МІСЦЕ ДЛЯ ДРАКОНА – Юрій ВИННИЧУК (нар. 1952 р.) – З УКРАЇНСЬКОЇ ПРОЗИ

Повість-казка

(Скорочено)

Не від того я помру,

Що на світі буде война,

А від того, що вона

Мого вірша недостойна.

Ярослав Довган

РОЗДІЛ І

1

У вікні дзижчала муха, і нудотливе оте дзижчання навівало сон… Спекотливий полудень порозморював усе довкола, жовтою від пилюги і сонця вуличкою пленталася баба Дрімота і мак розсипала – куди мак сипне, там усе й засне, а по нивах недожатих блукала Полудниця 1 із серпом і пильнувала, чи не зостався який сміливець на полі у полудень дожинати, але не було нікого, бо добре відомо, що від Полудниці не відкупишся і не відмолишся – махне серпом по шиї, та й край…

Князь люботинський куняв у кріслі, у сни занурений, наче у мутну, теплу воду, і снилися йому війни, переможні походи, руїни здобутих фортець, довгі вервечки полонених. Були це особливі сни, бо з’являлися вони лише в полудень, а вночі ніколи, й тому-то він із такою шанобою до них ставився, що оголосив по всьому князівству наказ, щоб ані одна душа не важилася в полудень потривожити його супокій.

Відколи Князь посів батькові володіння, запанувало на люботинських землях небувале затишшя… Ніхто ні в кого не викрадав доньки, нікому жита не толочив під час ловів. Потроху оця сумирність передавалася й міщанам та селянам, ба навіть бурсаки втихомирились і не влаштовували колотнеч на ярмарках та міських ринках. Здавалося, всі люботинці тільки для того й живуть, щоб виспатись, і якщо не закинули вони ще своїх ремесел та господарок, то тільки тому, що, не забезпечивши здорової їжі, не мали вони й здорового сну.

У Князя була донька – прекрасна Настасія. Прийшла їй пора до вінця ставати, але за давнім звичаєм прихильність Князівни здобувалася в турніях2 чи військових походах. Наречений мусив бути героєм. Та де його взяти в князівстві, котре як не спить, то дрімає?..

Сторожа дрімала, спершись на галябарди 3.

– Дідько б вас побрав! Отак ви вартуєте свого пана? Швидко воєводу сюди!

Прибіг захеканий Воєвода. Став перед Князем, вибалушивши здивовані очі та кривлячи рота в гамованому позіханні.

1 Полудниця – полуденна змора; у цьому творі – зла язичеська богиня, що символізувала розслабленість і ледарство.

2 Турнія – рицарський турнір, змагання, поєдинок озброєних супротивників.

3 Галябарда – алебарда, холодна зброя, що складалася з держака і наконечника-топірця.

– Слухайте сюди, – сказав Князь. – Ми котимося в прірву, – тут він зробив паузу, щоб зaспaний Воєводa встиг перетрaвити скaзaне. – Я доньку зaміж не годен видaти. Зa кого її віддaм? Де герої? Де лицарі, услaвлені подвигaми? Ta?

Воєвода роззявив було рота, проте тільки для того, щоб випустити на волю “ги-и-и-х”, бо голова його, ще не освіжіла після сну, не могла ніяк второпати, що від нього хоче Князь.

– …Ви ж Воєвода, так? А де ваше військо?.. Даю два тижні. Оголосіть по всьому краю, що від дня святого Онуфрія запроваджуються турнії. Мій старий закон, який забороняв герці між лицарями, скасовую. Все зрозуміло?

– Мені зрозуміло, а як іншим?.. Та кожен колишній вояк уже так з вухами в господарство заліз, що тою мізерією його не спокусиш. Він оно збіжжя вивезе до Чехії, то заробе стілько, що, дивись, і сам зможе військо набирати.

– А ви присилуйте.

– Селюхи лише за ціпи візьмуться – розбіжиться сторожа, як курчата перед шулікою.

– А закон?.. Хіба насміляться вони піти проти закону?

– Е-е. Хіба за часів вашого татуня, царство їм, не гнали батогами людей до війська, не садили у в’язниці? А був же закон!..

Князь нічого нового для себе не почув, але стало на душі гірко й похмуро.

– То що порадите? – спитав.

– Пригнався днями до мене побережник. Каже, бачив Дракона…

– Справжнього Дракона?..

– З крилами. Все як має бути. Вогонь видихає. Здоровий, каже, як гора.

– І де він живе?

– У тій самій печері, де жив той Дракон, що його при вашому дідові забито було. На березі Бистриці бачили сліди Драконові.

– Так і оголосіть: хто переможе Дракона – пошлюбить Князівну і сяде на престолі.

2

Дракон ще був зовсім молодий. Минуло вісім років, відколи він вилупився з яйця, що пролежало, може, із сотню літ у печері. Не було кому заопікуватися ним та навчити драконячого способу життя, бідолаха навіть не знав, чим повинен харчуватися, і їв собі травичку, листячко, різні там ягідки, дикі яблука й груші. Але якось він серед ночі забрів до густелезного лісу, проблукав у ньому до світанку й, коли вже повертав назад, натрапив у гайку біля річки на чиюсь хатину, з-за хатини чулося лунке гупання. Небавом затихло і з-за рогу вийшов старий чоловік, несучи оберемок дров. Дракона він помітив щойно тоді, як висипав дрова біля порога, і хоч оте чудовисько на ту пору було всього лиш завбільшки з вола, проте й цього виявилося достатньо, щоби чуб на голові в Пустельника – скільки вже там було його – заворушився…

Дракон ще й говорити не вмів, був наче мала дитина. Та голову мав тямущу і досить хутко навчився говорити по-людськи… Єдине, на що Пустельник ніяк не хотів погодитись, це навчити Дракона грамоти.

– Не Драконове це діло, книги читати… Я пішов на пущу 1 не з добра. Колись воєводою був, але зажерся із батьком теперішнього Князя. Нічого іншого не залишається, як книги читати. Оце ось діяріуш2 свій списав, а це – літопис люботинський. Комусь цікаво буде – прочитає та й мене добрим словом спімне 3. Мені книжна мудрість на користь пішла. А тобі навіщо?.. Дракон приходить на світ лихо чинити… Так же й пращури твої чинили, ніхто з них себе не пострамив. А книги добра вчать. Як же ти зло чинитимеш, коли праведним станеш?

– Що ви таке говорите, дядечку?! – жахнувся Дракон. – Та мені й на думці ніколи не було зло чинити. Що мені хтось поганого зробив?

– Е-е, синку, подивися на себе – гадаєш, для краси тебе таким здоровилом Господь сотворив?.. Приїдуть і покличуть тебе на герць. Мусиш згинути.

– За що?

– Дракон повинен згинути. А герой пошлюбить Князівну і займе престол.

– Я не хочу гинути і нікому ніколи зла не вчиню.

– А це вже не зарікайся. Був тут – не за моєї пам’яті – Дракон. Мабуть, родич твій, бо у тій же печері жив. То він час від часу якусь дівку ловив та й обідав усмак. До-овго з ним воювали. І ніхто не зумів подолати, аж Чорний лицар об’явився.

– Ви хробака з’їли б? – зненацька перебив його Дракон.

– Тьху! Що ти мелеш?

– Оце так мені м’яса з’їсти. Навчилисьте мене вже стільки всього, що як іще й грамоти навчите, гірше не буде.

І навчив. Та так, що й сам дивувався з успіхів учня.

3

Минув час, і докотилися до Пустельника чутки, що Князь уже довідався про Дракона й оголосив лицарське рішення.

– От так, синку, – зітхнув. – Як вони захочуть тебе убити, то й з-під землі вигребуть. Ти – Дракон. Жоден володар ніколи не змириться з тим, щоб на його землях жило якесь чудовисько.

4

Дракон сидів у печері й дивився на лицарів, що гарцювали на конях, виблискуючи латами й зброєю. Їхні джури безперестанку сурмили, і те настирливе сурмління, бойові вигуки, іржання коней і брязкіт мечів по щитах наповнили страхом Драконове серце, аж холодний піт виступив у нього на лобі.

1 Пуща – великий, предковічний непрохідний ліс, який для ченця Пустельника став місцем самотності й спокою.

2 Діяріуш – щоденник.

3 Спімне (діалектне) – згадає.

Дракон набрав у легені повітря і разом з полум’ям випустив на волю так довго тамоване ревіння, аж з гори каміння посипалось.., а наполохані коні рвонули навсібіч, скидаючи лицарів на землю. Але Дракон не виповз… Князь, якому поставили крісло на найвищому горбі, гарячкував і лаявся:

– Він що, кепкувати зібрався?..

Тут когось навідала щаслива думка – розпалити багаття перед печерою і викурити Дракона. Джури метнулися збирати хмиз.

5

Дракон чхнув і прокинувся… Що б там не було, треба рятуватися. Він поповз углиб печери, куди раніше ніколи не заповзав. Його довге мускулясте тіло ковзало по мокрому камінні, голова раз по раз гупала об якийсь виступ, повзти було все важче – печера звужувалась, а дим невмолимо здоганяв і гнав уперед. Дракон втомлено розпростерся на долівці й вирішив, що повзти далі марно. Він поклав голову на передні лапи і спробував уявити щось приємне. Але чомусь згадав оце: і прийде диявол, щоб покарати вас, і матиме він тіло велетенського змія, в пащі котрого клекотітиме полум’я, а крила його збиватимуть птахів на льоту… Невже це про нього? Я – диявол? Яке безглуздя. Голова паморочилась, і дихати ставало все важче. Раптом відчув, що дим перестає душити його і начеб відступає, проте це було останнє відчуття перед тим, як втратив свідомість.

