МІО, МІЙ МІО – Астрід Ліндгрен (1907-2002) – ЗРОСТАННЯ І ВЗАЄМИНИ ЗІ СВІТОМ – СУЧАСНА ЛІТЕРАТУРА

(скорочено)

Він у дорозі день і ніч

Може, хтось пам’‎ятає, що передавали по радіо торік п’‎ятнадцятого жовтня? Може, хтось пам’‎ятає, що йшлося про зниклого хлопчика? Ось що тоді передавали:

“Стокгольмська поліція розшукує дев’‎ятирічного Бу Вільгельма Ульсона, що вчора о шостій годині вечора зник зі свого дому на Упландській вулиці, тринадцять. У Бу Вільгельма Ульсона білявий чуб, блакитні очі, а того вечора на ньому були короткі брунатні штани, сіра вовняна сорочка і червона шапочка. Звістки про зниклого просимо надсилати черговим поліційних дільниць”.

Отак передавали в радіо. Але про Бу Вільгельма не надійшло жодної звістки. Хлопчик зник, і ніхто не знав, куди він дівся. Ніхто не знав про нього більше за мене. Бо це я – Бу Вільгельм Ульсон.

Мені кортіло б прийти й розповісти про все, принаймні Бенкові. Я любив гратися з Бенком. Власне, його звуть Бенгт, але кажуть Бенко. І мене ніхто не зве Бу Вільгельм Ульсон, а просто Буссе.

Звали просто Буссе, та й годі. А тепер, коли я зник, уже ніяк не звуть. Лише тітка Едля й дядько Сікстен казали на мене Бу Вільгельм. Хоч ні, дядько Сікстен не казав: він не розмовляв зі мною.

Я був годованцем у тітки Едлі й дядька Сікстена. Опинився в них, ще коли мені було всього рік. А до того жив у сирітському притулку. Мене взяла тітка Едля. Власне, вона вибирала дівчинку, але не було такої, як їй хотілося, тому взяла мене. Хоч ні тітка Едля, ні дядько Сікстен не любили хлопчиків. їм здавалося, що через мене в помешканні стало надто гамірно: я, мовляв, приношу надто багато бруду з парку і надто голосно сміюся. Тітка Едля казала:

– Проклятий той день, коли ти з’‎явився в нашому домі!

А дядько Сікстен мовчав. Хоч ні. Інколи він казав:

– Ану гайда з-перед моїх очей, щоб я тебе не бачив!

Я здебільшого сидів у Бенка. Його тато завжди розмовляв із ним, допомагав йому будувати моделі літаків, позначав карбами на одвірку в кухні, скільки він виріс тощо. І всім хлопцям можна було приходити гратися до Бенка. А до мене не дозволяли нікому приходити, бо тітка Едля казала, що в них не дитячий майданчик.

Вечорами, коли я вже лежав у ліжку, я розмірковував, хто мій справжній тато і чому я не мешкав у нього і в своєї матері, а в притулку і в тітки Едлі та дядька Сікстена. Тітка Едля якось була сказала мені, що моя мати померла, коли я народився. А хто мій батько, нікому не відомо. Та можна собі уявити, який то поганець. За ці слова я її зненавидів. Я твердо знав, що мій тато не поганець.

Хто був ласкавий до мене, то це тітка Лундін, що продавала садовину в ятці. Вона пригощала мене цукерками і яблуками.

Тепер, після всього, я часто розмірковую, хто ж була та тітка Лундін. Адже того жовтневого дня торік усе почалося з неї.

Того дня тітка Едля кілька разів сказала мені, яке це лихо, що я опинився в її домі. Надвечір вона послала мене до пекаря купити її улюблених сухариків. Я надяг шапочку і вийшов на вулицю.

Коли я поминав ятку з садовиною, тітка Лундін стояла на порозі. Вона взяла мене за підборіддя й почала якось дивно й пильно приглядатися до мене. Тоді мовила:

– Хочеш яблука? – Вона дала мені гарне червоне яблуко. А тоді попросила: – Може, вкинеш мені в скриньку поштову картку?

Тітка Лундін написала на картці кілька рядків і дала її мені.

– Прощавай, Бу Вільгельме Ульсоне, – мовила вона.

Я пішов до поштової скриньки за квартал від ятки. І коли вже мав опустити в неї картку, помітив, що вона світиться, ніби горить. Атож, літери, які написала тітка Лундін, яскріли, мов жарини. Я не втримався і прочитав картку. На ній було написано:

“Королю Країни Далекої. Той, кого ти так довго шукаєш, у дорозі день і ніч і несе в руці знак – осяйне золоте яблуко”.

Я нічого не втямив. Але мене чомусь обсипало морозом, і я вкинув картку до скриньки. Хто в дорозі день і ніч? І хто несе в руці золоте яблуко? Та ось я глянув на яблуко, яке мені дала тітка Лундін. І побачив, що в мене в руці було осяйне золоте яблуко!

Я відчув себе дуже самітним. Я пішов до парку Тегнера й сів на лавку. Там не було ні душі. В парку стояв присмерк і сіявся дрібний дощ. Але в будинках навколо світилось. Мабуть, скрізь, де світилось, діти сиділи зі своїми батьками. Тільки я сидів надворі в темряві сам. Сам із золотим яблуком і не знав, що з ним робити.

Я обережно поклав його біля себе на лавку. Поблизу стояв ліхтар, і світло падало на мене й на яблуко. Але те світло осявало й ще щось на землі. Виявилося, що то звичайна пляшка з-під пива, порожня. Тільки хтось заткнув її уламком гіллячки. Я підняв пляшку і раптом помітив, що в пляшці щось ворушиться.

У книжці “Тисяча й одна ніч”, яку я колись брав у бібліотеці, писалося про духа, замкненого в пляшці. Але ж то було в далекій Арабії і тисячі років тому. Навряд чи в пляшках стокгольмських броварень могли бути якісь духи. Та в цій принаймні був. І з усього видно було, що він хотів вийти звідти. Він показував на дерев’‎яну затичку й благально дивився на мене. Я врешті-таки витяг, і дух, страхітливо загуркотівши, вилетів із пляшки й почав рости так швидко, що скоро став вищий за найвищі будинки навколо парку.

Дух озвався до мене просто-таки громовим голосом.

– Ти врятував мене з в’‎язниці. Скажи, як тобі віддячитись.

Але я не хотів ніякої віддяки. Дух розповів мені, що до Стокгольма він прибув учора ввечері й заліз у пляшку поспати. Та поки він спав, хтось затулив вихід. І якби я не врятував його, то, може, він сидів би в пляшці з тисячу років, доки затичка не струхлявіла б.

– Духу, а звідки ти прибув?

– Я прибув із Країни Далекої.

Я звів до нього руки й вигукнув:

– О, візьми мене до Країни Далекої! Там хтось чекає на мене.

І коли я простяг золоте яблуко, дух вражено скрикнув:

– У твоїй руці знак! Ти той, кого так довго шукає наш король!

Дух нахилився, взяв мене в обійми, навколо нас засвистіло й загуло, і ми полинули в простори. Навколо нас яскріли зорі, місяці й сонця, аж я мусив заплющувати очі.

– Він у дорозі день і ніч, – прошепотів я. Дух простяг руку й показав удалину на щось зелене. Воно ніби плавало на чистій воді.

– Це Країна Далека, – мовив він.

Виявилося, що то острів. На морському березі височів великий білий замок, і ми опустилися біля нього.

Вздовж берега хтось ішов. І це був мій тато-король. Я впізнав його. Він простяг руки, і я кинувся йому в обійми. Ми тоді нічого не казали один одному. Я лише обіймав його за шию і мовчав.

Який він був гарний, як мерехтіло золотом та діамантами його вбрання! Шкода, що тітка Едля не бачила його. Тоді вона б сама зрозуміла, що мій тато не поганець.

Проте тітка Едля правду казала, що моя мама померла, коли я народився. А дурні керівники притулку не подумали повідомити моєму татові, де я опинився. Він шукав мене цілих дев’‎ять років.

Я вже давно живу в Країні Далекій. Дні мої всі як один веселі й радісні. І кожного вечора тато-король приходить до моєї кімнати, ми будуємо разом моделі літаків і розмовляємо.

Я росту, і мені тут добре. Мій тато-король щомісяця робить карби на одвірку в кухні, щоб побачити, наскільки я виріс.

– Міо, мій Міо, як ти вигнався, – каже він, коли ми міряємо мій зріст. Голос у нього ласкавий. Виявляється, я зовсім не Буссе.

Я дуже люблю свого тата-короля, і він мене також дуже любить.

Було б просто чудово, якби Бенко довідався про всі дивовижі, що сталися зі мною. Він міг би подзвонити до поліційних дільниць і розповісти, що Бу Вільгельм Ульсон, якого насправді звати Міо, живе в Країні Далекій, і йому дуже добре у свого тата-короля.

У трояндовому саду

…Першого ж таки дня мій тато-король узяв мене до свого садка. Це було надвечір, вітер шелестів гіллям дерев. Він вів мене за руку. Тітка Едля й дядько Сікстен ніколи не вели мене за руку. І взагалі ніхто ніколи ще не водив мене за руку. Мені дуже подобалося так іти, хоч я й був уже завеликий, щоб триматися за татову руку.

Високий мур оточував садок. Мій тато-король відімкнув невеличку хвіртку, і ми зайшли до середини.

Колись давно я поїхав був із Бенком до їхнього літнього будиночка у Ваксгольмі. Ми тоді сиділи на прискалку й вудили рибу, саме як заходило сонце. Я тоді подумав, що більшої краси немає на світі. Але я ще не бачив трояндового садка свого тата-короля. Не бачив його квіток, усіх тих прекрасних троянд. Я стояв непорушно, не відпускаючи його руки. Тато погладив мене по щоці і спитав:

– Міо, мій Міо, тобі подобається цей садок?

Я не мав сили відповісти, бо мене опанував ніби якийсь смуток, хоч я зовсім не був сумний, а навпаки.

Потім він завів мову з садівником, що поряд чекав на нього. А я почав бігати сам по садку й роздивлятися на все. У мене аж у голові запаморочилось від тієї краси. От якби тут був Бенко! Мені потрібен був товариш, не старший за мене, щоб ділити з ним усе це. Тут, серед татових троянд, я раптом затужив за Бенком. Раптом я підвів очі. Переді мною на стежці стояв… я спершу навіть подумав, що то Бенко. Але то був хлопчик з таким самим каштановим чубом і карими очима, як у Бенка.

– Хто ти? – спитав я.

– Я Юм-Юм, – відповів хлопчик.

– Хочеш знати моє ім’‎я? – спитав я.

– Я вже знаю, що ти Міо. Наш король розіслав вістунів по всьому королівстві, і вони оголосили, що Міо прибув додому.

Подумати лишень! Мій тато-король так зрадів, коли знайшов мене, що розголосив про це на ціле королівство. Наче дитина.

– У тебе є тато, Юм-Юме? – спитав я.

Я дуже хотів, щоб у нього він був, бо сам довго не мав тата.

– Певне, що є, – відповів Юм-Юм. – Мій тато – садівник нашого короля. Хочеш побачити, де я мешкаю?

– Хочу, – відповів я.

Він побіг попереду звивистою стежкою в найдальший куток садка. Там стояла біла хатина під солом’‎яною стріхою, така самісінька, як в казках. По стінах і по дахові вилося стільки троянд, що самої хатини майже не було видно. Вікна стояли відчинені, і в них вільно залітали білі пташки. На причілку хатини стояли лавка і столик, а далі – цілий ряд вуликів із бджолами, що гули поміж трояндами. Навколо хатини росли плакучі верби. З кухні почувся голос:

– Юм-Юме, ти часом не забув про вечерю?

Це гукала його мати. Вона вийшла на поріг і засміялася.

І я побачив, що вона була дуже схожа на тітку Лундін, хіба що трохи вродливіша. Але мала такі самі ямки на щоках і так само взяла мене за підборіддя, як тітка Лундін, коли сказала: “Прощавай, Бу Віль – гельме Ульсене”. Тільки мати Юм-Юма мовила інакше:

– Добрий вечір, Міо! Може, повечеряєш із Юм-Юмом?

– Дякую, повечеряю, якщо не завдам вам великого клопоту.

Мати винесла нам цілу миску млинців, варення з полуниць і молока. Ми з Юм-Юмом так наїлися, що мало не полопали. Далі ми вже тільки дивились один на одного і сміялися.

Я побачив, що до нас іде мій тато-король із садівником, татом Юм-Юма. Помітивши мене, він зупинився і сказав:

– Міо, мій Міо, ти тут сидиш і смієшся?

– Так, вибачте, – відповів я, бо подумав, що, може, король, як тітка Едля й дядько Сікстен, не любить гучного сміху.

– Смійся н’‎. здоров’‎я, – сказав мій тато-король.

І тоді вперше я збагнув, що мені можна не боятися свого тата-короля: хоч би що я зробив, він дивитиметься на мене ласкавими очима так, як дивився тепер. А збагнувши це, так зрадів, як не радів ще ніколи. Я задер голову й так засміявся, що аж пташки полякались. Юм-Юм теж засміявся.

Після вечері ми з Юм-Юмом качались і перекидались на траві, гуляли в піжмурки. За кущами троянд було стільки гарних сховків.

Почало смеркати. Білі пташки поховалися у своїх гніздах. В садку запанувала цілковита тиша. Лише на вершечку найвищої срібнолистої тополі сидів самотою великий чорний птах і співав. Співав краще за всіх білих пташок разом, і мені здалося, що він співав саме для мене. А проте той спів будив у моєму серці тугу.

