“Митець глибокого патріотичного почуття”(Олесь Гончар) – Огляд української літератури 40-50-х років – Українська література 1940-1950 років
Художньо неповторні вірші створив у цей період Андрій Малишко (1912-1970). Кордоцентризм – найхарактерніша ознака його лірики. Латинське “cordis” означає серце, тобто основою людських думок і почуттів є серце, душа, настрій, почуття. В ліриці Малишка, як відзначав Дмитро Павличко, образ серця – наскрізний. Його чуттєві компоненти такі: любов до матері, родини, України, народної пісні й думи. В роки війни митець піднявся до філософських узагальнень, втіливши риси характеру своєї матері в образ Ярославни, чиїм ім’ям він назвав свою матір. Також це – образ самої України, яка впродовж віків просила своїх синів і дочок захистити Батьківщину від лютого ворога (“Мати. Чорна хмара вкриває півнеба з дніпрового краю”). Цей вірш – один із шедеврів української лірики. Відтворюючи образ матері, автор вдається до традиційних національних образів і мотивів безсмертного “Слова про похід Ігорів”, розмовних інтонацій та пісенних символів. Образ матері подано через спогади, портретні й побутові деталі: вона у сорочці полотняній, потертій керсетці, старій терновій хустці піднімається на Дніпрову гору і, мов Ярославна, вдивляється вдалину, промовляє до сил природи, очікуючи на визволення, яке принесуть їй сини-воїни. Голос поета щемливий і бентежний. Це – крик душі, біль серця: його ж бо мати залишилася в окупованій фашистами Україні: “/ стоїш ти одна, посивіла, стара Ярославно, / На дніпровськім лужку, на трипільському древнім валу”. Оспівуючи образ най – ріднішої людини, поет піднявся до створення ідеального образу матері – через солдатську матір, Ярославну, матір-Україну, до всесвітнього образу матері-Землі (поема “Це було на світанку”.
Тема України – одна з провідних у творчому доробку Малишка. У суворі години найтяжчих випробувань восени 1941 року з’явився цикл “Україно моя”, сповнений глибокого патріотизму і ніжної синівської любові до Вітчизни. Сучасників поета вражала і нині бентежить глибоко ідейна й художня сила поезій циклу Малишка. За словами Олеся Гончара, тільки “поет справді народний, митець глибокого патріотичного почуття міг так передати пекучий біль розлуки з рідною землею, тугу за Україною, оту синівську непогасну спрагу, що нею говорить не один рядок найкращих Малишкових поезій того часу”. Композиційно цикл складається з п’яти частин, об’єднаних темою любові до України. Цикл “Україно моя” нагадує симфонію, де органічно поєднано цілу гаму почуттів, переживань, емоційних станів ліричного героя. Щирі й інтимні, пафосні й гнівні інтонації надають особливої напруги творові. У першій частині виразно національні образи – Дніпра-Славутича, колискової пісні, журавлиних ключів, зорі, Шевченкової кручі, карпатських долин – малюють поетичний часо-просторовий образ рідної Вітчизни, її складний історичний шлях. Поет вдається до антитези, запозиченої з фольклору, але наповненої новим змістом: шуліки уособлюють ворогів, а орли – бійців. Виникають образи, породжені страшною війною: “І трасуючих куль золоті розтікаються ниті. Смерть за смерть ворогам! На шулік вилітають орли!”. З часів “Відплати” Віктора Гюго (1852) європейська поезія не знала такої могутньої сили гніву й мужності, такої полум’яної любові до вітчизни. Митець відтворює ментальні риси українців, які поєднують у собі лагідність, мрійництво, миролюбність, а також спрагу до волі, рішучість у діях, непохитність у боротьбі з ворогом, готовність віддати життя за свободу України: “Україно моя, далі, грозами свіжо пропахлі, / Польова моя мрійнице. Крапля у сонці весла. / Я віддам свою кров, свою силу і ніжність до краплі, / Щоб з пожару ти встала, тополею в небо росла”.
Традиційний фольклорний і шевченківський образ тополі набуває символу України. Переосмислюються й інші образи: Микула уподібнюється до поета-воїна, якому вкрай важко залишати рідну землю, відступаючи під шаленим наступом ворогів: “Я дививсь – і німів, і прощавсь – і прощатись не міг”. Поет психологічно вмотивовує почуття героя, гіркоту відступу.
