МИНА МАЗАЙЛО – МИКОЛА КУЛІШ – ЛІТЕРАТУРА XX ст. – 11 клас
Комедія
(Скорочено)
Перша дія
1
Нарешті Уля прийшла. Рина до неї, од люстра:
-Ой, Улю, ой, тільки Улю, і тобі не сором! Я жду тебе, жду, жду! Нерви як не луснуть, серце знемоглося. Ти не можеш з’явить собі, що в нас у кватирі робиться! Це ти купила нові рукавички? За скільки?.. Що тільки, Улю, робиться! Братик мій Мокій уже збожеволів од своєї укрмови, ти розумієш?
У л я тільки на двері – і собі до люстра. Виглянулась. Примружила очі:
-За три сорок!
Р и н а до люстра. Зробила трагічні очі:
-І, мабуть, уб’є папу. За три сорок? Дешево… Або папа його, бо вже третя лампочка перегоріла – так пише по-українському, цілу ніч пише, ти розумієш, навіть вірші пише!
У л я повернулася од люстра:
-Що ти кажеш?
Р и н а до люстра, перехрестилась:
-От на! А папа не те що од Мокія укрмови слухати не хоче, а навпаки – наше малоросійське прізвище змінити хоче і вже напитує собі вчительку, щоб могла навчити його правильно говорити по-руському, наприклад не “сапоги”, а “спаг’і”…
У л я навіть од люстра відійшла:
-Так?
Р и н а
-А Мокій не тільки не зна про це, а навпаки – мріє, ти розумієш, мріє до нашого прізвища Мазайло додати ще Квач.
Уля аж сіла:
-Та що ти кажеш?
-А папа ще зранку пішов до загсу на вивідки, чи можна змінити прізвище і чи має він право заставити. Мокія, ти розумієш? Мокій про це нічого не зна, розумієш? Мама пише секретного в цій справі листа до тьоті Моті в Курськ, щоб тьотя Мотя негайно (гукнула в двері “Мамо, на хвилинку!.. ” До Улі) якнайскоріше приїхала, ти розумієш? Розумієш тепер, що в нас у кватирі робиться! (…)
2-5
Рина просить подругу Улю, щоб вона закохала в себе Мокія і він забув свою “укрмову”. Мати пише телеграму до тьоті Моті в Курськ, щоб вона їхала рятувати ситуацію. Рина знайомить Улю з братом, який починає розмову і з дівчатами про багатства й можливості української мови.
Увійшла Мати.
Рина
-Ну, що там у тебе з телеграмою? Написала?
Мати
-Вже й одіслала. Домаху попросила, щоб віднесла. Тільки я скоротила…
Рина
-Як же ти скоротила?
Мати
-Так, як я одна тільки вмію. Вийшло коротко й дешево. Ось копія: “Курськ, Корєнний, 36. Катастрофа. Мока українець. Приїзди. Лина. Негайно приїзди”. Все…
Рина
-Ха-хаІ Та тьотя ніколи не одержить такої телеграми!
Мати
-Не вигадуй дурниць! Це тобі досадно за тринадцять?
Рина
-Та кому телеграма? Коренному ринкові?
Мати
-Тьоті ж: Корєнний, 36. Катастро…
Прикусила язика, аж позеленіла. Тоді:
-Ну що ж тут такого? На Коренному ринку здогадаються, що ця телеграма до тьоті Моті.
Рина за копію:
-Ослице! Дай я допишу!
Мати вирвала назад:
-Я сама!
Рина
-Дай, кажу!
Мати
-Я сама, кажу!
Знову задзвонив дзвоник. Тепер уже Мати вискочила в коридор.
Повернулась бліда ще більш схвильована.
– Папа прийшов…
7
Ускочив М а з а й л о. Подивився гарячими натхненними очима:
-Дайте води! (Випив води. Помацав серце). Думав, не переживе…
Мазайлиха і Рина
-Ну?
-Не міняють?
Мазайло
-По радіо читають, в анатоміях пишуть: серце – орган, що гонить кров, орган кровогону. Нічого подібного! Серце – це перш за все орган, що передчува і вгадує. Однині вірю йому, а більш нікому в світі. Серйозно кажу!
Мазайлиха тадочка й собі за серце:
-Поміняли?
-Не міняють?