Я показав пальцем на вершок тополі і спитав:

– Юм-Юме, а що то за птах?

– Не знаю, – відповів він. – Я зву його Жалібником.

Надійшов мій тато-король. Він узяв мене за руку, і ми пішли садком додому. Жалібник і далі виспівував, але тепер, коли я тримався за татову руку, його спів уже не будив у моєму серці туги.

Міраміс

Цікаво, що б сказав Бенко, якби побачив мого білого коня. Мого Міраміса з золотими копитами й золотою гривою.

Ми з Бенком дуже любимо коней. Коли я мешкав на Упландській вулиці, моїми друзями були не тільки Бенко й тітка Лундін. Я мав іще одного друга. То був старий броварський кінь, що звався Калле-Джигун. Двічі на тиждень він привозив до крамничок на Упландській вулиці пиво, найчастіше вранці, коли я йшов до школи, і я завжди обирав шлях повз ті крамнички, щоб трохи поговорити з Калле-Джигуном. Він був старий і ласкавий. Я приберігав для нього грудочки цукру й окрайці хліба. Бенко робив те саме, бо й він любив Калле-Джигуна. Він казав, що Калле-Джигун – його кінь, а я казав, що він мій, інколи ми навіть сварилися через це. Бенко мав тата, маму, то нащо йому треба було ще й коня? Не те що мені, я ж бо нікого не мав. Тож, по-моєму, справедливо було б, якби Калле-Джигун належав мені, а не Бенкові. Хоч, щиро казати, він був зовсім не наш кінь, а броварський. Ми тільки вдавали, що він наш.

Тепер, певне, він тільки Бенків, та й добре. Хай Бенкові буде втіха хоч від Калле-Джигуна.

А в мене є Міраміс із золотою гривою. І отримав я його ось як.

Ми з моїм татом-королем будували модель літака й балакали – так, як Бенко зі своїм татом, – я розповів про Калле-Джигуна.

– Міо, мій Міо, – сказав тато-король, – то ти любиш коней?

– Авжеж, – відповів я байдужим тоном, а то ще мій тато-король подумає, що мені чогось бракує в нього.

Другого ранку, тільки-но я зайшов у садок, назустріч мені кинувся білий кінь. Його золота грива маяла на вітрі, а золоті копита блищали в сонячному промінні. Він мчав просто до мене, та ще й голосно іржав, а тоді засунув свій м’‎якенький писок мені в кишеню, щоб пошукати, чи немає там цукру. Так самісінько, як засовував Калле-Джигун. І в кишені справді була грудочка цукру, я сховав її туди за давньою звичкою. І кінь знайшов її і схрумкав.

– Міо, оце твій кінь Міраміс, – сказав мій тато-король.

О, мій Міраміс! Та він і був найкращий кінь на світі, не те що сердешний Калле-Джигун, старий і завжди стомлений. Принаймні я не бачив, щоб вони були чимось подібні. Не бачив, поки Міраміс не підвів голови й не глянув на мене. Тоді я роздивився, що в нього такі самі очі, як у Калле-Джигуна. Віддані, безмежно віддані очі.

Я ніколи не їздив верхи. Та мій тато-король підняв мене й посадовив на Міраміса.

– Не знаю, чи я зважусь поїхати на ньому, – сказав я.

– Міо, мій Міо, хіба в тебе не мужнє серце?

Тоді я взяв Міраміса за вуздечку й помчав садком. Я мчав усе швидше й швидше, і Міраміс перестрибував через найвищі трояндові кущі. Перестрибував легенько, спритно. З’‎явився Юм-Юм. Побачивши мене верхи на коні, він заплескав у долоні й загукав:

– Міо їде на Мірамісі! Міо їде на Мірамісі!

Я притримав коня і запитав, чи не хоче й він покататися. Ще б пак, звичайно, хоче! Він швидко всівся позад мене, і ми помчали зеленими луками, що розлягалися за Трояндовим садком.

Королівство мого тата дуже велике. Країна Далека – найбільше з усіх королівств. Острів, де стоїть палац мого тата-короля, називається Островом Зелених Лук. І він – тільки невеличка частка всього королівства.

– Земля Заморська і Земля Загірна також належать нашому королю, – сказав мені Юм-Юм, коли ми гасали луками.

Ми побачили пастушка, що грав на сопілці. Мелодія була якась дивна, мені здалося, що я її колись чув, тільки не пам’‎ятав, де саме.

Ми зупинилися й погомоніли з пастушком. Він звався Нонно. Він навчив мене грати ту дивну мелодію.

– Я й вам можу змайструвати сопілки, – сказав Нонно.

Поблизу протікав струмок, і над ним звісила своє гілля плакуча верба. Нонно побіг туди й відрізав з верби гіллячку і зробив нам сопілки. Юм-Юм також навчився грати ту дивну мелодію. Нонно сказав, що це старовинна мелодія, яка з’‎явилася на світі раніше за інші мелодії. Її грали на луках пастухи тисячі й тисячі років тому. Ми подякували йому за те, що він зробив нам сопілки, й поїхали далі.

Юм-Юм притулився головою до моєї спини і сказав:

– Міо, збережімо ці сопілки. І як ти почуєш мою сопілку, то знай, що я тебе кличу.

– Атож. А як ти почуєш мою, то також знай, що я кличу тебе.

Він міцно тримався за мене, і я подумав, що він і є мій найкращий друг. Подумати тільки: я мав тата-короля, і Юм-Юма, і Міраміса, і їздив верхи через зелені пагорки й луки так, що аж вітер свистів у вухах! То ж хіба дивно, що мене переповнювало щастя?

– А як можна попасти в Землю Заморську і в Землю Загірну? – спитав я.

– Через міст Вранішньої Зорі. Ми скоро його побачимо, – відповів Юм-Юм. І ми справді побачили його. Він був великий і довгий, ми не бачили йому кінця. Він весь мерехтів у ранковому сонці, і здавалося, що його зіткано з золотого сонячного проміння.

– Це найдовший міст на світі, – сказав Юм-Юм. – Він з’‎єднує Острів Зелених Лук із Землею Заморською. Але на ніч король наказує підводити його, щоб на острові могли спокійно спати.

– Чому? – здивувався я. – Хто може прийти сюди вночі?

– Лицар Като, – відповів Юм-Юм.

І коли він сказав ці слова, навколо ніби дмухнуло крижаним холодом, і Міраміс затремтів. Я проказав його вголос:

– Лицар Като.

І мене теж обсипало морозом, коли я вимовив ці слова, а Міраміс заіржав так, що голос його став схожий на крик.

Ми пригнічено замовкли й повернулися назад до трояндового садка й того дня більше не катались. Але ми допомагали чистити Міраміса, розчісували золоту гриву, пригощали грудочками цукру.

Потім ми з Юм-Юмом спорудили собі в садку курінь і залізли в нього вечеряти. Ми їли налисники з цукром. Ох і смачні!

Гарно було споруджувати курінь. Я завжди мріяв про нього.

Чи зірки слухають, коли ми граємо для них?

Другого дня ми знов поїхали до Нонно. Спершу ми почули його сопілку за пагорком, де він сидів і грав самому собі, а вівці паслися навколо нього. Побачивши нас, він засміявся. Видно було, що він радий. Ми витягли свої сопілки й почали грати втрьох. Виходила така гарна мелодія, що я навіть не міг збагнути, як ми навчилися так чудово грати.

Ми довго грали для трави, вітру й дерев. І Нонно сказав:

– Ми можемо піти й заграти моїй бабусі, якщо хочеш.

У казках завжди є добрі бабусі. Але справжньої живої бабусі я ще ніколи не бачив. Тож мені захотілося побувати в бабусі Нонно.

Нам довелось узяти всіх ягнят і овець Нонно, та й мого Міраміса. Вийшла ціла валка. Попереду йшли Юм-Юм, Нонно і я, за нами вівці та ягнята, а позаду тюпав Міраміс.

Ми мандрували кілька годин, здолали чимало пагорків і нарешті прийшли до оселі Нонно. Це теж була така хатина, як у казках, невелика, весела, під солом’‎яною стріхою. І вона тонула у бузку.

Вікно стояло відчинене, і ми заграли. Одностайно заграли таку веселу мелодію, що ягнята, почувши її, не втримались і пішли в танок. У вікні з’‎явилося ласкаве обличчя старої жінки. То й була бабуся Нонно. Вона плеснула руками і сказала:

– Як ви гарно граєте!

Потім ми зайшли до хатини. Бабуся Нонно запитала нас, чи ми голодні,- а ми, звичайно, були голодні. Тому вона взяла буханець хліба й відкраяла нам по товстій скибці. То був чорний черствий хліб, та смачнішого за нього я зроду не їв.

– Ох, який добрйй, – сказав я Нонно. – Що це за такий хліб?

– Ми його просто звемо хлібом і щодня втишуємо ним голод.

Потім мені захотілося пити, і я сказав про це Нонпо.

– Ходіть зі мною, – відповів він.

Нонно повів нас у садок, і там ми побачили чисту криничку. Він занурив у неї дерев’яний цебер, витяг води, і ми заходилися пити просто з нього. І яка ж то була холодна, яка смачна вода!

– Ох, яка добра вода, – сказав я Нонно.

– Хіба вона якась незвичайна? – знов здивувався він.

Міраміс також хотів пити, і ми дали йому води. Тоді напоїли ягнят і овець. Нонно треба було вертатися з отарою на ті пагорки. І він попросив бабусю, щоб вона дала йому плаща, в який він закутувався вночі, коли спав на траві біля своїх овець. Вона принесла брунатного плаща й дала онукові. Я позаздрив Нонно, що він може ночувати надворі. Бо сам я ще ніколи не ночував надворі.

– Ти теж можеш, – відповів Нонно. – Ходи зі мною.

– Ні, – сказав я, – мій тато-король турбуватиметься.

– Я повідомлю нашого пана короля, що ти цієї ночі ночуватимеш на луці, – сказала бабуся Нонно.

– Повідомте й мого тата, – попросив Юм-Юм.

– Гаразд, я повідомлю, – відповіла бабуся. Але бабуся Нонно, зоглядівшись, що ми в самих лише білих сорочках, сказала:

– Коли впаде роса, вам буде холодно.

Вона раптом посмутніла й додала тихим голосом:

– Я маю ще два плащі.

Бабуся підійшла до старовинної скрині, що стояла в кутку кімнати, й витягла з неї червоного і блакитного плаща.

– Це плащі моїх братів, – сказав Нонно й посмутнів.

– А де ж твої брати? – спитав я.

– Їх забрав лицар Като, – пошепки відповів Нонно.

На ці слова Міраміс за вікном так заіржав, наче його хто вперіщив батогом. Усі ягнята злякано кинулись до своїх матерів.

Бабуся Нонно дала мені червоного плаща, а Юм-Юмові – блакитного, і ми подалися назад дорогою, якою прийшли сюди.

Мені шкода було братів Нонно, а проте я не міг стримати радості, що цієї ночі ночуватиму на луці. Добравшись до того пагорка, ми зупинились, і Нонно сказав, що тут ми влаштуємо собі табір.

І ми його влаштували. Розпалили вогнище, велике, яскраве. Впала роса, стемніло, та нам було байдуже, адже вогнище і присвічувало нам, і гріло нас. Ми загорнулися в плащі й полягали біля жару. Вівці та ягнята й собі повкладались навколо нас, а Міраміс пасся поблизу. Ми лежали, слухали, як у траві зашелестів вітер, і бачили безліч вогнищ удалині в темряві, бо на Острові Зелених Лук ночували з отарами багато пастухів. Ми чули, як вони грали серед ночі старовинну мелодію. І мені здавалось, що та мелодія кликала мене.

Колодязь, що ввечері шепоче

Землі Заморської і Землі Загірної я ще не бачив. Та одного дня, коли я йшов з татом-королем до трояндового садка, то запитав, чи можна мені переїхати через міст Вранішньої Зорі. Тато-король зупинився, взяв моє обличчя в долоні й ласкаво глянув мені у вічі.

– Міо, мій Міо, у моєму королівстві ти можеш їздити, куди хочеш. Але є ще країна, що зветься Земля Чужинецька. Там живе Лицар Като, – відповів мій тато-король, і по його обличчю ніби майнула темна тінь. – Жорстокий лицар Като.

Коли він вимовив його ім’‎я. Жалібник голосно закричав і замахав великими чорними крильми. Багато трояндових квіток зів’‎яло.

– Міо, мій Міо, – сказав тато-король, – ти для мене найдорожчий, і мені стає важко на серці, коли я думаю про лицаря Като.

І тієї миті в срібних тополях загуло, ніби від бурі. Багато листя з них попадало, і коли воно летіло додолу, здавалося, ніби хтось плакав; Я відчув, що боюся лицаря Като, страшенно боюся.

– Поки що можна не думати про лицаря Като. Поки ти ще граєш на сопілці і споруджуєш курені в трояндовому садку.

Мій тато-король мав багато обов’‎язків, адже його королівство було велике, а однаково завжди знаходив час на мене. Ніколи не казав: “Дай мені спокій, я тепер не маю часу!” Йому добре було зі мною. Щоранку він брав мене з собою до садка й балакав про все зі мною і з Юм-Юмом. Мені дуже подобалося, що він балакав з Юм-Юмом. Так самісінько, як Бенків тато балакав зі мною.

Але добре, що ми з Юм-Юмом вирушали верхи в мандри, бо якби сиділи вдома, то мій тато-король не встигав би порядкувати у своєму королівстві. Отож добре, що в мене були Юм-Юм і Міраміс.

