної єдності поета з народом. Шевченко не вмер і не вмре, поки живий народ, живе його слово. Воно щириться, протистоїть нестерпному політичному гніту, справжній колонізації з боку самодержавної Росії, – воно мусить перемогти:

І заповіт братерства і любові,

Що він нам дав, як стяг на боротьбу,

Перелетить луною в інші мови

І правдою подужає злобу!

Думки ці М. Старицький розвиває й у своєрідному циклі з 4 сонетів під назвою “Поету” – декларації поета – громадянина. Перший сонет – алегорична розповідь про човен серед бурхливого моря, плавця, що бореться зі сліпою стихією: чи переможе? Другий – роздуми про власний шлях. Перед поетом постає дилема: боротися, наражатися на небезпеку, чи замкнутися у власній господі “серед буяння в світі зла”. У сонеті третьому, що починається енергійним “Ні, тричі ні!” експресія думки й почуття дедалі наростає, і у четвертому увиразнюється художнє і життєве credo митця:

Не бійся вражої наруги;

З святим вогнем лини туди,

Де панування скрути, туги

Та віковічної біди…

Поет повинен усвідомлювати своє громадянське покликання, бути готовим замість лаврового – терновий вінець узяти на чоло: “І за таку тільки любов, співець, ти жити будеш знов!”. Дещо абстрактно-романтична, ця поезія, проте, цілком виразно окреслює погляди автора на завдання митця і мистецтва в суспільстві.

З глибоким ліричним почуттям написано низку поезій про трудівників міста і села, зокрема про долю дітей бідноти (“Швачка”, “Сумно й тьмяно…”, “Весна”, “Край коминка”, “Перед труною”, “Сльоза”, “Ніч. У хаті зимно, темно…”, “І гвалт, і кров…”, “Місто спить…” та ін.).

На розгорнутому контрасті (розкішне буяння природи – нужденне існування жінок – заробітчанок) побудовано вірш “Весна” (“Весна іде. Сніги чорніють”), який своїм образним ладом сягає у поетичний світ Т. Шевченка. Ще дужчий вплив музи Кобзаря в іншій “Весні” (“Світить сонце”), де на тлі пишної природи подано контрастні малюнки: панські діти, що забавляються в саду, і дівчинка – жебрачка, гірко ображена паненятами. Ця проста, сказати б, буденна сценка, забарвлена щирим співчуттям автора, викликає глибокий відгук у читача. Багатозначно звучать останні рядки поезії:

Світить сонце; хоч тепла ще

Певного немає.

Виразні й конкретні у М. Старицького описи людської нужди, недолі, приниження; всі деталі, помічені пильним оком художника, викликають біль за людину, співпереживання. Ось юна дівчина – швачка, змальована за типових для неї пролетарських обставин:

Довгий кашель в довгі ночі,

Вітру стогін під вікном…

І червоні завжди очі,

Не знайомі з тихим сном.

Спина, зігнута в роботі,

Зверху латаний платок…

Не смачний, мабуть, голоті

Загорьований шматок!

Не нова тема по-новому хвилює завдяки “щиро-народолюбному” (Франко) авторському чуттю, проникливо-стриманій ніжності поетичної інтонації.

Поет пристрасно вболіває за долю своєї батьківщини. Образ України постає з поезій “Нема правди”, “Що не день, то гірша мир трухлявий…”, “Серце моє нудне…”, “За лихими владарями”, “До І. Білика”, “Нива”, “Хай тепер ридає…”, “В грудях вогонь, холодне повівання…”, “До молоді”, “До України” та ін. Глибока синівська любов до рідного краю, замилування багатою і прекрасною природою повсякчас супроводжується гірким почуттям поета, що бачить злиденне життя трудящих, страждання бідняків, які ледь животіють серед цієї краси. Картини, створені авторською уявою, відзначаються точністю малюнка і сприймаються як грізний обвинувальний акт кривдникам.

З рядків цих поезій постають конкретні, зримі, яскраві деталі, що надають глибокої достовірності опису (“За лихими владарями”).

М. Старицький закликає молодь не покладати рук, не гаяти й хвилини марно, “поки ще стогне менший брат”:

Хай всяк жене, а ви любіть

Свою знесилену родину –

Й за неї сили до загину

І навіть душу положіть!

(“До молоді”, 1876)

Боротися за добробут і волю народу, за просвіту, за право на культурний розвиток, орати рідну ниву, що розляглась “од Карпат аж до Дону”, щоб вона, “лихом збита, потом, кров’ю полита”, ожила, забуяла, — ось яким має бути завдання свідомих громадян:

… Додамо до праці руки:

Хоч не ми, то діти, внуки –

А таки діждуться жнива!

(“Нива”, 1877)

Незважаючи на болісні втрати (арешти, репресії, на похмурий стан суспільного буття, на зраду високих громадянських ідеалів частиною інтелігенції), поет – громадянин не залишає високої місії: будити до активної роботи – боротьби, піднімати національну свідомість, не думаючи про втому, пригніченість, “припалений морозом волос”. Уся громадянська лірика М. Старицького має програмний характер, у ній якнайкраще підтверджуються слова: “У народу, позбавленого суспільної свободи, література – єдина трибуна, з висоти якої він змушує почути крик свого обурення і своєї совісті” (О. Герцен).

У 70-90-ті роки у митця дедалі сильніше відчувається соціологізація поетичної думки. Відштовхуючись від конкретного (політичного, історичного) факту, поет роздумує над проблемами суспільного й національного життя. Переважають жанри медитативної, інтелектуальної, публіцистично-закличної лірики.

Гнівний протест проти спекуляції іменем народу в імперіалістичних війнах висловлює поет у вірші “Редакторові” (1879). Звертаючись до редактора офіційного часопису – “наймита, продажного лихослова”, який запевняє читача, нібито народ у війнах, розв’язаних російським царизмом, прагне й шукає слави, поет гнівно вигукує:

Чи ти вбачав оті хати обдерті,

Де з сліз людських аж вогкість полягла,

Де голод – пан, де своєволя смерті,

Де кублиться з віків неволя й мла?

Навіщо ж “рабу обшарпаному слава, – щоб нею ще засіяти ріллю?” – запитує поет. І. Франко наводить вірш повністю, підкреслюючи його актуальність і щирість: “Можна сміло сказати, що в ту пору на Україні не було поета, що міг би був здобутися на таке сильне та енергійне слово і не взяти в нім ані одної фальшивої ноти”.

Водночас виступи балканських слов’ян проти турецького гніту в Болгарії, Боснії та Герцеговині, факти участі у визвольній боротьбі українських добровольців знайшли в поета палку підтримку, пробудили надії на звільнення від соціального й національного гніту свого народу. В поезіях “До броні”, “Смерть слов’янина”, “На прю!”, “До слов’ян” М. Старицький закликає боротись проти поневолювачів і підносить ідею братерської згоди між людьми різних націй. Деякі з цих поезій у нових редакціях втрачали свій суто “балканський” колорит і звучали як політичні заклики вибороти свободу особи і свободу суспільну в усьому слов’янському світі:

Геть набік всі чвари й змагання бридке,

З’єднаймось у братському гроні,

Всі разом повстанемо за право людське…

До броні, слов’яни, до броні!

(“До броні”, 1902)

Саме цей вірш дав підстави М. Рильському стверджувати: “Не було, може, після Шевченка українського письменника, котрий так глибоко розумів і так палко обстоював ідею єднання слов’янських народів, як Михайло Старицький… “.

Криза самодержавства загострювалась. Відчуття краху в панівних верствах напередодні революції 1905 р. стало особливо виразним. Цей страшний “бенкет під час чуми”, коли “брат карає брата залізом та вогнем”, замальовується поетом у пристрасних рядках поезії – інвективи “І гвалт, і кров… Справляє бенкет сила” (1902). В дещо іншій поетичній тональності – суворо-стриманій, але від того ще більш трагічній – морок передня революції показано і в поезії “Місто спить. Млою густо повиті… ” (1902). Місто – цей страшний Молох, цей содом – змальовано з нещадною силою викриття: в кам’яницях жахних сплять ситі й розбещені, сплять пристанища розпусти і жаги, безжальності й п’яних утіх, сплять розторгані нерви “дочок щербатої долі”, забулися у тяжкім сні безталанні, тружденні, –

Стихло горе велике, і болі

На хвилину забуло життя…

Темрява згущується, апокаліптичною темною силою придавлює все – душі людей, душу поета: “всюди ніч – хоч виколи ти око”. Та важка темрява, задушлива ніч, що присипляє все живе, – не вічні. Зірветься “борвій” (буревій) – і пробудить силу й надію народні, підніме людей зі сну, розвіє чорне хмарище, омиє і відродить землю. Бурі, борвію треба не боятися, а йти їм назустріч:

Після борвію легше дихати, –

Із заліз думки вириваються,

Серце в грудях рве якось сміливо,

І скриляється знов надіянка,

Що й окривдженим правда станеться!