Мазайло
-Ще як я підходив до загсу – думалось: а що, як там сидить не службовець, а українець? Почує, що міняю, так би мовити, його українське – і заноровиться. На зло тобі заноровиться. І навпаки думалось: а що, як сидить такий, що не тільки прізвище, всю Україну змінив би? А що, як і такий, що йому, до твого прізвища – до себе він байдужий під час служби, себто сидить, нічого не бачить і себе не поміча? А що, як такий, думалось, що почне з діда-прадіда? А що, як не той, і не другий, і не третій?.. А що, як і той, і другий, і третій?.. І серце, серце вже тоді передчуло. Там сидів… (Випив води). Од усіх вищезгаданих середній.
Мазайлиха
-Которий же?
-Середній од усіх, кажу! Арихметично середній, по-моєму.
Увійшов…
Рина
-Хто?
-Я! Він сидів. Спитав сухо, якимсь арихметичним голосом: “Вам чого?” Я до нього – і раптом відчув, що вся кров мені збігла в ноги і стала. А серце, як дзвін на пожар, бев-бев-бев… і десь, немов як справді пожар, зайнялося. Палахкотить… Питаю і не чую свого голосу: чи можна, кажу, змінити прізвище? Він подивився і знов: “Вам чого?” – арихметичним голосом. Як чого? Як чого? – заскакало огненно в голові. Двадцять три роки, кажу, носю я це прізвище, і воно, як віспа на житті – Мазайло!.. Ще малим, як оддав батько в город до школи, першого ж дня на регіт взяли: Мазайло! Жодна гімназистка не хотіла гуляти – Мазайло! За репетитора не брали – Мазайло! На службу не приймали – Мазайло! Од кохання відмовлялися – МазайлоІ А він знову: “Вам чого? – питаю”.
Мазайлиха
-Мене обдурив: я покохала не Мазайла, а Мазалова, чом не сказав?
Рина
-І тепер сміються, регочуть – Мокрина Мазайло, не сказав?
Мазайло
-Я нічого не сказав. То мені лише здавалось, що питаю, кажу. А вийшло так, що я став перед ним і мовчав.. Мені заціпило…
Мазайлиха
-Було б голкою вколотися.
Мазайло
-Хтось одвів мене до дверей. Все – як у тумані. Не знаю, де я, чого прийшов. Серця вже не чую. І раптом воно тьох! – перед очима якесь писане оповіщення… Немов не я, немов хтось інший за мене чита – (серце!). Список осіб, що міняють своє прізвище. Минько Панас на Мінервина Павла. Читаю, не розумію. ВайнштейнШмуель-Калман-Беркович на Вершиних Самійла Миколайовича – читаю; Засядь – Вовк на Волкова, читаю, Ісидір Срайба на Алмазова, і тут все прояснилось. Я зрозумів, де я і чого прийшов, повернувся назад, питаю і чую свій голос: скажіть, чи можна змінити своє прізвище і як? І чую арихметичний, щодалі симпатичніший: “Можна!” Отак і отак… Ура! – крикнуло серце.
Рина радісно і разом погрозливо:
-Цс-с-с. (Показала на двері, де Мокій).
Мазайло натхненно, але тихіш:
-Вра! Вдарило, задзвонило, як на Великдень… (Поцілував жінку). Отак! (Дочку). Отак (знов жінку) і отак!
Мазайлиха, мало не плачучи з радості:
-Яке ж тобі прізвище дадуть, Минасю?.. Яке?
Рина
-Було б попросити і нам Алмазова…
Мазайло, немов диригуючи над якимсь невидимим хором:
-Отак і отак! Виберіть прізвище, яке до вподоби.
Жінка і дочка руками, мов крилами птиці, наввипередки:
-Сіренєв! Сіренський!
-Розові Де Розе!
-Тюльпанові
-Фон Лілієн!
Мазайло, диригуючи:
-Подайте заяву. На два рублі марок. На публікацію тиждень чи два. Все! (По паузі, погладивши серце). Думав, не переживе.
Мазайлиха
-З Мокієм що робити, Минасю? Він же і слухати не захоче…
Мазайло раптом перестає диригувати. Потемнів:
-Він ще не знає?
Мазайлиха
-Ні!
Мазайло з радісним гнівом:
-Заставлю! Виб’ю з голови дур український! А як ні – то через труп переступлю. Через труп!.. До речі, де він? Покличте його! Покличте негайної (Гукнув). Мокію! Чуєш? Гей, ти!
Дочка спинила:
-Папо, поки що йому про це ні слова! До публікації, розумієш?
