МІСЦЕ ДЛЯ ДРАКОНА – ЮРІЙ ВИННИЧУК ( Народився 1952 р.) – З УКРАЇНСЬКОЇ ПРОЗИ – Підручник – Українська література 8 клас – О. М. Авраменко – Грамота 2016 рік

Юрій Павлович Винничук народився 18 березня 1952 р. в м. Станіславові (нині Івано-Франківськ). Його батько був лікарем, мати інженером-економістом. Освіту філолога здобув у Прикарпатському університеті імені Василя Стефаника. Потім переїхав до Львова, де працював режисером Львівського естрадного театру “Не журись!”, редактором відділу містики та сенсацій газети “Post-Поступ”, писав сценарії та пісенні тексти. Юрій Винничук відомий передусім як журналіст і письменник. Його твори перекладено багатьма мовами світу, за його казками знято два мультфільми. Нині мешкає в м. Виннику під Львовом.

Юрій Винничук усебічно розвинена особистість. Цікаво, що він визнаний Послом галицької кухні за визначний внесок у популяризацію галицької кулінарії, у 2003 р. нагороджений відповідною відзнакою Клубу галицької кухні.

Сьогодні ви почнете читати повість-казку Ю. Винничука “Місце для дракона” про сучасний світ, у якому й досі, на жаль, ще є місце для “драконячих законів”. Дивовижно, але дракон Грицько поет і християнин… А хто ж тоді мешканці казкового князівства? Про це ви дізнаєтеся найближчим часом…

МІСЦЕ ДЛЯ ДРАКОНА

(Повість – казка) (Скорочено)

Не від того я помру,

Що на світі буде война.

А від того, що вона

Мого вірша не достойна.

Ярослав Довган

РОЗДІЛ І

У вікні дзижчала муха, і нудотливе оте дзижчання навівало сон, так само, як і порипування віконниць од непомітного вітру. Спекотливий полудень порозморював усе довкола, жовтою від пилюги й сонця вуличкою пленталася баба Дрімота й мак розсипала куди мак сипне, там усе й засне, а по нивах недожатих блукала Полудниця із серпом і пильнувала, чи не зостався який сміливець на полі в полудень дожинати, але не було нікого, бо добре відомо, що від Полудниці нічим не відкупишся і не відмолишся – махне серпом по шиї, та й край. Попід парканами дрімали коти, собаки, свині й кози впереміш, наче одна родина, позаривалися в порох кури, навіть метелики непорушно застигли па квітах, мов одинокі пелюстини.

Князь люботинський куняв у кріслі, заколисаний мушиним дзижчанням, у сни занурений, наче у мутну, теплу воду, і снилися йому війни, переможні походи, руїни здобутих фортець, довгі вервечки полонених. Були це особливі сни, бо з’являлися вони лише в полудень, а вночі ніколи, і тому-то він із такою шанобою до них ставився, що навіть оголосив по всьому князівству наказ, щоб ані одна душа не важилася в полудень потривожити його супокій. Небавом навіть собаки призвичаїлися до нового розпорядку, хоч, правда, кілька вже поплатилося життям за те, що о тій святій порі дозволили собі продерти горлянку.

Відколи князь посів батькові володіння, запанувало на люботииських землях небувале затишшя. Лицарі, які були, сиділи по своїх добрах та й наливалися тлущем, якось самі собою відійшли в забуття турнії, а якби й збрело князеві затіяти щось таке, то невідомо, що б з цього вийшло, бо лицарі, не тримаючи тривалий час у руках ні меча, ні списа, тільки посміховсько із себе зробили б. Сусіди перестали зазіхати на спірні прикордонні села й містечка, хоча раніше затівалися баталії навіть через задрипаного хутора чи старого вітряка, якого хтось на межі поставив. Ніхто мі в кого не викрадав доньки, нікому жита не толочив під час ловів. Потроху оця сумирність передавалася й міщанам і селянам, ба навіть бурсаки втихомирились і не влаштовували колотнеч на ярмарках і міських ринках.

Спокій і затишок запанували в князівстві, і полудень став богом, якому хоч і молилися, проте жертву приносили зовсім маленьку, майже непомітну жертву, а в нагороду здобули нудьгу, котра, мов іржа меч, пороз’їдала душі люботинців, а що ті відвикли боронитися, запанувала вона безроздільно, викликаючи неймовірну лінь і розмореність. Здавалося, усі люботинці тільки для того й живуть, щоб виспатись, і якщо не закинули вони ще своїх ремесел і господарок, то тільки тому, що, не забезпечивши здорової їжі, не мали вони й здорового сну. І коли якийсь чужинець заїжджав у ті краї, то навіть сонце над Люботином здавалося йому куди вгодованішим і ситнішим, ніж на батьківщині.

Раніше князь утримував невелике військо, та, оскільки не було війн і воно влітало йому в дзвінкий гріш, розпустив його. Тоді як батько провів життя своє верхи на коні в безконечних походах і тільки мріяв про спокій, князь, навпаки, аж переситився спокоєм. Деколи його опановувало бажання струсити із себе оту сонливість і бездіяльність, кидався щось робити – затіє, було, собор будувати, уже й підвалини закладуть, і раптом махне рукою й більше не з’являється на будові, а майстри розповзуться по домівках, і піхто потім про собор не згадує.

З літами одступав сон від нього, а натомість сповзалися лихі тривоги, прокрадалися в груди сухі й сичали під горлом, як люті вужі. Безсоння зривало вночі його з ліжка й змушувало блукати, наче сновиду чи привида, лункими покоями замку, і кроки його викликали моторош у сторожі.

У князя була донька – прекрасна Настасія. Прийшла їй пора до вінця ставати, але за давнім звичаєм прихильність князівни здобувалася в турніях чи військових походах. Наречений мусив бути героєм. Та де його взяти в князівстві, котре як не спить, то дрімає? Нема війн, нема розбійників, не з’являються ані злі чаклуни, ані людожери, кудись поділися страшні багатоголові дракони. Звідки візьметься геройство? Чого доброго, князівна задівується, і князь не матиме спадкоємця, розпадеться держава, яку з таким трудом клеїли докупи його пращури. Ось вони осудливо зиркають на нього з портретів, і піде сховатися йому від їхніх поглядів, лісі пропікають, наче залізо розпечене. Далебі, уже пора діяти, не має він права зволікати, інакше проклянуть його й духи предків, і наступні покоління. Ці тривожні думки проникли в його сон і вирвали звідти, ще пробував заколисати себе сонливими хвилями, навмисно й очей не розплющував, але даремно. Звівся на ноги й рішучим кроком попрямував до дверей. Сторожа дрімала, спершись на галябарди.

– Дідько б вас побрав! Отак ви вартуєте свого пана? Швидко мені воєводу сюди!

Прибіг захеканий воєвода. Став перед князем, вибалушивши здивовані очі та кривлячи рота в гамованому позіханні.