(“Борвій”, 1902)

Ніби билинний герой постав серед занепаду й зневіри, покликав до нового життя. Цій новій силі відповідає епічно-речитативний, стримано – мужній тон поезії. Своїм образним складом, прозорою алегоричністю, уславленням оновлюючих змін, що безумовно грядуть, вірш асоціюється з відомою поезією “Гримить!” І. Франка. Тема пробудження, рушення з тими, “хто панує”, розгортається і у вірші “Занадто вже! Чим дихати нема!” (1902).

Надійся лиш на себе і свій дух

Скріпляй, зміцняй в братерськім поєднанні,

Аби вогонь у грудях не потух,

А ще збуяв на лютім катуванні, –

Закликає поет своїх сучасників і ніби передає естафету надії майбутнім поколінням, сповненим завзяття й сили:

Вітаю я коханих спадщиків!

Ростіть, цвітіть і добувайтесь долі,

Аби не знать ні гвалту, ні неволі,

Які й тепер іще гнітять батьків…

(“На ріднім попелищі”, 1902)

Минає ніч, і вже “ранок пахощами віє”, а з ним “ждеш і сам якогось чуда, Визволенного життя”. Оживають надії, окрилюються в “дивні звуки”:

І огнисте слово лине,

Пробива задублі груди,

І добро для всіх єдине

Волю й правду сіє всюди…

Чи не вперше в українській літературі створює Старицький образ жінки, яка активно виборює свої людські права (“Зіходить місяць, гаснуть зорі…”).

Нетлінними є духовні цінності народу, вічною потреба у вільному розвиткові творчого людського духу, – говорить поет у вірші “На спомин Котляревського”. Поетичні заклики до молоді підняти “світоч правди і науки” вище, понести його далі за батьків хвилюють нас і сьогодні як чистий і сильний вияв патріотичного почуття.

Вперед же, юнаки! Угору наш стяг,

До правди – там сяйво звитяг!

(“На спомин Котляревського”, 1903)

Думки про сумний сучасний стан батьківщини переплітаються роздумами про її славне історичне минуле. У вірші “Хрещенська ніч” (1903) перед читачем постає образ гетьмана Богдана Хмельницького. Використавши оригінальний поетичний прийом вірша М. Лєр-монтова “Воздушный корабль” (полководець підіймається з могили),

М. Старицький також поєднує минуле і сучасне – за допомогою фантастичного пробудження гетьмана. В ніч Водохреща встає він, обходить Україну, бачить залізниці й палаци, бачить знедолений народ – голоту, “якій і просвітку нема”:

Вбача він обдерті хатини,

Дівчат по сахарнях – вбача…

Від невеселих картин “горить його серце нудьгою, а очі палають стидом… “. Хмельницький кличе побратимів, козацтво славне – Богуна, Кривоноса, “свого безталанного сина”, та вони не чують:

Одні полягли на могилах,

Других повкладали кати,

А треті сього відцурались,

Чим перше святили слова…

Саме вони, ці “треті” нагадують полководцю гіркі історичні помилки – те, як “у давню годину” запродано було голоту старшині, Україну – Росії.

Останнє звертання гетьмана – до пригнобленого, запроданого новим панам “поспільства”:

Вставайте, сини мої, квіти!

Не гніть перед катом спини,

Клянусь, розіб’ю ваші пута,

Свої поквитую вини.

Бо саме цей повсякчас гноблений і зраджуваний народ – справжній творець історії. Такий висновок випливає і з поеми 1903 р. “Morituri”, в якій ідеться про героїчний епізод визвольної війни 1648- 1654 рр., криваву битву під Берестечком у 1651 р.

Багаті поетичні інтонації лірики М. Старицького здатні передати найширшу гаму людських почуттів: гнів і лагідність, нудьгу і бадьорість, кохання й ненависть.

Справжніми перлинами інтимної та пейзажної лірики є поезії “Ждання”, “На озері”, “В садку”, “Виклик” (“Ніч яка, Господи! Місячна, зоряна…”). Ці поезії, що відповідають духові української народної пісні, перейняті щирими і світлими почуттями молодого кохання, і радісного, гармонійного єднання людини з природою. “Виклик”, покладений на музику М. Лисенком (як серенада Левка з “Утопленої”), став широковідомою, улюбленою народною піснею.

У “Монологах про кохання” поет прагне надати цій темі глибшого, філософського сенсу – інтимне почуття кохання постає як грань, відсвіт любові до ближнього.

Слід відзначити і версифікаційну майстерність М. Старицького. Багатству поетичних тем, художніх мотивів і образів відповідає різноманітна композиція, метрика, стилістика. У поезії М. Старицького виражальні прийоми надзвичайно точні. Ми зустрічаємо у нього вірш – заклик і поетичну медитацію, гнівні інвективи і живописні образки з життя, сатиричний і ліричний вірш, романс, вірш – посвяту, поему, романтичну баладу. Багатогранності віршованих форм відповідає різноманітна метрика – від ямба до анапеста; різні способи римування. Це була справжня школа майстерності.

Яскравою сторінкою в поетичній творчості М. Старицького та в українській поезії в цілому були переклади і переспіви зі світових літератур. Власне перекладами він і почав свою літературну діяльність, розширюючи тематичні обрії, збагачуючи жанрово-виражальні можливості української поезії. М. Старицький перекладав твори В. Шекспіра і Дж.-Г. Байрона, Й.-В. Гете і Г. Гейне, В. Гюго й А. Міцкевича, А. Сирокомлі, Ю. Словацького, Г.-Х. Андерсена, сербських поетів, О. Пушкіна, М. Лермонтова, М. Некрасова, І. Крилова, М. Огарьова, В. Жуковського. Водночас для російських читачів поет перекладав вірші Є. Гребінки, А. Кримського, Лесі Українки. Перші переклади друкувалися в основному у львівських часописах “Правда” та “Нива” (1865), а також виходили окремими виданнями.

Перекладацький доробок М. Старицького величезний – понад 200 творів. Це – вважав поет – “найцінніший труд у добу виховання мови”, джерело поширення однієї національної культури на інші, збагачення змісту і форми культури власної. Та в складну пору переслідування і гоніння української культури самодержавним урядом перекладацька діяльність виконувала і набагато серйозніше завдання громадянської, патріотичної ваги: збереження і розвитку своєї національної культури в час, коли навіть існування її було під загрозою.

ДРАМАТУРГІЯ

“Я думаю, що моя сила найбільша у драмі”, – писав М. Старицький І. Франкові. Це й справді так. Інтенсивній роботі митця в жанрі драматургії сприяли суспільні й особисті обставини. Очоливши українську професійну трупу в 1883 р., М. Старицький послідовно творив справді народний реалістичний театр. Будучи не лише режисером, а й антрепренером, він добре розумів потребу розширення репертуару. Разом з І. Карпенком-Карим і М. Кропивницьким Старицький закладав міцні основи реалістичної драматургії, не цураючись і романтичного письма (особливо у творах на історичну тематику).

Драматург написав близько 30 п’єс – оригінальні, на запозичені сюжети популярних прозових творів та грунтовні переробки малосценічних драм інших авторів. Почавши з інсценізації творів Гоголя (оперета “Різдвяна ніч”, п’єса “Сорочинський ярмарок”; трохи згодом лібрето опери і драма “Тарас Бульба”; лібрето опери “Утоплена” (музика М. Лисенка)), М. Старицький невтомно шукає сюжети для інсценізацій і переробок: театр відчував постійний репертуарний голод. На сюжет п’єси “Чорноморський побут на Кубані” Я. Кухаренка створена оперета “Чорноморці” (музика М. Лисенка); комедія “За двома зайцями” постала з малосценічної п’єси І. Нечуя-Левицького “На Кожум’яках”; “Крути, та не перекручуй” – з п’єси “Перемудрив” Панаса Мирного. Оповідання польської письменниці Е. Ожешко “Зимовий вечір” дає матеріал для однойменної п’єси, а повість польського письменника Ю. Крашевського “Хата за селом” лягла в основу конфлікту драми “Циганка Аза”. За сюжетом роману австрійського письменника К. Е. Францоза було створено драму “Юрко Довбиш”. Важливо те, що драматург не тільки робив інсценізації яскраво сценічними, а й значно поглиблював соціальну й психологічну основу першотвору.

