Микола Хвильовий. Юрій Яновський. Володимир Сосюра. Валер’ян Підмогильний. Остап Вишня. Микола Куліш. Богдан-Ігор Антонич

ПРОГРАМА

Микола Хвильовий. “Я (Романтика)”

Юрій Яновський. “Дитинство”

Володимир Сосюра. “Любіть Україну”

Валер’ян Підмогильний. “Місто”

Остап Вишня. “Моя автобіографія”, “Сом”

Микола Куліш. “Мина Мазайло”

Богдан-Ігор Антонич. “Різдво”

Опорні поняття

Імпресіонізм

Засоби гумору

Роман у новелах

Усмішка

Урбаністичний роман

Метафоричність лірики

Драматичний твір

Псевдонім

Політична комедія

МИКОЛА ХВИЛЬОВИЙ

“Істинно: Хвильовий. Сам хвилюється і усіх нас хвилює, п’янить і непокоїть, дратує, знесилює і полонить. Аскет і фанатик, жорстокий до себе і до інших, хворобливо вражливий і гордий, недоторканий і суворий, а часом ніжний і сором’язливий, химерний і характерник, залюблений у слово, у форму, мрійник”, – таким змальовує письменника його сучасник В. Коряк.

Народився Микола Григорович Хвильовий (справжнє прізвище Фітільов) 13 грудня 1893 року в селищі Тростянець Охтирського повіту на Харківщині (тепер Сумської обл.) у родині вчителів. Під час Першої світової війни він мобілізований до армії, перебуває на фронті в Білорусії, де його обирають до дивізійної Ради солдатських депутатів. Служить на Волині, Галичині, проходить землями Польщі, Румунії, Буковини. Сам письменник характеризує цей період як час повного духовного занепаду. Тільки потрапивши до газової команди (бо знав хімію), він зустрічає нових людей, включається в активну політичну боротьбу, веде агітацію проти війни. Після госпіталю повертається додому, бере участь у боротьбі з денікінцями, організовує повстанський загін.

1919 року М. Хвильовий розпочинає літературну діяльність, пишучи “агітки” для плакатів і газет. Виходить його перший друкований твір – поезія “Я тепер покохав город”. Цього ж року письменник вступає до комуністичної партії. Згодом переїжджає до Харкова, де, уже будучи відомим літератором, працює на заводах, веде політичну пропаганду, постійно стежить за розвитком нової української літератури, багато читає, стає членом редколегії журналу “Червоний шлях”, друкується в газетах, журналах, альманахах.

1923-1925-й – найбільш плідні роки у творчості М. Хвильового: виходить друком книжка новел та оповідань “Сині етюди”, збірка “Осінь”, повість “Санаторійна зона”, збірник літературних памфлетів “Камо грядеши”. Академік О. Білецький назвав письменника “основоположником справжньої української прози” і наголосив, що вплив його книг “Сині етюди” і “Осінь” широкий, вони, по суті, визначили все коло проблем української революційної белетристики. Так, у новелах “На глухім шляху”, “Колонії, вілли…”, “Редактор Карк” письменник показує, як непомітно заповзають у душі деяких партійців мікроби обивательщини, самозакоханості, він показує, як стихія життя підминає людину і вона зневірюється, стає байдужою.

Закони тоталітарного мистецтва роз’їдали і знищували справжню культуру: дозволялося лише оспівувати, возвеличувати тодішній лад, будівництво нового життя мало лягати в основу кожного художнього твору, а сама художність, стиль, образність, форма були вторинними. У літературу йшли селяни й робітники – “сількори” й “робкори”, які часто не мали уявлення про справжню літературу, але вважалися письменниками. Микола Хвильовий виступав проти фетишизації поняття “пролетарська культура”, вважаючи, що це передбачає регламентацію, диктаторство, нав’язування ідей, тем, стилю, а отже – прирікає письменників на консерватизм художнього мислення. Письменник бажає, щоб національне мистецтво не було мистецтвом підсобним, а щоб досягло рівня розквіту світових мистецтві Звідси його заклик під час літературної дискусії 1925- 1927 р. орієнтуватися “на психологічну Європу”, звідси його надія на “азіатський ренесанс”, звідси його заклик не орієнтуватися на літературну Москву, більше того – геть від великодержавного шовінізму, від сліпого копіювання зразків російської літератури, яка творилась у 20-ті роки. Письменник