– Слухайте сюди, сказав князь. Так далі не піде. Ми котимося в прірву, тут він зробив паузу, щоб заспаний воєвода встиг перетравити сказане. До чого дійшли вже? Я доньку заміж не годен видати. За кого її віддам? Де герої? Де лицарі, уславлені подвигами? Га? Я вас питаю!

Воєвода роззявив було рота, проте тільки для того, щоб випустити на волю ги-и-и-х”, бо голова його, ще не освіжіла після сну, не могла ніяк второпати, що від нього хоче князь.

– Мовчите? Отож-бо. А чи задумувалися ви коли-небудь, на якого біса вас тримаю її гроші плачу? Ви ж воєвода, так? А де ваше військо?

– Та ви ж самі казали…

– Знаю! То булу інші часи. Сусіди, гадаєте, не пронюхали, що військо наше розпущене? Може, уже й міркують собі, з якого боку лучше ударити… Але чому це мене хвилює, а не вас – воєводу? Даю два тижні. За цей час хочу бачити тисячу вояків. Зберіть, озбройте й починайте муштрувати. Далі. Усі сторожові вежі її прикордонні фортеці обновіть і підправте як слід, обсадіть залогами. Дані. Відправте надійних людей збирати данину. Що за чорт? Восьмий рік мої підвладні й мідяка не платять! Зберіть з них за всі роки, а як хто опиратиметься у Чорну вежу. Без балачки. Доста панькатися. Оголосіть по всьому краю, що від дня святого Онуфрія запроваджуються турніїї. Мій старий закон, який забороняв герці між лицарями, скасовую. Усе зрозуміло?

– Та зрозуміло, зітхнув воєвода. – Мені зрозуміло, а як іншим? Ну, оголошу набір до війська. Гадаєте, підуть? За ті пару талярів? Та кожен колишній вояк уже так з вухами в господарство заліз, що тією мізерією його не спокусиш. Він оно збіжжя вивезе до Чехії, то заробе стілько, що, дивись, і сам зможе військо набирати.

– А ви присилуйте.

– Добре сказати – присилуйте. Чим присилую? Оцими двома руками? Хіба сторожу вашу познімати. Та й те, скільки тої сторожі? Селюхи он за ціпи візьмуться розбіжиться ваша сторожа, як курчата перед шулікою.

– Що ви верзете? А закон? Я встановлював закони чи мої діди? Хіба насміляться вони піти проти закону?

– Е-е, ваша милість, тут ви трошки той… Самі ж. вибачайте, начхали на закон. А ваші підвладні з вас-таки приклад і взяли… Та хоч би й закон. Що з нього? Хіба за часів вашого татуня, царство їм, не гнали батогами людей до війська, не посилали вояків данину збирати, не садили у в’язниці? А був же закон! Але тоді хоч було чим той закон підтримувати. А нині залишились я та ви. Хіба вдвох і підем данину збирати. Ну, ще тих бомків з-за дверей візьмеш. Лицарі, що за ці роки зібрали по своїх добрах, то те й пробенкетували.

Князь нічого нового для себе не почув, але тому, що не раз і сам про те все мислив, стало на душі гірко й похмуро.

– То що порадите? – спитав.

– Не хотів я раніше казати, поки ще всього не перевірив, та, здається, Господь змилостивився над нами.

– Ви про що?

– Пригнався днями до мене побережник. І знаєте, яку новину приніс? Каже, що бачив дракона.

– Та йдіть!

– Каже, біля Бистриці.

– Справжнього дракона?

– Ну та справжнього. З крилами. Усе як має бути. Вогонь видихає. Здоровий, каже, як гора.

– І де він живе?

– У тій самій печері, де жив той дракон, що його при вашому дідові забито було.

– Ти диви! Господи, чим я віддячу тобі за ласку Твою? – уклякнув під образами й помолився, а як устав з колін, то радість світилася в його очах, а плечі розправилися, наче й не згорблювалися ніколи.

– Нині вранці я посилав людей, і вони підтвердили. На березі Бистриці бачили сліди драконові.

– Ну що ж, Господи благослови. Розсилайте гінців. Так і оголосіть: хто переможе дракона пошлюбить князівну й сяде на престолі. Бій із драконом святе діло. Тут народ валом повалить. Проти цього лицарі не встоять. Я впевнений, що вони тільки-но цю вість зачують, ураз усі бенкети закинуть, за мечі візьмуться та жирок позганяють.

* * *

Дракон ще був зовсім молодий. Минуло вісім років, відколи він вилупився з яйця, що пролежало, може, із сотню літ у печері. Не було кому заопікуватися ним та навчити драконячого способу життя, бідолаха навіть не знав, чим повинен харчуватися, і їв собі травичку, листячко, різні там ягідки, дикі яблука й груші. Цілими днями просиджував у печері, тільки вночі виповзав на прогулянку, і через те піхто й не підозрював про його існування. Але якось він серед ночі забрів до густелезного лісу, проблукав у ньому до світанку й, коли вже повертав назад, натрапив у ганку біля річки на чиюсь хатину, з-за хатини чулося лунке гупання. Дракон спинився й зацікавлено почав наслухати. Небавом затихло й з-за рогу вийшов старий чоловік, несучи оберемок дров. Дракона він помітив щойно тоді, як висипав дрова біля порога, і хоч оте чудовисько на ту пору було всього лиш завбільшки з вола, проте й цього виявилося достатньо, щоби чуб на голові в пустельника – скільки вже там було його заворушився, мов трава схарапуджена.

Оце так і почалося їхнє знайомство.

Дракон ще й говорити не вмів, був наче мала дитина. Та голову мав тямущу й досить хутко навчився говорити по-людськи. Вони бачилися мало не щодня, і минав їхній час у цікавих бесідах. Єдине, на що пустельник ніяк не хотів погодитись, це навчити дракона грамоти.

Не драконове це діло, книги читати. Я тебе не відраджую, але, хто хоч краплю мудрості зачерпне, довіку ситий не буде. Від многої мудрості много скорбі, і хто примножує знання, примножує печаль. Я пішов на пущу не з добра. Колись воєводою був, але зажерся з батьком теперішнього князя. Мені його безперервні військові походи впоперек горла стали. Воює, воює, а який із того мав хосен? Ані клаптика землі не зумів приточити до Люботина. Плюнув я та й подався сюди. Нічого іншого не залишається, як книги читати. Дещо й сам пописую. Оце ось діяріуш свій списав, а це літопис – люботинський. Комусь цікаво буде прочитає та й мене добрим словом згадає. Мені книжна мудрість на користь пішла. А тобі навіщо? Я тебе й так можу надоумити, без книг. Дракон приходить на світ лихо чинити. За гріхи наші людські мусимо спокутувати, бо така воля Господня, і не тобі проти неї йти. Так же й пращури твої чинили, ніхто з них себе не пострамив. А книги добра вчать. Як же ти зло чинитимеш, коли праведним станеш?

