Мистецтво іконопису
У християнських храмах обов’язковими були не тільки мозаїчні і фрескові композиції, а й ікони, (грец. “Образ”). Спочатку іконами називали будь священні зображення, протиставлені язичницьким “ідолам”. Вони виконувалися на камені, дереві, тканини або металі. З часом цей термін став застосовуватися для позначення зображень на спеціальних дошках. Їм поклонялися під час богослужіння. Як особливий вид образотворчого мистецтва ікона почала розвиватися з II ст., В VI ст. вона офіційно була санкціонована церквою.
Століттями не вщухають суперечки між прихильниками ікон і їх противниками (іконоборцями), які вимагали обмежень у мальовничих зображеннях. Шанування ікон, за їхніми уявленнями, було ідолопоклонством, неприпустимим в християнській церкві. А тому їх вимоги зводилися до створення нейтральних зображень, абстрактних символів, орнаментальних і декоративних мотивів, пейзажів з тваринами і птахами. У результаті стіни храмів перетворилися, за образним висловом одного із сучасників, в “городи і пташники”. У період іконоборства (726-843) була зроблена спроба офіційно заборонити ікони. На захист ікон виступив філософ, поет, автор багатьох богословських творів Іоанн Дамаскін (близько 675-753 рр.).
Головне завдання іконописця – допомогти людині увійти в контакт з Богом, символічно відтворити канонічні сюжети і образи. При сприйнятті ікони між глядачем і зображенням “простягалися тисячі невидимих ниток, як би сковували волю людини і захоплювали його в інший, надчуттєвий світ” (В. Н. Лазарєв). Характерними особливостями ікон стають: фронтальность головних зображень (зверненість їх до глядача); строга симетрія по відношенню до центральних фігур Христа або Богоматері; підкреслено високе чоло – осередок духовного начала; сяючий німб навколо голови; пильний, суворий погляд збільшених очей; статичність, стан аскетичного безпристрасного спокою; декоративність і умовність одягу, що підкреслює безтілесність, безтілесність фігур. Колір на іконах символічний. Золото і пурпур висловлюють ідею царственности, синій колір – божественність, білий – моральну чистоту і невинність, зелений – юність і бадьорість.
На жаль, більшість ранніх ікон загинуло, а й те, що збереглося, являють собою приклади високої майстерності. Шедевром візантійського іконопису по праву вважається ікона “Володимирської Богоматері”, що потрапила на Русь, ймовірно, у першій половині XII ст., В 1155 році вона опинилася у Володимирі. Світ переживань Богоматері глибоко людяний. В її образі виражено те, що близько і зрозуміло всім людям, – ідея жертовності материнської любові. В очах Богородиці, предвідящіе трагічну участь сина, – світла печаль. Її тонкі уста щільно зімкнуті, в куточках рота зачаїлися тривога і гіркота. Немовля ніжно притулився личком до матері і обвив її шию рукою. Марія лівою рукою притримує дитину, як би намагаючись захистити його від уготованої йому долі. Абсолютно композиційне рішення ікони, майстерно передані плавна гнучкість силуетів, ледь помітний, “ковзний” ритм руху, легкість і ясність співвідношення двох фігур.
Після розпаду імперії в 1453 р візантійське образотворче мистецтво продовжувало надавати потужний вплив на культуру інших країн і народів, у тому числі і Росії, захоплюючи досконалістю створених образів.
(2 votes, average: 5.00 out of 5)