Михайлик – Наталена Королева
Коли Всемогутній поділив створену їм землю на країни, населені окремими народами, кожна країна – і кожний народ – дістали свого Ангела Хранителя, як дістає його кожна людина при народженні свойому. Бо ж кожна країна – як і кожний народ – має власну несмертельну душу і вільну волю, що може вести до добра чи до згуби-зла. По вибору свобідної волі.
Все-бо створене Відвічним – є одна родина, в якій всі братерством зв’язані.
Схилившись над землею, ангели з дозволу Всемогутнього вибирали собі, яка кому сподобалась, країни.
Перш за інші розібрали країни теплі, з небом гарячим, з повінню квітів, з лісами пальм струнких, квітучими ліанами переплетених. Ті-бо країни найбільше нагадували ангелам Рай. Порозбирали і землі гір величних, сяйливих вершин снігових, що до неба найближчі. Навіть пустиня німа, бліда від спеки і світла, знайшла свого охоронця – Азраеля. Понад все-бо він любив тишу і самітність. Тоді ж ще не був він Ангелом смерті. Не народилася-бо ще тоді з життя людського смерть.
Один тільки Михайло – архангел архістратиг Михаель – не вибрав ще краю, над яким тримав би переможну варту свою. Бо переможцем над князем Пітьми уже був: бо заздрість, пиха, зарозумілість раніш за смерть народились, щоб приправляти їй шлях.
– Чому ж ти, мій архістратигу, не вибрав ще землі собі? Чи ж не гарний тобі світ, що створив я? – запитав Всемогутній. І голос його покотився могутнім громом над світами. А риза розвіялась сліпучо-сяйливими хмарами, коли простяг він правицю свою, світ благословляючи.
– Саме тому, Владико світів, й не вибрав, що все,- таке гарне!.. Аж не бачу розділу між Раєм і Землею.
Притакнув головою Відвічний, тихим усміхом обличчя його освітилось. І від того усміху теплий дощ впав на землю крізь ясне, соняшне проміння.
– Коли меж Рая і Землі ти не бачиш,- водитимеш людські душі в Рай надпоземський, як вони для нього у Раю земному дозріють. І до наймень своїх “архістратига”, “князя ангельського” прийми ще назву “Психопомпос” – “Водитель Душ”…
Михайло ж тим часом вказав на розлогу країну, всю золоту від листя осінніх лісів. Тоді, як не було ще смерті й зима не існувала на світі. Вона-бо образом смерті є. І весна враз з золота осені розквітала.
– Цей край я хотів би. Золотий він – як моя зброя соняшна. Річка ж блакитна, що його перерізує – як моя орифлама – прапор, з гаслом моїм: “Хто – як Бог?”
– Най же буде країною твоєю,- ствердив вибір Михаеля Всемогутній і додав тихо: – Аз неї чи не найбільш поведеш ти душ людських у Засвіття!..
І тінь перебігла чолом Відвічного. А над бровами сивими закучерявились хмари. І на мить заслонили лик Божий.
І став охоронцем України архангел Михайло. Хоч тоді ще Україною земля та не називалася. Таж що Вождь ангельський взяв під охорону свою країну ту, – розквітла вона красою і багатством. Ніде в світі не було такої чорної, як оксамит ночі, родючої землі, пересиченої життєдайною силою. А що вже тих риб у Бористені-ріці! Що того меду, овочів, квіття!.. І люде у щастю-вдовіллю справді не помічали, як від дочасного життя до Світла Вічного переходили. Були щасливі, незлоблі, веселі, привітні. А Михаель-арханел, князь Сил Небесних, жив серед люду свого, навчаючи славу Відвічному співати, красні пісні складати. Ще й по сей час у піснях тієї країни ті відгуки Раю чути…
– Хто – як Бог? – гаслом мав вождь-архангел. Люд же свій навчав: – Будь у малому вірним – натхнення ж шукай у великому.- І, бачачи щастя країни Михаелевої, люд сусідній казав:
– “…в Бористенській країні живе сам бог Світла, Гармонії й Пісні!” І не смів дуже довго жодний нарід на “люд архангельський” зброю свою піднести.