– Що ви таке говорите, дядечку?! – жахнувся дракон. Та мені й на думці ніколи не було зло чинити. Що мені хтось поганого зробив?

– Е-е, синку, не бідкайся даремно, бо що має бути, те й буде. Нікуди від долі своєї не втечеш. Подивися на себе – гадаєш, для краси тебе таким здоровилом Господь сотворив? А ти ж іще рости й рости будеш. Усе в природі має своє призначення, і горе тому, хто піде проти цього.

– Ніхто ще про мене не знає.

– Дізнаються. А як станеться те, не матимеш уже спокою. Приїдуть і покличуть тебе на герць. Мусиш згинути.

– За що?

– А так – ні за що. Дракон повинен згинути. А герой пошлюбить князівну й займе престол. У князя нема сина. Де він спадкоємця візьме? Ти дня нього тепер як манна небесна. Чи робиш зло, чи ні ніхто й не спитає.

– Я не хочу гинути, ще й не нажившись. І нікому ніколи зла не вчиню.

– А це вже не зарікайся. Буває, що й вовка змалечку приручать та при хаті тримають. І що з того? Вовк все одно в ліс дивиться. Підросте й дремене, а то ще й хазяїна забере.

– Гадаєте, і я з вами отак зроблю?

– На все воля Божа. Я тобі в душу не зазирну й кров’ю твоєю не покермую.

– Якщо вже й ви мені віри не ймете, то хто ж повірить?

– Я тобі вірю. Чого ж? Вірю. Але це протиприродно. Чи ти чув коли, щоб зайці вовків жерли, а вовки на луці паслися? Ну добре, ти жив сам як палець та й харчувався чим попало, але чи можна бути певним, що ти колись не розсмакуєш м’яса? Спочатку якоюсь пташиною чи рибиною, а згодом козлом розговієшся. А тоді, так само, як і вся порода твоя, на людей кинешся. Був тут не за моєї пам’яті дракон. Мабуть, родич твій, бо у тій же печері жив. То він час від часу якусь дівку ловив та й обідав усмак. Піде на жнива, було, вибере наймолодшу… До-овго з ним воювали. І ніхто не зумів подолати, аж Чорний лицар об’явився. Отой і голову драконові стяв.

– Ви хробака з’їли б? – зненацька перебив його дракон.

– Тьху! Що ти мелеш?

– Оце так мені м’яса з’їсти. Я виріс на траві й траву їстиму. Навчили мене вже стільки всього, що як іще й грамоти навчите, гірше не буде.

– Бач, тобі пальця в писок не клади! – розсміявся пустельник. – Гаразд, навчу.

– І навчив. Та так, що й сам дивувався з успіхів учня.

РОЗДІЛ ІІ

Князь наказав лицарям зібратися біля печери й убити дракона. Але дракон з печери не вийшов – і вони почали витравлювати йоГо звідти димом. Князь наказав загасити вогонь, бо це по-бабськи, а не по-лицарськи.

РОЗДІЛ III

За порадою пустельника дракон на другий день переселився на галявину між горами, де його не було видно. Потім князь прийшов до пустельника, той розповів, що дракон Грицько, якому 8 років, дуже добрий, їсть траву, читає Біблію, любить природу. Це князя здивувало, тоді він попросив пустельника познайомити з драконом. Дракон Грицько вражав князя своєю мудрістю й добротою, читав свої поезії, з часом вони потоваришували. Люботинський князь став часто навідуватися до галявини в гори.

Звідтоді день у день сходилися вони утрьох, і князь тішився, що його дипломатичні заходи обходяться досить дешево. Ці посиденьки були приємні для всіх. При дворі ніхто й гадки не мав, куди князь так часто зникає. Таємницею володіли тільки воєвода та Настасія.

* * *

Кілька днів пустельник не з’являвся в печері, а що таке й раніше траплялося, то ні дракон, ані князь не дуже й хвилювалися. Працюючи над літописом, він не раз усамітнювався. Але четвертого дня дракон занепокоївся і, діждавшись ночі, подався до лісу. Лихе передчуття охопило його, коли наблизився до хати. Вітер тракав розчахнутими вікнами, рами скрипіли й протягло скавуліли.

Дракон обережно просунув лапу в двері й витяг лаву, на якій лежав пустельник.

– Нічого, нічого, заспокоював себе дракон. – Я заберу вас до себе. Мусите поправитись. Що я без вас?

Пустельник мовчав і дихав дуже слабо.

Змій заніс його до себе в печеру й пильнував усю ніч, а вранці, коли старий розплющив очі, напоїв його зіллям.

* * *

– Добре, що ти мене сюди завіз.. Ти не знаєш, як страшно на самоті помирати. Я лежав і молився: не дай мені, Господи, умерти серед темної ночі…

– Ні-ні, не покидайте мене, жахнувся дракон.

– У тебе ще є князь. Він непоганий чоловік.

– Так… після того, як змирився, що я на герць не вийду, бачимося ледве не щодня.

– Мені казав, що ти єдина істота, з якою цікаво йому розмовляти. У замку всі в ньому бачать лише князя. А тут він перестає бути князем.

– Зате я не перестаю бути драконом. Не думаю, що він позбувся свого бажання знищити мене.

– Коли народ засне, то спить так міцно, аж поки не почує на своїй горлянці ножа убивці… Ти – той ніж. Ти все ще біля горла… Податок збільшили – дракон винен. Хлопців до війська забрали дракон винен. Град вибив збіжжя і тут винен дракон. На тебе геть усе можна списати… Уночі, коли мені смерть перед очима стояла, думав про те що зле вчинив. Не варто було втручатися в закони природи. Не ми їх творили, не нам їх міняти.

– То ви вже шкодуєте, що мене вчили?

– Шкодую… Народженому в темряві й помирати в темряві легше. А кому вдалося хоч промінчик світла уздріти, смерть йому в тисячу раз в страшніша.

– Так, це правда. Але я вже знаю, що зроблю. Я вийду на герць. Заради князя, заради його доньки й заради Люботина. Мого Люботина. Бо ж це і моя земля!

– Що ти говориш?! Ти повинен жити! Життя володаря не варте й одного рядка поета! Ти повинен писати!

– Але мені не дають!

– То йди звідси! – аж застогнав пустельник. Іди геть від людей! Іди в непролазні хащі, у скелі й у болота! У тебе ж крила! Ти забув про них?.. Злети в небо, тільки подалі від ненаситної юрби! Бо не пише, як бог, хто не терпів, як пес!

– Але я вже без людей не зможу. Я пишу для них!

– Вони ж тебе вб’ють! Зрозумій: коли йде війна гинуть лише вояки. А коли володар хоче зміцнити владу, поети гинуть у першу чергу.