Твори в переробках М. Старицького зажили новим життям – театральним. Справді невмирущими стали “Циганка Аза”, “Чорноморці”, “За двома зайцями”, “Різдвяна ніч”. І річ не в мелодраматичних ефектах, як іноді зауважують критики (тим більше, що в сучасних виставах вони ослаблюються або й зовсім знімаються), а в міцній життєвій основі, у винятковому вмінні автора заволодіти увагою глядача від початку й до кінця, зробивши конфлікт глибоко переконливим, психологічно достовірним.

У всіх перероблених М. Старицьким творах (навіть за деякого тяжіння до зовнішньої театральної афектації) глядач завжди відчуває драму життя, бачить повноцінні людські характери, що діють у конкретних, добре знаних і яскраво змальованих автором обставинах. До речі, саме тут, у зовнішній обстановці дії, в побуті нерідко шукає митець додаткові художньо переконливі нюанси для розкриття характерів дійових осіб. Це надає персонажам п’єс історичної та національної визначеності, локальної конкретності і, отже, робить твори життєвішими. Так, наприклад, у численних сценках розваг молоді, вечорниць, сватань і весіль, уведених драматургом до дії, бачимо, з одного боку, виразне, яскраво-романтичне тло для розкриття певного індивідуального характеру, а з іншого – ритуальні народні дійства, любовно й пластично відтворені драматургом, що допомагає краще розкрити побут, звичаї українського народу, його історію, його моральні та етичні погляди.

Серед оригінальних творів письменника на особливу увагу заслуговують соціально-психологічні драми “Не судилось”, “Талан”, “У темряві”, “Крест жизни”, соціально-побутова – “Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці”, історичні – “Богдан Хмельницький”, “Оборона Буші”, “Маруся Богуславка”, драматична поема “Остання ніч”.

Актуальна, вагома проблематика, психологічна достовірність характерів, що водночас є й виразними соціальними типами доби, природність конфлікту, викінчена форма кожної сцени, п’єси в цілому – все це ставить на перше місце у спадщині митця драму “Не судилось” (1881), засновану на дійсних фактах. “Факт, що послугував темою у моїй драмі, – зазначав М. Старицький, – факт правдивий, з щирого життя, з сусіднього нашого села, якому я був свідком… У драмі навіть самі фамілії з малими одмінами, – так замість Ілляшенків – Ляшенки, а решта ті ж самі”.

Під первісною назвою “Панське болото” п’єсу не дозволили виставляти. Висновок Петербурзького цензурного комітету був такий: “Через усю п’єсу проходить та думка, що пани безкарно можуть глумитися над чесними селянськими дівчатами, а потім безжалісно залишати їх. Зважаючи на ще незміцнілі моральні відносини між селянами і колишніми їхніми власниками, здається, на думку комітету, несвоєчасним і незручним вводити на сцену ті сумні моменти з минулого селянського побуту, які можуть породити або підтримати упередженість між вищими і нижчими станами”.

Драма побудована на контрастному зіставленні світоглядних позицій інтелігента – демократа (Павло Чубань) і ліберала з поміщиків (Михайло Ляшенко), ширше – конфлікт охоплює стосунки українського панства і трудового села. В п’єсі тісно, у межах одного дому зведено представників різних соціальних верств, виразників різних життєвих принципів. І це була не художня умовність, а відображення реальних обставин життя, коли зруйнувався феодально-патріархальний лад, однак залишилися в силі його визначальні засади – велике землеволодіння, “великопанська” ідеологія і мораль. Водночас це була доба активного розвитку капіталізму. Вона позначена змішуванням станів і класів, ширшим їхнім взаємопроникненням, взаємодією. Кастово-дворянські межі було порушено, а нові ще не чітко окреслено. Побачити нові життєві тенденції, осмислити їх – таке було завдання демократичного мистецтва. Це завдання часу виконували І. Карпенко-Карий, І. Франко, Леся Українка, інші талановиті митці. З успіхом виконував його і М. Старицький – передусім у тому літературному роді, в якому був найсильніший і який мав найширшу аудиторію, тобто у своїй драматургії.

Дія драми починається природно, конфлікт виникає і розвивається цілком умотивовано, логічно, без жодних натяжок й умовностей. На вакаціях у селі, у панському маєтку, відпочивають два юнаки, студенти університету – поміщицький син Михайло Ляшенко та його приятель із різночинців Павло. Панич Михайло, “чистюк і джигун”, під впливом ліберально-культурницьких ідей намагається наслідувати Павла: у своєму маєтку збирати й учити сільських дітей грамоти, але його запалу вистачає ненадовго. З більшою охотою він відвідує сільські вечорниці. Вже на початку п’єси, в першій ремарці і фразах, ми бачимо неприховану авторську іронію щодо Михайлових “великодушних поривань” і праці на користь народу. Герой, “розкішно по-українськи одягнений”, лежить без жупана в садку і курить сигару, розмірковуючи: “чорт його зна, якісь мене лінощі обсіли: сьогодні вже й до школи не пішов (Потягається). Та з цією дрібнотою нудно й воловодитись… Тільки Павло й зможе!”.

“Програма”, яку він розгортає у розмові з дядьком, запеклим ретроградом, кріпосником і монархістом Бєлохвостовим, досить-таки розпливчаста і невиразна. Тож недаремно з приводу всіх “ідейних” тирад Михайла, його заклику: “Ні од кого не залежать, а працювати там, де мені мило, – на користь народові!” – Бєлохвостов насмішкувато зауважує: “Очень укорительно, но не вразумительно!”. І, розуміючи, що запальні промови Михайла не більше ніж поза, данина моді, він іронічно-зневажливо додає: “Мы еще на эти темы почешем языки. Вот костюм этот в деревне – одобряю”. В кінці п’єси відбувається повне примирення молодого “демократа” з Бєлохвостовим. Це

Належно прокоментував Павло Чубань: “Одним ви миром мазані. Обтешетесь зверху культурою, приберетесь у ідеальні химороди та й красуєтесь; а дмухни тільки на вас, подряпай трішки, – то такі ж жироїди у грунті!”.

Конфлікт світоглядного й морально-етичного планів (Михайло і Павло) завершується остаточним розходженням сторін. Випробування життям, потреба активно діяти, ствердити свої слова вчинками зробили наявним те, що з певних міркувань приховувалося, затушовувалося. Особливо огидно розкриває своє єство панство у ставленні до селян (сцена у маєтку, коли Катря приходить побачитися і поговорити з Михайлом).

Представником нової демократичної інтелігенції є Павло Чубань – натура послідовна, дійова, рішуча. Цей образ споріднений з низкою постатей “нових людей” у прозі 70-90-х років XIX ст., зокрема Тимофія Жука (“Лихі люди” Панаса Мирного), Семена Жука (“Семен Жук і його родичі” О. Кониського), Юрія Горовенка (“Юрій Горовенко. Хроніка з смутних часів” О. Кониського), Павла Радюка (“Хмари” І. Нечуя-Левицького) та ін. Але драматургія таких героїв на той час ще не показувала (образ Мирона Серпокрила з’явився у драмі І. Карпенка – Карого “Понад Дніпром” у 1897 р.). М. Старицький виступив тут новатором. Новим було для української драматургії і таке точне, виразне змалювання “підпанків”, людців з лакейською психологією – огидного породження розтлінної моралі власть імущих. Добровільні шпигуни, донощики, пліткарі й злодії, істоти, що втратили людську душу, – мабуть, найстрашніший результат лицемірства, розбещеності, що панують у цьому середовищі, прикриті чемною фразою і респектабельною, про людське око, поведінкою. З такою викривальною силою, як зобразив О. Островський російське купецтво через докладний показ середовища, в якому воно діє й живе, його повсякденний побут і поведінку, М. Старицький показав українських поміщиків і їхнє найближче оточення. У цій темі він також є духовним спадкоємцем Т. Шевченка.

Реалістично відтворив драматург і наростання селянського протесту проти панської сваволі, – адже реформа 1861р. по суті нічого не змінила у становищі народу. Як і раніше, селянство у рабській залежності від великих землевласників. Чого вартий вигук пані Ляшенкової на адресу Катрі, яка “посягнула” на її сина: “Раскатать eл!”?

Лише у далекому майбутньому сподівається інтелігент – народник Павло Чубань соціальної справедливості: “… Не ми, а діти чи внуки землю по правді поділять…”.

Драма “Не судилось” є вершиною реалізму М. Старицького. Автор “Очерков историй украинской литературы XIX в.” М. Петров вважав, що п’єса є етапною у творчості письменника, як і в українській літературі загалом. “Прегарною” вважав п’єсу й І. Франко.