Мазайло
-Тепер не боюсь! Не боюсь! Бо тричі звертавсь я до загсу, тричі, тричі допитував… Аж нічого він не може вдіяти. Маю повне, необмежене право змінити не то що своє прізвище – по батькові й дідове ім’я й прізвище. Чула?.. Та після цього… Мокію!
Дочка
-Ти, здається, маєш знайти собі вчительку?
Мазайло
-Правильних проізношеній?.. Вже знайшов! Найняв! В понеділок прийде на лекцію… Прекрасна вчителька. Рафінадна, руська вимова… Прізвище Баронова-Козино.
Мазайлиха
-Яка краса!
Дочка до батька:
-І ти думаєш, що Мока, знаючи про зміну прізвища, не вчинить під час лекції демонстрації, скандалу?
-Уб’ю!
Мазайлиха
-Минасю, яка грубість!
Мазайло
-Ну, вигоню з дому!
Дочка
-Ой, папо, ой, тільки, папо! Який ти… Та краще до публікації помовчати. З’яви собі: ти вибираєш прізвище – Мокій нічого про це не зна, розумієш? Ти береш лекції “правильних проізношеній” – Мокій не зна, розумієш? Тим часом я і мама скликаємо родичів на сімейну раду – Мокій не зна…
Мазайлиха
-Сестру мою Мотю з Курська.
Дочка
-Можна буде ще дядька Тараса з Києва.
Мазайлиха жахнулася:
-Тараса Мазайла? Господь з тобою!.. Та чи не в нього наш Мокій і вдався? Там такий, що в нього кури по-українському говорять.
Дочка
-Без дядька Тараса! Тьотя і ми натиснемо на Мокія, розумієш; папо?
Мати
-Та Мотя одна на нього подіє!.. Хіба ти, Минасю, не знаєш, як вона вміє взагалі?
Дочка
-Крім того, ще один план є на Мокія вплинути… Не віриш? А хочеш, папо, і він за тиждень-два кине свої українські мрії? От давай! Тільки ти мовчок. Розумієш?
Жінка нервово:
-Мино!
Дочка
-Абсолютний мовчок на два тижні. Не віриш? Ну, на тиждень папочко!
Жінка погрозливо:
-Мин-но!
Дочка, поцілувавши батька:
Пане Сіренський! Розов! Де Розе! Тюльпанов! Ну?
-Ну, гаразд. На тиждень… (В люстро). Все одно я скоро скажу… Прощай, Мазайло! Здрастуй…
8
У цей момент підвищений, радісний голос Мокіїв:
-…Мазайло-Квач, наприклад.
Вирвався з рипом дверей. Мокій вийшов з Улею.
Не помітивши навіть батька, переконував далі, агітував Улю:
– Мазайло-Квач, Улю! Це ж таке оригінальне, демократичне, живе прізвище. Це ж зовсім не те, як якесь заяложене, солодко-міщанське: Аренський, Ленський, Юрій Милославський… Взагалі українські прізвища оригінальні, змістовні, колоритні… Рубенсівські – оті Убий-вовк, наприклад, Стокоз, Семиволос, Загнибога. Загнибога! Прекрасне прізвище, Улю! Антирелігійне! Це ж не те, що Богоявленський, Архангельський, Спасов. А німецькі хіба не такі, як українські: Вассерман – вода-чоловік, Вольф – вовк. А французькі: Лекок – півень.
У л я обернулася до Рини:
-Ми йдемо в кіно! (…)
Друга дія
1
Через два дні Рина допитувалася в Улі, чи закохала вона в себе Мокія. Уля сором’язливо віднікується й каже, що вони ходили в кіно, а потім Мокій провів її до самого дому.
Рина
-Він на тебе словами, віршами, ідеологією, а ти на нього базою, розумієш? Базою… Тим-то і поклалась я на тебе, Улько, що ти маєш такі очі, губи, взагалі прекрасну базу маєш. Крім того, мене ти слухатимеш, моєї поради. Так, Улюню, так?.. Так!.. (…) Добре, серце, що ти сьогодні наділа більш прозористі панчохи, розумієш? За новою модою. До того ж вони й на колір кращі – якісь манливі, теплі… Чудесно!
Уля перед люстром:
-Що ти кажеш?