– Але ж вас теж, хоч ви і втекли від людей, турбує доля Люботина! І ви переживаєте, що буде, як князь помре, не залишивши спадкоємця. Ви так і не стали справжнім пустельником! Ніколи не затуляли свого серця від світу!.. А хочете, аби я це зробив?.. Пізно! Я вже вріс в оцю землю й мушу вмерти на пій і за неї!

– Та ніхто ж про це й знати не буде! Коли людина йде на смерть за вітчизну, то ім’я її потім прославляють у віках. А ти був драконом і ним зостанешся. Ти загинеш як дракон, а не як поет і герой. Люботин ніколи не дізнається правди. Героєм стане той, хто вб’є тебе. Навіщо ж оця жертва? Кому ти її приносиш?

– Вам! Вам – за все те добро, що зробили для мене!

– Господи! Ну як я тобі поясню, що все це намарно? Далеко важливіше твоє писання! Мудрий завше поступався дурному!

– І глупота завойовувала світ.

– Молю тебе! Іди звідси! Тікай від цього підступного світу! Живи серед звірів! Звірячі закони людяніші! Пустельник рвучко звівся на ліктях.

– Я хочу, щоб ти жив! Я хочу, щоб ти був! – та тут же й схопився за серце. – Ти ще не все… не все… сказав…

Дракон злякався:

– Що з вами, учителю?.. Ляжте, заспокойтеся…

– … ти ще мусиш… простогнав, опадаючи, – мусиш жити…

– Ні! Не вмирайте!

– … наперекір усім князям…

1. Мріє стати метеликом і літати серед квітів

А пустельник

Б Настасія

В Грицько

Г воєвода

2. Пустельник НЕ хотів учити дракона

А мови

Б добра

В віршів

Г грамоти

3. Установіть відповідність.

4. Яким ви побачили князівство й самого князя Люботина? Навіщо автор вводить образ мухи, що дзижчить у вікні, буквально в першому реченні твору? Що вона символізує?

5. Порівняйте розмову князя з воєводою й пустельника з драконом. Яка тема й тональність їхніх розмов? Хто викликає вашу симпатію?

6. Традиції бувають різними, їх треба берегти й передавати наступним поколінням. На думку люботинського князя, у світі й досі діють “драконячі закони”, а традиції зобов’язують будь-що вбивати дракона. Прокоментуйте цю традицію. Чи треба її берегти?

7. Хто з героїв повісті-казки наймудріший? Аргументуйте свою думку.

8. Пустельник сказав драконові, що в замку всі в князеві бачать лише князя, а з Грицьком “він перестає бути князем”. Як ви розумієте процитовані (узяті в лапки) слова?

9. У творі Ю. Винничука добро і зло ніби помінялися масками? Люди стали драконами, а Грицько-дракон більше людина, ніж самі люди. Спрогнозуйте, чи зможе він зрозуміти закони людського світу, а головне виправдати їх?

10. Поміркуйте над словами: “Життя володаря не варте й одного рядка поета! Ти повинен писати!”. Як ви їх розумієте?

11. Перекажіть епізод, проілюстрований на с. 191. Наскільки вдало, на вашу думку, художник його передав? Домалюйте словесно ілюстрацію.

Прочитайте повість-казку Ю. Винничука “Місце для дракона” до кінця. Випишіть не зрозумілі вам слова в робочий зошит.

РОЗДІЛ IV

Трава пожухла, й одцвіли квіти, осіння прохолода прийшла й на драконову галявину. Озерце зарябіло й згасло, на вершинах скель, на деревах галайкало вороння, навіваючи похмуру нудьгу. Листя з тієї висоти летіло на галявину й жалібно шурхотіло.

В один із днів, коли вони сиділи, як завше, біля могили пустельника, і пили вино, князь подумав, чи не нора вже перевірити міцність їхньої дружби.

– Гай-гай, не повелося мені… Так от і покотилося все в прірву.

– Ви про що?

– Та про що ж… нема кому передати престол. Що то буде, як я і воєвода помрем? Донька сама не справиться. Та й куди жінці до влади?

– Видайте її за когось.

– Еге, видай… Не так це просто. Воно б, може, і не один зазіхнув на престол сісти, але ж не можу я за будь-якого її видати, коли в наших законах написано, що князівну може пошлюбити лише той, хто уславився чином геройським. Де я цього героя візьму?

– Хіба серед тих лицарів не було жодного?

– Котрі знатніші – ті пасуться по інших дворах. Що їм якийсь задрипаний Люботин? Понаїжджало тут всілякого зброду от аби погуляти, нажертися та напитися на дурняк. Їм одне в голові. Тут треба сильну руку, щоб цю проголодь у кулаці тримати. Я вже старий, не годен. Вони й раді на голову вилізти. Не приведи Господь нападуть вороги – піде все тліном… А ці тут, звісно, галасували на всі заставки, вигадуючи різні подвиги, та хто їм повірить?

– Але ж серед них міг бути і той, хто б мене переміг.

– Може, і був, та спробуй пізнай його. Такі лицарі тепер рідкість.

Дракон задумливо крутив кубок у лапі, погляд його посмутнів.

Вітер вив у печері несамовито, і скрипіли дерева.

– Знаєте що… я вирішив… словом, я згоден.

– Га? – стрепенувся князь. Що ти кажеш?

– Я згоден.

– На що?

– Вийти на герць.

– Та, відмахнувся князь, облиш. Я вже змирився зі своєю долею, а сам спідлоба за драконом стежив, остерігаючись видати радість, яка захлеснула його гарячою хвилею.

– Я не жартую… – дракон відкашлявся. Насправді хочу битися з лицарями. Посилайте гінців. Як зберуться, я вийду.

– І ти будеш битися?

– Буду.

Князь усе ще не вірив почутому. Для більшої певності осушив кубок і налив ще.

– Але стривай… чому ти передумав?

– Осінь… така пора, що смуток виїдає душу… Мене кличе до себе вчитель.

Я чую ночами, як він приходить до мене й кличе за собою… Одного разу вві сні просив мене, щоби я виявив своє милосердя й учинив вашу волю… (Невже він не помічає, що я брешу? Він не хоче помічати…). Тоді я не послухав його. І ось тепер… так, тепер, мені здається, я готовий стати на герць. І загинути… як мої предки… І як того потребує звичай.

Князь після довгих потуг нарешті видушив із себе сльозу, тоді драматично змахнув її рукавом, підвівся і, скуливши плечі, побрів з галявини. Дракон дивився йому вслід, лана несамохіть стисла кубок, він тріснув і розсипався по траві.

Князь озирнувся.

– Завтра я сховаю доньку, щоб її ніхто не бачив. Оголошу, що ти її викрав, а за день перед герцем привезу її сюди… Так буде ліпше. Інакше сам знаєш – ніхто не повірить.

***

Того ж дня роз’їхалися гінці по всіх усюдах, везучи страшну вість: лютий дракон викрав люботинську князівну й тримає її в печері.