Передчував, що система перероджується в диктатуру, що гуманістичні принципи суспільного життя лише декларуються – голодом виморюється народ, бачив, як безконтрольно й безкарно владарюють ЧК, ОДПУ. У 1926 р. виходить збірка літературних памфлетів М. Хвильового “Думки проти течії”, “Апологети писаризму”, роман “Вальдшнепи”, трактат (памфлет) “Україна чи Малоросія?”, епіграфом якого стали слова Ф. Шіллера “Рабство – річ ганебна, але рабська психологія в свободі – гідна зневаги”. М. Хвильовий, вражений ідеологічними засадами нової влади, пише: “І якою злою іронією на адресу тієї ж (української) літератури звучать ці безграмотні поради орієнтуватись на московське мистецтво. Волею історії вийде зовсім Навпаки: російська література для свого відродження зможе знайти чарівний бальзам тільки під буйним живим деревом відродження молодих національних республік, в атмосфері весни колись пригноблених народів. Але це трапиться тоді, коли національні генії України, Білорусії, Грузії і т. д. побідним тріумфальним кроком будуть іти по Західній Європі під грім фанфар, які розбуркають віковий сон жидкобородого “богоискателя”, які навіки придушать в нім почуття великодержавницького шовінізму й примусять його поважати сусіда. Клин вибивають клином, а не проповіддю християнського соціалізму”. Своєрідною відповіддю на виступи М. Хвильового стали слова Й. Сталіна у листі до Л. Кагановича: “В той час, як західноєвропейські пролетарі з захопленням дивляться на прапор, що майорить у Москві, український комуніст Хвильовий не має сказати на користь “Москви” нічого іншого, крім як закликати українських діячів тікати від “Москви” “якнайшвидше”. І це називається інтернаціоналізмом! …тільки в боротьбі з такими крайнощами можна перетворити зростаючу українську культуру і українську громадськість в культуру і громадськість радянську”.

1933 рік. У травні арештований друг М. Хвильового М. Яловий. Масові репресії. Голод в Україні. Хвильовий гарячково шукає пояснень цим подіям, але не знаходить. 13 травня М. Хвильовий збирає до себе у гості друзів, пише передсмертну записку і обриває життя пострілом з пістолета.

Передсмертна записка: “Арешт ялового – це розстріл цілої Генерації… За що? За те, що ми були найщирішими комуністами? Нічого не розумію. За Генерацію Ялового відповідаю перш за все я, Микола Хвильовий. “Отже”, як говорить Семенко… ясно. Сьогодні прекрасний сонячний день. Як я люблю життя – вий не уявляєте. Сьогодні 13. Пам’ятаєте, як я був закоханий в це число? Страшенно боляче…

Хай живе комунізм.

Хай живе соціалістичне будівництво.

Хай живе комуністична партія”.

З цього часу маховик репресій запрацює на повні оберти…

Перше після смерті М. Хвильового видання його творів у двох томах з’явилось 1991 року.

“Я (РОМАНТИКА)”

Цей твір написаний у 1924 р., у час, коли революційна романтика потроху поступалась місцем усвідомленню реалій нового часу, хоча й не здавала своїх позицій. Радянська ідеологія потребувала яскравих героїв-символів, які б пояснювали необхідність жертовності й жорстокості у боротьбі за комуністичні ідеали, встановлювали нові моральні пріоритети: класові ідеї ставились над усе, родинні ж зв’язки нівелювались, визнавались “міщанським пережитком”. Саме тоді з’явилась у радянській історії постать Павлика Морозова, що виказав свого батька, який переховував хліб від більшовиків. У російській літературі ця тема порушувалася, наприклад, у п’єсі К. Треньова “Любов Ярова” (1926), де уславлювався подвиг жінки, що через ідеологічні мотиви убила свого чоловіка. Ця ж проблема є основною у романі українського письменника Ю. Яновського “Вершники” та багатьох інших творах митців того часу. Отже, питання несумісності нової філософії життя з попередніми моральними засадами були досить гострими, і завдання літератури соціалістичного реалізму полягало у спрямуванні суспільної думки у потрібному для державно – партійної ідеології напрямі.