Яскраво, виразно індивідуалізовано змальовано постаті селян у драмах “Ой не ходи, Грицю…” (1887), “У темряві” (1892). Зокрема, в першій, на відміну від інших літературних трактовок відомого народнопісенного сюжету, посилено соціальну мотивацію конфлікту: щастю Марусі й Гриця перешкоджає не зрадливість натури хлопця, а підступи сільського глитая Хоми, що закохався в Марусю і обплутує інтригами молоду пару, вдаючись до підкупів, а згодом призводить дівчину до злочину й загибелі.

Драматургом переконливо показано, як підстаркуватий жених з властивим для багатія почуттям “вседозволеності” хоче відбити у молодого парубка дівчину. “І невже я її не дістану?… Невже розум і гроші не можуть поборотись з красою?! Ні, поборемось ще!” – у запалі вигукує він. Ці слова, ці думки нагадують нам Михайла Михайловича (“Бурлака” І. Карпенка-Карого), Микиту Гальчука (“Доки сонце зійде, роса очі виїсть” М. Кропивницького) та інших подібних типів. Заможність, багатство як дозвіл нехтувати християнську мораль у сільських “чумазих” українська класична література показала широко і переконливо, і належне місце в цьому викритті займає й драматургія М. Старицького. Дещо знижує вартість п’єси слабко індивідуалізований, малооригінальний образ Марусі, мелодраматичний характер кінцівки твору. І вже зовсім утрачено мотив творчого начала в житті людини (народної поетеси).

В обох п’єсах сильний етнографічно-фольклорний елемент, що надає дії мальовничості, увиразнює драматизм конфлікту, робить яскравішим його сценічне втілення.

Помітну сторінку творчості М. Старицького й української драматургії в цілому становлять його п’єси на історичні теми: “Богдан Хмельницький” (1897, перша редакція – 1887 p.), “Маруся Богуславка” (1897), “Юрко Довбиш” (1898),”Оборона Буші”, “Остання ніч” (1899) й ціла низка творів, які за життя автора з цензурних міркувань не були опубліковані, а на сцені йшли під іншими назвами – “Осада Дубна”, “Гаркуша” та ін.

Зацікавленість історичним минулим, людськими долями в складний героїчний час надихнула драматурга написати ряд п’єс у виразно романтичному стилі. Тут долі героїв злиті з великими історичними реаліями: з долею вітчизни, народу.

Так, у драмі “Богдан Хмельницький” широко відображено боротьбу українського народу проти польської шляхти, в якій брали участь селяни, ремісники, козаки, голота; всю складність цієї боротьби, зіткнення в ній різноманітних інтересів (навіть в одному таборі). Переконливо, хоча дещо надміру романтизовано, зображено гетьмана Богдана Хмельницького. У М. Старицького це справжній народний герой, мудрий полководець і політик. Усвідомлюючи становище батьківщини, він разом зі своїми однодумцями знаходить вихід, який у тій винятково складній історичній обстановці здається їм єдино прийнятним – возз’єднання з Росією. Сумніви й вагання гетьмана, як і його надію на те, що єдиновірні брати зрозуміють цей крок, не зрадять, не зламають слова, не порушать угод, звучать у прикінцевому монолозі Богдана:

Настане час, і брат обніме брата,

Без каменя у пазусі, без лжі,

Без утиску душі його святині,

А з любою сльозою на очах

Вчуватиме і нашу пісню – тугу,

Широкую, безкраю, як степи,

І нашу мову голосну, правдиву,

Та, взявшися за руки, піде раз

Широкою дорогою до слави!

Історично правдиво і художньо переконливо показуючи роль і значення визвольної війни українського народу, митець створив високопатріотичні, яскраві драматичні полотна, що не втратили свого значення і сьогодні. Героїчні й трагічні події цього періоду становлять і основу драми “Оборона Буші” (1898).

Події “Марусі Богуславки”, написаної за мотивами народної думи, відбуваються у XVII ст., коли татаро-турецькі людолови нападали на українські землі. Тут розкривається мужність козаків, які терплять муки в неволі, але не зраджують Вітчизни.

Маруся Богуславка стає жертвою винятково складних життєвих обставин, на тлі яких яскраво виступають її висока духовність і патріотизм. Трагічна неможливість поєднати любов до “краю коханого”, рідного люду з любов’ю до дітей і чоловіка – хана Гірея – змушують її накласти на себе руки. Розуміють цю трагічну безвихідь і мати Марусі, і її колишній наречений козак Сохрон. У своїй клятві над мертвою Марусею він поєднує те, що не змогла поєднати у своїм житті нещасна жінка:

… О мій підбитий квіте!

Клянусь ховать твій заповіт повік,

Твоїх дітей любить, як найрідніших,

Украйні й їм – віддати все життя!!!

Романтична піднесеність характеризує і драматичну поему “Остання ніч” (1899). В основу сюжету твору покладено історичний факт: страту 1702 року в Луцьку польською королівською владою шляхтича Степана Братковського. Сам автор у примітці зазначає: “В ті часи шляхта уже була вкоренилася і дбала про зневолення селян, а Братковський, навпаки, пішов проти шляхти за голоту; він знався і з гуртком правобережних лицарів – Палієм, Самусем, Іскрою, – які тяглися до Лівобережної України і хотіли одбитись од Польщі і злучитися з Лівобережною Україною. Братковський хотів підняти на Волині селян; його піймали з маніфестаціями і покарали на горло… Жону і єдиного сина не допустили навіть на побачення”.

У ніч перед стратою особливо виразно розкривається сила духу і краса внутрішнього світу героя. Вірність і відданість високим народним ідеалам випробовується найвищою мірою – життям. Незважаючи на всі муки і випробування, герой поеми не припускається навіть і думки про відступ чи зраду своїх побратимів, свого діла. Братковський іде з життя не лише не зломлений, а ще й здатний підтримати віру в інших у перемогу справи, за яку боровся. Його смерть – апофеоз вічного духу, незламності, духовної свободи. Стверджується думка, що життя, віддане за свій народ, хоч би як рано воно обірвалося, – прожите вповні:

Не нарікай, що ламлеться життя, Що мало втіх зажив на цьому світі,- Ти вип’єш ківш завчасний забуття, Не сплямивши ясного щастя й миті…

Такі життя і смерть уводять людину в безсмертя.

Трагічна колізія поеми не перешкоджає авторові знайти теплі, емоційні барви, щиру людську тональність для змалювання любові подружжя Братковських – Тасі й Степана. Цим знімається надмірна пафосність образу, герой стає ближчий і зрозуміліший читачеві.

Отже, в історичних драмах М. Старицького (всі вони віршовані) варто підкреслити два моменти: сильний ліричний струмінь, зумовлений романтичним спрямуванням творів, що надає їм особливої поетичної чарівності, полегшує сприйняття суворих подій давнини, наближує до нас далеку минувшину, і особливо зосередження уваги на розкритті внутрішнього, духовного світу героїв, які утверджують себе в боротьбі за свою й суспільну свободу. Звідси багато високих почуттів, що виливаються в палких монологах персонажів, пафосні кінцівки. Герої цих творів – що дуже характерно – завжди мають право вибору своєї долі (Богдан Хмельницький, Маруся Богуславка з однойменних творів, Мар’яна Завісна з драми “Оборона Буші”), і вибір їх глибоко усвідомлений.

Характери героїв в історичних драмах М. Старицького цілісні, довершені, чітко визначені в основній своїй суті, але не однозначні.

Це багатогранні людські особистості. Визначальною рисою “їх с полум’яний патріотизм, відданість до останнього подиху рідному народові, Батьківщині. Вони можуть гірко помилятися, на певний час скорятися своїм пристрастям, особистим почуттям, але ніколи не йдуть на компроміс із совістю, не виборюють долі негідним шляхом. Обираючи шлях випробувань і боротьби, безтрепетно йдучи на смерть в ім’я Вітчизни, народу, високих гуманістичних переконань, вони утверджують велич людського духу.

Окрему сторінку драматургії М. Старицького становлять твори з життя інтелігенції – “Розбите серце” (1891), “Талан” (1893), “Крест жизни” (1901).

У психологічній драмі “Розбите серце” показано відносини між різними станами, суспільними прошарками у сучасному письменникові великому місті (дія відбувається у Львові). Конфлікт драми побудовано довкола морально-етичних проблем, але глибша основа його – соціальна. Саме соціальна нерівність (станова і майнова) не дають можливості поєднати долі закоханим – паничеві Костю Яворовському, студентові університету, і чарівній, розумній та сердечній Теклі Недольській – дочці бідного сторожа. Найбільша вартість п’єси – у багатій, різноманітній палітрі докладно змальованого міського життя. Кожен виведений тут образ – навіть епізодичний, – як, наприклад, праля-білешниця, пан Голембицький, сирітка Фроська, – виразно індивідуалізовані людські характери. П’єса має природну інтригу, сценічна, як, зрештою, всі драматичні твори письменника.