***

Потроху почали з’їжджатися лицарі в Люботин.

Один із княжих гінців, вертаючи назад, натрапив у лісі на чотирьох подорожніх обшарпаних, зарослих і вихудлих. Вони брели піхотою, утомлено пересуваючи подряпані, у виразках, ноги.

– Хто ви? – спинив їх гонець.

Подорожні здивовано витріщилися на вершника, мов не вірили своїм очам.

Я лицар Лаврін з Горшова герба Підкова, проказав найстарший. А це мій джура та двоє слуг.

– Вас що, пограбували розбійники? Що з вами сталося?

– Ми й самі гаразд не знаємо. Їхалисьмо в Люботин битися з драконом. Нас перестріла якась чортова відьма й показала не ту дорогу. Тепер ось, певно, зо три місяці отак блукаємо. Скільки не йдемо цією дорогою, а все на одне й те ж місце повертаємо. Уже й коней поїли.

Гонець спішився, витяг із торби харчі й розділив між подорожніми.

– Під’їжте, а тоді я вас виведу звідси. Видно, вона блуд на вас наслала. Таке буває…

* * *

Поява лицаря Лавріна стала для всього княжого двору неабиякою подією. За ним чередою увивалися охочі поласувати цікавими подробицями з лісових блукань, не кажучи вже про дивовижні пригоди в Єрусалимі. Як на те, лицар виявився чоловіком неговірким, а його джура, може, і мав бажання розповісти якусь історію, та волів наслідувати поведінку свого пана. На щастя, їхні слуги хутко зметикували, що, оспівуючи легендарні подвиги лицаря й джури, матимуть завше безкоштовне пригощення. Завдяки цьому було частково втамовано двірську цікавість.

Лицарів назбиралося чимало, хоч і не стільки, як минулого разу. Проте князь не нарікав: тим краще, менше буде приблуд. Особливий інтерес викликав у нього, звичайно, пан Лаврін. Цей-то вже таки справжній герой. Оно кілька днів, як з’явився, а вже торбаністи оспівують його подвиги. Та й лицарі, що прибули до Люботина із західних земель, тамуючи заздрість, не скупилися па похвалу. Хто-хто, а вони начулися багацько про його мандри й лицарські вчинки. Такому престол хоч зараз віддай. З’явився б він раніше, може, і не треба було затівати нового герцю. Бо й так зрозуміло кращого жениха для Настасії годі шукати.

Т-ак, я волів би, щоб його не було, сказав князь до воєводи. Жених уже є. На дідька тепер той герць здався?

– Якби не герць, то й пан Лаврін би тут не з’явився.

– Та воно-то так… Але де певність, що саме він уб’є дракона? Я б хоч зараз за нього дочку видав. І не можу. Через той герць.

– Справді… Може таке статися, що він загавиться, а хтось інший і зарубає змія.

– Отож пак. Що ж його чинити? Такий чоловік! Ну, самі скажіть хто більше вартий престол посісти?

– Вам не догодиш… Як першого разу було, то на долю все поклалисьте. Хто уб’є – той уб’є. Та ба – дракон із печери не виповз. А тепер як дракон згодився, то вам уже, бач, не кого-небудь давай, а найліпшого.

– А ви б на моєму місці робили б не так?

– Хто його зна… Тільки ж треба рахуватися з тим, що є. Тут справді, як доля захоче. А вона може й Кельбаса вибрати.

– А я про що кажу? От-от – Кельбаса! А цей чортів Кельбас проїсть і проп’є всеньке наше князівство, мов гаман червінців. Хіба ні?

– Я й не перечу. Але чим же ви зарадите?

– Е-е, пале Антосю, на те в мене й голова, а не макогін, аби я раду тукав. От поміркуймо… Дракон проти натури своєї не піде – виповзти виповзе, але битися не буде. Це ж ясно. Ну, рикне там, ще щось, але крові не проллє. Правда?.. А якщо я так делікатно-делікатно натякну панові Лавріну про те, га? Щоб, мовляв, не боявся він, а сміливо пер на змія. Що, мовляв, змій цей зовсім не страшний. А навіть навпаки тропіки теє… – князь покрутив пальцем біля скроні. Що ви на це?

А я на це вам скажу, що дурний вас піп хрестив. Ви вже мені вибачайте, ваша світлість, за різке слово, але так воно є. То ви охкаєте, який той пап Лаврін шляхетний, а то хочете враз усю його шляхетність свині під хвіст пошпурити. Чи ви не бачите й досі, який це чоловік? Та він же тоді на герць ваш тільки плюне.

– Чого то ви розкричалися, ніби в себе вдома?! Ич який! Розперезався! Ви мені, пане Антосю, не забувайтеся! Хто тут князь я чи ви?

– Та вже ж не я. Тільки ж ви дурницю ляпнули, от я й…

– Ну, вже таки й дурницю! – надувся князь. – Я ж міркую. Різні фортелі обмислюю. А ви замість того, щоб якось так увічливо та не дуже різко пояснити, що ось так, мовляв, і так, починаєте голос підвищувати. Негарно це з вашого боку.

– Вибачайте… Але мусите якого іншого фортеля вигадати, бо цей, хай мене качка копне, не вигорить. І, знаєте, є в мене одна гадка… А що, як дракона попросити… Йому ж, прецінь, усе одно… щоб він піддався не кому іншому, а лише тому, хто матиме на шоломі, наприклад, голубу стяжку?

Пане Антосю! Та ви мудра голова!

* * *

На світанку двоє вершників вигулькнуло з густого туману й спішилося біля печери. Годі було пізнати князівну в постаті, закутаній у чорний плащ.

Дракон, почувши умовний стукіт, відсунув брилу.

– Ви вже прийшли?

– Так, завтра герць. Я прийшов попрощатися з тобою й просити ще одну послугу… Мені, розумієш, грає велику ролю, від чиєї руки ти загинеш… адже це має бути людина, котра небавом стане володарем Люботина… А мені зовсім не байдуже, кому дістанеться престол… та й донька… Тому я просив би тебе… якщо це можливо… Якщо тобі буде не важко… е-е…

– Кажіть. Я на все згоден.

– Так от… один з лицарів матиме на шоломі голубу стяжку.

– Я все зрозумів.

– Ну що ж… тоді… пробач мені, що так склалося… повір, я дуже шкодую… А дочка нехай лишиться в тебе.

– Добре.

– Твої вірші…

– Я залишу їх тут, на могилі… Ви збережете їх?

– Збережу.

– А мене поховайте біля мого вчителя.

– Я все зроблю. Прощавай.

Князь поплентався з галявини. Поки йшов, увесь час його підстьобувало бажання озирнутися, та він пересилив його. “Я повинен бути сильним, я князь, шепотів собі, – я зробив усе, щоб врятувати Люботин. Ніхто мене не осудить”.