О, мій Міраміс, куди тільки я не їздив на його спині! Я ніколи не забуду, як він віз мене вперше через міст Вранішньої Зорі. Це було на світанку, коли вартові опустили міст після ночі. Саме сходило сонце. Ми ступили на міст, а далі ніби помчали по золотих сонячних променях. Міст здіймався так високо над водою, що аж у голові паморочи – лось, коли ми дивилися вниз. Ми їхали найвищим і найдовшим мостом на світі. Золота грива Міраміса виблискувала, сам він мчав усе швидше й швидше і підіймався все вище й вище. Його копита гриміли, мов грім. Яка чудова їзда!

Враз я помітив, що зараз станеться щось страшне. Міраміс мчав просто в провалля. Міст кінчався. Кінчався високо в повітрі, бо вартові не опустили його до кінця. Замість мосту перед нами була моторошна прірва. Ніколи ще мені не було так страшно. Я хотів сказати про це Юм-Юмові, але не зміг. Я шарпнув за вуздечку, спробував зупинити Міраміса, та він не послухав мене. Він шалено заіржав і помчав далі на свою загибель. Ох, як я боявся! Скоро ми полетимо в провалля! Я заплющив очі. Копита Міраміса гриміли.

Раптом вони перестали гриміти. Я розплющив очі й побачив, що Міраміс бігу повітрі. О, мій золотогривий кінь міг мчати в повітрі так само легко, як по землі! Такого коня, як у мене, більше ніде не було. І ніхто не може уявити собі, як гарно мчати в повітрі.

– Юм-Юме, Міраміс може перестрибнути хмару!

– А ти хіба не знав? Як ти ще мало знаєш, Міо!

Ми ще довго мчали так, і Міраміс перестрибував через білі хмари. Ото була їзда! Мені аж дух забивало. Та ось Міраміс поволі почав знижуватись. Ми були на Землі Заморській.

– А ось і зелений гайок для твого золотогривого Міраміса,- сказав Юм-Юм. – Нехай пасеться, а ми тим часом підемо до Грі і його братів та сестер. Вони мешкають недалечко звідси.

Він узяв мене за руку й повів до хатини поблизу. На подвір’‎ї перед хатиною був круглий колодязь. На цямрині сиділо п’‎ятеро дітей. Найбільший із них усміхнувся, коли ми підійшли.

– Я бачив, як ви їхали, – сказав він. – У вас гарний кінь.

– Його звати Міраміс. Це Юм-Юм, а моє ім’‎я – Міо.

– Я знаю, – відповів хлопчик. – Мене звати Грі, а це мої брати й сестри. – Всі усміхалися нам, показуючи, що раді нашій появі.

Не те що на Упландськіп вулиці. Там хлопці на кожного вишкірювали зуби, як вовченята, принаймні на тих, кого добре не знали. Завжди знаходили таких, із кого знущалися. Найчастіше це був я. Тільки Бенко грався зі мною. Верховодив дітьми на Упландській вулиці великий хлопець, що звався Янне. Я не зробив йому нічого поганого, але він, тільки-но побачивши мене, казав: “Ану вшивайся звідси, а то так затоплю тобі в пику, що свічки засвітяться!” І мені тоді краще було й не пробувати гратися з хлопцями, бо всі вони трималися Янне й мавпували його. Бо Янне був великий хлопець.

Знаючи Янне, я дивувався, що зустрів таких чемних дітей, як Юм – Юм, Нонно, Грі, його брати й сестри.

Ми з Юм-ІОмом також посідали на цямрину поряд із Грі. Я зазирнув у колодязь. Він був дуже глибокий, наче бездонний.

– Як ви берете з нього воду? – спитав я.

– Це колодязь не на воду. Він зветься Колодязь, що шепоче.

– Що шепоче? – спитав я.

– Почекай до вечора і сам усе зрозумієш, – сказав Грі. Ми пробули з Грі та його братами й сестрами цілий день, гралися під старими деревами. Я знайшов у траві ложечку, маленьку срібну ложечку. Я її показав Грі, і він відразу посмутнів.

– Це ложечка нашої сестрички. Її забрав лицар Като.

Коли він вимовив те ім’‎я, повітря навколо нас стало крижане. Високий соняшник миттю зів’‎яв, а метелики, що літали навкруги, попадали. Я знову відчув, що боюся лицаря Като, страшенно боюся.

Я хотів віддати срібну ложечку Грі, але він сказав:

– Візьми її собі. Сестричці вона вже не знадобиться.

Ложечку я сховав до кишені і нетерпляче ждав вечора, щоб дізнатися більше про незвичайний колодязь.

Так минув день. Почало смеркатися. Тоді Грі значуще перезирнувся зі своїми братами й сестрами і сказав:

– Пора! – Ми посідали на цямрину колодязя.

Ми сиділи якомога тихіше. Сутінок між деревами ставав дедалі густіший. Той сірий серпанок якось примарно огортав колодязь.

Із колодязя раптом долинув шепіт і мурмотіння. Якийсь дивний, ні на що не схожий голос нашіптував казки. Казки, не схожі на жодні інші й кращі за всі казки на світі.

– Що це за такий дивний колодязь? – спитав я Грі.

– Це Колодязь забутих казок і пісень, таких, що їх колись давно розповідали й співали на світі, а потім забули. Тільки цей Колодязь, що шепоче ввечері, пам’‎ятає їх геть усі.

Не знаю, скільки ми сиділи там. Між деревами геть стемніло, а голос із Колодязя долинав усе тихіше й тихіше. У зеленому гайку заіржав Міраміс. Видно, хотів нагадати мені, що треба поспішати додому, до мого тата-короля. […]

Ми привели Міраміса, сіли на нього, і він відразу пустився чвалом. На небі зійшов місяць і освітлював дорогу. Ми під’‎їхали до мосту Вранішньої Зорі, та я його насилу впізнав. Він цілком змінився, був ніби зітканий зі срібного проміння.

– Вночі він називається по-іншому – Міст Місячного Сяйва, – сказав Юм-Юм, коли ми ступили на міст.

Ми їхали Мостом Місячного Сяйва, який вартові мали скоро підняти, і бачили вогнища пастухів, що здалеку здавалися маленькими світлячками. Я думав про Колодязь, що шепотів, і про ті казки, які поГ Чув. Одна з них мені особливо сподобалася. Вона починалася так: “Був собі королевич, і одного разу він сів на коня і поїхав у мандри місячної ночі…” Наче про мене казка! Адже я королевич!

Він їхав Пущею…

[…] Я виріс і зміцнів, став рум’‎яний і здоровий. Я міг би однією рукою повалити Янне, якби опинився на Упландській вулиці. Але все – таки я не повалю його, бо не хочу туди повертатися.

Мені здавалося, що Колодязь хотів висловити щось особливе. Що це я королевич, який одного разу їхав Пущею, і що я мушу знов поїхати нею. Що Колодязь хотів нагадати, що я повинен зробити.

Я запитав свого тата-короля, чи він знає, де та Пуща.

– Пуща росте в Землі Загірній, – сказав він, і голос у нього враз дуже посмутнів. – А чого ти питаєш про неї, Міо, мій Міо?

– Я хочу поїхати туди, коли зійде місяць, – відповів я.

Мій тато-король глянув на мене якось дивно.

– Он як! Уже! – мовив він іще сумнішим голосом.

Він схилив голову на руки, і я побачив, що він думає про щось сумне. Я підійшов до нього, обняв його за шию.

– Ви хочете, щоб я залишився вдома з вами?

Він довго дивився на мене сумними очима.

– Ні, Міо, ти не залишишся. Місяць уже зійшов, і Пуща чекає на тебе, – він міцно пригорнув мене до себе й довго не відпускав.

– Я ж скоро повернуся, – сказав я.

– Повертайся, – відповів мій тато-король майже пошепки.

Я зустрів Юм-Юма перед хатиною в трояндовому садку й розповів йому, що хочу поїхати в Пущу.

– Он як! Нарешті! – мовив Юм-Юм.

Я не розумів, чому мій тато-король і Юм-Юм так дивно відповідали мені, коли я сказав, що хочу поїхати в Пущу.

– Ти поїдеш зі мною? – спитав я. Юм-Юм глибоко зітхнув.

Так, поїду. Звичайно, поїду!

Ми привели Міраміса, що пасся в трояндовому садку, і я сказав йому, що він має везти нас у Пущу. Міраміс затанцював, ніби почув хтозна-яку приємну новину. І тільки-но ми з Юм-Юмом сіли йому на спину, рвонув із місця, мов блискавка: Коли ми виїхали з трояндового садка, я почув голос свого тата-короля.

– Міо, мій Міо! – гукав він.

Але я не міг вернутися назад. Не міг.

Земля Загірна була страшенно далеко. Без такого коня, як Міраміс, ми б туди ніколи не доїхали. Не перебралися б через високі гори, що здіймалися майже до самого неба. Та Міраміс ширяв над вершинами, мов птах. Ми оглянули землю, що розлягалася біля підніжжя гір. Там росла Пуща, і її осявав місяць. Отже, то була правда, що ліс, який спокійно спить у місячному сяйві, нікому не хоче зла. Ніде ніщо не викликає страху. Лише одного треба було боятися. Одного-однісінького. Зі спини Міраміса я бачив далеко за Пущею огорнуту густою темрявою країну. То була незвичайна темрява. На неї не можна було глянути, не здригнувшись.

– Там починається Країна Чужинецька, – мовив Юм-Юм.

– Країна лицаря Като, – сказав я.

Тієї миті Міраміс затремтів, а від гори відірвався величезний камінь і, страхітливо загуркотівши, покотився вниз.

Так, лише одного треба було боятися – лицаря Като. Його я боявся. Дуже боявся! Але не хотів більше думати про це.

– Пуща – ось куди ми зараз поїдемо, – сказав я Юм-Юмові.

Міраміс заіржав, і між горами покотилася гучна луна. Потім він

Знявся в повітря й поволі полинув у напрямку осяяного місячним світлом лісу біля підніжжя гір. Ми спускалися все нижче й нижче, аж поки Міраміс торкнувся копитами верхівок дерев…

Зненацька ми почули далекий тупіт копит. Здавалося, що серед ночі біжить сотня коней, і коли Міраміс заіржав, йому відповіло багатоголосе іржання. Тупіт копит лунав дедалі ближче, і не встигли ми й охнути, як на нас налетіла сотня білих коней з розмаяними гривами, таких самих, як Міраміс. Юм-Юм і я зіскочили на землю й стали піддеревом, спостерігаючи, як цілий табун білих коней на чолі з Мірамісом шалено вибрикував по галявині в місячному сяйві.

– Це вони так радіють, – сказав Юм-Юм, – що Міраміс вернувся додому. Ти хіба не знав, що Міраміс жив у Пущі?

– Ні, не знав, – відповів я. – А як же він опинився в мене?

– Наш король послав у Пущу гінця з наказом, щоб один із його білих коней прийшов на Острів Зелених Лук і став твоїм конем.

Я дивився на Міраміса, що весело вибрикував у місячному сяйві, і і моє серце закрався неспокій.

– Юм-Юме, може, Міраміс невдоволений, що йому довелося стати моїм конем? Може, він хотів би вернутися в Пущу?

Не встиг я вимовити ці слова, як Міраміс підбіг до мене, поклав голову мені на плече і тихенько заіржав.

Я зрадів, погладив Міраміса й дав йому грудочку цукру. Він торкнувся м’‎якеньким носом моєї руки і взяв цукор.

Ми поїхали далі Пущею, і сотня білих коней подалася за нами. Я відчував, що в повітрі висить таємниця. Про неї знав цілий ліс, кожне дерево, про неї знали білі коні і птахи, що прокинулися від тупоту копит, знали геть усі, крім мене.

Я пустив свого коня вчвал, і весь табун побіг чвалом. Мій червоний плащ зачепився за гілляку. Я помчав далі, і в моєму плащі зробилася чимала дірка.

Раптом серед лісу ми побачили хатинку. Навколо неї росли яблуні. Проти місяця білів яблуневий цвіт. Вікно стояло відчинене, і з хатини долинало клацання. Наче хтось ткав на ткацькому верстаті.

Ми злізли з коня й пішли стежкою між яблунями до хатини. Ми постукали в двері, і верстат затих.

– Заходьте, – озвався голос. – Я так Довго чекала на вас.

Ми зайшли до кімнати й побачили ткалю за верстатом. Вона ласкаво, привітно кивнула нам головою.

– Чого ви тчете серед ночі? – спитав я.

– Я тчу чарівне полотно, – відповіла вона. – Казкову тканину й чарівне полотно треба ткати вночі.

– А з чого ви його тчете, що воно таке гарне? – спитав я.

Вона не відповіла, а почала знов ткати. Я почув знадвору спів, який відразу впізнав: жлібник співав над лісом. Він сидів на вершечку дерева й так співав, що серце стискалося з туги.

– Чого той Жалібник співає? – спитав я. Ткаля заплакала. її сльози, скапуючи на полотно, оберталися в чисті перлини, і полотно ставало ще краще. – Чого той Жалібник співає? – перепитав я.

– Він співає про мою любу доню, яку вкрали в мене.

– Хто вкрав? – спитав я, але і сам здогадався, хто той грабіжник. Тому додав: – Ні, не називайте його імені. Не називайте.

– Не назву, бо тоді, – відповіла ткаля, – місяць погасне, а білі коні заплачуть кривавими слізьми із жалю за своїм лошатком, яке теж украдено. Послухай, про що співає Жалібник над лісом!

Я стояв серед кімнати й слухав крізь відчинене вікно, як надворі співав Жалібник. Він не один вечір співав мені в трояндовому садку, але я не розумів, про що він співає. А тепер раптом зрозумів. Він співав про всіх, кого вкрали: про любу доню ткалі, про братів Нонно, і про сестричку Грі, і про багатьох, багатьох інших дітей, яких полонив жорстокий лицар Като й забрав до свого замку.