Рина
-Чудесно, кажу, і кличу Мокія… (…)
Мокій увійшов із книжкою, олівцем і сантиметром у руках. Уля сказала юнакові, що прийшла попросити в нього книжку, але не знає яку, тому й покладається на його смак. Мокій порадив прочитати книжку з української етнографії й антропології. Та захоплюється: “Гарна книжка – в палітурках… “
Уля цілком, щиро:
-(…) А скажіть, як буде по-вкраінському “чулки з розовой каемкой”? Отакі, як у мене. Ось…
Хотіла показати, та засоромилась. Похилилась.
Мокій того майже не помітив. Ще більш піднесено:
-Панчохи з рожевими бережками.
Уля
-Надзвичайно!
Мокій ще більше запалився:
-А то ще кажуть: миска з крутими берегами. Або пустився берега чоловік, по-руському – на проізвол судьби. Або, нарешті, кажуть, берега дати… Наприклад, треба українській неписьменності берега дати! Ах, Улю. Як ще ми погано знаємо українську мову. Кажемо, наприклад: потяг іде третьою швидкістю, а треба – поїзд третім погоном іде. Погін, а не швидкість. А яка ж вона поетична, милозвучна, що вже багата… Та ось вам на одне слово “говорити” аж цілих тридцять нюансових: говорити, казати, мовити, балакати, гомоніти, гуторити, повідати, торочити, точити, базікати, цвенькати, бубоніти, лепетати, жебоніти, верзти, плести, герготати, бурмотати, патякати, варнякати, пасталакати, хамаркати, мимрити, цокотіти… (…)
3
Прийшла Баронова-Козино. Вона вдягнена в потерте довоєнне вбрання. Від неї Мокій дізнається, що батько збирається незабаром змінити “малоросійське”прізвище на більш благородне. Мокій вигукує: “Однині… у мене папи нема! “
Мазайло зустрічає учительку правильних проізношеній.
Мокій
-(…) Бачите тепер, Улю, який я самотній? (…) Рідня – а нема до кого слова промовити, тим паче українського. Слухати не хочуть. (До дверей). Так ні! Буду на зло, на досаду декламувати українське слово. (До Улі). Не розуміють його краси, а з моєї самотності сміються. Отак і живу, самотію, як місяць над глухим степом, як верства в хуртовину. (До дверей). Буду співати, кричати під дверима отут, буду танцювати, свистіти!.. (До Улі). Як одлюдник в пустелі, як копійка у старця, як мізинець у каліки, як…
Уля захвилювалась:
-Серйозно?
Мокій
-Серйозно! Скоро вже і я скажу за словом поетовим: “Сиди один в холодній хаті, нема з ким тихо розмовляти, ані порадитись. Нема, анікогісінько нема…” А як хочеться знайти собі такого друга, теплого, щирого, щоб до нього можна було промовитись словом з Грінченкового словника та й з власного серця…
Уля вже никла жалощами:
-А як буде у вас подруга, щира й тепла… Навіть гаряча…
Мокій
-Ах, Улю! Мені вже давно хотілося вам сказати…
Уля трепетно:
-Що?
Мокій
– Ще тоді хотілося сказати, як пили ви зельтерську воду, як дивились на зоряну криницю, на дівку з відрами…
Уля
-Що?
Мокій
-Хотілося сказати, а тепер ще охотніше скажу: Улю! Давайте я вас українізую!
Уля мало не впала, одскочила:
-Он ви що! Не хочу!
Мокій у наступ:
-Улю! Ви ж українка!
-Воронь Боже! Я не українка!
-Українка!
-А нізащо! Ні! Ні!
-У вас прізвище українське – Розсоха! – Ні!
-Та що там прізвище – у вас очі українські, губи, стан!..
Уля, спинившись:
– Очі?..
Мокій переконливо:
-Такі Очі, кажу, губи, стан, все українське. Не вірите? Не вірите, Улю? Я вам зараз доведу… Не я, а наука, оця книжка, Улю, антропологія вам доведе, що ви справді українка… (Перегорнувши кілька аркушів, почав вичитувати). Ось: українці здебільшого високого зросту, стрункі… (Глянув на Улю). А ви хіба не струнка? Широкі в плечах (ну, це про мужчин), довгоногі… (До Улі). Нема гірш, як коротконога жінка! (Уля неспокійно подивилася на свої). Ні; у вас українські, Улю… (З книжки).