Наступним кроком у показі життя інтелігенції була драма “Талан”, в якій замальовувалось таке близьке письменникові акторське середовище, боротьба передових митців за справді народний театр, за високоідейне й високохудожнє мистецтво. П’єса присвячена видатній українській актрисі М. Заньковецькій, яка й стала прототипом головної героїні – Марії Лучицької. Твір приваблює глибоким психологізмом. Творчою удачею письменника можна по праву вважати яскравий, повнокровний образ головної героїні. Марія Лучицька – не тільки видатний талант, а й глибоко емоційна, вразлива натура з цілісним багатим характером. Її вбиває не так відверте зло – інтриги актриси Квятковської, що діє спільно з нікчемою антрепренером Котенком, як приховане: глузливе, зневажливе ставлення до актриси панського “респектабельного” середовища. Щиро покохавши панича з багатої родини у відповідь на його таке ж щире і палке кохання, ставши його нешлюбною дружиною (в тому, що героїня не схотіла брати шлюб з поміщиком Квіткою, виявилась виняткова делікатність натури, сила її саможертовного кохання, яка не хоче ніяких “застав” – становища в суспільстві, матеріальних благ тощо), Лучицька дуже скоро переконалась, що у так званому “вищому колі” її завжди зневажатимуть.

Зацькована поміщицьким середовищем, ображена недовірою чоловіка, Лучицька покидає маєток. Звертаючись до єдиної відданої їй людини, вона говорить: “Пішки піду! Туча, няню, не така жорстока, як люде: буря порве все, та хоч серце не займе. Грім одразу уб’є, та катувати не буде… А тут катують і не докатовують. Ходім!”.

Повернення на сцену приносить актрисі ще більший успіх, гучнішу славу, ніж раніше. Та сили, здоров’я її підірвані. Повсякчас тамуючи душевну муку, грає вона з винятковою емоційною силою, піднімається до вершин майстерності, але це, по суті, агонія, перебу-вання на грані між життям і смертю. Підточують її сили і невгасима, але зневажена любов, і дрібні залаштункові інтриги, заздрість нездар, яких величезний хист актриси змусив відійти в тінь, на другорядні ролі. Влаштований ними огидний скандал доводить Лучицьку до непритомності, хвороби, повного занепаду сил. Остання сцена – апофеоз актриси. Її оточують щире співчуття і любов друзів, каяття заздрісних, повертається навіть кохання, але надто пізно. Молоде життя, великий талант гинуть.

Вистава п’єси вимагала величезного напруження сил від виконавиці головної ролі. З успіхом виконувала її М. Заньковецька, хоч їй давалося це нелегко, – на неї впливали ще й чинники особистого порядку. Ось чому, як зазначав її біограф, “роль Лучицької була чи не найважчою в репертуарі актриси. Марія Костянтинівна уникала її. На запитання, чого вона не любить цієї ролі, Заньковецька відповідала: “Я не можу, я не хочу грати саму себе”. Для неї найважче було грати п’ятий акт, де доводиться брати участь у власному апофеозі. Коли це від неї залежало, Марія Костянтинівна не включала “Талан” у свій репертуар і нарешті назавжди відмовилась від ролі”.

Атмосфера суспільно-політичного життя країни особливо виразно відбилася в драмі М. Старицького “Крест жизни”, написаній російською мовою. Опрацьовуючи нову тему, автор шукає і нових драматичних форм та композиційних прийомів. Так, зберігаючи побутову інтригу, він дедалі глибше проникає у сферу соціального і психологічного життя, віднаходячи і розкриваючи справжні мотиви людських дій і вчинків, джерела життєвих конфліктів.

У драмі виведено протилежні табори інтелігенції – демократичний і ліберальний, консервативний. Представник першого Володимир Наумов – амністований політичний засланець, “господин революционер и соціаліст”, як називають його супротивники. Повернувшись додому смертельно хворим, він не втратив волі до боротьби за права людини, не став подібним до колишнього товариша, а нині антипода Станіслава Сумкевича, який запопадливо прислужується мільйонеру баронові Гольштейну, запродуючи свої знання (він юрист, як і Наумов). Сумкевич, як із прихованою іронією зазначає автор, “держит себя с достоинством и во всем корректен”. Але за цим криється зовсім інше: він зманює за кордон молоденьку сестру

Наумова Любочку – наївне, чарівне дівча, обплутує байками її простосерду матір, стару Наумову, підказує вдалі махінації Гольштейну, за що барон і його коханка, в свою чергу, сприяють планам Сумкевича. Всі хитросплетіння руйнує поява Володимира Наумова. Барон, намагаючись його підкупити, пропонує за добру платню “з’ясувати” заплутану справу з орендою селянських земель – і, безперечно, витлумачити її собі на користь. Однак Володимир не виправдовує виявленої “довіри”, відмовляється від високого гонорару. Закінчується драма моральною перемогою Наумова – його правоту визнано, на його бік стають і Славинська, і Сумкевич, який під впливом колишнього побратима “розкаявся”.

ПРОЗА

Надзвичайно цікавим і важливим розділом творчості М. Старицького є його проза. І. Франко називає ім’я письменника в числі талановитих прозаїків Наддніпрянщини 60-90-х років XIX ст.

Широкий пласт прози письменника становлять соціально-психологічні повісті “Розсудили” й “Безбатченко” (початок XX ст.), оповідання й нариси кінця XIX – початку XX ст. В цих творах у суворо реалістичній манері змальовано життя українського селянства, його безправ’я, відсталість, темноту; процеси обезземелювання і поглиблення суспільної диференціації на селі; непримиренну війну між біднотою і куркульськими верствами; сваволю, шахрайство і здирство старшини, земських діячів та поліції і породжені всім цим побутові, сімейні, особисті драми.

Реалістичні твори М. Старицького за своїм характером, стильовою манерою є ніби своєрідною ланкою між епічною творчістю І. Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, Б. Грінченка з її докладним змалюванням історичного і побутового тла подій, економічних стосунків, наскрізною соціальною детермінованістю характерів, і новітньою психологічною прозою М. Коцюбинського, О. Кобилянської, В. Стефаника та інших митців, що творили на зламі століть в іншій стильовій манері.

Одним з кращих творів М. Старицького є повість “Розсудили” (“Непокорный”, 1892 р.), у якій сільські негаразди розкриваються глибоко і всебічно. Глитаї вершать усі справи на селі, постійно обдурюють сірому, наживаючись на їхній залежності і дармовій праці. Головну роль у цьому відіграють писар, шинкар, старшина, куркулька Коломийчиха. Протестувати осмілюється лише Степан Петраш – зять Коломийчихи. Йому співчуває сільська біднота, наймити Левонтій і Наталка, але, по суті, він один протистоїть жорстоким верховодам на селі. Докладно змальовано у повісті історію привласнення купкою шахраїв громадського хліба в голодний посушливий рік. Усілякими способами – підкупами, залякуванням, оббріхуванням, лихварством – приборкують вони непокірних. Проти цієї жорстокої зграї, позбавленої будь-яких моральних засад, боротися важко. Глитаї ви-користовують селянську темноту і забобонність, щоб домогтися свого. Суперечності чимраз ускладнюються й поглиблюються.

Вражають суворим реалізмом, глибоким знанням системи суспільних утисків сцени у шинкаря, де зароджується підступний злочинний задум пограбувати дощенту селян, у сільській управі (діалог між писарем і старшиною), на подвір’ї Коломийчихи, жахлива картина самосуду над Степаном та ін. Ось ініціатор великого “гешефту” – шинкар – роз’яснює писареві всі вигоди заміни громадського зерна, що зберігається в гамазеї, прілим із пашенних ям Коломийчихи. Готують вони цим і дармову робочу силу. “Буде голод, – цинічно просторікує писар, – то, очевидно, селяни не сплачуватимуть податки, а відбирати в них нічого буде, то, очевидячки, вони муситимуть свою недоїмку відпрацювати; а тому, що начальство відповідає, то йому і треба буде підшукати їм роботу…”. Писар вдається до старшини, щоб прикрити злочин “законом”, причому найбільш прибуткові моменти “гешефту” приховує від обмеженого, тупуватого партнера на свою користь; хижак обдирає хижака, видирає у нього здобич, – і на цьому теж позначаються закони вовчого світу наживи.