Ось чому люди сумували у своїх хатинах на Острові Зелених Лук, і в Землі Заморській, і в Землі Загірній! Вони побивалися за своїми вкраденими дітьми. Навіть білі коні в Пущі мали чого сумувати і плакати кривавими слізьми, тільки-но чули ім’‎я грабіжника.

Лицар Като! Як я боявся його! Та поки я стояв там, у кімнаті, і слухав спів Жалібника, зі мною сталося щось дивне. Я раптом збагнув, чого поїхав уночі в Пущу. За Пущею починалася прикордонна смуга Країни Чужинецької. Саме туди я й хотів потрапити і стати на герць із лицарем Като, хоча я так його боявся, що мало не плакав.

Ткаля узялася до праці. Вона більше не звертала на нас уваги.

– Юм-Юме, – сказав я. – Я поїду в Країну Чужинецьку.

– Я знаю, – відповів він. Я вражено глянув на нього.

– Як ти можеш знати це? Адже я сам щойно збагнув це.

– Як ти ще мало знаєш, Міо! – мовив Юм-Юм.

– А ти? Хіба ти знаєш усе? – спитав я.

– Так, знаю. Я давно знав, що ти поїдеш у Країну Чужинецьку. І всі про це знають. Жалібник знає. Ткаля знає. Табун білих коней знає. Ціла Пуща знає, про це шепочуть і дерева, і трава, і яблуні за вікном, геть усі про це знають. І кожен пастух на Острові Зелених Лук знає, вони ввечері грають про це на своїх сопілках. Знає Нонно, і його бабуся, і Грі. І Колодязь. Знають геть усі.

– А мій тато-король?.. – пошепки спитав я.

– Твій тато-король завжди знав про це, – відповів Юм-Юм.

– І він хоче, щоб я поїхав? – голос у мене затремтів.

– Хоче. Він журиться за тобою, а проте хоче, щоб ти поїхав.

– Але ж я боюся! – Я заплакав, бо аж тепер по-справжньому відчув, як мені страшно. – Чого мій тато хоче, щоб поїхав саме я?

– Туди може поїхати тільки хлопець королівської крові, – відповів Юм-Юм. – Тільки хлопець королівської крові.

– А як я загину? – я стиснув руку Юм-Юма.

Ткаля перестала ткати, і в кімнаті запала тиша. Жалібник також замовк. Листя на деревах завмерло, вітер ущух. Стояла глибока тиша. Мене охопив розпач.

– Я не зважуся поїхати! Не зважуся!

Юм-Юм мовчав. Просто дивився на мене й нічого не казав. Зате Жалібник знов заспівав, заспівав таку пісню, що в мене серце мало не лопнуло в грудях.

– Птах співає про мою любу донечку, – сказала ткаля, і з очей у неї знов закапали сльози, що стали на полотні перлинами.

Я стиснув кулаки і сказав:

– Юм-Юме, я їду в Країну Чужинецьку. Прощавай, Юм-Юме, – сказав я, відчуваючи, що зараз знов заплачу.

Він ласкаво глянув на мене, і очі його стали геть наче в Бенка.

– Я їду з тобою.

– Ні, Юм-Юме. Не треба тобі їхати туди, куди тепер їду я.

– Я поїду з тобою, – сказав Юм-Юм. – “Хлопець королівської крові на білому коні разом зі своїм єдиним другом” – так сказано. І не можна міняти те, що визначено тисячі й тисячі років тому.

– Тисячі й тисячі років тому, – підтвердила ткаля. – Я пам’‎ятаю, як про це шепотів вітер надвечір, коли я садила ці яблуні, а це було дуже давно. Ходи-но, Міо, я полатаю твого плаща.

Ткаля відрізала шматок полотна й залатала дірку на плащі, яку я продер, коли їхав лісом. Потім підшила його блискучою тканиною, що легенько й м’‎яко огорнула мені плечі.

– Я віддаю свою найкращу тканину тому, хто врятує мою любу доню, – сказала ткаля. – А ще я дам тобі хлібину, що втишує голод, їж цей хліб ощадливо! Бо ти їхатимеш голодними стежками.

Я щиро подякував їй. Ми вийшли надвір й сіли на коня.

Табун білих коней стояв на місці й дивився нам услід, коли ми їхали між деревами. Яблуневий цвіт білів у місячному сяйві, мов сніг… Може, я ніколи більше не побачу яблуневого цвіту.

Зачаровані птахи

Скоро осяяний місячним світлом ліс залишився позад нас, і місячне світло погасло, земля стала кам’‎яниста, навкруги здіймалися скелясті кручі. Вони підступали дедалі ближче, і ми опинилися на вузенькій темній стежці між двома високими чорними горами.

Стежка йшла закрутами, і Міраміс увесь тремтів. Стежка ще повужчала. Темні гори обабіч неї повищали. Темрява стала ще густіша. Нарешті ми досягли вузенької ущелини між скелями. А за нею залягала пітьма, чорніша за всю пітьму світу.

– Це вхід до Країни Чужинецької, – прошепотів Юм-Юм.

Я знав, що мушу їхати в ту пітьму. Але вже не боявся. Тепер, коли я довідався, що мені тисячі й тисячі років тому визначено проїхати в ту темну ущелину, я посмілішав. Адже це моя доля.

Я погнав Міраміса в пітьму. Кінь блискавично проскочив крізь вузьку браму й помчав далі темними шляхами Країни Чужинецької. Ми їхали крізь ніч і не знали, куди нас веде дорога.

Та зі мною був Юм-Юм. Він сидів позаду, міцно тримався за мене, і я любив його, як ніколи. Бо я був не сам, я мав із собою друга, як і визначено тисячі років тому.

Я не знав, скільки ми їхали пітьмою. Ми їхали, наче в кошмарному сні. Але то був не сон, від якого можна прокинутися.

Зненацька Міраміс зупинився. Ми досягли озера. І воно було страшніше за найстрашніший сон. То була наймертвіша, найчорніша вода на світі. Круг озера здіймалися тільки високі, чорні, голі скелі. Над водою літало багато птахів: їх не було видно, тільки чутно. Я зроду не чув нічого сумнішого за їхній крик. Вони ніби благали допомоги. В їхньому крикові бриніла розпука і ридання.

На другому боці озера, на найвищій скелі стояв великий замок. У ньому світилося лише одне вікно. Воно скидалося на лихе око, жорстоке, моторошне око, що дивилося на нас із ночі.

Замок лицаря Като! Лихе око, що дивилося з-за озера, вжахнуло мене. Але ж як я міг перемогти лихого лицаря?

– Тобі потрібен меч, – сказав Юм-Юм. Тільки-но він вимовив ці слова, як ми почули, що поблизу хтось жалібно стогне.

– Ох… ох… я помираю з голоду, ох… ох!..

Я розумів, що небезпечно йти на голос того, хто там стогнав. То могла бути пастка. Але я подумав: хай буде, що буде.

– Треба глянути, хто то, – сказав я Юм-Юмові.

– Я піду з тобою, – мовив Юм-Юм.

– А ти, Мірамісе, постій тут, – я погладив коня по лобі.

Він боязко заіржав.

Ми рушили туди, звідки долинав стогін, і врешті натрапили на стару хатину. Віконце в ній тьмяно світилося, тож ми зазирнули всередину. Там сидів старий, худий, розпатланий дідок і стогнав.

Ми зайшли до хатини. Дідок зразу замовк і витріщив на нас очі. Він перелякано дивився на нас, наче ніколи не бачив таких, як ми. Потім звів худі, немічні руки, немов хотів оборонитися від нас.

– Не робіть мені кривди! Не робіть мені кривди!

– Ми почули, що ви голодні, і прийшли дати вам хліба.

Я відломив шматок хліба від того буханця, що мені дала ткаля і простяг старому. Він взяв у мене шматок хліба. Спершу він потримав його в долонях, тоді понюхав. І заплакав.

– Це справді хліб, хліб, що втишує голод, – прошепотів він.

Старий почав їсти. Я зроду не бачив, щоб хтось так жадібно їв.

Сльози котилися в нього по щоках. Доївши хліб, він визбирав усі крихти до найменшої і аж тоді підвів на нас очі й запитав:

– Чиє тут люди, які кують зброю? – мовив я.

Старий глянув на мене майже сердито.

– Ти не боїшся втратити своє молоде життя? Тихо, – мовив старий і квапливо зачинив вікно. – Тихо, бо можуть почути вивідувачі! Вивідувачі нишпорять скрізь.

Потім старий нахилився до мене і прошепотів мені з саме вухо:

– Підеш до Зброяра й передаси йому вітання від Ено. Скажеш, що тобі потрібен меч, який розтинає камінь. І скажеш, що ти лицар із Країни Далекої. Адже ти приїхав із тієї країни, правда?

– Правда, – замість мене відповів Юм-Юм. – Міо лицар і королевич. Королевич Міо з Країни Далекої. І йому потрібен меч.

– А як утрапити до Зброяра? – спитав я.

– Він живе у найглибшій печері найчорнішої гори, – відповів старий. – Дорога туди лежить через Мертвий Ліс. А тепер іди! Іди, королевичу Міо! Я тут уболіватиму за тебе, щоб тобі пощастило.

У мертвому лісі

Не встигли ми зачинити за собою двері Енової хатини, як почули іржання Міраміса, гучне й розпачливе. Кінь наче кликав мене: “Міо, допоможи мені!” У мене серце мало не зупинилося з ляку.

Міраміс, мій любий кінь! Я знову почув іржання.

Перелазячи в пітьмі через скелі, то плазом, то рачки, чіпляючись за визубні, ми побралися вперед. Я поздирав собі пальці об гострі краї каміння, але був у такому розпачі, що не відчував болю.

Він стояв на високій скелі білий-білісінький і аж світився в темряві. Мій Міраміс, найбіліший і найкращий кінь на світі!

Він шалено іржав і ставав дибки, щоб звільнитися. Та його оточило п’‎ятеро чорних вивідувачів, і двоє тримали за вуздечку. Сердешний Міраміс був дуже наляканий, та й не дивно. Ми з Юм-Юмом підкралися до чорних розвідників, скільки було змоги, й залягли за каменем, тому чули кожне їхнє слово.

– Переправимо коня в чорному човні навпростець через Мертве Озеро до лицаря Като, – сказав один із них.

Мені кортіло крикнути, щоб вони не чіпали мого коня, але я стримався. Лежачи за каменем, я щиро жалкував, що не залишився вдома у свого тата-короля, де б у мене ніхто не відняв коня.

– Хтось, мабуть, перейшов кордон, – сказав один вивідувач. – Хтось приїхав цим білим конем. Серед нас є ворог.

– То й добре, що він серед нас, – мовив другий. – Нам буде легше його спіймати. І лицареві Като буде легше його знищити.

Від цих слів я здригнувся. Це ж мене лицар Като хотів розтоптати й знищити! Я тужив за своїм татом-королем. Я б так хотів, щоб він прийшов сюди й допоміг мені. Я б сказав йому: “Допоможіть мені! Лкщо лицар Като спіймає мене, я вже не повернуся до вас. Я хочу бути з вами”. І ось, коли я лежав за скелею і думав так, мені здалося, наче я почув голос свого тата-короля.

– Міо, мій Міо, – сказав він.

І більше нічого. Та я збагнув, чого він хотів: щоб я був відважний, не лежав за каменем і не плакав, як дитина, хоч вивідувачі й забрали в мене Міраміса. Адже я був уже не той Міо, що будував курені в трояндовому садку, мандрував пагорбами Острова Зелених Лук і грав на сопілці, а лицар. Я був лицар, але добрий лицар, не такий, як Като. А лицар повинен бути мужній. Тому я вже не плакав, хоч вивідувачі потягли Міраміса у великий чорний човен. Я не плакав, хоч кінь іржав так, наче його шмагали батогом.

Потім човен зник, але я не плакав. Бо я був лицар.

Не плакав? Ще й як плакав! Лежав за каменем, притулившись лобом до твердої землі, і ридав ридма. Добрий лицар повинен казати правду. Я плакав за Мірамісом. Я більше ніколи його не побачу! Юм-Юм нахилився й поклав мені руку на плече:

– Годі плакати, Міо. Пора йти до Зброяра. Тобі потрібен меч.

Я проковтнув сльози через силу, і ми рушили шукати Зброяра.

– Нам треба знайти Зброяра, поки скінчиться ніч, – сказав я Юм-Юмові. – Темрява ховатиме нас від вивідувачів.

Ми пішли далі в темряві і врешті добралися до Мертвого Лісу. В ньому стояла мертва тиша, не віяв вітер, не шелестіло листя, бо на деревах не було листя. Тільки стирчали мертві, чорні стовбури з чорним сучкуватим мертвим гіллям.

В такому лісі справді легко було заблукати. Такий ліс хіба може часом приснитися: ти йдеш, і йдеш, і ніяк не виберешся з нього. Ми трималися за руки, як маленькі, заблудлі діти. Інколи до нас долинали далекі голоси – то розмовляли вивідувані. Ено правду казав, що люди лицаря Като нишпорять скрізь.

– Яка довга ця ніч у Мертвому Лісі! – сказав Юм-Юм.

І враз замовк. Бо між деревами з’‎явилася довга лава чорних вивідувачів. Вони сунули просто на нас, і я знав, що тепер усьому кінець – ми пропали. Я вже не зможу стати на герць із лицарем Като.