А сталося ось що. Князь, який досі сидів собі спокійно і байдуже споглядав палаюче багаття, зненацька зірвався, мов обпечений, і почав щось кричати лицарям, але ті не могли на такій відстані нічого второпати.

– Гасіть вогонь! Гасіть!.. Це ж по-бабськи, а не по-лицарськи! Він же так задихнутися може. А тоді цілий світ реготатиме з нас.

6

У шинку “Під веселим раком” висіли на стінах портрети князів, на портретах сиділи мухи. Шинкар був у розпачі.

– А мух! А мух!.. Скільки живу, стільки мух не видів, Ривко! Ривко!

Його пишна жіночка з’явилася з тацею чистих кухлів.

– Що таке, мій Мойшеле?

– Хтось нам ті мухи насилає. Може, з-за гряниці? З тими гоями 1 треба ся пильнувати. Вчора стілько тих лицарів приперлось – яй-яй-яй! – як вошей до пса на хрестини. Один такий мені каже: “Сідайте, Мошку, до нас та й си випийте…”. Я, дурний, сів, а той мішігін2 мені жабу підклав. Я-ай!.. З тим змієм ще мороки буде і буде. Хтось нам тих зміїв мусить насилати. Може, з-за гряниці. Бо дуже вже він хитрий.

1 Гой (єврейське) – буквально: дикун, язичник; у переносному значенні – негідник.

2 Мішігін (єврейське) – божевільний, хворий на голову, несповна розуму.

– Слухай, Мойшеле, a може, того змія наші сюди наслали?

– Але чого не попередили, що я мaю робити? Чи кричати “Бий змія!”, чи мовчати?

– Я думаю, треба кричати разом зі всіма. Так безпечніше.

– Але коли той змій наш? Потім спитають: чого кричав?

– А так спитають, чого не кричав.

– …Думаєш, не питали? – шинкар озирнувся і стишив голос. – Вчора пізно ввечері, як ти вже спала, приходив сам Таємний Радник. От він і спитав: “А скажіть мені, пане Шамуель, який ваш особистий внесок до всенародної боротьби з Драконом?” Я й кажу: “Мій внесок такий, що я цілими днями, як білка, кручуся, аби вельможних лицарів нагодувати й напоїти, бо з пустим пузом проти Дракона не попреш”. Цс-с-с! Про вовка промовка…

І справді – до шинку зайшов сам Таємний Радник, весь у чорному одязі, та ще й з чорним плащем через плече.

– Скільки мух… Звідки вони беруться?..

– Це все з-за гряниці!.. Ми з ними боремося, – відказала Ривка.

– І перемагаєм! – закивав головою шинкар. – Я всіх загряничних мух записую сюди. – У руках шинкаря з’явилася дощина з карбами1.

– Гаразд, а що ви думаєте про Дракона?.. Й він з-за границі?

– Аякже! З самої Візантії. Вони нам грецьких драконів, а ми їм – люботинських щурів. Хай начуваються! А наші щурі – самі знаєте – найкращі в світі.

– Ото наплів!..

По цих словах Таємний Радник витяг з-під плаща сувій, розгорнув його, і шинкарі побачили намальованого Дракона з трьома головами, що сидів на горі кісток та черепів, а в лапах його звивалися впольовані люди.

– Оце повісьте в корчмі, аби лицарів до бою надихало, – сказав і, вже відходячи, пошкріб гамалика 2. – Так мені голову замакітрити!..

7

“Під веселим раком” зібралася вся лицарська кумпанія. Смажені бажанти 3, начинені бекасами і воловим мозком, височіли над іншими стравами, наче боги.

– Бажанта слід запікати не одразу як впольовано, – басував Кельбас із Цюка – лівки. – Тра щоб він пару днів полежав, поки від нього душком не повіє.

– Оце! – розреготався Юхно з Косогора. – То він засмердітися має, чи як?..

– До дідька з вашими гнилими бажантами! – траснув кубком по столу моравський 4 лицар Гудбрант. – Бажанти їм в голові! Якого чорта лисого, скажіть мені, пер я сюди з Моравії?.. Був би знав, ліпше в Семиграддя 1 подався. Там, кажуть, Дракон такий об’явився, що аж земля дрижить.

1 Карби (діалектне) – зарубки.

2 Гамалик (архаїзм) – шия, потилиця.

3 Бажант (діалектне) – фазан.

4 Моравський – тобто з Моравії, територіального регіону Чехії, на якій проживає етнічна група – морави.

– А тебе ніхто й не кликав, – буркнув Кельбас. – Дракони наші їм, бачте, не до шмиги! Та там уже сотню літ навіть задрипаної зміюки ніхто не бачив, не то що…

– Я вашого Дракона зовсім не хочу образити, – сказав Гудбрант. – Але найбільше, що мене здивувало, – вигляд його печери… Травичка зеленіє, квіточки ростуть.

– А й справді, – насторожився Кельбас. – Бо і я щось не чув, аби він хоча б якусь козу задер. Може, він травичкою харчується? Гей, шинкарю!..

– Що їсть? – наморщив лоба шинкар. -…Або я знаю? Він у мене не обідав. Може, він ковбасу їсть, може, голубці, а може, кльоцки.

– А дівок їсть? – втрутився Юхно.

– Дівок?.. Гм. На картині намальовано, що їсть. Бідний-бідний, навіть пательні2 не має, аби собі всмажити. Мусить сиру дівку їсти.

Лицарі розреготалися, а Кельбас так ляснув по столу, що всі кухлі враз застрибали, мов жаби.

РОЗДІЛ II

2

Попереду їхали пан Лаврін із джурою, за ними трохи оддалік їхні слуги, а позаду чвалував низенький куманський жеребець, наладований усячиною.

– На все Люботинське князівство немає од вас хоробрішого.

– Не вчися, хлопче, підлабузнювати. Негоже це для майбутнього лицаря. Досі мав діло з ворогами в людській подобизні, а нині чекає мене бій зі змієм.

– Ви повинні його перемогти.

– Чи я, чи хто інший. Не заспокоюся, поки не зобачу його відтятої голови.

– Цікаво, а якби не було Дракона, чи ви б посваталися до Князівни? Адже ви за життя стільки вже подвигів учинили, що й на десять лицарів не було б замало.

– Мені, якби не цей змій, і на думку не спало б одружуватися. Сорок п’ять – це вже не вік для одруження.

– Кажуть, Князівна молода й вродлива.

– Я маю її портрет. Я купив його у того шваба 3 Отта з Альтенбурга.

– І справді, вона прекрасна! – захоплено вигукнув джура і, вловивши мент, коли пан Лаврін одвернувся, припав до портрета вустами, наче до ікони Діви Марії перед боєм із сарацинами 4. – Боже, яка прекрасна!.. Ви її любите?

– Я вже не в тих літах, синку, щоб спалахувати любов’ю, мов суха тріска. Хочу здійснити подвиг. Може, це буде мій останній подвиг.

1 Семиграддя – Трансільванія, територія на півночі Румунії.

2 Пательня (діалектне) – сковорідка.

3 Шваб – житель півдня Німеччини; німець, який розмовляє на швабському діалекті німецької мови.

4 Сарацини – представники народу, який згадували античні філософи й історики; мусульмани.

– Вас чекає князівський престол.

– Держaвні спрaви не для мене. Я виріс у сідлі і з мечем у руках волію постати перед Богом. Як Святослaв Зaвойовник 1, що головою наклав у бою з печенігами.

…Раптом на купі каміння при дорозі уздріли якусь стару бабу.

– Дай Боже здоров’я! – привітався лицар.

– Дай Боже й вам, – закивала головою баба. – Куди їдете?

– В Люботин.

– А-а, битися з Драконом?.. Маєте що їсти?

Лицар дав знак слугам, і ті, видобувши з торб рештки м’яса, подали бабі.

– Далисьте старій бабі їсти. Я вам поможу. Ви чули коли про Чорного лицаря, володаря замку Куропас?..

– Він переміг дванадцять велетнів у Карпатах і змія з озера Синевір. Та ще змія, що в печерах люботинських об’явився. Подвиги його оспівують торбаністи2.

– У нього був меч Вілодан. Якщо ви зумієте витягти його із розколини в скелі, то він буде ваш.

– І це ви мені таку послугу хочете зробити лише за кусень м’яса?

– Мені потрібен язик того Дракона. Я сама за ним прийду.

– На біса вам язик? Ви хто – відьма?

– Хе-хе! Відьма не відьма, але своє діло роблю.

Джура вовтузився у сідлі, мов на присок 3 усівся, нетерплячка побачити легендарний меч Вілодан не давала йому спокою. Чому ж пан Лаврін вагається?

– Дістати меча Чорного лицаря, звичайно, честь велика, та чи буде це подвигом, коли я чужим мечем зарубаю Дракона? Який же це подвиг?.. Не треба мені того меча. Скажи, бабо, чи виберемся ми з цього лісу до вечора?

– Як побачите скелю, котра буде схожа на сову, то звернете на стежку ліворуч. А за меча, лицарю, ще пошкодуєш… Хе-хе, пошкодууєш.

3

Уже звечоріло, а кінця дорозі все не було.

– Чортова карга! – вилаявся пан Лаврін. – Перевізник казав, що цей ліс на три дні дороги. Розвертаймося та виїжджаймо на стару дорогу, поки не пізно.