У поезії Малишка переплелися виразне документальне, публіцистичне начало, забарвлене напруженою емоційністю, і щирий ліризм. Поет створює у роки війни високохудожню інтимну лірику. Вірш “Я тебе вимріяв, ніжну й жагучу” змальовує образ дівчини-бійця. Це – монолог-сповідь ліричного героя, який щиро зізнається в коханні до дівчини, яка постає в ореолі незвичайної краси: “Зірка твоє освітила обличчя / І потемніла…”. Боєць живе надією на зустріч із золотокосою красунею, що так запала в душу. Щире кохання допомагає юнакові вижити у тяжких воєнних умовах: “Крикну: прийди! – і прийдеш неминуче, / Крикну: рятуй! – і воскресну в рятунку”. Доповнюється образ коханої у поезіях “Полюбила мене, не питала…”, “Буду різьбить на чорному камені…”, “Не печаль мої помисли строгі…”. Мистецька скарбниця. У творчому доробку Малишка є чимало пісень. У роки війни бійці співали його “Хусточку червону”, згодом зажили слави пісні “Ранки солов’їні”, “Стежина”, “Білі каштани”, “Київський вальс”, “Ми підем, де трави похилі…”, “Пролягла доріженька”, “Рідна мати моя (Пісня про рушник)” (музика Платона Майбороди), “Цвітуть осінні тихі небеса” (музика Олександра Білаша ). Вірші Малишка поклали на музику Левко Ревуцький, Сергій Козак, Анатолій Штогаренко, Юрій Мейтус, Григорій Майборода. Поет написав лібрето до опери “Незраджена любов”, твір поклав на музику Лев Колодуб.
Особливості розвитку прози: У цей період розквітають публіцистична стаття, нарис, оповідання, повість, а згодом – роман. Змалювання війни, боротьба з фашизмом, партизанські будні і героїзм народу – тематичне коло тогочасних прозових творів.
Жанри “малої” прози відзначалися злободенністю порушених проблем. На конкретному фактичному матеріалі (документальній оповіді про подвиги людей у боротьбі з ворогом) митці слова підносили волю до перемоги, зміцнювали почуття любові до України і ненависті до напасників. Такими були нариси та оповідання, художня публіцистика Олександра Довженка (“Велике товариство”, “Лист до офіцера німецької армії”, “Відступник”), Павла Тичини (“Творча сила народу”, “Геть брудні руки від народу!”), Максима Рильського (“Народ безсмертен”), Олександра Левади (“Плач полонянок”) та інші. Нарис “Втеча” Олекси Десняка позначений автобіографічними деталями: це оповідь про те, як вирвався з фашистського полону, що побачив і пережив на окупованих землях України боєць Олекса Руденко (справжнє прізвище автора). Виникли нові жанрові форми нарису: нарис-репортаж (“З угорського щоденника” Леоніда Первомайського), нарис-портрет (“Полковник Білютін” Івана Ле), нарис-панорама (“Київська битва” Андрія Малишка), в якому він описав панораму визволення Києва у листопаді 1943 року.
Збагатилася українська проза 40-50-х років жанром воєнного оповідання. Реалістично змальовано трагічні події перших місяців війни в оповіданні Івана Сенченка “Кінчався вересень 1941 року”. З’являються публіцистичні статті і звернення до рідного народу громити ненависного ворога (“До зброї!”, “Лист до України”, “Душа народу непереможна”). У правдивих, по-стефаниківськи лаконічних новелах і оповіданнях письменник створює монументальні, національні характери борців з фашизмом.
Ліричною патетикою позначена збірка “Березовий сік” Михайла Стельмаха. Майстром змалювання образу жінки на війні був Олексій Кундзіч, автор збірок новел “Сила гніву”, “Дорога на Крем’янець”. Юрій Яновський оприлюднив збірку “Земля батьків”, “Київські оповідання”. Переважає у них ліричний монолог, тобто оповідь від першої особи, свідка гостро драматичних подій, що переконувало читача у справжності оповідуваних історій героїв.
Мистецька скарбниця. Оповідання Юрія Яновського озвучував з естради і по радіо корифей української сцени Юрій Шумський. У його виконанні поставав мужній і простий українець, захисник Вітчизни. Особливо виразним був образ партизана Карпа Макодзьоба – художнє втілення патріотизму, духовності, загалом національного характеру українця.