Вивідувані надходили все ближче й ближче, а ми стояли, мов прикипіли до місця. Раптом сталося щось дивовижне. Чорний стовбур старого дерева біля самих нас розчахнувся, і я побачив, що він усередині дуплистий. І не встиг я усвідомити, що й до чого, як ми з Юм-Юмом уже сиділи в тому дуплі, тремтячи, мов двоє пташенят, коли поблизу ширяє шуліка. Тим часом вивідувані вже надійшли до нас, і ми почули, про що вони балакають.

– Хтось наче розмовляв у Мертвому Лісі. Хто б це міг бути?

– Між нами є ворог. Певне, це він розмовляв у Мертвому Лісі.

Ми почули, як вони кинулись шукати між деревами. Почули їхню скрадливу ходу і принишкли всередині дупла, малі й налякані.

Довго шукали вивідувані, їхні голоси почали поволі віддалятися. Нарешті стало тихо. Дуплисте дерево врятувало нас.

Я не міг збагнути, чому воно врятувало нас. Може, цілий Мертвий Ліс так ненавидів лицаря Като, що ладен був допомагати тому, хто прийшов стати з ним до бою? Може, й це дерево колись було зелене, з буйним свіжим листям? А жорстокість лицаря Като вбила й отруїла його. Отож воно й захотіло допомогти мені.

– Дякую, любе дерево, – сказав я, коли ми вибралися з дупла.

Але дерево стояло тихе, мертве й нічого не сказало нам у відповідь. Ми рушили далі Мертвим Лісом. Ми знову йшли і йшли.

– Уже світає, а ми й досі не знайшли печери Зброяра, – сказав Юм-Юм. Навколо залягав моторошний сірий туман, майже зовсім темний. […] Мертвий Ліс скінчився, і дорогу нам загородили гори й прямовисні скелі. Мене охопив розпач, бо це були скелі навколо Мертвого Озера, до якого ми знов прибилися. Ми з Юм-Юмом не знали, що нам робити. Все надаремне, ми ніколи не знайдемо Зброяра. Ми проблукали цілу ніч у Мертвому Лісі й тепер знов опинилися там, звідки почали. Он стоїть сіра занедбана хатина Ено. Вона притулилася до скелі, щоб не впасти.

– Це, видно, і є найчорніша гора на світі, – сказав Юм-Юм.

Так, це найчорніша гора, але де в ній печера Зброяра? “Найглибша печера в найчорнішій горі”, – сказав Ено.

– Ой, Юм-Юме, зараз ми… – почав я.

І враз замовк. З Мертвого Лісу до нас мчала довга лава чорних ви – відувачів. Частина з них бігла, а частина їхала верхи на чорних конях, і всі сунули просто на нас. Вони помітили нас і гучно закричали чудними хрипкими голосами:

– Ворог серед нас! Ось він! Ловімо його! Ловімо!

Ми з Юм-Юмом стояли, впершись спинами в скелю, й дивились, як до нас наближаються вивідувані. Так, тепер усе пропало. На серце мені наліг камінь. Мені хотілося заплакати. Вже другої ночі старий Ено почує над озером птаха, що кричатиме гучніше й сумніше за інших. Ено стане біля вікна й стиха скаже сам до себе:

– То літає королевич Міо.

Найглибша печера в найчорнішій горі

І тоді сталося щось дивне. Скеля, в яку ми впиралися спинами, подалась, і не встиг я усвідомити, що й до чого, як ми опинилися всередині гори. Ми тремтіли, мов двоє ягнят, коли надходить вовк.

Тепер ми могли не боятись. Вивідувані лишились назовні, бо гора зійшлася, не лишивши жодного отвору. Ми чули їхні голоси:

– Ворог був серед нас, а тепер десь зник. Шукаймо скрізь!

Ми з Юм-Юмом дуже зраділи й голосно засміялися в середині гори. Озирнувшись навкруги, ми побачили, що опинилися у великій печері. Тут було темно, але невідомо звідки сюди пробивалося тьмяне світло. З печери розгалужувалося вглиб гори багато ходів.

Котрийсь із цих темних ходів вів до Зброяра, але котрий саме? Ми не знали. Доведеться довго поблукати, поки ми знайдемо його.

Бо в цій горі справді можна було заблукати. А до найглибшої печери, мабуть, треба було далеко йти. Ми йшли і йшли. Ходи розгалужувалися на всі боки. І ходи часом ставали такі низькі, що доводилося згинатись. На стінах проступала волога, було холодно.

Ми зголодніли і з’‎їли трохи хліба, що втишує голод. Небагато, бо не знали, скільки ще нам доведеться ним годуватись.

Ми досягли місця, де хід знов розгалужувався натроє.

Зі стіни скапувала вода, а я відчував спрагу. Я зупинився, щоб напитись. Вода була не дуже добра, проте іншої ми не мали. Напившись, я обернувся до Юм-Юма, але його не було. Він зник. Мабуть, не помітив, що я зупинивсь напитися води, й пішов собі далі, гадаючи, що я йду за ним.

Спершу я був спокійний. Я стояв на розгалуженні й прикидав, котрим ходом пішов Юм-Юм. Не міг же він зайти далеко.

– Юм-Юме, де ти? – з усієї сили крикнув я. Але мій голос прозвучав якимось страхітливим шепотом. Це була дивна гора. Її стіни вбирали в себе голос, приглушували його до шепоту. А той шепіт вертався назад. Багаторазовою луною котився в горі.

О, як я злякався! Я кинувся в прохід ліворуч і трохи пробіг ним, тоді вернувся до розгалуження й побіг ходом праворуч, потім знов вернувся й побіг тим ходом, що був посередині. Котрим із них пішов Юм-Юм? І я бігав й без кінця шукав Юм-Юма. Я подумав про те, що Юм-Юм теж бігає котримось із цих ходів і кличе мене, то впав на нерівну кам’‎яну долівку й заплакав. Тепер у мене не було вже ні Міраміса, ні Юм-Юма. Я залишився сам-один. Я не розумів, як мій тато-король міг захотіти, щоб я поїхав у Країну Чужинецьку і став до бою з лицарем Като. Та поки я лежав і плакав, отак собі думаючи, мені здалося, ніби я почув татів голос, як він сказав:

– Міо, мій Міо.

І більше нічого. Але цими словами тато ніби хотів сказати мені, щоб я не занепадав духом. І я підвівся. А коли підводився, з моєї кишені щось випало. То була сопілка, яку вирізав Нонно.

Я згадав, як ми з Юм-Юмом тоді сказали один одному: “Якщо ми колись розлучимося, то гратимемо цю мелодію”. Я приклав сопілку до уст, та боявся, що почую глухий звук, як від свого голосу.

Ох, як дзвінко, чисто вона зазвучала! Я прислухався. І далеко, дуже далеко почув у відповідь таку саму чисту мелодію. Вона звучала неголосно, та я знав, що це Юм-Юм відповідає мені!

Я йшов темним ходом, грав на сопілці і плакав. Стародавня мелодія озивалася на мою гру дедалі чіткіше й голосніше. І враз у темному ході переді мною з’‎явився Юм-Юм! Мій найкращий друг!

– Якщо я колись зустріну Нонно, то подякую, що він вирізав нам ці сопілки, – сказав Юм-Юм.

Ми ще довго йшли і грали на сопілках. Скупе світло, що присвічувало нам, стало трохи яскравіше. Темний хід у горі освітлював відблиск вогню, що спалахував і пригасав.

Не перестаючи грати на сопілках, ми зайшли до печери Зброяра. У печері була кузня. В горні горів пекучий вогонь, а поряд, біля величезного ковадла, стояв Зброяр – такого кремезного й дужого чоловіка я ще ніколи не бачив. І таких великих, геть чорних від сажі рук, як у нього, я теж зроду не бачив. Коли ми зайшли до печери, він звів свої кущуваті брови і вражено глянув на нас.

– Хто це грає в моїй горі? – спитав він.

– Лицар зі своїм зброєносцем, – відповів Юм-Юм. – Лицар із Країни Далекої. Королевич Міо грає у вашій горі.

Зброяр підійшов до мене, доторкнувся чорним пальцем до мого лоба і вголос виповів свій подив:

– Які в тебе чисті очі! І як ти гарно граєш у моїй горі!

– Я прийшов попросити у вас меча, – мовив я. – Мене послав Ено. Я хочу стати до бою з лицарем Като.

Тільки-но я сказав, навіщо мені меч, як Зброяр заревів страшним голосом – я такого зроду не чув.

– Лицар Като! Смерть на його голову! – голос загуркотів між кам’‎яними стінами, мов грім. Зброяр стояв, стиснувши чорні кулачиська, і відблиск вогню падав йому на обличчя, що потемніло з люті. – Смерть на голову Като! – не переставав кричати він.

– Якщо ви його Зброяр, то чому кричите: “Смерть Като”?

Він так стиснув чорні кулаки, що кісточки побіліли, й відповів:

– Тому, що найдужче за всіх ненавидить лицаря Като його власний Зброяр. – Аж тепер я помітив, що він волочив за собою довгий ланцюг, яким був прикутий до кам’‎яної стіни.

– Чого ви прикуті в цій горі? – спитав я. – І чому не розпечете ланцюга на вогні й не розіб’‎єте його молотом?

– Лицар Като сам прикував мене тут, – відповів Зброяр. – А ланцюги, зроблені із ненависті лицаря Като, нелегко розірвати.

– А чого вас прикуто таким ланцюгом? – спитав я.

– Того, що я Зброяр, – відповів він. – Я кую мечі, які вбивають добрих і невинних. Він не може обійтися без моїх мечів.

Зброяр рушив у найтемніший куток печери і приніс звідти меча, що ряхтів у його руці, мов полум’‎я.

– Тисячі років я пробував викувати такого меча, що міг би розтинати камінь, – сказав він. – І аж цієї ночі мені нарешті пощастило. – Він підняв меча і одним ударом глибоко ввігнав у кам’‎яну стіну.:- Мій меч, що здатен розтинати камінь!

– А навіщо вам меч, що здатен розтинати камінь? – спитав я.

– Цей меч викутий не на те, щоб убивати добрих і невинних. Цей меч призначений для самого лицаря Като. А тобі хіба не відомо, що в нього кам’‎яне серце? У нього кам’‎яне серце. І ще залізний пазур. Правої кисті в нього немає, а замість неї – залізний пазур. Тим пазуром він видирає в людей серце з грудей і закладає кам’‎яне. Він вважає, що всі, хто його оточує, повинні мати кам’‎яне серце.

Я здригнувся. І мені закортіло якнайшвидше стати на герць із лицарем Като. Біля мене стояв Зброяр і чорними пальцями гладив свого меча. Це напевне був його найдорожчий скарб.

Він уклав мені в руку свого палахкого меча, і по моєму тілі наче пробіг вогонь, що додав мені сили й відваги. […]

Залізний пазур

Над озером висіли чорні хмари, а повітря бриніло від крику зачарованих птахів. На воді шаленіли чорні хвилі, що зараз затоплять наш утлий човник, а може, розіб’‎ють об кам’‎яне підніжжя замку.

Зброяр стояв біля отвору й спостерігав, як я відв’‎язував маленького човна. Човен був припнутий у невеличкій затоці, що вгризлася в саму гору і була схована між її високими скелями.

Він стояв над самим містком, великий, чорний, і я його майже не бачив у темряві. Але чув, як він сміявся дивним, моторошним сміхом, ніби ніколи не чув, як люди сміються.

– Багато що знає лицар Като, – мовив далі він. – Але не знає того, хто плистиме цієї ночі Мертвим Озером у моєму човні.

– І ви теж не знаєте, – мовив я. – Може, цієї ночі він спочине на дні озера. Наче колиску, гойдатимуть його хвилі на дні Мертвого Озера, а в колисці спочиватимуть Юм-Юм і я. Що ви скажете?

Зброяр тяжко зітхнув.

– Скажу тільки одне: спочивай спокійно, королевичу Міо. Спочивай спокійно в колисці, яку гойдатимуть хвилі.

Я вдарив веслами, і Зброяр стиха гукнув:

– Будь обережний, королевичу Міо, коли побачиш залізний пазур. Якщо ти не триматимеш напоготові меча, тобі буде кінець.

Шалені хвилі Мертвого Озера накинулись на наш човен і шпурнули його далеко від гори Зброяра. Ми з Юм-Юмом опинилися серед розбурханої води, і почували себе дуже малими й нещасними.

О, як скаженіли хвилі на Мертвому Озері! Вони накидалися на нас, били, трощили наш човен і шпурляли його. Хвилі здіймалися до неба навколо нашого човна, такого малого й утлого, як і ми.

До нас злетілися зачаровані птахи. Вони жалібно квилили.

– Ти не брат Нонно? – спитав я в одного з них. – А ти не сестричка Грі? – спитав я іншого. Але вони тільки сумно дивилися на мене блискучими очима, і в їхньому квилінні бринів розпач.

Хоч у нас уже не було весел і човен не мав стерна, проте він плив просто до замку лицаря Като. Саме туди гнали його хвилі. Ми мали загинути біля ніг лицаря Като – так, видно, хотіли хвилі.

– Зараз… Ох, Міо, зараз нам буде кінець! – мовив Юм-Юм.

Але хвилі раптом уляглися. Вони легенько провели човен повз усі небезпечні рифи і прибили до стрімкої чорної скелі під замком.

Я не розумів, чому хвилі уляглися. Може, вони теж ненавиділи лицаря Като й хотіли допомогти тому, хто прийшов стати з ним до бою? Може, Мертве Озеро було колись веселим блакитним озером із затишними берегами, невеликим веселим озером, у якому ясної літньої пори віддзеркалювалось сонце?