Твір “Я (Романтика)” був для самого автора важкою спробою розібратися у цій дилемі. Важко сказати, якої ж саме думки дотримувався письменник тоді, пишучи твір (до остаточного усвідомлення трагедії народу – й особистої також! – було ще 9 років). Проте чесність і безкомпромісність митця полягає саме у правдивому зображенні зовнішніх і внутрішніх конфліктів суспільства й особистості, тому цей твір М. Хвильового, пройшовши важкий етап переосмислення, утвердив споконвічні – справжні! – моральні цінності, які не можна підмінити ідеологічним суржиком, і став викривальним документом фальшивості засад більшовицької влади.

Твір присвячений “Цвітові яблуні”. Саме таку назву має новела М. Коцюбинського, у якій батько, письменник, з трагедії свого життя – смерті дитини – робить матеріал для твору. Так і М. Хвильовий крає свою душу, аналізуючи мораль того суспільства, яке створив власними руками, і втілює цей біль у новелі, “Я (Романтика)”.

За жанром твір М. Хвильового “Я (Романтика)” – новела. Дослідники творчості письменника зазначали: “Хвильовий починається там, де закінчився Коцюбинський”. Дійсно, М. Хвильовий творчо сприйняв художні засади великого сонцепоклонника і розвинув їх у нових умовах мистецько-історичної доби.

Новела має чітко виражені ознаки імпресіонізму:

– “звуковий” пейзаж;

– естетична функція кольорів і світлотіней;

– урочиста пряма мова (монолог, діалог);

– калейдоскопічність і фрагментарність зображуваного;

– сюжет не розгортається;

– ситуаційне напруження;

– підкреслений ліризм;

– використання тропів для підсилення асоціативних почуттів і вражень.

Характеристика головного героя новели М. Хвильового “Я (Романтика)”

Тема твору – змалювання моральних та ідеологічних пошуків головного героя під час революційних подій в Україні початку XX ст.

Ідеєю твору (з погляду сучасного його осмислення) є розвінчання й засудження фанатизму у служінні диктаторській владі, зображення деградації особистості, що через ідеологічні засади втратила загальнолюдські цінності, перетворившись на моральну потвору.

Розповідь іде від першої особи з використанням широких внутрішніх монологів-роздумів, що підсилює сприймання моральних переживань героя через зміну його внутрішнього світу.

У творі діють кілька персонажів: мати Марія, її син – главковерх чорного трибуналу, його помічники – доктор Тагабат, молодий боєць Андрюша, дегенерат. Діючи як окремі герої, вони разом з тим є своєрідними іпостасями душі головного героя-глав – коверха, який мучиться у морально-ідейних пошуках: хто він – чекіст чи людина?

ЮРІЙ ЯНОВСЬКИЙ

Постать Юрія Яновського в українській літературі XX ст. – явище яскраве, багатопланове й новаторське.

Народився письменник 27 серпня 1902 р. в селі Мейєрове, на Єлисаветградщині, в селянській сім’ї, охрещено було Григорієм, але вдома хлопця нарекли по-своєму – Юрієм. Як згадував пізніше сам Ю. Яновський, “в минулому генеалогічне дерево Гоголів-Яновських і Яновських справді перепліталось”.

У 1922 р. Ю. Яновський переїжджає до Києва, вступає до Київського політехнічного інституту на електромеханічний факультет. Під час навчання брав участь у роботі літературного гуртка при КПІ, який очолював Дмитро Ревуцький, брат прославленого композитора Левка Ревуцького. Був членом групи “Молодих письменників КПІ”, яку очолював Іван Ле. Цього ж року під псевдонімом Георгій Ней у київській газеті “Пролетарская правда” надрукував перший вірш російською мовою “Море”.

Саме в цей час біля Мейєрова хутора куркулі вбили фінагента, а справу повели так, що слідство притягнуло до відповідальності Юркового дядька, Петра Миколайовича. Юрія виключили з комсомолу, від юнака відсахнулася кохана… Лише згодом судова помилка буде виправлена.

Перший вірш, написаний українською мовою, – “Дзвін”. Далі – перша збірка віршів “Прекрасна Ут” (Україна трудова). Волховбуд, Дніпрельстан, героїка народного господарства – такі провідні теми перших віршових спроб Ю. Яновського.