Одіозна постать у повісті – стара Коломийчиха. Жадібність, зажерливість поступово витравили в ній усе людське, перетворили її на хижачку, здатну на злочин. Видавши з розрахунку свою красуню дочку Домаху за позашлюбного поміщицького сина Степана Петраша, вона несамовито лютиться, коли пан, несподівано померши, не лишив Степанові спадку. Коломийчиха всіляко тероризує, а далі труїть ненависного зятя – бідняка, хоч її дочка – одиначка щиро покохала справедливого і добросердого Степана. Охоче, з радістю бере Коломийчиха участь у підступній афері, спрямованій на одурення й пограбування селян, – краде ключ від гамазею у Степана, коли той лежить хворий після отруєння.

Брутальність жорстокої і тупої натури Коломийчихи, що добре розуміє свою безкарність, розкривається в жахливій сцені катування беззахисної сироти наймички Наталки. “Коломийчиха сп’яніла від люті, наче хижий звір, що покуштував свіжої крові, – виривала з голови цілі пасма волосся і почала бити беззахисну дитину по лицях, а коли ж Наталка скривавіла й упала на землю і в нестямі від пекучого болю почала цілувати її ноги, то Коломийчиха ще вдарила її що є сили черевиком в обличчя, Наталка скрикнула не своїм голосом й почала качатися по траві”. Образ Коломийчихи близький до образів Кабанихи (“Гроза” О. Островського), Шкандибихи (“Лимерівна” Панаса Мирного). Жадібність, прагнення визиску перетворює її на здичавілу істоту, позбавлену не лише жіночих, материнських, а й звичайних людських рис.

Цікава і досить суперечлива у повісті постать Степана Петраша. Він виростав на панському дворищі, товаришував з дівчиною – одноліткою Маринкою, не відаючи, що вона його сестра. Згодом дитяча дружба переросла в кохання. Під впливом ніжної і лагідної подруги й доброї панночки, що вчить обох дітей грамоти, Степанова душа напов-нюється світлом тепла і справедливості, прагненням чистих людських взаємин. Сприйнявши ідеї народництва, він говорить про просвіту як панацею від усіх бід, в міру сил допомагає селянам у голодний рік. Але наївність, нереальність мрій і сподівань молодої людини дають відчути, що сам письменник не вірив у їх дійовість. Це найвиразніше засвідчують думки героя: “Ось він іде до мирового клопотатися за цю юрбу, але чи скаже ж йому хоч хто спасибі, якщо вдасться йому захистити люд від кігтів їх же шулік? А може, ці сліпці духом вважатимуть його собі за ворога, а шулік за доброчинців?”.

І в особистому і в громадському житті Степана Петраша дедалі тугіше затягується вузол суперечностей, наростають конфлікти. Хисткість характеру і непослідовність прагнень Степана виявляються і в його ставленні до дружини та Маринки, і до селян (співчуття до них і водночас зневага). Останній акт трагедії Степана – спалення ним ненависної садиби Коломийчихи, де у вогні гинуть не лише потвора-мати, а й ні в чому не винна дочка, – вибух його стихійної ненависті, помста за всі кривди і наругу. Змальовуючи в образі Петраша безкомпромісно чесного, чулого до людської біди оборонця покривджених, письменник не приховує його слабкості, нездатності протистояти злютованій своїми злочинами зграї грабіжників – багатіїв, власть імущим.

Селянська маса зображена у Старицького темною, затурканою, вкрай забитою голодом, усіляким здирством, сваволею сільського начальства. Безпросвітність, дикість, егоїзм роз’єднують селян Левихівки. І все ж автор показує, що свідомість народу не зовсім заснула, кожну хвилину вона ладна прокинутися і повернутися проти справжніх кривдників. Так, під час самосуду над Степаном селяни, хоч і грунтовно підготовлені брехнею старшини й писаря та горілчаним частуванням Коломийчихи, пробуджуються від палких і справедливих слів діда:

“Невже ми власними руками будемо віддавати на знущання своїх захисників і самі будемо плутатись у тенетах гнобителів наших?.. Може, й голод ти, Господи, посилаєш на нас тому, що нема поміж нас ні братерства, ні правди, що кривда панує у нас…”

І юрбу було завойовано. Після хвилинної мертвої тиші залунали майже одностайні вигуки: “Спасибі за правду! Не дамо Степана!”.

Творчим досягненням Старицького в його соціально-побутовій повісті є жіночі образи. Особливо виділяється образ сильної, палкої характером Степанової дружини, чарує пластичністю зовнішнього малюнку, а також життєвою правдивістю кожного вчинку героїні. Прагнення щастя, страждання через неподілену любов до чоловіка, ревнощі, спалахи люті і безмежна самовідданість психологічно вмотивовані і творять в цілому неординарну постать. Сміливим сонячним променем – і для Степана, і для читача – постає в повісті ніжна, лагідна Маринка. Навіть Наталка наділена почуттям справедливості і здатністю до саможертовності, – адже це вона, повсякчас катована наймичка, розповідає про страшну небезпеку, яка загрожує підступно ув’язненому і хворому Степанові.

Правдиве відображення в повісті селянських “гараздів” близьке своїм суворим реалізмом до творів І. Франка, О. Кобилянської, В. Стефаника, А. Тесленка.

Майстерними зарисовками побуту, життя різних верств і прошарків, що в цілому дають досить виразну картину суспільних відносин українського села, відзначається і незакінчена повість “Безбатченко” (перша назва “Байстря”, 1902). Найвиразнішими тут постають образи Антона Хруща і його дружини Докії. Особливо приваблює образ ко-лишньої наймички, матері – покритки Докії, наділеної величезною силою духу, невгасимою ніжністю і душевністю. Працьовитістю, вірністю і відданістю сім’ї виборює Докія своє гірке щастя – і не так своє, як щастя своїх дітей. Добром, приязню, увагою відповідає вона на жорстокі кпини і пересуди, на зневагу й брутальність оточення. Її безмежна жіноча лагідність, повсякчасне бажання допомогти скривдженим – це найглибший, найсокровенніший вияв її душі, зболілої, спраглої людського тепла, здатної розуміти високі, щирі людські поривання. Симпатію викликає й Антон – запальний, неврівноважений, але також справедливий і щирий. Нелегко дається йому подружнє життя з Докією – мучать підозри, плітки, не перетлілі ревнощі.

Розгорнутий план повісті свідчить, що письменник мав намір показати далі Антона не оборонцем громади, а “пропащою силою”. Причиною трагедії Антона і Докії стало панське дворище. Тут М. Старицький, як і Панас Мирний у романі “Хіба ревуть воли, як ясла повні?”, повістях “Голодна воля”, “Лихо давнє і сьогочасне”, І. Нечуй-Левицький у повісті “Бурлачка”, продовжує й розвиває в нових історичних умовах традиції української літератури.

Кращими зразками української класики є більшість оповідань М. Старицького. Як правило, сюжети їх побудовано на дійсних фактах, що посилює їх емоційний вплив на читача. Написані переважно російською мовою, вони друкувалися в російських газетах; деякі письменник переклав українською для зарубіжних українських видань, переважно львівських.

Чиновницьку сваволю щодо селян, яка межує із садизмом, описано у сповненому гіркої іронії оповіданні “Остроумие урядника”. У корчмі несподівано помер невідомий селянин, і виявилося це тоді, коли відвідувачі вже розійшлися. Можливі наслідки цієї події спов-нюють жахом корчмаря: “Одна только мысль неотвязно вертелась в его мозгу, что это ужасное несчастье, разорение: старшина, становой, лекарь, урядник… главное, урядник!”. Виявляється, страхи недаремні: урядник вигадує такі випробування всьому селу, що, не знаючи, як і чим відкупитися, селяни віддають останнє. Сваволя цього знахабнілого п’яниці дійшла до того, що за його наказом напіврозкладений труп возять від хати до хати і, під загрозою тримати три дні в кожній з них (до поховання “за християнським звичаєм”), вимагають відкупного.

Поезжане делали визиты до самых сумерек со странным гостем. Даней набралось достаточно… Поработавши день, наш остроумный урядник стал табором посреди улицы на ночь и послал сотрудников по горилку. Устроилась пирушка. Поздно уже совершенно пьяный заснул он, мечтая о завтрашнем дне, сколько соберет он с другой половины села…

В епіграфі до оповідання наводиться газетна замітка про цю подію – дійсний факт.

Жорстока тупість сільських властей, віковічний страх мужика перед усяким освіченим панством призводять до загибелі єдиного сина в селянській родині (“Дохторит”), На відчайдушні благання батька викликати до хворої дитини лікаря п’яні староста і дяк відповідають, що “земский врач может приехать только для пидемии”. Побачивши дитину на лаві у чистій сорочці зі складеними на грудях ручками, староста мимрить:

“- А, уже!.. Ну, вот порадок… Теперь видно, что пидемия, стало быть, можно и беспокоить начальство…”.

Страшна дійсність увиразнюється змалюванням подій у сухій протокольній манері, де діалоги замінюють мову автора, а лаконічний опис зосереджений на суттєвому, головному.