З дуже напігментованою шкірою, себто смугляві, пишноволосі або кучеряві… (Подивився на Улю). А ви не ймете віри. (З книжки). Круглоголові, довгобразі, високо та широколобі, темноокі, прямоносі, рот помірний, невеликі вуха… (Подивився на Улю). Як про вас писано…
Уля розтанула:
-Що ви кажете? (…)
Мокій
-Отже, дозвольте мені вас українізувати, Улю!
Уля тихо:
-Українізуйте, Моко.
Мокій, узявши Улю за руку:
-Ой, Улю, вивчивши мову, ви станете. Що там українкою. Ви станете більш культурною, корисною громадянкою, от вам клянусь! Ви станете ближче до робітників, до селян та й до мене, а я до вас, от. (Безпорадно замахав руками). Над мовою нашою бринять тепер такі червоні надії, як прапори, як майові світанки. З чудесної гори СРСР її далеко буде чути. По всіх світах буде чути! Та от я прочитаю вам зразок народної пісні. Ви ще не чули такої.
5
Увійшла Мазайлиха з якоюсь химерною електричною
Мухобійкою в руках. Почала ляскати на мух. Поляскавши, вийшла. (…)
6
Баронова-Козино проводить урок з Миною Мазайлом, а в сусідній кімнаті Мокій “українізує” Улю. Учителі – Баронова-Козино й Мокій – перекрикують одне одного, з цього нічого не виходить, тому урок переносять на наступний день.
7
Батько із сином сваряться. Раптом дзвінок у двері: приїхала тьотя Мотя. Мати радіє: “Слава Богу! Спасителька наша приїхала”.
8
Рина на ходу розповідає тьоті Моті про сімейну катастрофу.
Тьотя
-Я бачу, я розумію, але що у вас на вокзалі робиться? Усі стривожилися.
-(…) Не бачили, не читали? “Харків” – написано. Тільки що під’їхали до вокзалу, дивлюсь – отакими великими літерами: “Харків”. Дивлюсь – не “Харьков”, а “Харків”! Нащо, питаюсь, навіщо ви нам іспортілі город?
Мазайло
-А-а. Так про це ви спитайте ось у кого (на Мокія). Він знає.
Тьотя до Мокія:
-Та-ак?.. Навіщо?
Мокій
-Ах, тьотю! За нього тільки взялись, щоб виправити, а ви ще питаєтесь – навіщо? (…)
Тьотя до Мокія:
-Моко! Моко! Моко!.. Ти справді за те, щоб був не “Харьков”, а “Харків”?
Мокій
-Так!
Тьотя
-І ти справді за… (бридливо) за Квача?
Баронова-Козино знову пальцями до вух, знов здригнула.
Мокій, побачивши все це:
-Так! За Квача! За три Квача! За сто Квачів! За мільйон Квачів!
-Баронова-Козино мало не знепритомніла. Мокій вбіг у свою комірку.
Тоді всі, крім У л і, до тьоті:
-Ну, що тепер з ним робити? Що?
-Ах, Боже мій, що?
Мати
-Може, проклясти?
Мазайло
-Убити, кажу?
Рина
-Оженити?
А тьотя ходила Наполеоном і думала. Мати сіла і заплакала:
-І в кого він такий удався? У кого? Здається ж, і батько, і я всякого малоросійського слова уникали…
Рина
-Ти ж казала, що він у дядька Тараса вдався.
Мати
-Ой, хоч не згадуй. Не дай Бог, оце трапився б ще він…
Задзвонив дзвоник. Вийшла Рина Вернулась бліда, перелякана:
-Дядько Тарас приїхав…
Мати й Мазайло з жахом:
-Що? (…)
9
Дядько Тарас на дверях:
-А де у вас тут витерти ноги?
Всім як заціпило.
Дядько Тарас
-Чи, може, й ви мене не розумієте, як ті у трамваї… Тільки й слави, що на вокзалі “Харків” написано, а спитаєшся по-нашому, всяке на тебе очі дере… Всяке тобі штокає, какає, – приступу немає. Здрастуйте, чи що! (…)
Третя дія
Третього дня Рина зустріла Улю на порозі й повідомила, що настав вирішальний день: тьотя Мотя викликала Мокія на дискусію про зміну прізвища, а Мокій запросив комсомольців. Що з цього вийде, вона не знає. Розповідає, що брат з дядьком посварився через якийсь там стиль і вони від самого ранку “гризуться”. У цей момент чути голос Мокія: “Вузьколобий націоналізм! Шовінізм усе це”. Дядько Тарас у відповідь: “Не шовінізм, а наше рідне, українське!” Потім Рина розпитує Улю про справу закохування Мокія й жахається, що її подруга потрапила під вплив брата й українізована.
