Михайло Петрович Старицький (1840-1904)

Михайло Петрович Старицький народився 1 (14) грудня 1840 р. на Полтавщині в селі Кліпенцях у дворянській дрібнопоміщицькій родині. Батько – відставний уланський ротмістр Петро Іванович помер, коли Михайлові йшов п’ятий рік, а невдовзі, 1852 р., не стало й матері – Настасії Захарівни, що походила з родини Лисенків. Рано осиротілий Михайло виховувався в сім’ї Віталія Лисенка – батька майбутнього композитора. Після закінчення Полтавської гімназії М. Старицький 1858 р. разом з Миколою Лисенком вступає до Харківського університету, а 1860 р. друзі переходять до Київського, змінивши фізико-математичний факультет на юридичний. Через рік, досягши повноліття, Старицький перериває навчання, їде на Полтавщину, щоб вступити у володіння спадщиною, одружується з сестрою Миколи – Софією Віталіївною і, влаштувавши господарські справи, повертається до Києва. Після закінчення університету в 1864 р. працює в Київському історичному архіві. 1868 р. Старицький з родиною перебирається на Поділля, в придбаний у с. Карпівці невеликий маєток, але невдовзі, 1871 р., повертається до Києва.

Світогляд й естетичні погляди Старицького формувалися в 60-70-ті роки. Полум’я селянських “бунтів”, скасування “згори” кріпацтва й “голодна воля”, пореформена реакція, розгортання другого, “різночинського” періоду визвольного руху в країні, “валуєвський” циркуляр (1863), а згодом Емський акт (1876), спрямовані на посилення національного гноблення, прудушення української мови й прогресивної культури, поляризація революційно-демократичних і буржуазно-націоналістичних тенденцій в суспільстві, – неминуче позначалися на розвитку й діяльності М. Старицького.

Саме прагнення бути корисним народній справі спонукувало Старицького до різнобічної діяльності, а велика обдарованість забезпечувала плідність усіх його починань.

Студентом він відвідує збори й мітинги, займається просвітительством, працюючи в недільних школах, народних бібліотеках, різних гуртках. Згодом бере участь у роботі київської Громади, Південно-західного відділу Російського географічного товариства, стає одним з фундаторів Всеросійського театрального товариства, організатором і діяльним членом Київського літературно-артистичного товариства. Театральна справа завдячує Старицькому і як драматургу, і як ініціатору та керівникові відомих театральних труп, для утримання яких йому довелося навіть позбутися свого маєтку. В коло однодумців Старицького в різний час входили Марко Кропивницький і Панас Саксаганський, Іван Карпенко-Карий і Марія Заньковецька, Микола Садовський і Ганна Затиркевич та багато інших акторів. Географія гастролей обіймала, крім України, широкі простори Російської імперії – від Петербурга і Москви до Кишинева і Ростова-на-Дону, Одеси, Тифліса й Мінська, Нижнього Новгорода й Страхані, сягала Вільна й Варшави. Все це разом по праву можна назвати Театром Старицького.

Великі заслуги Старицького й у видавничій справі. Крім публікації, власних творів, він після невдачі в організації літературно-художнього журналу в тяжких цензурних умовах здійснює видання двох випусків альманаху “Рада” (1883, 1884).

Відомий М. Старицький і як талановитий перекладач з російської (О. Пушкін, І. Крилов, М. Гоголь, М. Лєрмонтов, М. Некрасов, М. Огарьов, С. Надсон) та європейських (В. Сирокомля, А. Міцкевич, Ю. Словацький, Шекспір, Байрон, Гете, Гейне, Гюго, Андерсен, сербські поети та ін.) літератур, чому сприяло добре володіння німецькою, французською та англійською мовами.

До останнього подиху Старицький не випускав із рук пера. Помер він у Києві 14 (27) квітня 1904 р. й похований на Байковому кладовищі. Виняткова творча активність забезпечила йому повагу сучасників і вдячність нащадків. Важко визначити градацію звершень таких різнопрофільних митців, як Старицький, що в кожному роді, жанрі й виді досяг певних висот. І все ж огляд його творчих надбань варто відкрити поезією. Віршувати Старицький почав ще в гімназії, де захоплювався поезіями Пушкіна й Лєрмонтова, читав заборонені вірші Шевченка. Схиляння Старицького перед Шевченком, пронесене протягом усього життя, позначилося на проблематиці й спрямуванні його поезій, визначило місце доробку поета в сучасному літературному процесі.