РОЗДІЛ V

Настасію привезли до Дракона, вона з ним швидко заприятелювала. Дракон їй видався дуже милим, вона його стала називати Метеликом. Він захоплювався її красою, написав вірша про неї.

На другий день Грицько мав вийти з печери до лицарів. Їх зібралося багато, з поміж них був і Лаврін із джурою.

РОЗДІЛ VI

… Не так це вже й страшно. Дитяча гра. Треба хоч для виду поборюкатися з ними. Він почав ревіти й крутитися на місці, метляючи головою так, що збоку виглядало, наче він і справді борониться.

Тут і джури осміліли й собі, прискочили до змія та щосили загамселили мечами й топірцями. Нарешті й пан Лаврін пришпорив коня та пішов на дракона, але на відміну від інших не махав дурно мечем, а вибирав місце вразливе, гарцюючи під самим носом в чудовиська.

“Так, ну що ж – пора”, подумав змій і, удаючи, наче від когось захищається, нахилив голову так, аби зручніше було поцілити його лицарю з голубою стяжкою.

Пан Лаврін помітив цей рух і замахнувся мечем, та враз відчув, що рука задерев’яніла, драконове око, наче маленьке озерце, дивилося на нього таким розумним поглядом, і в оці блищала сльоза, а в сльозі грало осіннє сонце. Око дивилось і ніби підказувало – коли, я чекаю! Мурашки побігли по спині в лицаря, такого він не сподівався, щоб з’явилася жалість до змія. До змія, котрий украв князівну…

Юрба збуджено ревіла, багатоголосе “Рубай!” вдарило, наче велетенський птах, об груди скель і відбилося луною. Уже й джура підскочив:

– Коліть, пане!

Але мить була втрачена, дракон одвів голову.

“Не можу ж я, мов бовдур, отак стоять, інакше всі здогадаються”.

І знову гарцювання і брязкання мечів. Комусь удалося сіконути мечем так, що загнав його під луску на животі й злегка поранив, виступила кров. Боляче не було, проте дракон зрозумів, що живіт у нього теж вразливий. Тепер лицарі знають, куди треба рубати. Слід бути обережним.

І справді, лицарі й джури враз перестали бити будь-як, а весь час намагалися вдарити під черево. Дракон крутився, як дзига, урешті зловив момент і знову підставив око лицарю з голубою стяжкою.

“Чому він тоді не рубав? Ах, певно, помітив сльозу. Це була мимовільна сльоза, ваша світлість, я не хотів, пробачте, більше не буду. Коли ж!”

Інші в цей час сікли живіт, хоч і без особливого успіху, бо виявилося, що не так просто заганяти меч під луску, гецкаючи на переляканому коні. Ніхто не помітив опущеної голови дракона. Лише пан Лаврін і його джура були поблизу. Лицар звів меча для удару, зціпив зуби і побачив своє відображення в оці дракона. Вимучене походами й боями, пооране зморшками обличчя дивилося на нього. І так виглядає жених прекрасної Настасії?

– Коліть, пане! – кричав джура й уже сам. Націливши списа, мчав щодуху до того дзеркального озерця, з якого прозирав смуток і розпач.

Рука з мечем стриміла в повітрі, хмари пропливали над нею, і грало проміння на блискучому лезі.

– Ру-ба-а-ай!!! – кричала юрба, а князь аж на ноги зірвався й теж щось кричав, а земля гуділа від двох сотень копит і стогнала, як жінка при пологах.

І знову дракон одвів голову.

“Яка сила не дає мені заколоти його? – не міг опам’ятатися лицар, опускаючи меч. Я, той, хто ніколи не відчував жалості в бою, рубав сарацинські голови, наче капусту, розм’як, мов баба, перед оком цього чудовиська. Це вже старість підступає до горла. На біса я в це вв’язався? Навіщо мені князівна, котра ніколи мене не любитиме? Навіщо мені цей дивний дракон, який боронить перед лицарями свого живота, а мені підставляє око, уразити яке може й дитина? Що він мені злого вчинив? Оно жива й здорова Настасія виходить з печери, оно пан Чурило із джурою вже мчать до неї. Усе. Князівна врятована. Лишається тільки вбити змія, який не зробив їй нічого поганого. А ця купа кісток і черенів біля печери й справді далеко не цьогорічна”.

Дракон знову заревів, ще й стовп сліпучого жовтогарячого полум’я в небо випустив. Зграя підгорілого вороння посипалася па голови лицарям.

“Треба їх відлякати, а то вже черево пече від тих ран. Вони мене скорше заморять, ніж цей зі стяжкою… І цього разу не вбив. Я мусив одвести голову, інакше б той молодий загнав мені списа в око. Чому він зволікає? Що він вичитує щоразу в моєму оці? Один помах мечем і все. А князь аж на ноги зірвався так прагне моєї смерті? Я не винен, ви ж бачите, ваша світлість, що я не винен. Я роблю все, як домовлено. Що па душі в цього лицаря? Невже милосердя? Тоді це такий самий виродок, як і я. Ото клопіт на мою голову…

Голова його низько опустилася, і лицар з голубою стяжкою знову зняв меча.

– Тепер рубатиме. Прощавайте, князю!

– Коліть, пане!

– Руба-а-ай!!!

“Чом же меч цей повис у повітрі? Чому не спаде громовицею? Карай мене, Господи, я весь перед тобою, непослушне твоє сотворіння, що зневажило Твою волю. Карай, нехай буду покараним, і хай діється воля Твоя! Ось око моє розкрите на всі сторони світу – пусти в нього стрілу свою, хай уп’юся я кров’ю, бо така спокута моя й роптати не буду. Дерево, помираючи, і то має надію паростки випустить, оживе в паростках. Зерно падає в землю й стає зерном. А мені в тлін одійти, одійти без надії, без сліду, мов і не було ніколи. Утопчи мене в глину, бо з глини єство моє. Дай відчути силу Твою, якщо своєї мені забракло. Дай відчути гніву Твого, коли свого не маю. Пошли смерть тому, хто сам не посилав її. Принеси в дар муку тому, хто її нікому не роздаровував. Бо ти справедливий і любиш свої сотворіння. Дай же впитися справедливістю! Я, виродок на оцій землі, непослушне сім’я Твоє, прошу в Тебе останньої ласки, щоби ближній мій не увірився в слові моїм, щоб не сказав: “Не вартий довіри він”. Я, що любив життя, а тепер молю смерті, я, що оспівував Тебе, а тепер приношу Тобі свою непокірну голову, яви мені знак, що стан я на шлях справедливості! Бачиш стою перед моїм ворогом безборонний мов на долоні…”

– Руба-а-ай!!!

І лицар, заплющившись, навідліт рубає мечем у те око, у якому він наче в дзеркалі, та в цю мить налітає джура, бо терпець йому ввірвався, і спис його з розгону впивається, мов жало оси, а голова драконова сіпається, і меч пролітає повз око, опускається на спис і перерубує його.