Далі точиться дискусія між тьотьою Мотьою й дядьком Тарасом на українську тематику. До них приєднуються комсомольці, Мокій, Уля, Мазайло й Мазайлиха. Головою президії у цій полеміці обирають тьотю Мотю.
Тьотя Мотя демонструє свою обмеженість і великодержавницький шовінізм:
-Тоді я не розумію, що таке українці, хто вони такі: євреї, татари, вірмени?.. Будь ласка, скажіть мені, кого у вас називають українцями? Будь ласка…
Мазайло, випивши води:
-Українцями звуться ті, хто вчить нещасних службовців так званої української мови. Не малоруської і не тарасошевченківської, а української – і це наша малоросійська трагедія.
Тьотя
-Хто вони такі? Якої нації люди, питаю?
Мазайло
-Частина – наші малороси, себто руські…
-Ну?
Мазайло
-А частина, з’явіть собі, галичани, себто австріяки, що з ними ми воювалися 1914 року, подумайте тільки!
Тьотя
-Я так і знала, я так і знала, що тут діло нечисте… Так он вони хто, ваші українці! Тепера я розумію, що таке українська мова. Розумію! Австріяцька видумка, так?
Дядько Тарас
-Зрозуміла, слава тобі Господи, та, жаль тільки, задом… Та тому вже триста тридцять два роки, як написано першого слов’яно-руського словника… (Розгорнув свою записну книжку). Ось я нарочито записав собі, бо я все таке собі записую… (Надів окуляри). Ось… Поросята на базарі по руб. тридцять, а чоботи в церобкоопі – двадцять сім карб… Ні, ось воно: найперший слов’яно-український словник 1596 року Лаврентія Зизанія-Тустановського: глаголю – мовлю, житница – клуня, заутренник – снідання, зижду – будую, злак – паша, месть – писаний словник був?.. Був – питаюсь? (…)
Мазайло
-Мені слово!
Мокій
-Мені, я ще не скінчив… Галичина – наша, українська земля, і галичани – наші брати українці, яких одірвали од нас, а нас од них…
Тьотя
-Слово даю Мині.
Мокій до батька:
-А твоя теорія, що українська мова є австріяцька видумка, була теорією російських жандармів і царського міністра Валуєва… Ти – валуєвський асистент, папо! (…)
Дискусія-суперечка й далі триває в такому ж ключі.
Тьотя Мотя
– Голосую! Хто за мою пропозицію, себто щоб змінити прізвище, прошу підняти руки. Один (на себе), два, три чотири…
Рина до У л і, що не підняла руки:
-Улько-о!
Уля
-У мене рука болить… Веред…
-Який веред? Де?
-Отут, на правій руці… Отут, під пахвою.
-Ліву підніми!
-Лівою не можу.
Тьотя і Рина засичали на неї:
-Що! Без руки можна сказати. Скажи так: я за! Скажіть, Улю: я за. Милая, скажіть…
Уля
-Я за… була, що треба сказати… Крім того, не можу і, крім того, мені треба негайно вийти… (І рвучко, не спиняючись, вибігла).
Тьотя Мотя
-Будь ласка! Без неї обійдемось. Хто за нашу резолюцію голосує, підніміть руку! Один, два, три, чотири…
Дядько Тарас
-А дайте мені тепер слово, бо я, мабуть, буду п’ять… (…)
Тьотя Мотя побачила, що лихо, – вийде чотири на п’ять:
Тьотя Мотя дає слово дядькові Тарасу.
Дядько Тарас
-Тільки з умовою: подумай, Мино! Подумай, що скажуть на тім світі діди й прадіди наші, почувши, що ти міняєш прізвище…
Задумався, тяжко замислився. Мазайло схилився на люстро.
Мислі, як хмари, як туман, окрили посивілу голову. (…)
Дядько Тарас попросив зберегти хоча б корінь “маз”.
Тьотя Мотя
-Прекрасно! Ми на цей корінь придумаємо безподобне прізвище. Хто голосує за цю резолюцію? Один, два, три, чотири, п’ять, шість… Хто проти? Один, два, три…
Рина, Баронова-Козино заплескали. Оповіщаю конкурс.