– Дякую тобі, озеро, – сказав я. – І вам, бурхливі хвилі!

Та хвилі вже зникли. Озеро було гладеньке, тихе, чорне й не відповідало мені. А над нашими головами, високо на стрімкій скелі здіймався замок лицаря Като. Ми тепер були вже дуже близько від нього, і ця ніч мала стати ніччю боротьби. Цікаво, чи знають про це ті, хто чекав її тисячі років? Цікаво, чи думає про мене мій тато-король? Напевне думає. Я знав, що він сидить на самоті далеко-далеко звідси, сумно думає про мене і проказує: “Міо, мій Міо”.

Я стиснув меча, і руку мені наче обпекло полум’‎я. Мені кортіло якнайшвидше зустрітися з лицарем Като, якщо навіть я й загину.

Я витяг шматок хліба, що втишує голод, і ми з’‎їли його на скелі під замком лицаря Като. Ми наїлися, подужчали і трохи повеселішали. Та це був наш останній шматок.

– Тепер нам треба вибратися на цю скелю, – сказав я Юм – Юмові. – Інакше ми не втрапимо до замку лицаря Като.

І ми полізли стрімкою скелею, що височіла над нами.

Ми все лізли й лізли. Дорога була дуже тяжка, і ми посувалися поволі. Ми чіплялися за каміння руками й ногами, вишукували кожну розколинку й кожен визубець, притискалися до скелі і пнулись угору. Часом я злякано думав, що зараз не витримаю, упаду вниз. Та завжди останньої миті я знаходив за що вчепитися. Наче скеля сама висувала під моєю ногою маленький визубець, коли я вже мав упасти. Може, навіть ці тверді скелі ненавиділи лицаря Като й радо допомагали тому, хто прийшов стати з ним до бою?

Аж під самими хмарами стояв замок лицаря Като, і аж під самі хмари треба було вилізти, щоб досягти муру, який оточував замок.

Я почув голоси. Це розмовляли в темряві вивідувані.

У мене серце мало не вискочило з грудей, коли я побачив, що вивідувач запалює смолоскип. Якщо він посвітить униз за мур, то неодмінно помітить нас. Досить йому буде штовхнути нас довгим списом, і ми полетимо вниз. І ми полетимо в Мертве Озеро.

Вивідувач підняв руку зі смолоскипом і нахилився за мур. Світло впало на скелю, і ми зіщулилися. Світло смолоскипа посувалось уздовж муру і ось-ось мало впасти на нас.

Раптом з озера знялася пташина зграя. Всі зачаровані птахи шугнули просто на нас. Один із них нагнався на смолоскип, і він випав з руки вивідувана. Ми побачили, як униз пролетіла вогненна стрічка, й почули сичання смолоскипа, що погас у воді. Але за ним у воду полетіла ще одна вогненна стрічка. Це спалахнув птах, що врятував нас. З охопленими полум’‎ям крильми він потонув у хвилях.

– Дякую, бідолашна пташко, – прошепотів я.

Вивідувані розлютилися на птаха. Вони стояли на мурі й лаяли його. Вони відійшли далі й почали обстежувати інший бік муру.

– Пора! – прошепотів я Юм-Юмові. – Пора!

І ми перебралися через мур. Швидко видряпалися на нього й так само швидко стрибнули в темряву, просто до замку лицаря Като. Ми припали до темної кам’‎яної стіни й завмерли, бо дуже боялися, що вивідувані помітять нас.

– Як ми потрапимо до замку? – пошепки спитав Юм-Юм.

Тільки-но він сказав ці слова, як кам’‎яна стіна подалася, і перед нами тихо відчинилася темна брама.

Ми з Юм-Юмом зайшли до замку лицаря Като. Ніколи ми ще не почували себе такими малими й ніколи ще не були такі налякані, як тепер. Бо ніде темрява не була така чорна, ніде холод не був такий крижаний, а тиша така лиховісна, як тут, у замку.

Від брами вгору вели вузькі кручені сходи. То були найвищі і найчорніші з усіх сходів, які я будь-коли бачив.

Я міцно стиснув свого меча, і ми рушили вгору сходами – я попереду, а Юм-Юм за мною. Часом мені снилося, що я ходжу в якомусь темному домі. В страшному незнайомому домі. Снилися темні тісні кімнати, в яких я задихався, підлога, що відкривала глибоке провалля саме тоді, коли я хотів ступити на неї, сходи, які зненацька завалювалися і разом з ними я падав додолу. Та жоден із тих будинків уві сні не був такий страшний, як замок лицаря Като.

– Міо, мені страшно, – прошепотів позад мене Юм-Юм.

Я обернувся і хотів узяти його за руку. Та раптом він зник. Зник крізь стіну. Я не розумів, як це сталося. Я залишився на сходах сам, у тисячу разів самітніший, ніж був тоді, коли заблукав у Чорній Горі. Мене охопив розпач. Голосно гукати його я не зважувався, тільки торкався руками стіни в тому місці, де він зник, схлипував:

– Юм-Юме, де ти? Юм-Юме, вернися!

Проте під моїми пальцями була гладенька, холодна стіна. І навколо стояла така сама мертва тиша, як досі.

Я почав далі спинатися сходами вгору. Я насилу підіймав ноги, а східці були такі високі, і їх було так багато.

Так багато… А однаково один із них був останній. Та я не знав, що він останній. Я ступив крок і не знайшов під ногами опори. Я крикнув і почав падати, намагаючись за щось ухопитися. Мені пощастило вхопитися за той останній східець. Я повис на руках і замахав ногами, шукаючи опори. Але не знаходив її. Я висів над темним бездонним проваллям. Ох, допоможіть мені, хто може, допоможіть! Сходами хтось ішов. Мабуть, це Юм-Юм.

– Юм-Юме, любий, допоможи мені, – прошепотів я.

Я не бачив його, адже навколо було темно, але почув відповідь.

– Авжеж, візьмися за мою руку, і я допоможу тобі, – прошепотів той, кого я вважав за Юм-Юма. І я взявся за його руку. Але то була не рука. То був залізний пазур.

Страшнішого меча я ще не бачив у своєму замку

Колись я, мабуть, забуду все це. Колись я, мабуть, перестану згадувати лицаря Като. Забуду його страшне обличчя, страшні очі і страшний залізний пазур. Я палко чекаю того дня, коли він зітреться з моєї пам’‎яті. Тоді я забуду і його жахливий покій.

Він мав у замку покій, повітря в якому було просякнуте злом. Це там він сидів дні і ночі й кував лихо. Зло спливало звідти струменями і вбивало все гарне й живе за вікном, пожирало все зелене листя, і всі квітки, каламутним серпанком обгортало сонце, і там ніколи не було справжнього дня, тільки ніч. Тому не дивно, що вікно в його покої завжди світилося над Мертвим Озером. То світилося крізь вікно зло лицаря Като, коли вночі він сидів і кував лихо.

Лицар Като спіймав мене, коли я мусив триматися обома руками, щоб не впасти, й не міг витягти меча. А потім на мене напали його чорні вивідувані і привели до його покою. Там уже стояв Юм-Юм. Він був блідий і засмучений. Побачивши мене, він прошепотів:

– Ох, Міо, тепер усе пропало.

Зайшов лицар Като, і ми побачили, який він страшний. Ми дивилися на його жахливе обличчя, а він мовчки дивився на нас. І його зло лилося на нас, мов холодний струмінь, палило наші обличчя, мов пекучий вогонь, просякало крізь наші голови, ятрило нам очі. Вивідувані простягли мого меча лицареві Като, а він аж здригнувся.

– Страшнішого меча я ще не бачив у замку, – сказав він.

Він підійшов до вікна й довго стояв там, зважуючи меча в руці.

– Що мені зробити з цим мечем? – мовив нарешті він. – Добрих і невинних такою зброєю не можна вбити, то навіщо він мені? Я втоплю його в Мертвому Озері, – сказав він.

Він узяв меча й викинув крізь вікно. Я побачив, як меч блиснув у повітрі, і мене охопив розпач. Адже Зброяр тисячі й тисячі років виковував меча, що міг би розітнути камінь. Тисячі й тисячі років люди чекали і сподівалися, що я переможу лицаря Като. А тепер все пропало. Лицар Като підійшов до нас і став так близько, що його зло мало не задушило мене.

– Що мені зробити з цими ворогами, які приїхали здалеку, щоб убити мене? Треба подумати. Я можу дати їм пташину одежу, нехай літають і кричать над Мертвим Озером тисячі й тисячі років; Або одним махом видерти їм з грудей серце й дати натомість кам’‎яне. А тоді я можу зробити їх своїми служниками.

“Ох, зроби мене краще птахом!” – хотів крикнути я.

Лицар Като зміряв нас страшним поглядом з голови до ніг.

– Або можу замкнути їх до вежі, нехай там помруть з голоду. – Розмірковуючи так, він пройшовся покоєм з кутка в куток. – У моєму замку така довга ніч і такий великий голод, що за одну ніч помирає кожен. – Лицар Като зупинився переді мною: – Я знав, що ти приїхав, тільки-но побачив білого коня. Я чекав на тебе. І ти прийшов. Ти сподівався, що це буде ніч боротьби. – Він нахилився й просичав мені просто до вуха: – Але це буде ніч голоду. А коли вона скінчиться, в моїй вежі лежатиме лише кілька білих кісток. Це буде все, що залишиться від королевича Міо та його зброєносця.

– Замкніть їх у вежу на сім замків і поставте сімох вартових перед дверима, – мовив лицар Като до вивідувачів. – А ще сімдесят вивідувачів нехай вартують у всіх залах. – Він сів до столу: – Я хочу спокійно сидіти тут, кувати лихо. Коли скінчиться ніч, я піду до вежі поглянути набілі кістки. Прощавай, королевичу Міо!

Вивідувачі потягли мене з Юм-Юмом через цілий замок до вежі, де ми мали померти. І скрізь, у всіх залах і коридорах, уже була виставлена варта, що мала охороняти шлях між вежею і покоєм лицаря Като. Невже він так боїться мене, що виставив таку сторожу? Невже боїться мене без меча, за сімома замками?

Ми довго, дуже довго йшли до своєї в’‎язниці через великий темний замок. В одному місці ми проходили повз вікно галереї, з якого можна було виглянути на подвір’‎я. Посеред нього стояв прикований до стовпа кінь. В:Н був чорної масті, і біля нього стояло чорне лошатко. І я згадав про Міраміса, якого вже ніколи не побачу.

Ми прийшли до вежі,, де мали перебути свою останню ніч. Відчинилися важкі залізні двері, і нас загнали всередину. Потім двері зачинилися за нами, і ми почули, як вивідувані сім разів обернули ключа. Ми з Юм-Юмом залишилися самі у своїй в’‎язниці.

То було кругле приміщення з товстими кам’‎яними стінами. В ньому було віконце, загратоване залізними штабами, і крізь нього ми чули квиління зачарованих птахів. Ми вмостилися на кам’‎яній долівці, малі й налякані. Ми ж бо знали, що маємо померти.

Нам уже почав дошкуляти голод, та ще й не схожий ні на який інший голод. Він давив нас, висмоктував із нас усю силу і кров, нам хотілося лягти, заснути і більше ніколи не прокидатися. Але ми вирішили відганяти від себе сон, скільки здужаємо.

Я згадав свого тата-короля, і на очі мені навернулися сльози. Юм-Юм теж плакав, так само тихо, як і я.

– Якби Країна Далека не була так страшенно далеко, – прошепотів він. – А ми не були такі малі й самітні!

– Пам’‎ятаєш, як ми ходили пагорбами Острова Зелених Лук і грали на своїх сопілках? – спитав я. – Пам’‎ятаєш, Юм-Юме? Ми й тут можемо заграти стародавню мелодію, поки нас зморить голод.

Ми витягли сопілки. Наші кволі руки насилу тримали їх, та ми почали грати стародавню мелодію. Мелодія бриніла тихо. Та хоч як тихо ми грали, зачаровані птахи почули її і цілою зграєю підлетіли до нашого віконця. Крізь грати я бачив їхні блискучі, сумні очі. Потім птахи відлетіли, і ми перестали грати, бо не мали вже сили.

– От ми й заграли востаннє, – сказав я, ховаючи сопілку до кишені. Там лежало ще щось, і я помацав рукою, що то таке. Виявилося, що то ложечка, яка належала колись сестричці Грі.

Юм-Юм ліг на долівку й заплющив очі. Він більше не мав сили розмовляти. Я теж був страшенно стомлений. Мені дуже хотілося їсти. О, якби чогось попоїсти… Будь-чого! З останньої сили я підняв ложечку, засунув до рота і уявив собі, ніби я їм.

І раптом відчув у роті щось дивовижне. В ложечці було щось їстівне, щось таке на смак, як хліб, що втишує голод, і вода з кринички, яка втамовує спрагу. В ложечці були хліб і вода, а смачнішої їжі я не міг собі уявити. Вона повернула мені силу і прогнала голод. Я їв із неї, аж поки наївся досхочу.

Юм-Юм лежав долі з заплющеними очима. Я всунув йому ложечку до рота, і він почав їсти, а коли наївся, то сказав:

– Ох, Міо, мені снився чудовий сон. Тепер уже не страшно померти. Мені приснився хліб, що втишує голод.

– Це був не сон – сказав я. Ми обидва не могли надивуватися, навіть повеселішали, хоч яке нас чекало лихо.

У нашій в’‎язниці було дуже холодно, і ми тремтіли. Я загорнувся у свій плащ, і Юм-Юм крикнув:

– Міо, де ти? – Юм-Юм присвітив навколо себе недопалком свічки. – Я тебе не бачу. Я ж не осліп, бо мені видно все, що тут є.