Старицький власною творчістю утверджував активну позицію в тогочасних обставинах. У більшості його віршів, навіть пейзажних чи лірично-інтимних, переважає тема народу, його тяжкої недолі. З душевною теплотою і неприхованою симпатією малює поет образи трудівників. Високопоетичним утвердженням чистоти почуттів звичайних людей є його поезії “Ждання” (1865), “В садку” (1886), “На озері” (1869) та ін. Серед них особливо вирізняється “Виклик” (1870). Покладений на музику М. Лисенком (серенада Левка з оперети “Утоплена”), цей вірш став улюбленою народною піснею, міцно ввійшов у самодіяльний і професійний репертуар.

Зір поета ніби мимохіть зосереджує увагу й на худесенькій руці швачки, її нахиленій голівці, на довгому кашлі в довгі ночі та завжди червоних від постійного недосипу очах, на латаному платкові та зігнутій над панським шитвом спині й при каганці, й денному світлі, внаслідок чого гівного звучання набувають заключні немовби спокійно констатуючі рядки коротенького вірша “Швачка”.

Поет повстає проти “кривди могучої”, закликає до боротьби з нею. Йдеться й про долю народу, й про долю рідного краю. Слід особливо наголосити, що Старицький завжди з палкою публіцистичною оперативністю реагував на тогочасні соціальні події. Облудність реформи 1861 р., реакція після пострілу народовольця Д. В. Каракозова в Олександра II (1866) відгукнулися в сумовитих рядках поезії “Ізнов нудьга”.

Визвольні війни балканських слов’ян, повстання проти турецького поневолення у Боснії, Герцеговині та Болгарії, сербсько-турецька війна 1876 р., в якій брали участь російські й українські добровольці, викликали гостру реакцію поета. Єднання слов’янських народів стало темою таких високопоетичних творів, як “До Дунаю”, “До броні”, “Смерть слов’янина”, вінцем яких є “До слов’ян” (1872). Вірш має досить складну творчу історію, його пафос полягає в заклику слов’янських народів до спільної боротьби проти національного гноблення.

Принциповий характер має звернення до “брата москаля”, де майже афористично стверджена думка про одвічну спільність з російським народом.

До того ж Старицький вперше в українській поезії створив образ жінки-революціонерки у вірші “Зіходить місяць, гаснуть зорі…” (1875). Показово, що поет опрацьовував його фактично до останніх днів – від першої публікації 1883 р. та передруку 1885 р. аж до посмертної збірки, долаючи цензурні перепони й вдосконалюючи форму. Глибокий ліризм, психологічний портрет “коханої мрії”, до якої звенено винятково проникливі слова, дають підстави здогадуватися, що за її образом криється реальний прототип, близький самому поетові.

У багатьох віршах Старицький і прямо, й опосередковано оспівує Україну, її чудову природу, красивих і працьовитих людей. Важкий, нестерпний сучасний стан рідного краю, де “за лихими владарями” замість вирубаних ради наживи лісів тепер тільки “пеньки коряві бовваніють лишаями”, де “й худоби ніде пасти”, на колись ясних плесах “по кочковині шпацирують лише свині”, де повсюдно смердять “броварі й льохи горілки”, а “слабі понурі люди ледве носять шкури”, в інвективі Старицького “За лихими владарями” (1876) контрастно зіставляється з дещо ідеалізованим минулим, хоч зрозуміло, що таке зіставлення вжито для посилення звинувачень сучасним “лихим владарям”, і недарма цей вираз від заголовка рефреном повторюється в кожній строфі як неприйняття насамперед сучасного поетові устрою.

Висловлюючи свої почуття у вірші “До України”, поет окреслює життєві картини рідного краю з “хмарами вишняку”, веселим плескотом дітвори на ставку, згадує “у нічку весняну жабиний гвалт”, селян за працею і “стукіт говіркий ціпів по всіх токах”, “при каганці і верстін сюрчання, і бесіди, і пісню чи ридання тихесеньке жіночої журби”.

Поетичні засоби, художня манера й мовні шукання Старицького визначилися насамперед прагненням максимально чітко виявити провідну думку, викликати доступність її й адекватне сприйняття різнотипним читачем. Значну роль при цьому відіграють метафори, епітети, порівняння. Так, для характеристики сучасного ладу добираються недвозначні означення – “ворожий мир”, “неволя страшна”, “кривда могуча”, “мир трухлявий”, “невільнича пітьма”, “смітник заласних поганців”, “багновище”, “ніч-стума”, “морок і мана”, “невільницьке ярмо, “стоголовий людський кат”, “окрадена родина”, “рабьска супонь”, “озвірені катюги”, “вікова неволя” та ін. Для суспільного стану, народної долі характерний інший ряд – “підбитий стиглий колос”, “край сиротливий”, “люд, ярмлений віками”, “бідота бездомна” тощо. Широко користається Старицький образами-символами, властивими революційній народницькій поезії: “псалом віри”, “терновий вінець”, “правда дзвін”, “нива”, “храм святих надій”, “правди вівтарі”, “сонце правди”, “мученик”.