Діалог із текстом

1. Чому повість-казка розпочинається панорамною картиною сонливого серпневого полудня, описом байдужих жителів Люботина? Як ви розцінюєте життя мешканців Люботина?

2. Як саме Воєвода пояснював Князеві, чому в державі безлад, а найважливіші закони не діють?

3. Яким постає молодий Дракон перед Пустельником? Що в поведінці змія є незвичним для драконів?

1 Святослав Завойовник (942-972) – київський князь, син княгині Ольги, батько Володимира Великого.

2 Торбаністи – народні співці у Польщі, які грали на струнних щипкових інструментах, подібних до бандур.

3 Присок – жар, жарина.

4. З якої причини колишній воєвода Князевого батька став ченцем-самітником у безлюдній пущі?

5. Як Пустельник і Дракон зустріли звістку про те, що Князь оголосив двобій зі змієм чужоземних і вітчизняних претендентів на руку Настасії?

6. Чому Дракон зовсім не забажав вступати у двобій із нападниками? Що саме спадає на думку Драконові, коли він мало не задихається в печері від диму?

7. З якої причини Князь заборонив лицарям і їхнім джурам викурювати Дракона димом? Чи можна вважати цей учинок благородним, а Князя – жалісливим, справедливим і чесним?

8. Доведіть, що власник шинку – дуже кмітлива й винахідлива, але нечиста на руку людина.

9. Обгрунтуйте ваше ставлення до лицаря Лавріна та його джури. Хто з них вам більше імпонує і чому саме?

10. Джура щиро захоплений Лавріном, бо знає, що той здійснив стільки подвигів, що їх на десятьох лицарів вистачило б. Процитуйте уривок, де лицар суворо вичитує джурі за його лестощі. Як ви вважаєте, гнів Лавріна справедливий, а вчинок джури – гідний розвінчання й ганьби чи навпаки?

11. Чому претендент на руку Князівни, на думку її батька, мусив бути героєм?

12. Яким способом Князь вирішив рішуче змінити стан справ у своїй державі? Як ви думаєте, чи було можливим узагалі щось змінити в такій ситуації?

13. З якої причини Пустельник таки погодився вчити Дракона читати й прищепив йому любов до книг?

14. Лицар Лаврін бере приклад з історичної особи – київського князя Святослава, який завжди попереджав ворогів, що йде на них воєнним походом. Як ви вважаєте, такий взірець справді гідний наслідування? Чому?

15. З якої причини Лаврін вирішив вступити у двобій з Драконом? Чому з усіх тих, що з’їхалися на турнію, тільки цього лицаря не особливо приваблювала перспектива стати чоловіком Настасії?

16. Порівняйте малюнок Дракона, який приніс Радник, щоб повісити в шинку, й справжній вигляд того змія, що заприятелював із Пустельником. Чому для Князя, його Радника і Воєводи було потрібне страшне й відразливе уявлення людей про Дракона?

17. Доведіть, порівнюючи поведінку й риси характерів претендентів на руку Князівни, що лицарі, які збиралися в шинку “Під веселим раком” для пиятики, не викликають ні поваги, ні довіри.

18. Доведіть, що Князь, його Воєвода і Радник подані у творі людьми недалекими, користолюбними, ледачими й дріб’язковими. Які засоби сміху для їх характеротворення використовує автор?

19. Уявіть собі Дракона-поета і створіть його словесний портрет.

РОЗДІЛ III

1

– Доброго вечора, – привітався Князь до Пустельника, що сидів на призьбі.

– Доброго й вам…

– Я до вас на пораду приїхав.., – сказав Князь. – Ви чули про змія, що ото в нас об’явився?

– Чого ж не чув?

– …Лицарі поз’їжджалися з усього князівства… А змій, чортяка, заліг у печері й носа не показує.

– Він і не покаже. Я говорив з ним.

– З Драконом?!

– Так. Це дуже миле сотворіння… Дивний і незвичайний змій. Не їсть м’яса, а лише траву та овочі. Він ще нікому зла не вчинив. Коли видихає повітря, то задирає високо голову, щоб не обсмалити дерева… Він і книги читає.

– Книги? Та ви що, глузуєте з мене?!

– Чого б я з вас глузував? Кажу, як воно є. Я сам його навчив грамоти…

– Певно, й Біблію та Євангеліє далисьте?

– Дав. Коли я з Драконом познайомився, він уже був таким. Добрим.

– То замість того, щоби втовкмачити у його дурну голову, що ні Дракон, ані жодне інше чудовисько добрим бути не може, ви книги підсовуєте?.. А що ж мені оце чинити?

– Не знаю. Він не хоче битися з лицарями. Не хоче крові проливати.

– Але ж таке не буває! Де хто чув, щоб Дракон займався книгами?!

– …Він і вірші пише. Я можу прочитати.

– Мені свої віршомази вже набридли, а ви ще зміїні вірші хочете всучити.

– Як хочете. Вірші гарні.

Князь підвівся, обсмикав кунтуш 1 і додав:

– Я нікому не хочу зла. Але Дракон має бути убитий. Так було і так буде. А крім того, донька. За кого її видам?

– Я розумію. Поговорю із ним. Але нічого не обіцяю.

– Ага, забув спитати. Скільки в нього голів?

– Одна.

– Одна голова! Курам на сміх! А де ще дві?

– Такий вродився.

– Уже й дракони порядні перевелися. Не диво, що воно таке глупеньке вдалося.

2

Пустельник зайшов до печери.

– Агов!

– Я тут, – озвався Дракон. – Мене вчора пробували димом викурити. Повз усе далі й далі, аж поки я не зомлів. А коли очуняв, дим уже розсіявся.

– …Є тут одна печера, з якої тебе не те що димом, а й сіркою не викурять. Крім того, має вихід на широку галявину…

– О, я з радістю переселюся туди. Де це?

– Зовсім неподалік. Над самою річкою.

3

Печера й справді була суха і простора. Вони пройшли її всю і опинилися на галявині, котра буяла соковитою зеленню. Довкола пурхали метелики і мушки.

– Сподобалося?

– Ще й як! А то сидиш цілими днями в печері – світа білого не бачиш.

1 Кунтуш – верхній жіночий або чоловічий одяг військового та дворянського станів.

Посеред галявини світилося голубе око озерця. Дракон тішився, наче мала дитина, обнюхувaв квіти, зaнурювaв голову в воду і зaдоволено пирхав.

“Як йому сказати про Князя? – думав Пустельник. – З чого почати?”

Пустельник сів на траву і скинув бриля, підставивши сонцю облізлу голову. Лягти й подрімати б, навіщо йому всі оті клопоти? Дракон тепер у безпеці. Сюди ніхто не поткнеться, а як і поткнеться, то завше можна чкурнути в протилежну печеру і перечекати в лісі.

– Був у мене Князь…

Усмішка щезла з Драконової морди.

– Що він хотів?..

– Злився, що грамоти тебе навчив… Скрізь, де з’являлися дракони чи там інші чудовиська – однороги, велетні, людожери або лихі чаклуни – всюди їх рано чи пізно знищували. Князь не може йти проти звичаю.

– Нехай пустить чутку, що мене вбито, а я сидітиму тут, як миш, тихенько. Мені б лиш із вами бачитися та книги читати.

– Нині він ополудні заїде до мене. Може б, я привів його сюди?

– Згоден зі мною говорити?

– Та згоден. Куди ж йому подітися?..

…Пустельник перебрів річку й щез у печері. Князь затупцяв на місці, роззирнувся – ніде ні живої душі.

Спочатку з’явилася Драконова голова на довгій шиї, насторожено озирнувши все окіл. Князь поглянув на чудовисько і відчув, як мурашки забігали по спині, – дебе-елий дядечко, з таким ого-го скільки ще мороки буде.

Переконавшись, що ніде небезпека не перестерігає, Дракон трохи виповз із печери і поклав голову на протилежному березі навпроти Князя. Князь обережно, мов на тонку кригу, поставив ногу на морду, зробив один-два нерішучих кроки, а далі так прудко, що й ніхто б не сподівався, перебіг по шиї на другий бік.

Вони примостилися на траві. Дракон лежав нерухомо, бо якраз йому на носа сів метелик, і він боявся його сполохати. Князь задумливо дивився на протилежний бік галявини, де чорніла паща іншої печери. Тепер йому стало ясно, що Дракона звідси не викуриш. Залишається дипломатія.

– Егм. – почав Князь, – сподіваюся, вам не дуже зашкодив той дим?

– …Уже вичухався.

Метелик спурхнув і полетів понад озером.

– На щастя, я спохопився вчасно та звелів розкидати багаття.

– То це ви мене врятували? Я вам безмежно вдячний.

– То ви… е-е… вибачайте, скільки років маєте? – звернувся Князь до Дракона.

– Вісім.

– Ну-у… це… егм… як для коня, то вже той… а як для чоловіка, то ще, хе-хе, й зовсім. Ну, скільки їм, сказати б, хе-хе, відпущено?

– Хто його зна?.. Ще жоден дракон своєю смертю не вмер.

– О! Бaчите? – пожвaвішaв Князь. – Жоден!.. Ви от… вибачайте, як вас величати?

– Називайте Грицьком.

– Як? Грицько?..

– Це я його так назвав, – озвався Пустельник.

– А-а… Що ж, Грицько то й Грицько… Тільки дракони завше мають далеко страшніші імена. Афросіаб чи там Джаудар.

– А я не збираюся нікого страшити.