У київській газеті “Більшовик” за березень 1924 р. Ю. Яновський публікує перші свої оповідання. Про нього пізніше скажуть: “Яновський у прозі був поетом”, “Він романтичний прозаїк”. Яновсько – го-прозаїка цікавить передусім тема громадянської війни в Україні.

Невдовзі Яновський переїжджає до Харкова, тодішньої столиці України, куди його “перетяг” М. Семенко, працює редактором журналу “Кіно”. Письменник веде активне творче життя: є членом кількох літературних організацій: “Асоціація працівників комуністичної культури” (“Комункульт”), “Жовтень”, Вапліте, “Політфронт”, пише сценарій п’єси “Гамбург” про повстання німецьких пролетарів, очолюваних Е. Тельманом.

На початку розвитку кінематографа у країні Ю. Яновського призначають головним редактором Одеської кіностудії. Упродовж 1925-1928 років на Одеській кіностудії створено такі відомі стрічки, як “Микола Джеря” за повістю І. Нечуя-Левицького; “Навздогін за долею” (за повістю М. Коцюбинського “Дорогою ціною”); “Фата моргана” – теж за однойменною повістю М. Коцюбинського; “Загибле

Село” про повстання в Турбаях 1789 року; “Тарас Шевченко”, “Звенигора” та інші. Як сценарист плідно співпрацював із Яновським О. Довженко.

Ю. Яновський, попри багатогранність своєї мистецької діяльності, є визнаним майстром роману, найвідомішими з яких є “Майстер корабля”, “Чотири шаблі”, “Вершники”, “Мир” (“Жива вода”).

Під час Великої Вітчизняної війни письменник живе в Уфі. За дорученням Ради Народних Комісарів редагує журнал “Українська література”. Виїздить на фронт. З Радянською Армією вступає до визволеного Києва, де розпочинає активну літературну діяльність. 1945 року як кореспондент газети “Правда України” відряджається на Нюрнберзький процес (18 нарисів).

Творчість Ю. Яновського була завжди під пильним оком влади. На один із його творів Лазар Каганович відгукнувся: “Ото ваше крупнее поражение. Вы должны сделать серьезные виводи, чтобы быть советским писателем”. Тому Яновський пише оповідання “Через фронт”, яке фактично було спробою реабілітуватися перед Сталіним. Вранці після виходу книги Ю. Яновський став лауреатом Державної премії Союзу РСР.

Проте час – непідкупний суддя: пішли у небуття письменники і твори, позначені печаткою тоталітарної культури, що стали лише ілюстрацією того “кривого дзеркала” страшного часу. Справжні твори, подолавши заборони, повертаються до читача, даючи змогу осягнути трагедію рідного народу, повернути історичну правду.

“ВЕРШНИКИ”

За жанром твір “Вершники” – роман у новелах, які об’єднані спільною темою та ідеєю. Ю. Яновський продовжив традиції письменників-новелістів XIX століття В. Стефаника, М. Коцюбинського, по – новаторськи розвинувши їх до створення нового виду роману.

Композиційно “Вершники” складаються з 8 новел, кожна з яких є закінченим твором. Темою всіх новел є романтичне відображення подій громадянської війни в Україні. Кожна новела має окремий, чітко окреслений сюжет.

“Дитинство”. “Дитинство” – друга новела роману “Вершники” – є екскурсом у дитинство Данила Чабана, життя якого уособлює шлях українського народу, роду “затятого і непосидючого”, який “козакував і землю обробляв”. Новела сповнена глибоких роздумів про життя дореволюційного українського села.

Тема – розповідь про дитинство Данила Чабана, майбутнього комісара партизанського батальйону (“Батальйон Шведа”, “Шлях армії”).

Ідея – нетлінна вартість національних основ буття, спадковість поколінь, духовна пам’ять. У новелі важлива не так доля обох Данилів, як вічна ідея, бо з неї починається будь-яка боротьба за нове життя.