Загомоніли, заходили: Мазайлиха, Рина, Баронова, дядько Тарас.
Тьотя вписувала нові прізвища, що їх вигукували.
Мазайлиха
-Мазов
Дядько Тарас
-Ну й прізвище – Мазов-Лазов-Лоза-Залоза… А по-моєму, кращого не буде, як Зайломаз. Зайломаз!
Рина
-Зайломаз? Ха-ха-ха… Та що різнить Зайломаза з Мазайлом? Що? Однаково! Краще Мазеленський.
Мазайлиха
-Де Мазе.
Тьотя Мотя
-Де Мазе – це на французький штаб, а ми люди, Слава Богу, руські.
Баронова-Козино
-Рамзес! Класичне прізвище!
Тьотя
-Рамзес? Може, Рамзесов?.. Давайте краще Рамзєсов! Милі мої люди! Рамзєсов, га?
Дядько Тарас
-А де корінь “маз”? Геть Рамзесова! Кореня нема!
Мазайлиха і Баронова-Козино
-Фон Мазел! Рамазай-Арзамасов!
Дядько Тарас
-Краще Мазайловський! (Нишком: “Гетьман Виговський”).
Тьотя на дядька Тараса:
-Польське прізвище, і хто ж пропонує?
Дядько Тарас
-Ну, тоді Мазайлович. (Нишком: “Гетьман Самойлович”).
Тьотя Мотя
-Щоб було похоже на “Мойсей Мазайлович”, що вже торгує у нас в Курську й нашу московську вимову псує, – нізащо!
Дядько Тарас
-Мазайленко! Мазайленко. (Нишком: “Гетьман Дорошенко”).
Тьотя Мотя
-Годі вже! Годі!.. Дайте другим сказати.
Рина
-Мазанський… Боже мій! Мазєнін! Похоже на Єсєнін. Мазенін! Мазєнін!..
Тьотя
-Прекрасно! Геніально! Мазєнін… Вам до вподоби, Мино, Мазєнін?
Мазайло зворушено, аж задихнувся:
-Дєті мої!
Баронова поправила:
-Деці мої…
Мазайло
-Деці мої! Я б ваші прізвища всі забрав би на себе і носив. Проте можна тільки одне носити, і мені здається – Мазєнін найкраще.
Тьотя і вся її партія крикнули – ура!
Завіса
Четверта дія
1
Четвертого дня прибігла до Рини Уля. Рина просить її вплинути на Мокія.
Рина
-Не сьогодні, то завтра буде опубліковано в газеті наше нове прізвище, але Мокій подав заяву, щоб йому залишили старе… Ти розумієш – Мокій випаде з нашої родини. Ти мусиш його привернути до нас, інакше, Улько, ти більш не побачиш ні Мокія, ні нашої кватирі!
Уля
-Я не зможу, РинусюІ Він же українець…
Рина
-Улько! Ти мусиш!..
Уля
-Не можу! Я… я сама вже українка…
У Рини трохи не вискочили очі.
2
Як не вскочать тьотя Мотя й Мазайлиха. Очі рогом:
-Що? Що-о? Милая моя! Господь з вами!.. Що ви! Що ви!
Рина
-Яка ти українка, Улько! Ти вже й мови не знаєш. Сама ж казала, що тільки покійна твоя баба по-малоросійському говорила.
Уля
-Мама ще й тепер по-українському як коли закидають. Крім того, у мене очі українські, ноги українські, все, все.
Тьотя Мотя й Мазайлиха
-Ноги?
-Но-ги?
Рина
-До чого ж тут ноги, ідійотко?
-А до того, що в антропології про це пишеться, що українці здебільшого довгоногі, і що нема гірш, як коротконогі жінки, – в антропології сказано, от…
(Взявшись рукою за талію, гордо витягла ногу. Рина і тьотя бликнули на свої).
Рина
-Це він тобі памороки ногами та антропалогіями забив… Та він же божевільний, ти розумієш!.. Він просто захворів на всякі оці українські фантазії, а ти й вуха розвісила, ідійотко!
Тьотя
-Бачите, бачите, він не покохав вас, Улю, як женщину, ну, як людину, нарешті. Він у вас шукає тільки щось українське, він тільки українського хоче…
Мазайлиха
– Ви йому потрібна не на коханнячко, не на милуваннячко, а тільки на те, щоб робити на вас україні-за-а-цію…
Тьотя Мотя
-Боже!.. По-моєму, прілічнєє бить ізнасілованной, нєжелі українізірованной. (Одійшла).