– Е-е, це ви даремно… Усяка твар має своє призначення, і дракони мусять нести лише смерть і руїну, бо на те вони й створені. Вийдіть з печери, скажімо, на прогулянку. Забредіть, гуляючи, на поля, потолочіть збіжжя, спопеліть його своїм вогнем, зруйнуйте село, перетворіть його в купу попелу. Зрештою, оголосіть, щоб вам на обід приводили молоду дівчину. А то що ж виходить? Усе летить шкереберть!.. Та це вже якесь вільнодумство! Від цього й до “Геть з князями!” недалеко!

– Е-е. – встряв Пустельник. – Молоде ще, зелене.

– Ну, молоде. а собі на умі. оно яка голова велика. Такі голови для держави – ве-ве-лика небезпека. Не знати ще, які він вірші пише.

– Ось нате самі подивіться.

Князь узяв сувій пергаменту й почав читати вголос:

Розквітають дивні квіти,

Розкривають пелюстини,

А метелики стікають

По вустах, як сік ожини.

Сни дзвіночків голубіють,

Зазирають у кишені,

А ти сиплеш їм дукати

У роззявлені їх жмені.

День минув, і склали крила

Всі метелики на зиму.

Заховайся й ти в шкарлупку

І ридай собі за ними.

– О! Ну, чи я не казав? Заховайся у шкарлупку! А це як розуміти? Про дукати? У вас що, дукати є?

– Нема в нього ніяких дукатів, – заступився Пустельник. – Це образ такий.

– Знаємо ці образи. Як гроші дай, так образ. Ану ще почитаєм.

Ти сни колись бачив рожеві і білі –

У течії їхній гойдалося тіло.

Де зникло усе? Поринаєш в пергамент,

Виловлюєш тихі слова на свій лямент

І світ викладаєш отими словами,

В якому ніколи не мав навіть мами.

Даремні надії – умийся сльозою! –

Меча вже занесено над головою.

Набридло усім тої днини чекати,

Коли ти посічений будеш конати.

Ніхто над тобою тоді не заплаче.

Умреш, проклинаючи долю собачу.

Коли дим густий моїх слів спопелілих,

Ілюзій розтрачених, марень зотлілих

У душу сумну почина проникати,

Чи можу я квітами, доле, співати?

1 Дукати (архаїчне) – узагальнено: гроші, точніше – з 1140 року срібні, а з 1284 року золоті монети в Італії.

– Ось маєте!.. – Князь потрусив у повітрі рукописом. – Він називає наш світ жорстоким, Ta? Чи це не мене чaсом і не моїх лицарів мaє він та увaзі?.. А “квітами співати”? Дракон співає квітами?! Дракон знає тільки одну пісню: вогонь, кров і руїна! За що мені така кара, Господи?! І чим я тебе прогнівив? І постив, і сповідався, а в нагороду – явлєніє пресвятого Григорія, в миру – Дракона!..

– Він талант, – погодився Пустельник. – Справжній християнин.

– Дракон-християнин! – надувся Князь. – Ти такими словами не розкидайся. Сказано в Писанії: “І пошлю на вас змія”… Слухай, скільки тобі, кажеш, літ?

– Вже вісім, – відповів Дракон.

– Пити можна. Дай йому, старий. Хай дзьобне, їдять його мухи.

Дракон узяв пляшку, покрутив, понюхав і обережно перехилив.

– Смачно, – облизався Дракон.

– Ти от віршики тут пописуєш, книжечки почитуєш, а я мушу головою в стіни гупати. У мене донька – куріпочка! Скоро двадцять стукне… Одна в мене дитина… А лицарі глузують. У них же дракони не те що ти. Порядні. Вилізли, пере – жерли сотню-другу народу, потоптали села, ниви. А ти лінюх. хіба ж так можна?

Дракон ликнув з пляшки і задоволено ремигнув.

– Не давайте йому більше, – сказав Пустельник. – Ще бешкетувати почне.

– О! Та я тільки того й хочу! Хай усе рознесе! Ну, Грицю! Давай!.. Е-ех, слабак!.. А хочеш, я тобі доньку свою привезу? Хай у тебе в печері сидить, а я всім оголошу, що ти її вкрав. Не бійся, вона дуже спокійна.

– Чого йому боятися?..

– Як ви його вчили? – підвищив голос Князь. – Біблію та Євангеліє він бачив, а якусь пухкеньку молодичку – га? Хе-хе-хе! – хрум! хрум! хрум!.. Ти ж, Грицьку, повинен щось таке утнути. Я б тобі під печеру й кісток понавозив, черепів.

– Не буду я ні з ким битися. Не хочу.

– Так мене зганьбити! Люботин віднині у всіх на язиці буде. “Люботин? А-а, це там, де дракони як зайці?” Тобі цього не зрозуміти.

– А ви оголосіть, що мене вбито. Я сидітиму тут і носа нікуди не потикатиму.

– Аякже! А де труп? Ти мені трупа давай, а тоді сиди хоч сто літ!

Дракон тим часом вихилив пляшку до дна. Князь почав сміятися й плескати себе по боках, і той сміх передався його сусідам – спочатку зареготав Пустельник, а тоді й Дракон прогримів таким оглушливим сміхом, що луна покотилася далеко по горах.

– Оце так! – похвалив Князь. – Ану ще, братку, зареви, га? Зареви, щоб аж.

– ГХАААГХРРР!!!

Пустельник і Князь попадали на землю, затуливши долонями вуха! Дракон опустив голову на лапи й винувато подивився на гостей.

4

Наступного ранку Дракон прокинувся з легким болем голови. Та коли по – плюскався в озерці, а потім потримав біля скроні жмут любистку, біль минувся, й він із задоволенням розлігся на траві, підставивши черево сонцю. Пригадалася розмова з Князем.

– Ну як я можу допомогти цьому чоловікові?.. Князь, звичайно, славний чоловік, але вмирати лише через нього якось не хочеться… От заради мого вчителя я б… І на муки… не те що…

До вуха його долинуло глухе постукування об камінь, яким було завалено вихід на галявину. Дракон відсунув брилу і побачив обох вчорашніх гостей.

– Ну, я не казав? – замахав руками Князь. – Зганьбив ти мене, лобуре, перед усім світом. Лицарі плюнули та й пороз’їжджалися по хатах.

– Заспокойтеся, ваша світлість, – сказав Пустельник. – Чим же тут зарадиш, як воно таке вродилося? Плоть драконяча, а нутро людське. Навіть янгольське!..

Князь і цього разу приніс вино та не забув ще й кубки прихопити.

“Не доб’юся я нічого, – розмірковував Князь. Правда, є ще один шлях – добром узяти. Адже що можна відмовити Князеві, того не відмовиш товаришу…”.

Князь навіть забажав послухати вірші, й Дракон їх читав, заплющившись, похитуючи у такт головою.

5

Звідтоді день у день сходилися вони утрьох. При дворі ніхто й гадки не мав, куди Князь так часто зникає. Таємницею володіли тільки Воєвода і Настасія.

6

Кілька днів Пустельник не з’являвся в печері, а що таке й раніше траплялося, то ні Дракон, ані Князь не дуже й хвилювалися. Працюючи над літописом, він не раз усамітнювався. Але четвертого дня Дракон занепокоївся і, діждавшись ночі, подався до лісу. Лихе передчуття охопило його, коли наблизився до хати.

Дракон обережно просунув лапу в двері й витяг лаву, на якій лежав Пустельник.

– Нічого, нічого, – заспокоював себе Дракон. – Я заберу вас до себе. Мусите поправитись. Що я без вас?

Пустельник мовчав і дихав дуже слабо. Змій заніс його до себе в печеру і пильнував усю ніч, а вранці, коли старий розплющив очі, напоїв його зіллям.

7

– Добре, що ти мене сюди завіз. Я лежав і молився: не дай мені, Господи, вмерти серед темної ночі. У тебе ще є Князь. Мені казав, що ти єдина істота, з якою цікаво йому розмовляти. В замку всі в ньому бачать лише Князя. А тут він перестає бути Князем.

– Не думаю, що він позбувся свого бажання знищити мене.

– …Податок збільшили – Дракон винен. Хлопців до війська забрали – Дракон винен. Град вибив збіжжя – і тут винен Дракон. На тебе геть усе можна списати.

– То ви вже шкодуєте, що мене вчили?

– Шкодую… Народженому в темряві і помирати в темряві легше. А кому вдалося хоч промінчик світла уздріти, смерть йому в тисячу рaзів страшніша.

– Так, це правда. Але я вже знаю, що зроблю. Я вийду на герць. Заради Князя, заради його доньки і заради Люботина. Бо ж це і моя земля!

– Що ти говориш?!. Життя володаря не варте й одного рядка поета! Ти повинен писати!.. У тебе ж крила!.. Злети у небо, тільки подалі від ненаситної юрби!

– Але я вже без людей не зможу. Я пишу для них!

– Вони ж тебе вб’ють! Коли володар хоче зміцнити владу, – поети гинуть у першу чергу.

– Але ж вас теж, хоч ви і втекли від людей, турбує доля Люботина!..

– Коли людина іде на смерть за вітчизну, то ім’я її потім прославляють у віках. А ти був Драконом і ним зостанешся. Ти загинеш як Дракон, а не як поет і герой… Героєм стане той, хто уб’є тебе. Ти ще не все… не все… сказав.

Дракон злякався:

– Що з вами, учителю?.. Ляжте, заспокойтеся.

– .Ти ще мусиш жити. – простогнав, опадаючи, – наперекір усім князям.