Захоплення у читачів викликали оповідання Олександра Довженка “Ніч перед боєм”, “Мати”, “Незабутнє”, “На колючому дроті”,”Перемога”. Знаковими для української прози були його кіноповісті “Україна в огні”, “Повість полум’яних літ”, в яких відтворено волелюбний дух народу, героїзм простої людини, багатогранний характер українця.
Незабаром з’явився романний епос: “Зброя з нами” Натана Рибака, “Україна кличе” Семена Скляренка, “Вони не пройшли” Юрія Смолича, “Професор Буйно” Якова Баша. Великим досягненням української літератури стала трилогія Олеся Гончара “Прапороносці” (1946-1948). Роман складається з трьох частин (“Альпи”, “Голубий Дунай”, “Злата Прага”), в яких змальовано три етапи походу Червоної армії в Європі 1945 року. Події подано в хронологічній послідовності, відповідно до просування роти Брянського з полку Самієва. “Прапороносці” – це роман про переможців, якими виступають українці, допомагаючи народам визволитися з-під фашистського ярма. Герої роману зображені найгуманнішими людьми планети, що несуть свободу румунам, угорцям, чехам. Бійці наділяються душевною красою, мужністю і гуманізмом. Естетичну цілісність творить гуманістична тріада: віра, надія, любов, які втілюють християнські доброчинності. Брянський, Маковейчик, Хома Хаєцький, Черниш, Ясногорська живуть вірою у свою історичну місію. Вони захищають загальнолюдські цінності, усвідомлюють свою причетність і відповідальність за долю світу. Ця віра зумовлює їхню оптимістичну концепцію життя.
На перший погляд, у трагічному вирі війни, де смерть чигає на кожного бійця, немає місця любові – цьому ніжному почуттю чоловіка й жінки. Проте любов Брянського, Шури Ясногорської та Черниша у творі опоетизовано: вона одухотворена і прекрасна, допомагає за будь-яких скрутних обставин залишатися Людиною, оселяє мрію в душі про щастя і світле майбутнє героїв. Віра в перемогу добра над злом, людяного над антилюдяним у світі збагачує духовні виміри героїв, спонукає перебороти усі негаразди. Тому герої Олеся Гончара не нівелюються як особистості, прагнуть вивищитися над обставинами війни. Вони не втрачають гідності, оскільки через шквал куль, крізь кров, вогонь і попіл веде надія.
Романіст творив героїчний епос новітнього часу, а тому мотиви, образи перегукуються з українськими думами, “Словом про похід Ігорів”, звідки взято епіграфи до кожної частини “Прапороносців”, що підкреслює історичність романного мислення автора. Видатний киргизький письменник Чингіз Айтматов відзначив: “У “Прапороносцях” Гончар порушив проблеми загальнолюдського характеру. Проблеми життя і смерті, честі та безчестя, любові і вірності були розглянуті через призму важких випробувань особи у жорстокій атмосфері війни. І в цьому була ознака великого епічного гуманістичного таланту”.
Не дуже щедрим виявився ужинок українських драматургів воєнного часу. Серед найпомітніших п’єс – “Хрещатий яр” Любомира Дмитерка, “Професор Буйко” Якова Баша, “Шлях на Україну” Олександра Левади, “Мужицький посол” Леоніда Смілянського. Це – твори з домінуючою романтичною стильовою течією, помітним поєднанням художнього узагальнення і документальності. У п’єсі Олександра Корнійчука “Фронт” (1942) порушено актуальні питання методів ведення війни, значення воєначальника в армії. На часі була поява п’єси Івана Кочерги “Ярослав Мудрий” (1944), де змальовано боротьбу князя за єдність Київської Русі, висловлено ідею згуртованості національних сил і створення могутньої централізованої держави.
Одразу після війни розгорнулася кампанія проти українських письменників, спровокована партійними постановами про літературу й мистецтво: “Про журнал “Вітчизну”, “Про репертуар драматичних театрів УРСР і заходи щодо його поліпшення” та іншими. Наприклад, у Постанові ЦК КП(б)У від 24 серпня 1946 року “Про перекручення і помилки у висвітленні історії української літератури в “Нарисі історії української літератури” авторів навчального посібника Сергія Маслова і Євгена Кирилюка було звинувачено в тому, що вони приглушили тему боротьби між прогресивними і реакційними літературними напрямами, літературний процес розглядали не під кутом зору класової боротьби, а керувалися національною ідеєю, прославляли “буржуазних письменників” початку XX століття.