Рина
-Улько! Зараз ти викликаєш Мокія і кажеш йому отут: або ти Мазєнін, або я у тітки в Одесі… Отут казатимеш, в оцій кімнаті, чуєш? Я стоятиму за дверима! Тільки так! Або – або… Все! (…)
3-15
Уля так і не змогла поставити Мокію умову й попрощалася з ним. Мина Мазайло вскакує в кімнату й повідомляє всім новину: уже є публікація про зміну його прізвища. Усі в захваті читають газету. Тьотя пропонує помістити газету в рамку під скло й відсвяткувати подію. Мокій просить подати йому парадний сюртук, а дядько Тарас у відчаї обзиває себе дурнем. Мазайли по черзі підходять до дзеркала і з захопленням промовляють своє нове прізвище. Мазайлів з квітами прийшла привітати Баронова-Козино.
16
Раптом увійшли: Тертиха, з м’ячем і з газетою “Комсомолець України”, Губа і в перспективі за ними Уля. Мокій до них:
-Поможіть хоч ви! Сам уже не можу, хіба ж не бачите…
Тертиха м’ячем бац у підлогу:
-А скажіть, що за шум сочинився?
Губа
-З якого приводу? Чого?
Тьотя Мотя показала на газету в рямцях:
-Будь ласка, будь ласка, молодії мої люди, прочитайте!
Губа підійшов до газети:
-А що тут таке?
Мазайло
-Серце ще зранку… Та краще прочитайте самі! Голосно прочитайте!.. Будь ласка, одчиніть там вікна, двері, щоб усім було чути!
Всім, всім, всім, всім!
Губа, придивляючись, почав читати:
-Українізація.
Тьотя Мотя
-Не те читаєте, мій милий, і не там!…
Мазайло
-Не те і не там!.. Дивіться знизу.
Тертиха з м’ячем:
-Читай, Ваню, згори, коли на те пішло!
Губа швидко:
-“Адміністрація маріупольського заводу не пустила на завод комісії в справі українізації…”
Тьотя й Мазайло
-Та не про те, милий ви хлопче! Не там! Дивіться в об’явах!
Губа
-“За останній час набагато збільшився попит на українську книжку поміж робітництвом на харківських заводах… За систематичний зловмисний опір українізації…”
Тьотя
-Ах, Боже мій! Та що ви там вичитуєте про якусь там українізацію… Ви знизу прочитайте! Оповістки!
Мазайло
-Он там читайте! Бачите? Я навіть звідси бачу: Харківський окрзагс на підставі арт. 142-144 Кодексу…
Губа
-Стривайте! Стривайте! Та невже?.. (Перечитав якісь рядки в газеті).
Мазайло
-А ви думали! Серце ж, кажу…
Губа
-“За постановою комісії в справах українізації, що перевірила апарат Донвугілля, звільнено з посади за систематичний і зловмисний опір українізації службовця М. М. Мазайла-Мазєніна…”
Ойкнули. Тьотя Мотя розгубилася. До Мазайла:
-Що ж це таке?.. Як це?..
Рина до батька:
-Невже цьому правда, папо?.. Та чого ти мовчиш?
Тьотя і Рина з одного і другого боку:
-Мино Маркевичу!
-Папо!
Дядько Тарас, підійшовши, вдивився в Мазайла:
-Він уже ні гу, ні му!.. Ні ге, ні ме – занімів!
Мазайлиха
-Голкою, Мино! Язика поколи голкою!..
Тертиха до Мокія:
-А ми прийшли врятувати тебе од міщанської стихії… Ближче до комсомолу! Держися комсомолу! Верни руля на комсомол! Ну?
Уля
-Це я… Побачила – наші комсомольці йдуть… Так. Я покликала на поміч… Я вже до тітки ніколи не поїду.
Тертиха
-Ну!
Мокій до Улі:
-Ну, Улю!.. (До комсомольців). Присяги не кажемо тепер…
Губа
-Знаю. Це з вірша Яновського:
Десять літ будуєм владу Рад.
Маяком стоїть УСРР.
Нація не піде вже назад!
Тертиха
-Навпаки, скоро скажемо всім Мазеніним: гол!
Ударив м’яча. Губа підбив. Мокій і собі. Уля собі.
Завіса
(1 votes, average: 5.00 out of 5)