Діалог із текстом

1. З якої причини Князь прийшов у гості до ченця-Пустельника?

2. Що найбільше здивувало Князя в Драконовій поведінці? За що він розсердився на Пустельника?

3. З якої причини Пустельник вирішив переселити Дракона в іншу печеру?

4. Детально змалюйте словами першу зустріч Князя і Дракона. Якими рисами вдачі кожен із персонажів розкрився перед вами в цьому епізоді?

5. Для чого Князь вирішив дізнатися вік Дракона? Який висновок він зробив, почувши, що змієві тільки вісім років? Чому Князя розчарувало те, що в Дракона виявилася тільки одна голова? З якої причини гість вирішив, що саме тому, що має лише одну голову, а не три, “воно тaке глупеньке вдaлося”?

6. Чому Князеві дуже заімпонувала почута з уст змія фраза: “Ще жоден Дрaкон своєю смертю не вмер”?

7. Перелічіть, на які недобрі вчинки підмовляє Князь Дракона. Про що свідчить висновок Князя: “Я нікому не хочу зла. Але Дракон має бути убитий”? Чи можна бути водночас справедливим і нечесним, служити й добру, й злу? З якої причини Князь намагається проявити себе порядною людиною, але насправді готовий без жодних мук совісті скоїти злочин?

8. Як ви думаєте, Пустельник був такої самої думки про творчість Дракона, як Князь, чи іншої? Чому?

9. З якої причини Князь вирішив споїти Дракона? Чому цій негарній справі не завадив Пустельник, чернеча обітниця якого повсякчасно мусила спонукати його обирати добро і справедливість?

10. Як поставився Дракон до хвороби Пустельника? У чому проявилася людяність змія?

11. Як ви вважаєте, поведінка Князя в розмові з Пустельником характеризує його як особу при владі чи тільки як батька дочки на виданні? Яку людину в образі Князя ви бачите: добру, чуйну, байдужу, зловтішну, підлу? Доведіть свою думку, підтверджуючи її відповідними цитатами з повісті-казки.

12. З якої причини Дракона мучило сумління, яке й спонукало змія допомогти Князеві навіть ціною власного життя? Про що це свідчило? Чому тільки прекрасна вдачею і висока помислами особистість здатна настільки тонко відчувати свою причетність до слави чи ганьби рідного краю?

13. Як ви вважаєте, чи був змій вихований Пустельником у патріотичному дусі? Чому насмішки, наприклад, “Люботин? А-a, це тaм, де дрaкони як зaйці?”, Дракон сприймав не тільки як особисту ганьбу, а й як сором для всього князівства й насамперед – для міста Люботина?

14.Як ви розумієте висновок умираючого Пустельника: “Коли володар хоче зміцнити владу, – поети гинуть у першу чергу”? Чому Пустельник не хотів самопожертви Дракона й умовляв його рятуватися?

15. Що ви думаєте про творчість Дракона і його ідеали? Чим саме вас приваблює громадянська позиція Дракона? У чому вона полягає і чи не суперечить життєвим принципам християнина-поета?

16. Художньою деталлю в епізоді зустрічі Князя і Дракона є метелик, який сів на носі змія. У “Літературознавчому словничку” знайдіть значення цього літературознавчого терміна. Про що інформує читачів важлива художня деталь – метелик на носі в страховиська?

17. Чи можна вважати Князя тонким знавцем поезії? Чи вміло він інтерпретував вірші Дракона? Чому ви дійшли саме такого висновку? А як ви розумієте наведені уривки Драконових поезій?

Діалоги текстів

1. Розкрийте зміст рядків поезії сучасного лірика Ярослава Довгана (нар. 1956 р.), які Ю. Винничук обрав епіграфом до свого літературного твору. Чи є у змісті повісті-казки безпосередні перегуки з висновком поета Я. Довгана? У чому саме вони полягають?

2. Пригадайте поему “Давня казка” Лесі Українки. Які дійові особи цього твору і повісті-казки Ю. Винничука “Місце для Дракона” подібні між собою? Чим саме?

РОЗДІЛ IV

1

Трава пожухла, й одцвіли квіти, осіння прохолода прийшла і на Драконову галявину. В один із днів, коли вони сиділи, як завше, біля могили Пустельника, й пили вино, Князь подумав, чи не пора вже перевірити міцність їхньої дружби:

– …Що то буде, як я і Воєвода помрем? Донька сама не справиться. Та й куди жінці до влади?

– Видайте її за когось.

– Воно б, може, й не один зазіхнув на престол сісти, але ж не можу я за будь-кого її видати, коли в наших законах написано, що Князівну може пошлюбити лише той, хто уславився чином геройським. Де я цього героя візьму?.. Понаїжджало тут всілякого зброду – от аби погуляти, нажертися та напитися на дурняк.

– Але ж серед них міг бути і той, хто б мене переміг.

– Може, й був, та спробуй пізнай його…

Дракон задумливо крутив кубок у лапі, погляд його посмутнів.

– Знаєте що… я вирішив. словом, я згоден. Вийти на герць.

– Та, – відмахнувся Князь, – я вже змирився зі своєю долею, – а сам спідлоба за Драконом стежив, остерігаючись видати радість, яка захлеснула його гарячою хвилею. – Чому ти передумав?

– Мене кличе до себе вчитель. Я чую ночами, як він приходить до мене і кличе за собою. Одного разу вві сні просив мене, щоби я виявив своє милосердя і вчинив вашу волю. (Невже він не помічає, що я брешу? Він не хоче помічати.)

Князь після довгих потуг нарешті видушив з себе сльозу, тоді драматично змахнув її рукавом, підвівся і, скуливши плечі, побрів з галявини. Дрaкон дивився йому вслід, лaпa несaмохіть стислa кубок, він тріснув і розсипався по траві. Князь озирнувся…

– Завтра я сховаю доньку, щоб її ніхто не бачив. Оголошу, що ти її викрав, а за день перед герцем привезу її сюди… Інакше сам знаєш – ніхто не повірить.

2

Того ж дня роз’їхалися гінці по всіх усюдах, везучи страшну вість: лютий Дракон викрав люботинську Князівну і тримає її в печері.

3

– Ну що, пане Антосю? – потирав руки Князь. – Як ви оціните мою дипломатію?

– Та воно, бачте, ніби і-і-і… а ніби і-і-і не той-во…- м’явся Воєвода. – Бо ви за цей час мені стільки про нього наговорили доброго, що. шкода хлопця.

– А думаєте, мені не шкода?.. Ви от роздобудьте десь кілька возів кісток та перед печерою висипте. І нікому ані мур-мур. Це державна таємниця…

4

Потроху почали з’їжджатися лицарі в Люботин.

Один із княжих гінців, вертаючи назад, натрапив у лісі на чотирьох подорожніх – обшарпаних, зарослих і вихудлих.

– Хто ви? – спинив їх гонець. – Вас пограбували розбійники? Що з вами сталося?

– Я лицар Лаврін з Горшова герба Підкова, – проказав найстарший. – А це мій джура і двоє слуг. Їхалисьмо в Люботин битися з Драконом. Нас перестріла якась чортова відьма і показала не ту дорогу. Тепер ось, певно, зо три місяці отак блукаємо. Вже й коней поїли.

Гонець спішився, витяг з торби харчі й розділив між подорожніми.

5

Поява лицаря Лавріна стала для княжого двору неабиякою подією. За ним увивалися охочі поласувати цікавими подробицями з лісових блукань, не кажучи про дивовижні пригоди в Єрусалимі. Як на те, лицар виявився чоловіком неговірким, а його джура, може, і мав бажання розповісти якусь історію, та волів наслідувати поведінку свого пана. На щастя, їхні слуги хутко зметикували, що, оспівуючи легендарні подвиги лицаря й джури, матимуть завше безкоштовне пригощення.

Лицарів назбиралося чимало, хоч і не стільки, як минулого разу. Проте Князь не нарікав: тим краще, менше буде приблуд. Особливий інтерес викликав у нього, звичайно, пан Лаврін. Цей-то вже таки справжній герой. Оно – кілька днів, як з’явився, а вже торбаністи оспівують його подвиги. Такому престол хоч зараз віддай. З’явився б він раніше, може, і не треба було затівати нового герцю. Бо й так зрозуміло – кращого жениха для Настасії годі шукати.

– Жених уже є, – сказав Князь до Воєводи. – На дідька тепер той герць здався?..

– Якби не герць, то й пан Лаврін би тут не з’явився… А що, як Дракона попросити… Йому ж, прецінь, все одно… щоб він піддався не кому іншому, а лише тому, хто матиме на шоломі, наприклад, голубу стяжку?

– Пане Антосю! Та ви мудра голова!..

6

Дракон, почувши умовний стукіт, відсунув брилу.

– Ви вже прийшли?

– Так, завтра герць. Я прийшов попрощатися з тобою і просити ще одну послугу… Мені, розумієш, грає велику ролю, від чиєї руки ти загинеш. адже це має бути людина, котра небавом стане володарем Люботина. Якщо тобі буде не важко.

– Кажіть. Я на все згоден.

– Так от. один з лицарів матиме на шоломі голубу стяжку.

– Я все зрозумів.

– Ну що ж. тоді. пробач мені, що так склалося… повір, я дуже шкодую. А дочка нехай лишиться в тебе. Твої вірші.

– Я залишу їх тут, на могилі. Ви збережете їх?

– Збережу.

– А мене поховайте біля мого вчителя.