Таж ворог відвічний, той, кого архангел зверг у Пітьму, але не вбив, бо духи смерті не знають, виборсався з хаосу передвічного, що ще у позасвіттю клубиться. І до сусідньої з Архангельською країни дібрався. Там скитський нарід, що прийняв його, як гостя, навчив жорстокості, безжальності, помсти і злоби та жадоби до влади. Коли ж скитський нарід дозрів – шукав стежки, як до народу архангельського дійти.
Як звичайно, найкоротша й найлегша стежка ішла серцем жіночим. Була-бо в землі архангела й дружина дів-бойовниць, що, як і юнацтво, присягу складали; зі всім чорним та злим боювати, Світлу Вічному служити, про власне щастя поземське забуваючи, про родину, кохання не дбаючи. Когортою ангельською об’їздили бойовні діви всю землю свою. Де було треба помагати – помагали, де захистити,- захищали. На прапорі мали архангельське гасло: “Хто – як Бог!” А в серці закон неписаний:
– І служити йому – радість найвища!
Себе ж і інших підсильнювали словом вождя свойого:
– У малому будь вірним. Натхнення шукай у великому.
І сталось, що наймолодша з дів-бойовниць в мандрівці своїй притомилась. Днина парка була. Рівноденство літне наближалось. Розморило сном Томірісу. І заснула > пахучому лісі, між сонцем пролитих кущів, на моху оксамитному, пухкому. Прокинулась, бо, здалося, хтось на вухо сказав: “Долю свою не проспи!”
Зірвалась на рівні їздкиня. Перед нею – юнак-скит, беззбройний та сумний, що аж стиснуло серце Томірісі.
– Чим помогти тобі можу? Чи близьким твоїм? – запитала діва-лицарка.
А юнак:
– Близьких не маю,- зітхає.- Самітній я – як вітер в степу. Помогти ж…
Чим поможе йому бойовна діва, коли від кохання він гине! їй же кохати не вільно…
– Хоч би приязнь твою – як друга однолітка, як рідної сестри, мав я…
І подарувала Томіріса приязнь свою юнакові. На знак же приятельства вірного – дозволила в уста поцілувати.
– Зла-бо не може бути в поцілунку,- запевняв юний скит. – Інакше не цілували б жерці підніжжя бога, келих посвятний або і вівтар…
І щовечора квапилась у гайок Томіріса. Там солов’їв слухала з милим приятелем своїм, “кітче очко” – жучків світляних збирала, вінка плела, пісень співала, як звичайно щасливі коханням дівчата те чинять.
– Тільки тепер,- говорила,- зрозуміла я значення слів: “вірним у малому бути, натхнення шукати у великому!”
– Тобі – моя вірність… Натхнення ж в коханню… Аж кличе Томірісу світлий вождь.
– Хто як Бог! – привітанням свого краю діву вітає.
– Кохання – мій Бог! – в серці відповідає діва, хоч уста встановлене гасло вимовляють.
– Чи все гаразд, діво бойовна? Добре з Пітьмою боюєш? У малому вірна? Натхнення в великому шукаєш? Не маєш потреби у помочі моїй?
“Коли б швидше у лісі вже бути”,- думає діва. Сама зброєю гримить, мечем виблискує:
– Озброєна я!
А милий у гайку на все раду має:
– Таж навчає вас вождь, що вільну маєте волю! Кинь же цю зброю свою! Підемо в край мій. Будеш там жінкою мені – як жінці личить.
Спустила голову Томіріса.
– Боїшся вождя? – всміхається скит.- Чому ж не охоронив він тебе? Не попередив, коли він все знає!
– А знає-бо, знає! Інакше: чому питав би, чому б про поміч нагадував… Іспит був то… Яка ж ціна-бо доброї волі, не випробованій іспитом? – Сльоза на віях повисла. А скит з Томіріси глузує:
– То ж твоє приятельство!.. Поспіши ж на вправи свої!
Чи не забагато часу коло мене промарнувала, лимарко бойовна!..
Образа пече Томірісу. Образа й нестерпний жаль.
– Подругу я маю…- виплутується, лукавить.- її жалію…
– Так забери із собою! – сміється молодий скит.- Юнаків у нас досить!