Трагічна історія дівчинки – напівсироти розкривається в оповіданні “Лихо”, яке своїм суворим реалізмом, яскравим показом селянських злиднів, як і образом маленької героїні Прісі, стоїть на одному рівні з кращими творами вітчизняної малої прози. На очах у ніжної й вразливої, а до того ще й хворої дитини відбувається дика сцена: забобонна, фанатична юрба живцем закопує у землю єдину годувальницю сім’ї – корову, визнавши її за скажену (мати не мала чим заплатити знахареві). Дівчинка кидається вслід за коровою і гине.

Талановито передано жах наймички (“Орися”) перед господинею – панночкою, яка вдає із себе освічену, “передову” і водночас залякує дівчинку в’язницею, безпідставно звинувачуючи її у крадіжці, і доводить її до самогубства. У згадках Орисі про доброго тата, якого теж колись забрали до в’язниці за несплату податків, де він і помер, її “злочин” – дала дві котлети з панського столу голодуючій матері, яка зайшла її навідати, – передають безмірне людське горе, а водночас нерозтрачену духовну красу трудящої людини. Розкриваючи світ ніжних, чулих дитячих сердець, їхніх уявлень і переживань, не по-дитячому раннє відчуття справедливості, добра і зла, М. Старицький високо-художньо оспівує гуманні людські відносини.

Високі поняття честі і гідності, оберігання незаплямованого сумління – навіть ціною життєвого добробуту – притаманне і робітникові Степану Петренку з оповідання “Будочник (Рассказ из железнодорожной жизни)”. Оповідач починає історію про Степана такими словами: “Я сам долго служил следователем по железнодорожным делам и к простому народу присмотрелся: верить-то можно и слову его, и преданности, а разгадать иной раз его трудновато; меришь его по своей мерке, признаться, таки гниловатой, а она-то к его здоровой натуре и не подходит…”.

У ряді оповідань виведено не лише жертви суспільної несправедливості, а й протестантів, бунтарів. Яскравий, колоритний образ “последнего защитника несчастной сиромы” зустрічаємо в оповіданні “Пан капитан”. В іронічно-саркастичному оповіданні “Верба” парубки на чолі з мужнім і запальним Лукою, що відстоює свою честь, а також честь і щастя своєї нареченої, дошкульно провчили розбещеного пана.

З’являються у М. Старицького і образи “нових людей” – свідомих, ідейних борців за справедливий суспільний лад. Такі герої виступають у нього переважно як передчасно зломлена сила (дворянська дочка Анета-Галя з оповідання “Зарница”). Героїня порвала зі своїм середовищем, пішла на медичні курси і цілком присвятила себе праці для народу, хоча й зазнала тяжких розчарувань, особистих душевних травм.

Тему життя трудової інтелігенції (зокрема акторів), якій М. Старицький присвятив низку поетичних і драматичних творів, він продовжував розробляти в оповіданнях “Горькая правда” (1901), “Неудачница” (1901), “Копилка” (1903), показуючи її принижене і злиденне становище, її повну залежність від власть імущих. Цікаве відгомоном ідейних шукань інтелігенції є й гостросюжетне психологічне оповідання “Над пропастью”.

Іронічно змальовує письменник іншу, дрібнобуржуазну інтелігенцію в оповіданні “Благодетель” (1892). Фальшива гра земським лікарем ролі благодійника бідних уривається, коли жертва його розбещеності юна красуня Наталя накладає на себе руки. Цинічно звучать слова цього “народолюбця”: “Нет! Бежать отсюда, и моментально! Тут очумеешь от этой глуши, без света и воздуха!”.

ІСТОРИЧНА ПРОЗА

М. Старицький – прозаїк увійшов у літературу насамперед як автор історичних романів і повістей, в яких натхненно оспівано героїчну боротьбу українського народу за волю й незалежність в минулі часи (XVII-XVIII ст.). Усі вони, крім повісті “Облога Буші”, написані російською мовою. Цей момент може бути пояснений не лише вимогами цензури, а й певним патріотичним настановленням автора: прагненням донести героїчну історію свого народу до широкої аудиторії всеросійського читача.

Найзначнішим твором за широтою охоплення історичних подій, як і за художнім рівнем, є трилогія “Богдан Хмельницький” (“Перед бурею. Історичний роман з часів Хмельниччини”, 1894; “Буря”, 1896; “Біля пристані”, 1897), в якій розгорнуто перед читачем одну з найгероїчніших сторінок української історії – визвольну війну україн-ського народу проти польської шляхти 1648-1654 рр. Цій визначній темі, як і образові Богдана Хмельницького, передувала вже досить значна літературна традиція. Вперше звернулись до неї автори козацьких літописів – псевдо – Кониський (“Історія Русів”), Самовидець, Г. Грабянка, С. Величко (XVIII ст. ). Вслід за ними до сповненої героїчного пафосу й драматизму теми звернувся Ф. М. Глінка у повісті “Зиновій Богдан Хмельницький, або Звільнена Малоросія” (1816, друге видання 1819 р.) та поезіях “Переговори в Білій Церкві. Риса з життя Богдана Хмельницького” (1828), “Достопам’ятне сватання” (1827).

Схвилювала ця тема й поета – декабриста К. Ф. Рилєєва: в стилізованій під народну думі “Богдан Хмельницький” (1821) він прославляє боротьбу народу за волю, підносить героїчну постать народного вождя. Розробляли її й М. Маркевич, І. Голота, Є. Гребінка, О. Кузьмич.

Мала ця тема й романну традицію. Однією з найбільш ранніх спроб здійснити художню розробку сюжету про визвольну війну на Україні в першій половині XVII ст. і її керівника Богдана Хмельницького був незакінчений роман П. П. Білецького-Носенка “Зиновій Богдан Хмельницький” (1829). Другим значним твором, ближчим у часі до трилогії М. Старицького, був роман відомого польського епіка Генрі – ка Сенкевича “Вогнем і мечем”, що публікувався у варшавській газеті “Слово” (1883-1884) і вийшов окремим виданням у 1884 році. Хмельниччина зображена в ньому з точки зору польської історіографії – з жахом і відчаєм, як “Божий суд”, як страшна, неосяжна розумом кара. І на тлі апокаліптичних картин, які нібито віщували “близький Страшний суд”, піднімалася виразно романтизована, овіяна містичним жахом “тисяч і тисяч, що гинули без скарг і поминання”, постать полководця і гетьмана. “А з усіх цих крахів, смертей, стогонів, димів і пожеж виростала все вище і вище одна людина, ставала грізніше і грізніше, майже затуливши увесь світ білий й кидаючи тінь від моря до моря. Це був Богдан Хмельницький”.

Трилогія М. Старицького синтезувала на новому історичному етапі і риси роману П. Білецького-Носенка (широкий історичний і побутовий фон, численні, старанно виписані реалії доби), і героїко – романтичного, сповненого трагічного пафосу твору Г. Сенкевича.

Події, відтворені у трилогії, охоплюють період з 1638 по 1654 р. і хронологічно поділяються так: “Перед бурею” охоплює період 1638- 1646; “Буря” – 1646-1653; “Біля пристані” – 1653-1654. Своєрідними кульмінаційними чи емоційними вершинами першого роману є так звана ординація в урочищі Маслів Став і бій з турецькою галерою біля берегів Криму; перша забарвлена у похмурі, трагічні тони (ординація стала засобом пригнічення українського козацтва польською шляхтою); друга має героїчне мажорне звучання, в ній підкреслено військову силу, міць козацтва.

У другій і третій книгах роману М. Старицький показав себе як видатний письменник – баталіст. Яскраві, вражаючі описи битв під Жовтими Водами і Корсунем, Збаражем і Жванцем, Зборовом, Берестечком і Пилявою представляють загальну монументальну картину і підкреслюють характерні деталі, відзначаються історичною точністю і героїко – романтичною піднесеністю. Можна сказати, що тут вдало поєднано реалістичне й романтичне начало.

Мудрим полководцем, відважним воїном показаний у романі Хмельницький. Вершиною його мистецтва як полководця стала битва на Батожському полі, де 22-23 травня 1652 року була оточена і знищена 20-тисячна армія гетьмана Калиновського.

В оцінці акту Переяславської ради М. Старицький не розходиться з істориком М. Костомаровим. Він не приховує, зокрема, напружених роздумів і сумнівів гетьмана. Ось Хмельницький переглядає в останній раз пункти угоди. “Урочиста хвилина, що наближалась, гнітила його своєю величчю і якось жахала; розумом він прозрівав її світове значення, але серце його чогось боліло… “Так, близький час, – думав він, – і вдарить останній дзвін, і доля України – звершиться… Що обіцяє їй майбутнє? Чи бажаний спокій і пристань тиху від бур і негоди, чи нове горе?.. Боже, всюдисущий, всевідаючий, – схилився він навколішки, – просвіти розум мій, вкажи мені десницею твоєю шлях праведний і врятуй від бід народ твій!”.