– Я все зроблю. Прощавай.

Князь поплентався з галявини. Поки йшов, увесь час його підстьобувало бажання озирнутися, та він пересилив його. “Я повинен бути сильним, я Князь, – шепотів собі, – я зробив усе, щоб врятувати Люботин. Ніхто мене не осудить”.

РОЗДІЛ V

1

– Ой, як гарно! Які тут квіти! – Настасія зачудовано роззиралася по галявині. – Боже, у нашому замку одне павутиння і темрява, а тут так чудесно! Я, здається, не привіталася?.. Пробачте, а ви не бачили Дракона?..

Дракон лежав на траві й кліпав очима від здивування. Що це за жарти? Дивиться на нього і питає, де Дракон. Так от які ці жінки! Хоч перед смертю дізнаюся, що воно за птиця. Він звівся на ноги і спитав голосом якомога ніжнішим:

– Хіба не видно, що я і є Дракон?

– Ви? Дракон? Боже мій! Хто б подумав! Але ж ви зовсім-зовсім не страшний! Я навіть можу підійти до вас і погладити по носі. Можна?

– О, ясна панно, це для мене велика честь. Але, скажіть, будь ласка, якщо я не схожий на Дракона, то на кого?

– Я, знаєте, як увійшла, зразу подумала: “Який гарний метелик!” Навіть збиралася звернутися до вас: “Привіт, Метелику! А де Дракон?”

– У снах я не раз був метеликом, пурхав серед квітів. Це були найсолодші сни.

– Я вас буду називати Метеликом. А ви мене Настунею. Гаразд?

– Мене ще так гарно ніхто не називав. Лише Пустельник, коли казав “сину”… А як вам той лицар з голубою стрічкою?

– Ах, пан Лаврін? Але ж він старий, Метелику!..

– А вам що – навіть серце не тьохне?

– Ще й як тьохне! Але тільки тоді, коли бачу його джуру… А коли-небудь візьмете нас із джурою на свою могутню спину, і ми полетимо на всю ніч.

– Ви забули, Настуню, одну маленьку дрібничку.

– Яку?

– Мене вже тоді не буде на світі.

– Боже, який ви милий! Боже, ха-ха-ха – бачили б ви свого портрета! Вмерти можна!.. Лежите ви на горі кісток і черепів, а в лапах корчаться впольовані люди. А з язика кров скрапує.

– Ну й свинство! Ми так не домовлялись!

– Та ви не гнівайтесь, бо мій тато сюди руки не прикладав. Це все його Таємний Радник. Тато, навпаки, обурювався. Він, знаєте, не раз мені розповідав про вас. І які ви гарні вірші пишете… Казав: куди нашим віршомазам! Раніше, коли хочете знати, взагалі жодних віршів терпіти не міг. А тут, дивлюся, ходить по саду й декламує. А то, було, сяде з кобзарями і до вашого вірша мелодію підбирає.

– Видно, я недаремно жив. Хоч щось та зостанеться.

2

Лицарі знову з’їхалися в долині перед печерою, де, на їхнє щире захоплення, височіла гора вибілених вітром кісток та черепів.

– Цей Дракон, либонь, не такий вже й тюхтій, як про нього говорилось. Оно скільки кісток!

– Еге, але мають такий вигляд, наче пролежали на вітрі не одну сотню літ, – засміявся Гудбрант.

3

Дракон почув галас і зрозумів, що пора виходити. Опустив голову на могилу Пустельника й поцілував камінну плиту. “Скоро я прийду до вас, і ми знову будемо разом”, – прошепотів. Коли він помолився і встав, Князівна спитала:

– Вже йдете?

– Пора.

– Боже, як це все безглуздо!.. Раптом подумала. що я ваш убивця, бо якби не було мене, обійшлося б без герцю. Якби Князь був князем. І я – сама собою.

І всі люди – людьми… А не драконами. Ах, я знаю, що зроблю! Зараз вийду до них в чистенькій сукні. Нехай побачать, що нема вже кого визволяти…

– Тут йдеться не стільки про вас, як про долю князівства. Я на цій землі народився і зла їй не хочу. Нікуди вас не випущу з печери.

4

Дракон посунув з печери. Князівна помітила на могилі Пустельника сувої жовтого пергаменту. Один був розгорнутий.

Коли осінній лист лаштується в дорогу

І гуси його кличуть за собою,

Коли туман вінчається з імлою

І поруч для розмов нема нікого,

Надходить смуток у плащі рудому

І переслідує уперто й люто,

Влива у спогади гірку отруту

І не дає розрадити нікому.

Але тепер ваш образ, Панно світла,

Як промінь, що крізь ночі проникає,

Мені в очах притьмарених заквітнув.

І про щасливу днину пригадає,

Коли були ми тільки вдвох на світі.

Тепер я сам. Молюся і згасаю.

– Це… невже це про мене?

Атрамент 1 був свіжий.

5

Лицарі вишикувалися півколом, а за ними джури, кожен за своїм паном з наготовленими списами й мечами на заміну. Раптом вигулькнула чорна постать Таємного Радника. За мить він уже стояв на кам’яній брилі з піднятою рукою.

– Маю честь відкрити сьогоднішній урочистий бій з Драконом, який увійде в історію, можливо, як найкровопролитніший з усіх, що відбувалися на цій землі.

З города долинуло баламкання дзвонів. Заки лицарі молилися, Радник пірнув у кущі, а з них – у печеру, де зіткнувся ніс у ніс із Драконом.

– Моє шанування володарю гір і лісів! Я, з вашого дозволу, Таємний Радник.

– Чув про вас.

– Певно, мало приємного чули. Але що поробиш – така служба.

– Що ж вам ще від мене треба?

– Отже, виходите з печери рівно о другій. Бій триватиме годину. Як почуєте дзвони – це буде знак, що пора вже й честь знати. Я вас дуже прошу дотримуватися регламенту, бо у нас тут все розраховано до хвилини. Готуються розкішні народні гуляння – кольорові грецькі вогні 2, паперові змії та ще різні заморські чудасії. Шкода, що ви цього не побачите. Але, з другого боку, бути головною діючою особою нинішнього дня – це честь велика. Мусите відчувати всю відповідальність, яка лягає на ваші плечі. До слова – ваші крила. Ви можете літати?

– Звичайно.

1 Атрамент – чорнило.

2 Йдеться про феєрверки.

– Літати вам суворо забороняється… А то у нас народ, знаєте, допитливий. Подивиться, подивиться котрийсь та й собі, чого доброго, злетіти захоче… То ви вже якось без крил, добре? Не хвилюйте уми, так би мовити…

Радник обійшов довкола змія, зазирнув і там, і сям, навіть постукав камінчиком по лусці, а потім спробував її пальцем сколупнути.

– Гм, надійна штука. Як залізо. Тільки загусто цієї луски у вас. Перестарався Господь. Чого доброго, за годину хлопці й не справляться. Га?

Дракон заплющив очі й почав пригадувати свого першого вірша. Він знав, що це заспокоїть його. Бо й чого нервувати? Але вірш не пригадувався, і змій розплющив очі. Чоловічок щось молов, розмахуючи руками:

– …Герой мусить бути свій. Так би мовити, для історії і для прикладу.

– Невже вам невідомо про нашу домовленість з Князем?

– Ну-у, нам ще й не таке відомо. Князь хоче, аби ви піддалися панові Лавріну, Князівна воліє його джуру. А от я – єдина людина в цьому зачуханому князівстві, котра дивиться не поверхово, а вглиб. Я маю цілком певні дані, що лицар Лаврін бере участь в бою лише з завзяття, а престол його не цікавить. А джура – шмаркач, не більше. Серед лицарів є достойніша особа – це пан Любомир з Золочева герба Когут. Цей герб у нього і на плащі, і на грудях, і на щиті.

Дракон переступив з лапи на лапу. Радник сахнувся на крок.

– Отже, що я пропоную. Ви… е-е-е… піддаєтеся лицарю Любомиру, а я за це обіцяю, що ваші рукописи будуть збережені належним чином. Авторство їхнє, звичайно, зостанеться в секреті. Бо одна річ убити Дракона, а зовсім інша – поета. Тому шило з мішка в жодному випадку вилізти не повинне.

– А що, як вилізе? – всміхнувся змій, згадавши рондо-акростих 1, з якого кебетний чоловік може вичитати ім’я автора: “Дракон Григорій”.

РОЗДІЛ VI

1

“Дивно, тоді, коли вперше лицарі мене викликали на бій, я аж трусився від ляку, я повз, тікав од навісного диму, боровся за життя, а зараз мені однаково. Бо це я чиню з любові до мого вчителя і до Князя.

Він виповз із печери, і неймовірний шум оглушив його на мить.

Грали труби, аж надривалися, гриміли литаври, ревіла оскаженіло юрба там, на горбах, де в тіні під дубом розмістився Князь зі своїм почтом. Іржали сполохано коні, хоч на очі їм і накинуто було сітки, щоб не так виразно бачили вони страшне чудовисько, а лицарі вдаряли мечами по щитах і вигукували бойові гасла.

1 Рондо-акростих – вірш, написаний у формі рондо (див. “Літературознавчий словничок”); перші букви рядків якого складають певні слова (тут: “Дракон Григорій”).