І тоді я помітив, що накинув плаща навиворіт: блискуча тканина, якою його підшила ткаля, була зверху. Я скинув плаща, щоб одягти його як слід, і Юм-Юм знов крикнув:

– Не лякай мене так! Де ти ховався?

– Під своїм плащем. Видно, ткаля зробила його невидимим.

Ми кілька разів попробували загортатися в плащ, і він ставав невидимий, коли ми вивертали його.

– Тепер кричімо якнайдужче, – мовив Юм-Юм. – Може, вивідувані прийдуть глянути, чого ми галасуємо. Тоді ти прокрадешся повз них у своєму невидимому плащі, виберешся з замку лицаря Като й повернешся додому, до Країни Далекої.

– А ти, Юм-Юме?

– Мені доведеться залишитись, – відповів Юм-Юм.

– У мене один невидимий плащ, – мовив я. – І тільки один друг. Ми разом помремо, якщо немає способу врятуватися обом.

Юм-Юм обняв мене.

– Я дуже хотів би, щоб ти втік й повернувся додому, до Країни Далекої. Та однаково радий, що ти хочеш залишитися зі мною.

Тільки-но він сказав ці слова, як сталося щось дивне. Зачаровані птахи повернулися. Вони тріпали крильми біля віконця і тримали щось у дзьобах. Усі гуртом тримали меч, здатний розітнути камінь!

– Ох, Міо! – вигукнув Юм-Юм. – Зачаровані птахи дістали твого меча з дна Мертвого Озера!

Я кинувся до віконця, квапливо простяг руку крізь грати і взяв меча. Він мерехтів, мов полум’‎я, і краплі води ще стікали з нього.

– Дякую вам, любі птахи! – сказав я.

Та вони тільки подивилися на мене блискучими сумними пташиними очима і, заквилівши, полетіли понад Мертвим Озером.

…Я стояв із мечем у руці! Я відчував себе дужим, як ніколи.

– Тепер, Юм-Юме, – сказав я, – для лицаря Като настала година його останнього бою.

– Як же ти відімкнеш замки? – Юм-Юм зблід, очі його заблищали. – І як пройдеш повз сім вартових і сімдесят вивідувачів?

– Сім замків я відімкну своїм мечем. А мій плащ сховає мене від семи вартових і сімдесяти вивідувачів.

Я накинув плаща на плечі. Юм-Юм сказав:

– Я тебе не бачу, Міо, хоч і знаю, що ти біля мене. Я почекаю тебе тут, поки ти повернешся.

Я махнув мечем, і він розітнув залізні двері, ніби вони були з тіста. І так само нечутно, як тісто, він розрубав тверде залізо.

Кількома ударами я вирізав міцні замки, тоді відчинив двері. Однією рукою стискав меча, другою притримував плаща і чимдуж біг до покою лицаря Като. Скрізь, і в залах, і в коридорах стояли його вивідувані. Та вони мене не бачили. А я поспішав до покою лицаря Като. Я вже не боявся. Ніколи ще я не відчував такої відваги.

Меч у моїй руці палахкотів, мов полум’‎я. Ось-ось почнеться бій. Він мене не лякав. Я був безстрашним лицарем з мечем у руці.

У голові в мене загуркотіло, наче я підійшов до водоспаду. Я стояв перед дверима до покою лицаря Като.

Я відчинив двері. Лицар Като сидів біля кам’‎яного столу спиною до мене. Навколо нього повітря було просякнуте злом.

– Обернися, лицарю Като! – сказав я. – Зараз почнеться твій останній герць!

Він обернувся. Я зірвав із себе плаща і став перед ним з мечем у руці. Його страшне обличчя скривилось і посіріло, а в страшних очах заблисли ляк і ненависть. Він квапливо схопив свого меча, що лежав біля нього на столі. І так почався його останній герць.

Лицар Като теж мав страшного меча. Але не такого страшного, як мій. Мій меч дзвенів, яскрів і палахкотів, розтинав повітря, мов блискавка, і безжально відбивав удари лицаря Като.

Цілу годину тривав той герць. Мовчазний, моторошний двобій. Мій меч блискавкою літав у повітрі й стинався з мечем лицаря Като. Та нарешті я вибив меча з його руки. Лицар Като стояв переді мною без зброї і знав, що двобій скінчився. Тоді він роздер на грудях свій чорний оксамитовий жупан і крикнув:

– Дивись, щоб ти влучив просто в моє кам’‎яне серце! Воно мене так довго муляло й так мене ятрило!

Я глянув йому у вічі й помітив щось дивне. Помітив, що лицар Като прагне позбутися свого кам’‎яного серця. Може, найдужче ненавидів лицаря Като сам лицар Като.

Я, не зволікаючи, підняв свого меча і прохромив страшне кам’‎яне серце лицаря Като. Тієї миті в’ін зник. Так, наче його й не було. Але на підлозі лишилася купа каміння. І залізний пазур.

На підвіконні в покої лицаря Като сиділа сіра пташка й билася об шибку. Я раніше її не бачив, не знаю, де вона була. Я підійшов до вікна й відчинив його, щоб випустити пташку. Вона шугнула вгору й радісно защебетала. Видно, довго сиділа в неволі.

Я трохи постояв біля вікна, дивлячись услід пташці. І побачив, що ніч скінчилася й настав ранок.

Міо, мій Міо

Так, настав ранок, гарний, погідний ранок. Ясно світило сонце, й легенькі подмухи літнього вітру ворушили мені чуба. Я вихилився з вікна і глянув на озеро. Воно радісно синіло, і в ньому віддзеркалювалося сонце. Зачарованих птахів десь не було.

Я глянув на воду, побрижену ранковим вітерцем. Я уявив собі, як бризнула б вода, якби я щось кинув у неї з такої висоти. Я не мав чого кидати, крім меча, і я кинув його. Приємно було дивитися, як він летів у повітрі і як бризнула на всі боки вода, коли він упав у неї. Меч зник у глибині, а на поверхні води почали розходитись великі кола. Дуже приємно було дивитися на них.

Але треба було швидко вертатися до Юм-Юма. Я знав, що він тривожиться й чекає на мене.

Я побіг тим самим шляхом, що годину тому мчав сюди. Великі зали й довгі коридори тепер стояли порожні й тихі. У просторі зали зазирало сонце. Крізь вікна галереї воно освітлювало павутину під склепінням, і видно було, який той замок старий і занедбаний.

Скрізь було тихо й порожньо, і я злякався, що Юм-Юм також зник. Та коли наблизився до вежі, то почув, що Юм-Юм грає на сопілці. Я відчинив двері до нашої в’‎язниці й побачив на долівці Юм-Юма. Він весь засяяв мені назустріч, схопився з долівки і сказав:

– Я дуже тривожився, тому весь час грав на сопілці.

Ми вибігли з замку лицаря Като й опинилися на подвір’‎ї. І хто б, ви думали, кинувся мені назустріч? Міраміс! Мій золотогривий Міраміс! Побіч нього бігло біле лошатко. Міраміс підскочив до мене. Я обняв його за шию, пригорнувся до його чудової голови.

Він дивився на мене відданими очима, і я знав, що він так само тужив за мною, як я за ним. І я збагнув, що Міраміс був тим чорним конем, що вночі стояв тут, прив’‎язаний ланцюгом. А лошатко було не інакше як те, що його лицар Като викрав із Пущі. Це через нього сто білих коней плакали кривавими сльозами.

– А де решта тих, кого викрав лицар Като? – спитав Юм-Юм. – Де ділися зачаровані птахи?

– їдьмо до озера й пошукаймо їх там, – сказав я. Ми сіли на Міраміса, а лошатко побігло за нами. Ми виїхали з замку, і тієї миті почули позад себе такий жахливий гуркіт, що аж земля задрижала. То розвалився замок лицаря Като, за одну мить обернувся у величезну купу каміння. Не було вже вежі, не було порожніх зал, не було ні темних кручених сходів. Була тільки величезна купа каміння.

Від скелі, на якій стояв замок, до озера в’‎юнилася стежка. Вона була вузенька й стрімка. Та Міраміс спускався нею дуже обережно, ставив копита легенько й обачно, і так само йшло за ним лошатко.

Під самою кручею стояла зграйка дітей. Вони, видно, чекали на нас, бо кинулись нам назустріч, і їхні обличчя засяяли.

– О, та це ж брати Нонно! – вигукнув Юм-Юм. – І сестричка Грі, і всі решта! Зачарованих птахів уже немає!

Ми зіскочили з Міраміса. Діти оточили нас. Один хлопчик, брат Нонно, взяв мене за руку і тихо сказав:

– Я радий, що ти взяв мого плаща і, що ми вже не зачаровані.

А одна дівчинка, сестричка Грі, теж підступила до мене. Ніяковіючи, відвертаючи очі в бік озера, вона тихе сказана:

– Я дуже рада, що моя ложечка в тебе і ми вже не зачаровані.

Другий брат Нонно поклав мені руку на плече і сказав:

– Я дуже радий, що ми змогли витягти з води твого меча.

Я обвів поглядом дітей і спитав:

– А хто з вас ткалина дочка?

Запала тиша. Діти мовчали.

– Ткалина дочка звалась Мілімані, – озвався брат Нонно.

– А де вона? – спитав я.

– Он там лежить, – відповів брат Нонно.

Діти розступилися. На кам’‎яній плиті біля самої води лежала дівчинка. Я підбіг до неї і став навколішки. Дівчинка не ворушилася і не розплющувала очей. Вона була мертва. Її личко було біле, як сніг, і маленьке, а тіло геть обпалене.

– Вона налетіла на смолоскип, – пояснив брат Нонно. Мене охопив розпач. Мілімані загинула через мене!

Як я міг радіти, коли Мілімані загинула через мене!

Брат Нонно взяв Мілімані за обпалені руки і сказав:

– Нам доведеться залишити тебе тут, Мілімані.

– Якби її було в що загорнути, – сказала сестричка Грі. – В щось м’‎якеньке, хай би їй не муляв твердий камінь.

– Загорнемо її в мій плащ, – мовив я. – Загорнемо у ту тканину, яку виткала її мати.

Я обережно загорнув бідолашну дівчинку в плащ, щоб їй було м’‎якше лежати на кам’‎яній плиті. І сталося диво. Мілімані розплющила очі й глянула на мене. Хвилину вона ще лежала нерухомо і тільки дивилася на мене. Потім сіла і повела очима навколо. Мабуть, побачене ще дужче її вразило, бо вона сказала:

– Яке блакитне озеро!

Тільки це й сказала. Тоді скинула з себе плаща й підвелася. На тілі в неї не лишилося жодного опіку. Ми дуже зраділи.

На озері з’‎явився човен. Хтось дужими ударами весел борознив його поверхню. Коли човен приплив ближче, ми впізнали тих, що сиділи в ньому. То були Зброяр і старий Ено. Невдовзі їхній човен уперся в кам’‎яну плиту, і вони вискочили на берег.

– А що я казав! – громовим голосом вигукнув Зброяр. – Я казав, що скоро лицар Като стане до свого останнього бою.

До мене підійшов схвильований Ено.

– Я хочу тобі щось показати, королевичу Міо, – мовив він і простяг до мене зморщену руку.

На долоні в нього лежав зелений листочок, маленький гарний листочок, тендітний, ніжний, ще блідий, з тоненькими прожилками.

– Це з Мертвого Лісу, – сказав Ено. – Я знайшов його на дереві в Мертвому Лісі годину тому. Я вболівав за тебе, королевичу Міо. Хотів, щоб тобі пощастило.

На озері з’‎явилося більше човнів. Вони один за одним випливали з ущелини, і в них сиділи люди. Бліді, виснажені люди, що вражено, захоплено дивилися на сонце й на блакитну воду.

Дорога додому була далека, але неважка. Менші діти їхали на Мірамісі, а найменші, зовсім маленькі, – на лошатку. їм було дуже весело їхати на ньому. Ми, решта, йшли пішки аж до Пущі.

Ми добралися до неї вночі, і вона обернулася в Пущу Місячного Сяйва. Між деревами залягала тиша. Та ось Міраміс заіржав голосно й нестримно, і десь далеко з Пущі йому у відповідь заіржали сто білих коней, так само голосно. Ті коні мчали до нас, і їхні копита лунко били в землю. Лошатко теж почало іржати. Воно намагалося іржати так голосно, як великі коні, але в нього виходило тихе, смішне іржання. Та коні однаково почули його. Ох, як же вони зраділи, що лошатко вернулося додому! Вони з’‎юрмилися навколо нього, всі хотіли торкнутись його.

Тепер кожна дитина мала коня. Сам я сів на Міраміса, а Юм-Юм позад мене, бо не хотів їхати на жодному коні, крім Міраміса.

Ми мчали Пущею, і яка ж гарна була та сотня білих коней у місячному сяйві! Скоро ми побачили розквітлі яблуні навколо ткалиної хатини. З неї долинало клацання верстата, і Мілімані сказала:

– Моя мати тче.

Вона зіскочила з коня, помахала нам рукою і побігла поміж яблунями і зникла в хатині. І зразу ж верстат перестав клацати.

Але нам ще було далеко додому, до Острова Зелених Лук, а я дуже хотів швидше опинитися там, у свого тата-короля. Два білих коней на чолі з Мірамісом знялися над Пущею, вище за високі гори, полетіли над над хмарами в напрямку Острова Зелених Лук.