Сам великий словотворець, він виступав в оборону свого поетичного співбрата, обстоюючи принципово важливе положення про те, що кожний, особливо талановитий художник виробляє окрему мову як прикмету, вияв індивідуальності, а слабкі письменники, позбавлені індивідуально забарвленої мови, саме й пишуть безбарвно, мляво. До того ж багато слів, що 1882 р. разили читачів, увійшли в загальне вживання. Сьогодні нікого не бентежать такі слова й вирази, як Нестяма, страдниця, бездольці, недбальці, дурманити, приємність, дочасовий тощо, і ніхто вже не пам’ятає, що на основі глибокого знання народної мови вони були створені Старицьким.

В історії української поезії значна роль належить перекладам і переспівам Старицького. Фактично літературну діяльність він і розпочав з прекладу. 1865 р. були опубліковані лермонтовські “Парус”, “І нудно, і сумно…”, “Оповиті млою…”, “Як жито хвилями хиляється і грає…”, “Сон”, “Заврядне оповідання” Огарьова; “На скелі півнішній та голій…”, “Хвилею тільки прилине…”, “Море безкрає вкрути…”, “Снилась мені дівчинонька…”, “Мені снились сльози і палкі поривання…”, “Щоку до моєї щоки прихили…”, “Брати мої рідні! Як сонце сідає…” Гейне та дві байки Крилова – “Гуси” і “Наймит та хазяїн”.

У наступні роки кількість перекладів зростала, розширювалося коло авторів, яких перекладав Старицький. Якщо спочатку переклади публікувалися переважно у львівських часописах “Нива” та “Правда”, то 1873 р. в Києві виходить однотомник “Казки Андерсена з життєписсю. Преклав з первотвора М. Стариченко”, а наступного, 1874 р. – “Байки Крилова. Вибрав і переклав М. Старицький” 1875 р. – лермонтовська “Пісня про царя Івана Васильовича, молодого опричника та одважного крамаренка Калашникова” й одночасно в чотирьох номерах “Правди” друкується переклад “Демона”. Майже слідом, 1876 р., виходять “Сербські народні думи й пісні. Переложив М. Старицький. Частина І. Думи юнацькі. Чиста виручка на користь братів-слов’ян”.

Друга й третя частина, складені із побутових, жіночих та обрядових пісень, внаслідок цензурних заборон після Емського акта 1876 р., світу не побачили й пізніше публікувалися в авторському збірнику “З данього зшитку. Пісні і думи” (1881).

Обсяг перекладацької діяльності Старицького різноманітний і значний – понад 200 творів. При виборі авторів і творів для перекладу насамперед виявлялися також демократичні тенденції Старицького. Особливо охоче прекладав він російських поетів – Пушкіна, Лєрмонтова і найбільше Некрасова. Інтерес Старицького до поезії Пушкіна відчутно зріс наприкінці віку, коли в Києві готувався збірник українських перекладів до 100-річчя з дня народження геніального поета. В своїх перекладах він прагнув додержуватися розміру й образної системи оригіналу, хоч і не повністю уникнув спокуси стилізації під сучасну йому громадянську поезію.

Переклади Старицького з російської та інших світових літератур сприяли, з одного боку, засвоєнню ним їхнього досвіду, а з другого – збагачували українське письменство високими ідеями й досконалими поетичними образами, ставали надбанням рідного слова, виховували повагу до інших народів, служили зближенню між ними, викликали почуття, які б ми сьогодні назвали інтернаціоналістськими.

Характерно і те, що Старицький рівночасно перекладав російською мовою також поезії Є. Гребінки, Лесі Українки та А. Кримського.

