Мистецтво Володимиро-Суздальського князівства
У період феодальної роздробленості, з середини XII ст., Найбільшим центром Русі стає Володимиро-Суздальське князівство. Окраїнна область Київської Русі, що лежала в межиріччі Оки і Волги, починає свій бурхливий розвиток. Широкомасштабне будівництво нових міст розгорнулося за часів правління князя Андрія Боголюбського (1157-1174), сина Юрія Долгорукого. Крім стародавніх міст – Ростова, Суздаля і Ярославля – висуваються нові: Переславль-Залеський, Кідекша, Юр’єв-Польський, Дмитров, Москва і особливо Володимир. Тут створюються видатні пам’ятки мистецтва, багато з яких збереглися до наших днів.
Храми будували в основному з тесаного білого каменю. Саме до цього часу відноситься створення загальноросійського типу храму, що володіє складною динамічною композицією. Чотиристовпний храми увінчувалися однією главою, що підноситься на високому барабані з виступаючими зі східної сторони апсидами. Архітектуру цього періоду відрізняли простота декору, строгість пропорцій, симетрія.
Свою енергію Андрій Боголюбський направив на будівництво нової столиці князівства – міста Володимира. Насамперед він звів його зміцнення і визначив містобудівну структуру, в якій головне місце відвів зведенню Успенського собору. Ставши композиційним центром Володимира і найвеличнішим його спорудою, побудованою за участю романських зодчих, він був покликаний втілити ідею божественного величі князівської влади. Розташований на високому березі Клязьми, він буквально ширяв над лежачим в низині містом. (По висоті він перевершував Софійські собори Києва та Великого Новгорода.) На відміну від ранніх споруд, план собору був значно витягнуть по поздовжній осі. Спочатку це був одноголовий шестистовпний храм з прилягаючим до нього з трьох сторін притворами (додатковими приміщеннями, предваряющими вхід). Характерною особливістю його зовнішнього вигляду стало інше пропорційне рішення обсягів: висота храму в два рази перевищувала його ширину. Вперше в оформленні фасадів були використані скульптурні зображення – рельєфи у вигляді жіночих і левових масок, а також три сюжетні композиції, по одній на кожному фасаді, надають собору особливу виразність і витонченість.
Успенський собор, зведений в 1158-1160 рр., Був розписаний на наступний рік. Центральне місце в храмі займала візантійська ікона Володимирської Богоматері, привезена Андрієм Боголюбським з Києва. Від первісних фресок збереглися лише фрагменти орнаментальної живопису, в якій вгадується високий професіоналізм виконували її художників. Циліндричні склепіння внутрішнього простору спиралися на різьблені карнизи зі стилізованими листям аканфа і парними скульптурними зображеннями левів. Хори в західній частині інтер’єру з’єднувалися переходами з єпископським двором, що стояли на північний захід від Успенського собору.
Одночасно з храмом почалося будівництво резиденції володимирських князів у Боголюбово, неподалік від якої, на березі річки Нерль, серед заливних лугів, у 1165 був зведений білокам’яний храм Покрова Богородиці. У простих і благородних пропорціях спрямованого вгору храму зодчим вдалося передати дивовижну легкість і стрункість. Витончений чотиристовпний храм з членуванням зовнішніх стін на три нерівні прясла (частина поверхні зовнішньої стіни будівлі, обмежена з двох сторін пілястрами або лопатками) вінчала глава, поставлена на чотиригранний п’єдестал (пізніше прихований покрівлею). Спочатку з трьох сторін церква оточували галереї, що врівноважують виступаючі зі східного боку апсиди. У південно-західній частині галерей розміщувався сходовий перехід, по якому можна було піднятися на хори. Чіткий ритм аркатурно-колончатого пояса (декоративний мотив, утворений рядом невеликих рельєфних арок) на поверхні барабана, основному обсязі та галереях, різьблені зображення складають головне декоративна прикраса храму.
Гордість російського зодчества, храм Покрови на Нерлі, – справжній гімн красі і гармонії людини і природи. Не випадково одні порівнювали цей храм з вітрилом, несучи вдалину по безмежних хвилях часу. Інші уподібнювали його милій дівчині в вінчальному вбранні або білою лебеді, голубці, називали його “поемою з каменю”, “дивом російського мистецтва” (І. Е. Грабар).
В кінці XII – початку XIII ст. на володимиро-суздальських землях були зведені настільки ж прославлені архітектурні шедеври, такі як: Дмитрієвський собор у Володимирі (1190-і рр.), Різдвяний собор у Суздалі (1222-1225), Георгіївський собор в Юр’єв-Польському (1230-1234).
Найважливішу роль у художньому оформленні володимирських храмів грала різьблення по каменю. У прагненні висловити власне ставлення до світу, до краси природи різьбярі по каменю проявили справжню майстерність. Свої витоки вона черпала в народних традиціях декоративно-прикладного мистецтва, особливо в різьбі по дереву і орнаментальних прикрасах рукописних книг. Чи не найбільш помітним елементом декору став аркатурно-колончатий пояс.
Серед численних храмів Володимира ошатністю і великою кількістю прикрас виділяється Дмитрієвський собор. Тонке різьблене мереживо, суцільно покриває поверхні стін від аркатурно-колончатого пояса аж до самого купола, – головна примітність собору, що надає йому особливу легкість і витонченість. Фігури Христа, пророків і апостолів, християнських мучеників і святих воїнів поєднуються із зображеннями звірів, левиними масками і квітучими деревами (особливо пальмами). Простінки між вікнами прикрашені переплетеними медальйонами із зображеннями “Гірський” птахів.
Рельєфи ніде не повторювалися і розташовувалися поясами зверху вниз. Верхні зображення були крупніше нижніх, що сприяло їх кращому розгляду із землі. Найбільш значимі сюжети, що мають сакральний зміст, розташовувалися під закомарами і вище них. За технікою виконання різьблення можна виділити площинні композиції, барельєфи і горельєфи. Вперше різьбленням покривалися колонки і проміжки аркатурно-колончатого пояса. В цілому скульптурне оздоблення Дмитрівського собору – це одне з вищих досягнень володимирських різьбярів, що становить славу і особливу гордість давньоруського мистецтва.
Через відсутність широкомасштабного будівництва кам’яних храмів в період монголо-татарської навали різко скоротилося число творів монументального живопису (фресок). Провідним видом образотворчого мистецтва стала іконопис. Небагато з творів зберегло час, але й те, що залишилося, свідчить про стійкість художніх традицій, що призвели згодом до створення самобутньої школи.
Ікону “Дмитро Солунський” з міста Дмитрова можна розглядати як програмний пам’ятник володимиро-суздальської школи образотворчого мистецтва. Прославлення християнського мученика і святого стало головною метою створив її майстра. Характерну особливість способу складають великі розміри сидить на троні фігури в традиційному військовому вбранні, ефектність розвороту, підкреслена демонстративність жесту (Дмитро виймає меч з піхов), переможний, майже гіпнотичний погляд. В цілому образ викликає асоціації з неприступністю граду, захистом держави і християнської віри. Разом з тим Дмитро тут найменше сприймався як жертва, навпаки, в ньому були підкреслені активність, вольова зібраність, мужня діяльність.
(2 votes, average: 5.00 out of 5)