Був уже ранок, коли ми досягли мосту Вранішньої Зорі. Він сяяв золотим промінням. Вартові спустили його, і сто білих коней, витягнувши шиї, помчали ним, як вітер. Вартові стояли й тільки вражено дивилися на нас. Раптом один із них схопив ріг і засурмив так, що луна покотилася по цілому Острові Зелених Лук. І з усіх хатин почали вибігати люди, ті, що сумували й тужили за своїми викраденими дітьми. Вони побачили, що діти повертаються на білих конях, що жодне з них не пропало, всі повернулися додому.

Скоро ми опинилися біля трояндового садка мого тата-короля. Тут усі діти зіскочили з коней, і до них кинулися їхні батьки й матері. Нонно теж був тут, і його бабуся, і Грі з братами й сестрами, і батьки Юм-Юма, і багато інших людей, яких я ніколи не бачив. Вони то плакали, то сміялися, обіймаючи й цілуючи дітей, що повернулися додому. Але мого тата-короля не було між ними.

Ста білих коней нам уже не треба було, і вони подалися назад до Пущі. Поперед усіх мчало біле лошатко.

Юм-Юм почав розповідати своїм татові й мамі про все, що з нами було. Ніхто не помітив, що я зник у садку. Я хотів побути сам. Я йшов попід срібними тополями, і вони дзвеніли, як завжди, троянди пахли, як завжди, все тут було таке, як завжди.

І враз я побачив його. Він стояв на тому самому місці, де я його залишив, коли їхав до Пущі й до Країни Чужинецької. Він простяг до мене руки. Я кинувся в його обійми, міцно обхопив його за шию, а він пригорнув мене до себе і прошепотів:

– Міо, мій Міо! Ти, певне, виріс, поки тебе тут не було, – сказав мій тато-король. – Зробимо на одвірку в кухні новий карб.

Ми йшли стежкою попід срібними тополями. Там залягав лагідний присмерк. Над цілим садком нависав блакитний туман.

Я і мій тато-король ішли, трималися за руки й вимахували ними. Мій тато-король дивився на мене згори й усміхався, а я дивився на нього знизу й радів, що йду поруч із ним.

– Міо, мій Міо, – казав мій тато-король. І більше нічого. – Міо, мій Міо, – казав мій тато-король, поки ми йшли додому смерком.

Потім настав вечір, а за ним ніч.

Я вже давно живу в Країні Далекій. Я рідко згадую той час, коли мешкав на Упландській вулиці. Тільки інколи згадую Бенка, бо він дуже схожий на Юм-Юма. Сподіваюся, що Бенко не дуже тужить за мною. Бо ніхто краще за мене не знає, як важко людині, коли вона тужить за кимось. Але ж у Бенка принаймні є тато й мама, і він напевне знайшов собі нового найкращого Друга. Часом я згадую тітку Едлю та дядька Сікстена і більше не гніваюся на них. Мені тільки цікаво, чи вони помітили, що мене немає? Може, вони взагалі не завважили, що я зник. Тітка Едля, може, думає, що варто їй тільки піти в парк Тегнера, і вона знайде мене десь на лавці.

Але тітка Едля помиляється. О, як вона помиляється! На лавці в парку Тегнера немає ніякого Буссе. Він подався в Країну Далеку. Він живе в Країні Далекій, де дзвенять срібні тополі, де вночі пастухи розпалюють вогнища, щоб світили їм і гріли їх і де в нього є тато-король, якого він дуже любить і який дуже любить його.

Ось де тепер Бу Вільгельм Ульсон. Він живе в Країні Далекій, і йому там добре, дуже добре у свого тата-короля.

ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ

Працюємо над змістом твору

1. Розкажіть, що вам відомо про життя Бу Вільгельма Ульсона в Стокгольмі. Як ставилися до нього прийомні батьки? А однолітки?

2. Хто був другом Буссе? Чому хлопець захоплювався стосунками між Бенком і його батьком?

3. Як хлопчик опинився в Країні Далекій і ким виявився його батько?

4. Яким стало життя головного героя в казковому краї? Які дитячі мрії Міо тут збулися?

5. Про які жахливі події дізнався Міо від мешканців Країни Далекої?

6. Яке передчуття переслідувало хлопця поки він насолоджувався життям в казковій країні?

7. В який край вирушив Міо зі своїм другом Юм-Юмом?

8. Розкажіть, якою постала перед друзями Країна Чужинецька. Порівняйте описи природи Країни Далекої та Країни Чужинецької.

9. Як Міо здобув меча?

10. Перекажіть, що відбулося у замку лицаря Като.

11. Як були врятовані усі бранці жорстокого лицаря?

12. Розкажіть, як любов тата-короля підтримувала Міо у тяжкі хвилини.

Міркуємо самостійно

13. Чому сирота Буссе гостро відчував самотність у великому місті?

14. У чому полягала жорстокість однолітків у ставленні до хлопця?

15. Доведіть, що завдяки справжній дружбі Міо зміг перемогти жорстокого лицаря.

16. Спробуйте уявити собі життя лицаря Като. Що несподіваного виявив Міо під час поєдинку з ним? Як ви гадаєте, чому лицар захотів померти?

17. Що, на вашу думку, може символізувати образ лицаря Като?

Узагальнюємо і підсумовуємо

18. Дайте характеристику образу королевича Міо.

19. Яким Міо постає на початку твору, а яким – у кінці?

20. Міо весь час говорить, що йому страшно, але він продовжує рухатися назустріч небезпеці. Про що свідчить ця риса?

21. Які риси вдачі головного героя свідчать про благородство його душі?

22. Прокоментуйте антитезу між звичайним світом Стокгольма і світом Країни Далекої.

23. Які ще приклади антитези ви можете назвати?

Пов’‎язуємо новий матеріал з вивченим раніше

24. Згадайте особливості жанру казки. Назвіть казкові елементи в повісті “Міо, мій Міо”.

25. Доведіть, що мотив боротьби добра і зла є традиційним мотивом для міфології, фольклору і літератури.

26. В яких вивчених раніше творах ви зустрічалися з цим мотивом?

21. Як у творі Астрід Ліндгрен розкривається мотив мандрів?

28. Порівняйте мотив мандрів у повісті-казці “Міо, мій Міо” та у творах, вивчених вами раніше.

29. Доведіть, що образ захисника слабких і ображених є традиційним в літературі.

30. Порівняйте образ королевича Міо з образами захисників слабких: Прометея, Геракла, Діка Сенда. Що у цих образах є спільного, а що відмінного?

Застосовуємо теоретичні поняття

31. Пригадайте особливості повісті-казки.

32. Знайдіть спільні риси в повісті-казці Льюїса Керролла “Аліса в Країні Див” і творі Астрід Ліндгрен “Міо, мій Міо”.

33. Поясніть відмінність між фантастикою і фентезі.

34. Зробіть висновок, що твір Астрід Ліндгрен належить до фантастики чи фентезі.

Виконуємо творчі завдання

35. Складіть усну розповідь про історію лицаря Като, в якій би пояснювалася його дивна жорстокість і маніакальне прагнення до викрадення дітей.

36. Спробуйте уявити, за яких обставин були викрадені діти.

37. Поміркуйте, які загрози існують для дітей в сучасному світі. Пригадайте правила поводження з незнайомими людьми.

ДЛЯ ТИХ, ТО ХОЧЕ ЗНА ТИ БІЛЬШЕ

Нещодавно одним телеканалом на дитячому майданчику в міському парку був проведений експеримент із 7-12-річними дітьми. Цим дітям і батьки, і вчителі розповідали, як потрібно поводитися із незнайомцями. Отже, дорослі були впевнені, що ніхто і ніколи не спровокує їх на необдумані контакти з чужим дядечком чи тітонькою.

Під час експерименту журналісти змовилися з батьками, що ті під час прогулянки на короткий час залишать на майданчику своїх розумних і головне проінструктованих синів та дочок.

На який же шок для батьків і журналістів обернувся цей експеримент, коли виявилося, що підісланому чоловікові достатньо було всього 30 секунд, щоб вивести дитину не тільки з майданчика, а й з парку!!! Тобто, поки тато або мама відійшли, наприклад, викинути обгортку від морозива, дитя було вже викрадене!

Чоловік за короткий час забрав із собою дев’‎ять дітей із десяти під приводом прохання про допомогу, пошуків знайомих і т. д. Із усіх піддослідних лише один хлопчик відмовився йти за незнайомцем і залишився чекати на маму.

Залишається відкритим питання: а що відбувається у наших дворах і на вулицях, коли діти гуляють самостійно?

Перед тим, як іти на літні канікули, пригадайте, про всяк випадок, правила поводження з незнайомцями, щоб не перетворитися, бува, на птахів із повісті-казки Астрід Ліндгрен “Міо, мій Міо”.

Найімовірнішим періодом зустрічі з небезпечним незнайомцем є літо. Однак в усі пори року завжди залишаються ризикованими наступні місця: пустельні вулиці, парки, сквери, запущені двори, гаражі, лісопосадки, ринки, вокзали.

Запам’‎ятайте, що в жодному разі:

– не можна вступати в розмову з незнайомцями на вулиці, у транспорті, у під’‎їзді будинку;

– не можна приймати від незнайомців подарунків і частування;

– не можна одному заходити із незнайомцем у ліфт і під’‎їзд;

– не можна заходити одному у чужі приміщення;

– не можна сідати в чуже авто без дозволу батьків, навіть якщо там знаходяться знайомі люди;

– не показуйте своїх коштовних речей (мобільні телефони, IPad, прикраси, планшети тощо);

– не розповідайте незнайомцям про місце свого проживання.

Якщо на вас хтось напав, пручайтеся і голосно кличте на допомогу, тікайте із небезпечних місць, повідомте в міліцію і батькам про напад або нав’‎язливу поведінку незнайомця.

Пригадайте усі правила поведінки в небезпечних ситуаціях.

ЗАПИТАННЯ ДЛЯ ПОВТОРЕННЯ ТА УЗАГАЛЬНЕННЯ ВИВЧЕНОГО ЗА РІК

1. Дайте характеристику літературі як виду мистецтва. Які ще види мистецтва вам відомі?

2. Що таке міфи? У чому полягає відмінність між міфами і казками?

3. Пригадайте основні групи міфів.

4. Який прочитаний вами міф запам’‎ятався найбільше? Коротко перекажіть його зміст.

5. Розкажіть історію виникнення жанру літературної байки. Кого називають основоположником байки? Згадайте прізвища відомих вам байкарів.

6. На прикладі однієї з вивчених байок поясніть особливості її будови.

7. Поясніть, що є спільного між байками і казками про тварин.

8. На прикладі роману Жуля Верна “П’‎ятнадцятилітній капітан” поясніть особливості пригодницької літератури.

9. Що в романі “П’‎ятнадцятилітній капітан” стало основою художнього конфлікту?

10. Пригадайте імена головних героїв твору Ж. Верна. Хто з них знаходиться на стороні добра, а хто – на стороні зла?

11. Які казкові елементи ви пам’‎ятаєте у “Різдвяній пісні в прозі”?

12. Як у повісті Чарльза Діккенса розкривається тема бідності скупості?

13. Доведіть, що повість Миколи Гоголя “Ніч перед Різдвом” можна віднести до фентезі. Поясніть, чому.

14. Поясніть, яка відмінність полягає між гумором та іронією. Доведіть, що в оповіданнях Антона Чехова “Товстий і тонкий” та “Хамелеон” використана іронія.

15. Як у творі Джека Лондона “Любов до життя” розкрита тема боротьби за життя?

16. Визначте головну думку повісті Володимира Короленка “Сліпий музикант”. Згадайте імена героїв твору.

17. Розкажіть, у чому полягали душевні муки Петра.

18. Пригадайте, хто такий маленький принц і як він опинився на нашій планеті.

19. Чому твір Антуана де Сент-Екзюпері “Маленький принц” ми називаємо казкою-притчею?

20. Чого навчає нас казка-притча “Маленький принц”?

21. Розкажіть про особливості жанру хайку. Кого називають основоположником цього виду японської поезії?

22. Чому хайку Мацуо Басьо визначають як пейзажну лірику?

23. Що вам відомо про життя Роберта Бернса? Розкажіть напам’‎ять вірш “Моє серце в верховині”.

24. У чому полягає зв’‎язок поеми Генрі Лонгфелло “Пісня про Гайавату” з міфологією індіанців?

25. Пригадайте автора вірша “Листівки з видами міст”.

26. Яким змальовується майбутнє в оповіданні Рея Бредбері “Усмішка”?

27. Поясніть символізм назви твору “Усмішка”.

28. Яке фізичне і психологічне випробування довелося пережити головному героєві оповідання Роберта Шеклі.

29. Доведіть, що оповідання “Запах думки” належить до фантастики.

30. Розкажіть сутність конфлікту добра і зла у повісті Астрід Ліндгрен “Міо, мій Міо”.

31. Яким у творі зображується ідеальний світ дитинства?

32. Поясніть, чому “Міо, мій Міо” належить до фентсзі.

33. Пригадайте прізвища перекладачів прочитаних вами творів.

34. В яких вивчених вами творах зустрічається мотив мандрів?

35. Назвіть твори, в яких присутній традиційний образ захисника слабких і знедолених.

36. Які вивчені вами твори належать до фантастики?

37. Назвіть твори та їхніх авторів, які належать до літератури фентезі.

38. Пригадайте твори, в яких розкривається особлива роль мистецтва в житті людини.

39. Назвіть літературних героїв, які продемонстрували неабияку силу духу і цілеспрямованість.

40. Які з вивчених вами творів мають яскраво виражену повчальність?


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

МІО, МІЙ МІО – Астрід Ліндгрен (1907-2002) – ЗРОСТАННЯ І ВЗАЄМИНИ ЗІ СВІТОМ – СУЧАСНА ЛІТЕРАТУРА