Драматичну діяльність Старицький фактично розпочав інсценізаціями творів Гоголя – оперета “Різдвяна ніч” (музика М. Лисенка) та п’єса “Сорочинський ярмарок”. (Згодом за Гоголем були написані “Тарас Бульба” – спочатку лібретто для опери М. Лисенка (1880), потім – драма на 5 дій (1893) та лібретто опери “Утоплена”). До переробок для сцени творів інших авторів, інсценізацій та написання п’єс за запозиченими сюжетами Старицький вдавався і пізніше. Серед них – оперета “Чорноморці”, музика М. Лисенка (за “Чорноморським побитом на Кубані” Я. Кухаренка), “За двома зайцями” (за комедією “На Кожум’яках” І. Нечуя-Левицького), “Крути, та не перекручуй” (за п’єсою “Перемудрив” Панаса Мирного), “Ніч під Івана Купала” (за повістю О. Шабельської “Наброски карандашом”), “Зимовий вечір” (за однойменним оповіданим польської письменниці Е. Ожешко), “Юрко Довбиш” (за сюжетом роману “Боротьба за право” австрійського письменника К. Е. Францоза), “Циганка Аза” (за мотивами повісти “Хата за селом” польського письменника Ю. Крашевського), “Зимовий вечір” (за п’єсою “Громадянська смерть” італійського драматурга П. Джакометті, відомий російський переклад О. М. Островського під назвою “Семья преступника”).

Переважна більшість переробок Старицького сприймається як нові, цілком самостійні твори. Адже він не тільки забезпечував їм сценічність, а й “докорінно змінював і поглиблював соціальну основу першотвору, надавав більшої загостреності його провідній ідеї”.

Головний конфлікт, обраний для соціально-психологічної драми “Не судилось”, зосередив увагу драматурга більше на розкладі “панського болота” – поміщицької родини (чого варта, скажімо, брутальна й цинічна Зізі), що в свою твань затягує і простих людей (лакей Харлампій, покоївка Аннушка), внаслідок чого соціальне розшарування на селі лишилося дещо збоку. Зате в інших п’єсах саме воно виходить на перший план (“У темряві”, “Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці”).

Драма “Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці” (1887) написана за мотивами народної пісні та переказами про її легендарну авторку Марусю Шурай (Чурай). Тема й сюжет пісні спричинили появу багатьох творів, у тому числі й драматичних, але тільки Старицькому пощастило рельєфно окреслити соціальні особливості сільського життя, розкрити психологію героїв, органічно поєднати багатство фольклору з перипетіями напруженої дії, відтворити барвисту мову звичайних трудівників, поєднати вчинки героїв з причинами соціального характеру.

До 1893 р. Старицький мав уже творчий досвід не тільки драматурга, а й визначного організатора театральної справи, тому цілком закономірно, що, розробляючи проблеми інтелігенції, він звернувся до добре відомого йому акторського життя. Це насамперед становище митця в суспільстві, ворожість буржуазного укладу життя і справжнього мистецтва.

Центральна постать п’єси “Талан” (1893) – Марія Лучицька багатьма рисами й деталями життя перегукується з видатною українською актрисою Марією Заньковецькою, якій була присвячена ця “драма із побуту малоруських акторів”.

У драмі “Талан” Старицький вдався до незвичного сценічного прийому: у другій картині IV дії виконується уривок з його ж драми “Богдан Хмельницький”, перша редакція якої 1887 р. була заборонена цензурою. Таке небезпечне самоцитування засвідчувало не тільки мужність драматурга, а й насамперед його невгасимий інтерес до героїчного минулого України.

Відійшовши за станом здоров’я від активної театральної діяльності, Старицький цілком віддається літературній творчості. Саме в ці роки одна по одній з’являються його віршовані історичні драми – “Богдан Хмельницький” (1896), “Маруся Богуславка” (1897), “Оборона Буші” (1898) та “Остання ніч” (1899).

Минуле для Старицького не було втечею від дійсності. Навпаки, обираючи для цих творів справжні історичні події, Старицький оспівував мужність народу в боротьбі з ворогом, його проводирів, які вчиняли народну волю.

Буремні роки визвольної війни українського народу 1648-1654 рр. складають провідну тему драм “Богдан Хмельницький” і “Оборона Буші”. Велич уславленого гетьмана полягає в тому, що він, побачивши страшну неволю, переборює опір зрадливої старшини, зокрема підступного генерального писаря Івана Виговського, й знаходить єдино вірний шлях.

До XVII ст. відніс Старицький і події історично-побутової драми “Маруся Богуславка”, створеної за мотивами народних дум і пісень. Знову постає проблема патріотизму, відданості вітчизні, усвідомлення боргу й вини перед нею.

Михайло Старицький і в поезії, і в драматургії, і в прозі виступив як новатор, що на новому етапі творчо розвинув традиції Тараса Шевченка й Марка Вовчка, став гідним соратником Івана Франка й Лесі Українки.




1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

Михайло Петрович Старицький (1840-1904)