Дракон важко падає, голова його гупає об землю, і чи то причулося лицарю, чи й справді долинуло: “Дякую”.

Увесь натовп, який був, посипався з гори, князь, мов дитина, підстрибуючи, погнав щодуху й собі. Лицарі з’юрмилися біля голови дракона й навперебій пояснювали одне одному, як усе відбулось. Ошелешений джура весь час смикав свого пана за рукав і бубонів:

– Я не хотів.. ви зволікали… а я й… списом…

– Усе гаразд, – одмахувався пан Лаврін. – Може, воно й на краще.

– Ви не ображені?

– Та ні. Дай спокій.

– Не може бути! Джура й сміявся, і плакав, усе ще не випускаючи з руки уламок списа.

Надбіг князь.

– Молодець! Я знав, що ви! Герой!

– Та це не він! – почулося несподівано.

Князь отерп.

– Не він? Я ж сам… як він мечем… А хто?

– Ось, джура. Та покажись ти!

Князь глянув на хлопця, потім па спис, що стримів з драконового ока, і все зрозумів.

* * *

Три дні і три ночі гуляв Люботин, славлячи героя, переможця дракона, лилося вино й пиво ріками, шипів і пінився мед, грали музики, аж їм руки німіли…

Спочатку князь не був тим дуже втішений, що здобув собі неждано такого юного зятя, та пан Лаврін зумів його переконати, розхваливши на всі заставки цноти свого вихованця. Князь заспокоївся. Князівні ж одразу припав до серця хоробрий джура, і тому з весіллям не забарилися.

Лицарі роз’їхалися, везучи на грудях на шнурку хто кіготь, а хто зуб дракона, щоб мати змогу посвідчити свою участь у тій славній битві. Лише пан Лаврін не згодився нічого собі брати на згадку; а коли довідався, що князь збирається дракона поховати, то сам зголосився допомогти.

Дракона поховали на галявині біля пустельника. Коли вже було по всьому й вояки розійшлися, лицар спитав:

– Чому ви його поховали саме тут?

– Вій сам цього забажав.

– Хто? Дракон? Ви що, з ним розмовляли?

– Уявіть собі, любий мій, розмовляв. І не раз.

І тут князь із незрозумілої спонуки узяв та й розповів усе, як було, говорив, наче хотів сповідатись, у розповіді очищаючись від содіяного, говорив, уникаючи зустрічатися поглядами, а через те й не бачив, як міняється обличчя лицаря, як пальці його стислися в п’ястуки. Воєвода поривався зупинити князя, але марно. Коли князь закінчив і зиркнув на лицаря, то страх засвітився в очах його він не впізнав лицаревого обличчя, бо те, яке побачив, було налите люттю й болем.

– Якби я міг, процідив лицар крізь зуби, якби я міг, то з великою насолодою розчерепив би вам оцим келехом голову. Ви мені ненависні! Ви і весь ваш задрипаний Люботин! Я проклинаю вас!

Він рвучко обернувся й покинув остовпілого князя.

Того ж дня сів на коня й, ні з ким не попрощавшись, виїхав з Люботина.

РОЗДІЛ VII

Осінь запанувала в князівстві. Вітри налинули зі сходу й принесли холод і хмари, дрібний дощ-січенець моросив безперестанку, і тривала сльота перетворила дороги в місиво.

Князь тинявся по палатах, проклинаючи дрижаки, і боровся з нудьгою. Останнім часом він уже не міг ізвладати із собою – постійно чогось бракувало, усе довкола страшенно обридло й хотілося чогось такого, що він і сам гаразд не усвідомлював, почував себе так, наче б нутро його вишкребли й зосталася тільки одна оболонка. Порожнеча зяяла всюди, на що не глядів. Якийсь біль, незрозумілий біль проліз йому в душу і звив собі там кубло, цей біль ятрив його й душив ночами, примушував прокидатися в холодному поту, з виряченими від жаху очима. Усе частіше снився дракон. Він нічого не говорив, тільки сумно дивився, і велика сльоза бриніла в нього на віях, а в сльозі грало сонце. Нічниці знемагали князя. У нього зникло бажання до їжі, вихудлий, із запалими щоками, неголений, з посірілим обличчям, одлякував навіть сторожу.

Раптом зрозумів, чого йому бракувало, – розмов із драконом. Не міг уже ні з ким розвіяти своєї нудьги, і спогади про ті дні, коли він, щоб добитися свого. Їздив у печеру та здружувався зі змієм, не відпускали його зі свого полону, бо ось, нехотячи, прив’язався до нього.

Пращури з портретів дивилися на нього, і. здавалось, ті погляди пропікають саме серце.

Ну що ви вирячились? Ви ж були такі самі! Не такі? Не кривили душею? Не обманювали? І не кривоприсягали? Ви – погани, що не відали Святого Письма, як смієте дивитися на мене осудливо? Я зробив усе, щоб врятувати Люботин!

Він вискочив з покою, вирвав із рук переляканого сторожника галябарду й кинувся до портретів. З несамовитою люттю здирав їх зі стін і топтав ногами, а коли останній образ упав на підлогу, випустив з рук галябарду, сів і розплакався, і той плач для нього був наче літній дощ після довгої посухи.

Наступного райку взяв бутель вина та три кубки, накинув на коня кожуха й виїхав із замку.

На галявині, оточеній скелями, було тепліше, вижухла мертва трава ледь-ледь ворушилася, наче волосся якоїсь велетенської істоти. Князь постелив кожух межи двома могилами, поставив на кожній по кубку й палив.

– Давайте, хлопці, вип’ємо, їдять його мухи… Осінь… така пора, що можна звар’ювати. Ненавиджу її… Ех, не слухайте мене. Це так… до слова пришилось… А ви пийте, нийте… вилив вино на могили й налив знову. Тобі скільки вже? Вісім? О, та ти жеребець! Пий! Добре вино? Це мені з Волощини привезли… У нас теж роблять, але квасне таке, хай йому біс. До рота візьмеш Київ побачиш… Ех, що б я без вас, хлопці, робив? Такий цей Люботин, що й не поговориш ні з ким.

Пустельник кивав головою, а дракон замріяно дивився на небо, і ворушилися його крила, наче збирався злетіти.

* * *

І наступного для знову приїхав князь. Цей день був препаскудний, пронизливий холод пробирав до кісток. Але пустельник і дракон уже чекали на нього.

– Га, бісова негода! Ви не замерзнете? – спитав у пустельника, який сидів на своїй могилі в одній довгій сорочці. – Візьміть мого кожуха. Не хочете?..

Дощ лив і лив. кожух під князем хутко промокнув, і весь він скоро вже був як хлющ, вода збігала по обличчю, по бороді, проте йому було байдуже, бо сидів з друзями.

– Скоро зима. Усе замете, все вибілить. І душу мою вибілить або й так зоставить, якщо вона біла, га?.. Чому мовчите? Вам ліпше знати, чи біла в мене душа… Гей, Грицю, а втіш якогось вірша, щоб аж.