Дракон затупцяв на місці… Заревіти, чи що? І він подумав: “Чи не лягти мені ото на траві, та хай собі роблять, що хочуть? У мене тільки два місця вразливих – око і око. Затулю їх лапами, що мені зроблять?” Проте, уявивши собі цю картину, всміхнувся – гарний був би з мене Дракон. А народу-у! Весь Люботин зійшовся… Де ж той, із стяжкою? Ага, оно він сидить спокійно на коні і зовсім не галасує. Цей і справді, видно, бувалий чоловік. Мабуть, не знає, що його вибрано на мого вбивцю. Цікаво, як вдалося Князеві всучити йому оту стяжку? Сказав, певно, від Князівни дарунок. Треба щось робити. Зареву для початку.

– ГРХАААГХРРРН!

Кількоро лицарів беркицьнуло на землю, задерши ноги, інші, зламавши стрій, розсипалися по долині. Один лише лицар зостався на місці, голубою стяжкою маяв вітер. Ну, як ти такий сміливий, подумав Дракон, тим краще. Було б куди гірше, якби довелося ганяти за тобою по долині, підставляючи голову, а ти ще б, не приведи Господь, виявився таким йолопом, що й не використав слушного менту. І Дракон, перебрівши річечку, став якраз навпроти пана Лавріна. Лицарі помчали на змія з усіх боків, а підскочивши ближче, задзенькотіли мечами по драконячій лусці. Мечі відскакували, мов од скелі, списи ламалися або, вигнувшись дугою, випорскували з рук невдатних нападників. Не так це вже й страшно. Дитяча гра. Треба хоч для виду поборюкатися з ними. Він почав ревіти й крутитись на місці, метляючи головою так, що збоку виглядало, наче він і справді борониться.

Нарешті й пан Лаврін пришпорив коня та пішов на Дракона, але, на відміну від інших, не махав дурно мечем, а вибирав місце вразливе, гарцюючи під самим носом в чудовиська. “Так, ну що ж – пора”, – подумав змій і, вдаючи, наче від когось захищається, нахилив голову так, аби зручніше було поцілити його лицарю з голубою стяжкою. Пан Лаврін помітив цей рух і замахнувся мечем, та враз відчув, що рука задеревіла, – Драконове око, наче маленьке озерце, дивилося на нього таким розумним поглядом, і в оці блищала сльоза, а в сльозі грало осіннє сонце. Мурашки побігли по спині в лицаря, такого він не сподівався, щоб з’явилася жалість до змія. До змія, котрий вкрав Князівну. Юрба збуджено ревіла, багатоголосе “Рубай!” вдарило, наче велетенський птах, об груди скель і відбилося луною. Вже й джура підскочив:

– Коліть, пане!

Але мить була втрачена, Дракон одвів голову. “Не можу ж я, мов бовдур, отак стоять, інакше всі здогадаються”. І справді, лицарі й джури враз перестали бити будь-як, а весь час намагалися вдарити під черево. Дракон крутився, як дзига, врешті зловив мент і знову підставив око лицарю з голубою стяжкою. “Чому він тоді не рубав? Ах, певно, помітив сльозу. Це була мимовільна сльоза, ваша світлість, я не хотів, пробачте, більше не буду. Коли ж!” …Ніхто не помітив опущеної голови Дракона. Лише пан Лаврін і його джура були поблизу. Лицар звів меча для удару, зціпив зуби і – побачив своє відображення в оці Дракона. Вимучене походами й боями, пооране зморшками обличчя дивилося на нього. І так виглядає жених прекрасної Настасії?

– Коліть, пане! – кричав джура і вже сам, націливши списа, мчав щодуху до того дзеркального озерця, з якого прозирав смуток і розпач.

І знову Дракон одвів голову. “Яка сила не дає мені заколоти його? – не міг опам’ятатися лицар, опускаючи меч. – Я, той, хто ніколи не відчував жалості у бою, рубав сарацинські голови, наче капусту, розм’як, мов баба, перед оком цього чудовиська. На біса я в це вв’язався? Навіщо мені Князівна, котра ніколи мене не любитиме? Навіщо мені цей дивний Дракон, який боронить перед лицарями свого живота, а мені підставляє око, вразити яке може й дитина? Що він мені злого вчинив? Оно жива й здорова Настасія виходить з печери… Лишається тільки вбити змія, який не зробив їй нічого поганого. А ця купа кісток і черепів біля печери і справді далеко не цьогорічна”.

Дракон знову заревів, ще й стовп сліпучого жовтогарячого полум’я в небо випустив. Зграя підгорілого вороння посипалася на голови лицарям. “Треба їх відлякати, а то вже черево пече від тих ран… Ото причепи – так попід живота й тнуть! А якби я метлянув хвостом, що тоді? Розлетілися б ви, як горобчики. Та мені вас потоптати, як двічі свиснути”. Голова його низько опустилася, і лицар з голубою стяжкою знову зняв меча.

– Тепер рубатиме. Прощавайте, Князю!..

– Коліть, пане!

– Руба-а-ай!!!

“Чом же меч цей повис у повітрі? Чому не спаде громовицею? Карай мене, Господи, я весь перед Тобою. Я, виродок на оцій землі, прошу в Тебе останньої ласки, щоби ближній мій не увірився в слові моїм, щоб не сказав: “Не вартий довіри він”. Я, що любив життя, а тепер молю смерті, я, що оспівував Тебе, а тепер приношу Тобі свою непокірну голову, – яви мені знак, що став я на шлях справедливості! Бачиш – стою перед моїм ворогом безборонний, мов на долоні…”

– Руба-а-ай!!!

І лицар, заплющившись, навідліг рубає мечем у те око, в якому він наче у дзеркалі, та в цю мить налітає джура, бо терпець йому увірвався, і спис його з розгону впивається, мов жало оси, а голова Драконова сіпається, і меч пролітає повз око, опускається на спис і перерубує його. Дракон важко падає, голова його гупає об землю, і чи то причулося лицарю, чи й справді долинуло: “Дякую”.

Ошелешений джура весь час смикав свого пана за рукав і бубонів:

– Я не хотів. ви зволікали. а я й. списом.

– Все гаразд, – одмахувався пан Лаврін. – Може, воно й на краще.

Надбіг Князь.

– Молодець! Я знав, що ви! Герой!

– Та це не він! – почулося несподівано.

Князь отерп.

– Не він? Я ж сам бачив… як він мечем… А хто?

– Ось, джура. Та покажись ти!

Князь глянув на хлопця, на спис, що стримів з Драконового ока, і все зрозумів.

2

Три дні і три ночі гуляв Люботин, славлячи героя, переможця Дракона, лилося вино і пиво ріками, шипів і пінився мед, грали музики, аж їм руки німіли… Спочатку Князь не був тим дуже втішений, що здобув собі неждано такого юного зятя, та пан Лаврін зумів його переконати, розхваливши на всі заставки цноти свого вихованця. Князівні ж одразу припав до серця хоробрий джура, і тому з весіллям не забарилися.

Лицарі роз’їхалися, везучи на грудях на шнурку хто кіготь, а хто зуб Дракона, щоб мати змогу посвідчити свою участь у тій славній битві. Лише пан Лаврін не згодився нічого собі брати на згадку; а коли довідався, що Князь збирається Дракона поховати, то сам зголосився допомогти. Дракона поховали на галявині біля Пустельника. Коли вже було по всьому і вояки розішлися, лицар спитав:

– Чому ви його поховали саме тут?

– Він сам цього забажав.

– Хто? Дракон? Ви що, з ним розмовляли?

– Уявіть собі, любий мій, розмовляв. І не раз.

І тут Князь із незрозумілої спонуки узяв та й розповів усе, як було, говорив, наче хотів сповідатись, в розповіді очищаючись від содіяного, говорив, уникаючи зустрічатися поглядами, а через те й не бачив, як міняється обличчя лицаря, як пальці його стислися в п’ястуки. Воєвода поривався зупинити Князя, та марно. Коли Князь закінчив і зиркнув на лицаря, то страх засвітився в очах його – він не впізнав лицаревого обличчя, бо те, яке побачив, було налите люттю і болем.

– Якби я міг, – процідив лицар крізь зуби, – якби я міг, то з великою насолодою розчерепив би вам оцим келепом 1 голову. Ви мені ненависні! Ви і весь наш задрипаний Люботин! Я проклинаю вас!

Він рвучко обернувся й покинув остовпілого Князя. Того ж дня сів на коня й, ні з ким не попрощавшись, виїхав з Люботина.

РОЗДІЛ VII

1

Осінь запанувала в князівстві. Князь тинявся по палатах, проклинаючи дрижаки, і боровся з нудьгою. Все частіше снився Дракон. Він нічого не говорив, тільки сумно дивився, і велика сльоза бриніла у нього на віях, а в сльозі грало сонце. Нічниці 1 знемагали Князя. У нього зникло бажання до їжі, вихудлий, із запалими щоками, неголений, з посірілим обличчям, одлякувaв навіть сторожу. Раптом зрозумів, чого йому бракувало, – розмов із Драконом… Пращури з портретів дивилися на нього, і, здавалось, ті погляди пропікають саме серце.

1 Келеп – холодна зброя, бойова сокирка.

– Ну що ви вирячились? Я зробив усе, щоб врятувати Люботин!..

З несамовитою люттю здирав їх зі стін і топтав ногами, а коли останній образ упав на підлогу, сів і розплакався, і той плач для нього був наче літній дощ після довгої посухи. Наступного ранку взяв бутель вина і три кубки, накинув на коня кожуха й виїхав із замку. Князь постелив кожух межи двома могилами, поставив на кожній по кубку й налив.