Дитинство – це початок усього в людини – і доброго, і злого. Данилка виховував степ, красу якого малий розумів серцем: “Комусь, не степовикові, не зрозуміло, як живуть люди на голій, порожній рівнині, а малий Данилко виходив крадькома з хати, покинувши сестру, коло якої був за няньку, степ простилався перед ним, як чарівна долина, на якій пахне трава, пахнуть квіти, навіть сонце пахне, як жовтий віск…”

Новела “Дитинство” не має єдиної наскрізної сюжетної лінії. Розділ складається з окремих пейзажних і побутових епізодів. Письменник щедро використав багаті фольклорні джерела, майстерно відтворив народні звичаї, побут, нужденне й злидарське життя закріпаченого трудового люду України, його велич і незламну духовну силу.

Характеристика образів новели. Усі події відбуваються на тлі детального опису степу. Ці описи непомітно оповиті якимось сакральним змістом, уособленням вищого, вселюдського сенсу: “Гой дикий степ був полем бою на гранях багатьох епох, і це не заважало перекопській рівнині пишно зацвітати щовесни і вигорати на літо, мокнути восени і замерзати на зиму”.

Образ Данилка. Данилко – носій національного характеру, втілення національної свідомості. Він показаний органічною частинкою свого великого народу, носієм його моралі, звичаїв, традицій. Власне, живописна, майже ідилічна картина українського села постає крізь призму дитячого світовідчуття Данилка.

Мандрівка прадіда з правнуком у степ, до моря символізує шукання світлої долі: вони “ішли великий день і все панською землею”, і прадід по дорозі розкриває перед малим Данилком могутність народу, пророчить йому чудове майбутнє. Несподівана смерть прадіда серед квітучого степу дає Данилкові відчути себе самотнім, але не знищує його спраги до життя. “Топчи землю, синок”, – такими були останні слова мудрого старого, звернені до нащадка його роду. Оспівування міцних родових традицій, гуманістичного сприйняття буття, здорового існування людини на землі стає провідним для письменника.

Новела сповнена глибоких роздумів про життя

Дореволюційного українського села. У творі немає ні банальних сцен, ні гострих соціальних конфліктів, ні напружених ситуацій. Провідна думка розділу підкреслюється розповіддю старого Данила про повстання в селі Турбаях 1789 р. Прадід навчає правнука не коритися долі, виховує в малому Данилові одвічне прагнення до волі, до боротьби за краще життя. “І ми з роду турбаїв, не були кріпаками з роду-віку, і Данило хай не буде”, – так закінчує свою розповідь про турбаївців прадід Данило. Його велична постать нагадує героїв українських дум та казок, у яких узагальнюється віковий життєвий досвід народу, утверджується його невичерпна мудрість і оптимізм. Глибоко емоційна й лірична оповідь про дитячі літа героя надає цьому розділові особливої поетичності й пісенності, суворої урочистості й ніжної мрійливості. Як своєрідний гімн “незайманому степові”, гімн народові – саме так сприймається новела “Дитинство”: “Степ простелявся перед ним, як чарівна долина, на якій пахне трава, пахнуть квіти, навіть сонце пахне, як жовтий віск (ось візьміть лишень потримайте на сонці руку й понюхайте її!)”. І скільки всіляких ласощів росте на степу, яких можна попоїсти і потім приблукати до батька, що пасе отару панських овець… Слухові й зорові образи творять справжню симфонію українського степу. І той степ чи не найбільша радість у житті Данила, бо дитинство його вщерть сповнене гіркоти злиднів, горя й смутку: “Його смалило сонце та обпікав вітер, і завше йому хотілося їсти, бо народився в бідній хаті, і першим спогадом дитинства був степ”. Але холод, голод, злидні не такі страшні, коли поруч добрі й лагідні люди. Ось і мати, від якої часто перепадало малому хлопцеві. Усе село її запрошувало, щоб до свят розмалювала піч або хату. Навіть батько, який щодня заливає горілкою свої злидні, чарував людей співом. А поруч із Данилком мудрий прадід Данило, який знав усе: і коли риба краще ловиться, і коли бджоли більше меду кладуть, де ластівки зимують, що треба робити, коли перший грім ударить, коли з’явиться голубий ряст, і яка квітка на яку користь.

Бути спостережливим, людяним, добрим навчається малий Данилко у прадіда. Западають у його душу гайдамацькі й козацькі пісні, казки й легенди. І росте хлопець розумним і допитливим. Волелюбність, життєствердний оптимізм народу живив юне серце, і воно згодом повстало проти кривди. Усе дитинство Данилка переплелося з чарівними обрядами й звичаями, прошуміло серед казок та пісень, убираючи незламний дух і стійкість трудового народу, віру в краще майбутнє.