Від початку й до кінця трилогії образи Богдана Хмельницького, а також представників козацької старшини Богуна, Кривоноса, Нечая, Чарноти, Морозенка і Кречовського, Івана Золотаренка, інших автор змальовує не тільки історично, а й психологічно достовірно. Все це видатні яскраві індивідуальності, люди зі складними, нерідко трагічними долями, яких єднає високий патріотичний обов’язок перед своїм народом, Батьківщиною. Вони відважні воїни, незрадливі друзі гетьмана і справи, яку він очолює. І люди зі своїми душевними радощами та болями.

Концентруючи увагу на гетьманові та його ближчому оточенні, М. Старицький ніколи не забуває рядового козака – його високий патріотизм, мужність, розум, витримку.

Менш докладно змальовано в романі образи діячів пропольської орієнтації Барабаша і Пешти, воєводи київського Адама Киселя, Тетері, Гурського, Виговського та ін. Під час визвольної війни українського народу вони – на боці його ворогів; оберігаючи інтереси польських магнатів і свої власні, підступно борються вони проти звільнення селян від феодальної залежності. Виділяється серед цієї верстви тонкими єзуїтськими прийомами і жорстокістю генеральний писар Іван Виговський.

При створенні образу лукавої красуні Марильки-Слени автор дещо згущує романтичні барви: починаючи від фантастичної історії знайомства Хмельницького з юною чарівницею і до її загибелі від руки Богданового сина Тимоша вона невпинно і дивовижно змінюється. Ми бачимо її віддано – ніжною і підступно-жорстокою, вірною і зрадливою, слабкою і сильною… Упокорений гетьман так і не може розгадати до кінця цю хистку мінливу душу, на формування якої діяли, внаслідок дивовижної долі дівчини, найрізноманітніші, часто протилежні чинники. Неоднозначним є ставлення до героїні і самого автора: він і милується нею, і співчуває їй, і обурюється. Наприкінці твору Марилька дедалі більше заявляє про себе як властолюбна “гетьманша”, прихильниця шляхетсько-магнатських кіл, з яких вона вийшла, дедалі сильніше проймається великопанською мораллю й етикою. З великим художнім тактом розповідає автор про пристрасть Богдана до підступної красуні, показує це як людську трагедію, що здатна викликати співчуття і жаль.

Широко зображено М. Старицьким народні маси України: селянство і козацтво, ремісників, духовенство, дрібну шляхту. Письменник змальовує їхнє життя і побут, звичаї і вірування, міжстанові стосунки, – в цьому плані роман є справжньою енциклопедією того часу, їм протиставляється розгульне життя польської шляхти, від якої українське поспільство терпить нелюдські знущання і гніт. Напружені стосунки великопанської Польщі і з українським козацтвом.

З Богданом знайомиться читач з перших сторінок. На відміну від Г. Сенкевича Старицький показує в його особі не шляхтича, що пишається своїм гербом, не містичного Месію, а воїна – козака з усією його мораллю і фізичною силою, з життєвим ладом і світоглядом (що підтверджується всіма історичними свідченнями).

Змальовуючи родину Хмельницьких на хуторі Суботів, автор підкреслює, що її життя пов’язане з побутом селянства; сам Богдан прекрасний пасічник, господар і разом з дружиною та небогою Ганною Золотаренко допомагає довколишнім селянам; підтримує він і людей, які прибули з розорених Потоцьким та іншими магнатами країв, дає лісу на будівництво, обігріває й годує.

Жорстоким катом постає в романі Ярема (Ієремія) Вишневецький. Сцена розправи над родиною – жінкою і дітьми – Максима Кривоноса лишає в пам’яті пекучий біль і ненависть до всіх і всіляких гнобителів. Блискуче розкрито в романі й інші образи представників шляхти, властолюбної і марнославної, жорстокої до “бидла” – людей праці. І народ закономірно відповідає їй такою ж самою ненавистю та зневагою. У М. Старицького саме народ – творець історії, і в тому, що Богдан Хмельницький керується в своїй діяльності інтересами трудового люду України, – сила його, запорука перемог у численних битвах із краще організованим і озброєним ворогом.

Патріотом Вітчизни, мудрим і далекоглядним політиком, просвітителем показав письменник Київського митрополита Петра Могилу.

Саме він у романі надихає й спрямовує на боротьбу Хмельницького, закликає його підняти народні маси (“пастухов” и “пахарей”), обіцяє свою допомогу. Він застерігає Богдана від честолюбства і гордині (“Горе тебе, если в победе своей ты забудешь народ и веру…”). З ним у важкі хвилини прагне порадитися гетьман. Можливо (і таки напевне), М. Старицький тут дещо ідеалізував Могилу, перебільшив його роль як активного учасника визвольної війни, її ідеолога, проте перебільшення лежить в основі історико-романтичної прози як один з наріжних каменів її поетики.

Темі визвольної війни, а також гайдамацькому рухові під керівництвом Залізняка і Гонти присвячено й такі епічні полотна Старицького, як романи “Молодость Мазепы” (1898), “Руина” (1899), “Последние орлы” (“Гайдамаки”, 1901), повість “Облога Буші”. В романі “Разбойник Кармелюк” (1903) на широкому соціально-політичному тлі епохи письменник відобразив численні антикріпосницькі виступи на Поділлі в першій половині XIX ст. під проводом Устима Кармелюка.

У гостросюжетних повістях “Червоный дьявол” (1896) і “Первые коршуны” (1900) письменник звертається до такої малодослідженої теми, як життя Києва XVI-XVII ст. Широко змальовуючи староміський побут і станову боротьбу, виступи цехових ремісників і міщан проти засилля феодалів, поширення уніатства на Україні і, як протидію цій експансії, утворення церковних братств, покликаних відстоювати православ’я і ширше – національну самобутність, – Старицький досягає високої майстерності. Послуговуючись “вальтер-скоттівською” манерою у написанні історичних творів (початок їй на Україні поклав П. Куліш своїм романом “Чорна рада. Хроніка 1663 року”, 1857), М. Старицький подає пригодницьку фабулу з любовними перипетіями на широко виписаному історичному фоні. Твори із захопленням читаються, вводячи нас у складний і багатий світ середньовічного Києва.

У легендарно-романтичній повісті “Заклятий скарб. Подільська легенда” (1892) яскраво, знову ж таки за допомогою захоплюючої пригодницької фабули, зображено картини життя польської шляхти, політичні зміни у Речі Посполитій XVII ст., сцени жорстоких розправ магнатів з непокірними, грабежів і здирств, що чинилися над українським населенням.

Історичні романи й повісті М. Старицького позначені широтою охоплення й показу соціально-економічних умов життя, глибиною проникнення в суть історичних і політичних подій, психологізмом, динамічним, гострим сюжетом, точністю побутових, етнографічних реалій. У прозі М. Старицького на історичну тему органічно поєднуються романтичний і реалістичний струмені. Романтичну любовну інтригу, ідеалізовані почуття головної пари молодих героїв, як правило, змальовано на тлі розгорнутих реалістично точних, до найдрібніших деталей виписаних картин тогочасного життя широких суспільних верств: ремісництва, козацтва, урядовців, духовенства. Чимало взяв письменник і від фольклору – дум, пісень, балад, легенд. Усе це надає історичній прозі Старицького неповторного колориту, нев’янучої чарівності.

Багатогранна творчість Старицького має неминуще значення. Письменник сприяв подальшому розвитку української літературної мови і красного письменства в цілому. Твори його відзначаються широким діапазоном мовностильових пластів – від розмовно-побутового до романтично-піднесеного, від ніжно-інтимного до іронічно-саркастичного, засобами якого автор гнівно таврує суспільні й людські вади. Письменник “викував” багато слів – неологізмів. Відомі його словотвори – “мрія”, “нестяма”, “байдужість”, “страдниця”, “приємність”, “чарівливий”, “пестливий” та інші – увійшли до мовного активу народу, вживаються і нині, “втративши” свого автора.

Велика розмаїта мистецька спадщина М. Старицького живе повним життям і нині, зберігаючи не лише історико-пізнавальну, а й виховну та естетичну цінність. Співець трудової людини, письменник у своїх творах утверджував її високу мораль і етику, волелюбність і високий патріотизм, немеркнучу красу народної душі, яку не могли знівечити віки визиску, жорстокості, наруги.



(1 votes, average: 5.00 out of 5)