– Давайте, хлопці, вип’ємо, їдять його мухи… Осінь… така пора, що можна звар’ювати2. Це так. до слова прийшлось. А ви пийте, пийте. – вилив вино на могили і налив знову. – Тобі скільки вже? Вісім? О, та ти жеребець! Пий! Добре вино? Це мені з Волощини 3 привезли. Ех, що б я без вас, хлопці, робив? Такий цей Люботин, що й не поговориш ні з ким.

Пустельник кивав головою, а Дракон замріяно дивився на небо, і ворушилися його крила, наче збирався злетіти.

2

І наступного дня знову приїхав Князь. Цей день був препаскудний, пронизливий холод пробирав до кісток. Але Пустельник і Дракон уже чекали на нього.

– Ви не замерзнете? – спитав у Пустельника, який сидів на своїй могилі в одній довгій сорочці. – Скоро зима. Все замете, все вибілить. І душу мою вибілить або й так зоставить, якщо вона біла, га?.. Гей, Грицю, а втни якогось вірша, щоб аж.

І Дракон почав:

В моїй душі хтось посадив осику.

На вижовклих від самоти горбах

Вона росте на чорнім полі крику

Така ж висока, як моя журба.

І бачу я в один похмурий день

Замайоріла постать вдалині.

Невже до мене Юда йде,

Щоби повіситись в мені?

– Це ти про мене? – спитав сухо Князь. – Ну, звичайно, про мене. От ти який! За що? Я ж хотів як ліпше. Для держави. Я врятував її.

– Якщо ви Юда, то я та осика, – зітхнув Пустельник. – Я проник йому в душу і дав розум. Навіщо зробив з нього поета? Поети так тяжко вмирають, і нема їм на цьому світі місця, бо вони нетутешні.

– І я вмер. – сказав Дракон. – І ви побачили – зло не від мене.

– Держава спала. Я мусив її розбудити, – аж застогнав Князь.

1 Нічниці (діалектне) – безсоння.

2 Звар’ювати (діалектне) – збожеволіти.

3 Волощина – частина Молдавії (колишні Молдавське й Волоське князівства).

– Але розбудилисьте не державу, a лихі інстинкти… – сказав Пустельник. – Це ще добре, як народ на цьому й заспокоїться… Що буде, коли відчує, що замало смерті змія, бо зло ним не вичерпалося? Що буде, коли кинеться шукати й інші джерела зла?

Вітер скавучав у печері, стогнав і заводив, ніби на похоронах… Вороняче гніздо одірвалося й покотилося до Князя.

– Ось і шапка. Чудова шапка, – засміявся Князь і насадив гніздо на голову. – Гей! Чого ви замовкли?! А що мені тепер робити?.. Поки був Дракон, я мав сенс жити. Був світлий обов’язок – знищити змія. Вже тоді мене лякав кінець: ну знищу, а що далі?.. Але, тепер, коли Дракона убито, я зостався сам. І нема в мене ані ворога, ані друга.

Озерце пінилося, наче відьомське вариво, виступало з берегів, женучи на всі боки темно-жовті потоки здичавілої води.

– Нічого, хлопці, – цокотів зубами Князь, – переживем. І не таке переживали.

Вода його оточила і вирувала вже довкола ніг. Князь виліз на могилу і сів поруч Пустельника.

– А вам хоч би що, – дивувався, – не м-мерзне-те. Я вже т-теж т-трохи з-зігрівся. Пийте, пийте. С-скільки т-тобі? Ві-вісім? М-можна.

Вода підняла опалу сосну й понесла її на скелю. Князь відчув, що там, де в його душі була раніше сліпуча яснота, царювала тепер темрява, як і тут, над водою.

Всю ніч біснувалася сльота, всю ніч кипіла вода на галявині, мов одна роз’ятрена рана, всю ніч гупало велетенське зболіле серце і розпачливо скрипіли дерева на скелях. А як та ніч проминула, дощ ущух і затихло все, а вгорі світанок розцвів і заблищав на воді самоцвітами, небо очистилося й осіннє сонце – бліде й змарніле – вистрілило проміння понад світом. Але Князь уже його не бачив.

Діалог із текстом

1. З якою метою Князь навідував Дракона навіть після смерті Пустельника? Чому повсякчас бідкався, що після нього та Воєводи Люботинське князівство неодмінно занепаде?

2. Як саме й чому саме так Князь характеризує претендентів на руку його доньки?

3. Для чого Князь розпустив чутки, нібито змій викрав Настасію? Чому насправді не боявся відправити красуню-доньку в лігво Дракона?

4. Які пригоди випали на долю лицаря Лавріна та його джури? Хто виявився причиною всіх їхніх нещасть і за що саме помстився?

5. Чому поява Лавріна з джурою та слугами для всіх лицарів виявилася неaбиякою подією? Як ви думаєте, інші лицарі вибралися б із подібної халепи в лісі живими? Чому?

6. З яких міркувань Воєвода і Князь вирішили просити Дракона піддатися тільки лицареві Лавріну? А які мотиви були в Таємного Радника? Чи думав він про честь Люботина? Прочитайте вголос відповідні уривки, порівняйте позицію персонажів у негідній і користолюбній справі, даючи відповідну характеристику кожному з можновладців Люботина.

7. Яка саме новина, почута від Настасії, Дракона тяжко образила?

8. Чому саме Настасія зізналася Драконові, що їй більше подобається Лаврінів джура, ніж уславлений підстаркуватий лицар? Чи могла дівчина подібне сказати батькові або Воєводі? Чому останній вірш змій присвятив Настасії? Проаналізуйте цей твір.

9. Хто саме придумав причепити лицареві Лавріну синю стрічку? Як ви думаєте, носив би цю річ лицар Лаврін під час бою з Драконом, якби знав про її призначення? Прочитайте уривок від слів “Яка сила не дає мені заколоти його…” до “…далеко не цьогорічна” й доведіть, що лицар Лаврін – людина спостережлива і справедлива.

10. Яким із розповіді Настасії постає Таємний Радник Князя? Чого можна чекати від такої людини? Чому саме він, а не хтось інший, знає про прихильність Настасії до джури лицаря Лавріна? Радник – підла, кмітлива й хитра людина. Саме йому належать слова: “Одна річ убити Дракона, а зовсім інша – поета”. Чому вбивство поета народ рано чи пізно розцінює як великий злочин?

11. З якої причини Князь недовірливо озирався, незважаючи на те, що Дракон дав згоду на поєдинок?

12. Чому Настасія скрушно бідкалася про те, що все було б по-іншому, якби люди, що її оточують, самі не виявилися драконами? Як треба розуміти ці слова? Слово “дракони” дівчина вживає в прямому чи переносному значенні? Доведіть це.

13. Чому перед вирішальним двобоєм, на відміну від першої появи лицарів у його володіннях, Дракон уже не відчував страху перед смертю? Якими словами про це сказано? Доведіть, що єдиним благородним лицарем у творі виявляється Дракон Грицько.

14. Чому лицар Лаврін не зміг убити Дракона ні першого разу, вловивши в його беззахисному оці розумний погляд, ні вдруге, побачивши себе в зіниці Дракона старим і недостойним красуні Настасії?

15. Чи мав силу й можливість Дракон легко знищити своїх нападників, які, користуючись безкарністю, жорстоко наносили йому дрібні, але дуже болючі рани? Як про це поет-християнин роздумував сам?

16. З якими трофеями роз’їжджалися лицарі з Люботина? Для чого вони їм були потрібні?

17. Чому Князь несподівано розповів усю правду лицареві Лавріну? Як той зреагував на Князеву сповідь? Чому негайно покинув Люботин?

18. З якої причини Князівна несподівано почала вважати себе особисто вбивцею Дракона? Чи були щирими її душевні муки? Чому Настасія не зробила нічого, щоб не допустити смерті невинного? Як ви розцінюєте таку позицію досить впливової людини?

19. Чи бачив Дракон Грицько вродливих дівчат до приходу в його володіння Настасії? Чи щиро й жертовно він закохався в Князівну? На основі тексту доведіть це.

20. Зло не буває непокараним. Рано чи пізно за все скоєне доводиться відповідати. Божевілля Князя – плата за смерть безневинного Дракона-поета. Як ви думаєте, чому автор показує володаря Люботина не просто у світі ілюзій і марень хворобливої уяви, а в товаристві Дракона й Пустельника?

21. Ви вже маєте певні уявлення про алегорію в художніх творах. Випишіть із “Літературознавчого словничка”, що таке алегорія, і доведіть, що образи Дракона, Пустельника і Князя у повісті Юрія Винничука алегоричні. Яку інформацію для читача несе алегоричний елемент загальних назв, які у творі стають власними іменами головних героїв?

22. Чи передбачав змій ситуацію, що його вірші хтось присвоїть або їх вважатимуть анонімними? З якою метою він написав рондо-акростих? Як саме Дракон зумів донести читачам своє авторство?

23. Напишіть акростих, у якому було б зашифровано слова “я патріот” або “поет”.

24. Заповніть таблицю, об’єднавшись у “малі групи” (3-5 осіб) для детального аналізу кожного із запропонованих персонажів повісті-казки Ю. Винничука. Зіставте дійових осіб, зробіть висновки про життєву позицію цих персонажів та сформулюйте ідею твору.

Мистецькі діалоги

Уважно розгляньте ілюстрацію. Що ви можете сказати про зовнішній вигляд Дракона? Чому Настасія сприйняла його за велетенського метелика? Чи справді він був подібним до цієї комахи? Чим саме?

Роб Карлос. Дракон, що співає (2012)



(1 votes, average: 5.00 out of 5)