Під час Другої декади української літератури і мистецтва в Москві у червні 1951 року було розкритиковано вірш Володимира Сосюри “Любіть Україну” як “націоналістичний”. Газета “Правда” гостро засудила за “брак показу возз’єднання українського народу з великим російським народом” оперу Костянтина Данькевича “Богдан Хмельницький”.
Піддано нищівній критиці повісті Олександра Довженка “Україна в огні” та Івана Сенченка “Його покоління”. Розкритиковано роман Юрія Яновського “Жива вода”, в якому змальовано тяжку повоєнну дійсність України – “неймовірну руїну”у а його автора звинувачено у “націоналізмі”. Максима Рильського було названо “петлюрівцем” за те, що у вірші “Я – син Країни Рад” оспівав Центральну Раду.
Друга хвиля політичної еміграції постає на теренах Західної Німеччини. Письменники об’єдналися під гаслом творення великої української літератури, що гідно репрезентувала б наш народ між вільними народами світу, зокрема Євген Маланюк, Улас Самчук, Іван Багряний, Юрій Косач, Василь Барка, Оксана Лятуринська. Важливою подією в театральному житті зарубіжжя стала діяльність у Нью-Йорку й Торонто театру – студії, яку очолили актори Йосип Гірняк і Олімпія Добровольська, продовживши славні традиції “Березоля” постановками п’єс Миколи Куліша, української та зарубіжної класики.
Чимало художньо вартісних творів з’являється з-під пера митців у діаспорі. Однією з найголовніших стає тема викриття сталінського режиму. Так, про своє заслання на Далекому Сході розповів Іван Багряний у романі “Тигролови”. Страшним документом радянської дійсності став і його наступний роман “Сад Гетсиманський”. Трагедія українців, зведених у смертельному двобої тоталітарними режимами, – основа повісті Івана Багряного “Огненне коло”. Експресіоністична проза представлена романами Тодося Осьмачки “Старший боярин”, “План до двору” і “Ротонда душогубців”. Вражаючим за своїм реалізмом і психологізмом став роман Володимира Винниченка “Слово за тобою, Сталіне!”. Письменник зумів тонко й правдиво відтворити атмосферу страху, безправ’я, духовної задухи в СРСР. Уже після смерті Сталіна і викриття культу особи настає певна лібералізація духовного життя. На II з’їзді радянських письменників у грудні 1954 року Довженко, Рильський і Малишко виступили з критикою концепції “ідеального героя”, теорії “безконфліктності”, закликаючи перенести центр ваги на духовний світ героя, людські переживання, радості й страждання, активніше звертатись до національних традицій, які є цілющими джерелами мистецтва слова.
Хоч письменники і залишалися заручниками системи і змушені були її прославляти, все ж на цій хвилі загального піднесення з’являлись твори з філософсько-аналітичним осмисленням явищ, із сміливим нуртуванням нових ідей. Наприклад, у вірші “Коли помер кривавий Торквемада” Дмитро Павличко викрив антигуманний тоталітарний режим. Суголосною часові була сатирична комедія Василя Минка “Не називаючи прізвищ”, де змальовано бюрократизм, міщанство, духовну убогість чиновництва. Глибокопсихологічна драма Юрія Яновського “Дочка прокурора” порушувала тему виховання дітей, відповідальності батьків за їхні вчинки і долю.
Отже, вже вкотре опинившись на перехресті історії, українська література зазнала тяжких втрат. На початку і в період Великої Вітчизняної війни була помітна деяка лібералізація сталінського режиму, слово митців набирало художньої виразності й ідейної сили. Однак після війни і аж до початку 50-х років історія повторилася знову: піднялася нова хвиля вульгарно-соціологічної критики, репресій проти українських письменників. Щоправда, в цей час набуває сплеску творчість письменників з діаспори – Юрія Клена, Євгена Маланюка, Володимира Винниченка, Уласа Самчука, Івана Багряного та інших, які правдиво змальовували життя, порушували важливі для розвитку української нації проблеми.
Словникова робота.
1. Запам’ятайте термін.
Нарис – жанр художньої прози, що належить до епічної розповідної літератури і є центральним у публіцистиці. Його характерні ознаки: оперативний відгук на суспільно важливу подію, документальна основа зображення особи, створення портрета колективу, порушення актуальних моральних, і загальнолюдських проблем часу. У нарисах використовуються портрети героїв, розгорнуті мовні характеристики, домисел і документальність.
(2 votes, average: 5.00 out of 5)