Таж за рік набридло Томірісі з подругою двигати мужової волі ярмо. В малому вірною бути?.. Тут це гасло здавалося бути не на місці.
І, забравши доньку-немовлятко, відійшла Томіріса. Подруга ж її дитинку покинула скитам:
– Хлопець то! Виросте муж з нього, щоб жіноцтву волю свою накидати. Не хочу його!
Так почався рід амазонок, що чарів кохання бажають, волі ж власної – віддати не хочуть. А що влітку кохання впізнали, ухвалили “законом амазонок”:
– Вільно бойовним дівам кохати, доки квітне бузина.
І пішли на край Михайлів скити-сусіди, за жінок своїх помстою палаючи. Пішли й амазонки, бо там їх “пригноблювали” – накидаючи їм закон, який не самі вони утворили. Приєднались до них й савромати – діти скитів-батьків, матерів амазонок.
– Розбивають родину-бо нам!
Щоправда, завжди відбивали ворожі наїзди Михайлові вої. І славили вождя свого, що Михайликом звали. Юнаком-бо безвусим й прапрадіди його знали. Таким залишився й для правнуків ангельський вождь. Але: вічно в бою… Майже забули за тихе родинне життя… Сплять – у полі на голій землі… Ані рік не пройде у миру. Від шоломів – волосся облізло. Залізо близни натерло на тілі…
– Чи ж це життя? Що з тієї слави?
А до міста архангелова, що над Бористеном на пагорбках стоїть, міста багатого, красного,- ворог таємно шле послів:
– Пощо нам битись? Чи ж не брати ми? Видайте тільки Михайлика – він-бо корінь війни. Нам не треба ні палат ваших пишних, ні скарбів. Кочовий нарід ми. Куди нам зі скарбами? Сьогодні тут ми – завтра ж тільки курява віє за нашими возами. Михайлика дайте – та й все. Ми ж вам брати!..
І радила рада таємна три дні і три ночі. Над містом тиша стояла, як над мерцем перед погребальною годиною.
На четвертий же день – у ясний південь – зібрався люд перед Михайликовою оселею: старшина і вояки, духовні, і люди думні, і весь нарід посполитий.
– Голос народу – голос Божий! Чи ж не так?
Вийшов Михайлик без зброї, спокійний та ясний. Сум тільки в очах.
– Чи ж добре обдумали, людоньки? – обзивається вождь.
– Добре! – гуде хуртовиною.- Миру-спокою ми прагнемо! Ми ж бо брати! Навіщо бійка-війна! Братерської згоди бажаємо!
– Руки зв’язать! – гукнув голос із натовпу. Віддавати, то віддавати як слід: беззбройного й нездібного до спротиву. Зойк жіночий серед народу зірвався. Звісно: жіноцтву “вчорашнього жаль”… У майбутнє не вірять! А на небі – соняшне світло померкло. Вітер зірвався, куряву збив. Завили пси, схарапудились коні. Птаство літає без пуття… І раптом світлом жовтим, зловісним облило все живе. Обличчя – мов у мерців стали. Замість сонця ж на небі – чорний круг, вогненним промінням увінчаний.
Люд – на коліна, голосить. Хто Перуна, хто Хорса, хто Господа Ісуса на поміч-рятунок кличе.
А Михайлик – у жовтавому світлі – ввесь залитий стоїть, ніби на статую золоту перетворився. Раптом крила світляні – немов з проміння ясного зіткані – за плечима розгорнулись. Вгору вождя піднесли. І став Михайлик золотим ангелом на капличці, що на брамі міській звичаєм давновіким стояла. Меч золотий у правиці, Змій-ворог лукавий – у ніг. А на підніжжі слова:
– Вірним у малому будь. Натхнення шукай у великому!
Таж не тільки архангел золотою, холодною статуєю став-Стали металом студеним і серця тих міщан, що вождя свого ворогу видали.
І доти на київських вежах стоятиме золотий архангел, доки не оживуть студені серця і не стане гаслом живим:
– Вірним будь у малому. Натхнення шукай у великому!
Тоді знов оживе життям живим золота постать архангельська.