І дракон почав:

В моїй дуті хтось посадив осику.

На вижовклих від самоти горбах

Вона росте на чорнім полі крику

Така ж висока, як моя журба.

І бачу я в один похмурий день –

Замайоріла постать вдалині.

Невже до мене Юда йде,

Щоби повіситись в мені?

– Це ти про мене? – спитав сухо князь. – Ну, звичайно, про мене… От ти який! За що? Я ж хотів як ліпше. Для держави. Я врятував її…

– Якщо ви Юда, то я та осика, – зітхнув пустельник. – Я проник йому в душу і дав розум. Для чого? Невже тільки, щоб загибель його була в сто крат болючішою? Навіщо я виховував у ньому розуміння краси й добра? Навіщо зробив з нього поета? Поети так тяжко вмирають, і нема їм на цьому світі місця, бо вони нетутешні.

– І я вмер… – сказав дракон. – І ви побачили – зло не від мене.

Пустельник витер долонею мокре обличчя:

– Я казав: не від нього зло… Воно в нас самих.

– Держава спала. Я мусив її розбудити, – аж застогнав князь.

– Але розбудилисьте не державу, а лихі інстинкти… – сказав пустельник. Це ще добре, як народ на цьому й заспокоїться. А як ні?.. Що буде, коли відчує, що йому замало смерті змія, бо зло ним не вичерпалося? Що буде, коли він кинеться шукати й інші джерела зла? Чи всі вони будуть справжні?.. Одного дракона на всю державу замало. Де взяти ще стільки драконів, аби кожен з мас мав кого розіп’ясти? Де взяти стільки іуд, аби мали на кого перекласти провину? Коли народ не має кого проклинати, сили його підупадають. Боже! Пошли нам драконів! Не обділи нікого, навіть юродивого! Навіть нетямущої дитини, бо й вона мусить мати свою турнію!

Вітер скавучав у печері, стогнав і заводив, ніби на похоронах. На скелі з тріскотом повалилася сосна й полетіла враз коміть головою, упала, хруснула важко, і розлетілися скалки навсібіч. Вороняче гніздо відірвалося й покотилося до князя.

– Ось і шапка. Чудова шапка, – засміявся князь і насадив гніздо на голову. – Гей! Чого ви замовкли?! Виговорились? А що мені тепер робити?.. Поки був дракон, я мав сенс жити. Був світлий обов’язок знищити змія. Уже тоді мене лякав кінець: ну знищу, а що далі? Зворотного шляху не було. На вагу поставлено честь держави… До того ж я був не сам. Зі мною був весь мій народ… Але, тепер, коли дракона вбито, я зостався сам… І нема в мене ані ворога, ані друга. І нікому нема до мене діла. Усе розповзлося по норах… А зараз мені холодно… Хо-ло-дно! І ніхто мене не зігріє!

День заходив за гори, і на галявину почали сповзатися сутінки, наче половці, припадаючи до землі, і світло відступало перед ними, спорхувало вгору й відлітало в незнану височінь. Озерце пінилося, наче відьомське вариво, виступало з берегів, женучи па всі боки темно-жовті потоки здичавілої води. Скоро вся галявина заклекотіла й затанцювала в шаленій хлюпанині.

Нічого, хлопці, цокотів зубами князь, переживем. І не таке переживали.

Вода його оточила и вирувала вже довкола ніг. Князь виліз на могилу і сів поруч і пустельника.

– А вам хоч би що,- дивувався, – не м-мерзне-те. Я вже т-теж т-трохи з-зігрівся. Пийте, пийте..

– С-скільки т-тобі? Ві-вісім? М-можна…

Скоро споночіло, скелі потемніли й розчинилися в загуслій темряві, а злива не вщухала, вітер, що дув з печери, лопотів чорними вітрилами дощу, збиваючи їх у тісну масу й з ляскотом кидаючи поверх потоків, дерева на скелях болісно скрикували, гепалися головами, аж гілля тріщало й обламувалося. каміння котилося згори, з вилясками шубовськало у воду, розцвиркуючи бризки й розганяючи круги хвиль. Вода підняла опалу сосну й понесла її на скелю, сосна гугупнула, аж загуділо, а потім відбилася й ще раз гугупнула, уже гупала безперестанку, і те розмірене гупання скидалося нa стукіт велетенського зболілого серця.

Князь відчув, що там, де в його душі була раніша сліпуча яснота, царювала тепер темрява, як і тут, над водою… Усю ніч біснувалася сльота, усю ніч кипіла вода на галявині, мов одна роз’ятрена рана, усю ніч гупало велетенське зболіле серце й розпачливо скрипіли дерева на скелях.

А як та ніч проминула, дощ ущух і затихло все. а вгорі світанок розцвів і заблищав на воді самоцвітами, небо очистилося й осіннє сонце – бліде й змарніле – вистрілило проміння понад світом.

Але князь уже його не бачив.

1. … князь із незрозумілої спонуки узяв та й розповів усе, як було, говорив, наче хотів сповідатись, у розповіді очищаючись від содіяного, говорив, уникаючи зустрічатися поглядами з

А Настасією

Б воєводою

В Лавріном

Г джурою

2. Події останнього розділу відбуваються

А взимку

Б навесні

В улітку

Г восени

3. Установіть відповідність.

4. Яку роль відіграють пейзажі у творі? Проілюструйте свою відповідь прикладами з тексту.

5. Який момент у творі кульмінаційний?

6. Кому належать слова: “Поети так тяжко вмирають, і нема їм на цьому світі місця, бо вони нетутешні”? Як ви розумієте виділені слова?

7. Чому князя тягнуло на могилу дракона Грицька? Як ви розумієте фінальну сцену твору?

8. Пригадайте, що таке алегорія. Розкрийте алегоричне значення образів дракона Грицька, пустельника й князя.

9. Доведіть, що твір Ю. Винничука “Місце для дракона” за жанром – повість-казка.

10. Чого навчає повість-казка “Місце для дракона”? Чи актуальна вона в наш час?

11. Поміркуйте над запитанням: “Чи принесло вбивство дракона мир і спокій у князівство?” і візьміть участь у дискусії, навівши переконливі аргументи.

12. Прокоментуйте слова: “Коли народ не має кого проклинати, сили його підупадають. Боже! Пошли нам драконів!” Чи згодні ви з цією думкою?

1. Напишіть невеликий роздум на тему: “Добро чи зло перемогло в повісті-казці Ю Винничука “Місце для дракона”?” (обсяг 1 с.).

2. Перегляньте буктрейлер до повісті-казки Ю. Винничука “Місце для дракона” й спробуйте створити свій, аби зацікавити цим твором читачів (за бажанням).

Юрій Винничук “Місце для дракона”.



(2 votes, average: 5.00 out of 5)