ВОЛОДИМИР СОСЮРА

Творчість В. Сосюри зазнавала жорстокого спотворювання тоталітарною системою радянської влади. Тоді держава, що прагнула повного контролю над усім життям суспільства та індивідуума, насаджувала у мистецтві відповідні ідеали й принципи: нетерпимість до інакомислення, усереднення особистості у поєднанні з гіпертрофованим міфологізуванням радянського ладу, його вождів, героїв. Тому деякі твори письменника замовчувались (наприклад, поема “Мазепа”), інші піддавались нищівній критиці (вірш “Любіть Україну!”), що значно обмежувало мистецький обрій поета, який змушений був підкорятися і славити “рідну партію”.

“ЛЮБІТЬ УКРАЇНУ!”

Особливе місце у творчості В. Сосюри займає вірш “Любіть Україну!”. Поезія була написана у 1944 р., невдовзі після визволення України від німецько-фашистських загарбників. Поет, як справжній громадянин, розумів трагедію батьківщини: рідна земля була спалена, знищені або пошкоджені історичні пам’ятки, зруйновані будинки, не працювали фабрики й заводи, практично винищена худоба в селах, навіть чорнозем фашисти вагонами вивозили до Німеччини! Але найстрашніше – люди… Значна частина українців була знищена під час окупації, інші ще воювали, багато були евакуйовані і там, у Середній Азії чи за Уралом, уже працювали на вивезених туди ж фабриках, заводах, у наукових установах, налагодили сімейне життя і побут… І після визволення Україна постала зруйнованою й знелюдненою. Хто відроджуватиме її? Хто, розуміючи, що без ЙОГО участі не постане нова Україна (до речі, у Сталіна ще до війни були плани щодо переселення українців!), повернеться на рідні згарища? Ось у такий важливий історичний час пролунав заклик Володимира Сосюри до всіх українців – заклик любити Україну, віддати усі сили, своє життя рідній землі, бо тільки з нею буде вічним український народ. Цей вірш пробуджував національну самосвідомість, захищав від асимілювання у тому шаленому історичному вирі. У 1951 р. у газеті “Правда” з’явилася стаття “Против идеологических из – вращений в литературе”, у якій Володимира Сосю – ру було піддано нищівній критиці як “буржуазного націоналіста” за вірш “Любіть Україну”.

За жанром вірш “Любіть Україну!” – соціально – політична лірика, вірш-заповіт поета своїм сучасникам і нащадкам. За цей твір В. Сосюра був підданий нищівній критиці, звинувачений у “буржуазному націоналізмі”, хоч, як данину партійним вимогам, у ньому згадано і “братні народи”, і “пурпурові хмари”. Тільки останнім часом цей вірш оцінений по – справжньому.

Тема вірша – усвідомлення поняття “Україна” для кожного українця. В. Сосюра підкреслює, що любов до України – це єдине і водночас всеохопне почуття, воно підносить людину, звеличує її рідний край, утверджує нерозривний взаємозв’язок українців із рідною землею. У цьому й полягає ідея твору.

Художня система твору багата і має у своїй основі фольклорні джерела.

Віршовий розмір поезії – чотиристопний амфібрахій.

МИКОЛА КУЛІШ

Микола Куліш народився у с. Чаплинці Таврійської губернії. Він був учасником Першої світової війни 1914-1918 років, брав активну участь у становленні радянської влади (у 1918 р. його обрано головою Олешківської ради робітничих і селянських депутатів), воював з денікінцями, з 1920 р. – начальник штабу Дніпровського селянського полку.

Після демобілізації розпочав літературну діяльність як драматург: 1924 року написав п’єсу “97”, в якій розповів про голод 1921-1922 р. на Херсонщині. У творчих пошуках зблизився з М. Хвильовим та Л. Курбасом, належав до літературних організацій “Гарт” та Вапліте, з кінця 1929 р. – член президії нового літературного об’єднання “Проліт – фронт”. Виступив одним із творців нового українського театру. Перші п’єси “97” (1924), “Комуна в степах” (1925) були переважно реалістично-побутового характеру, комедія-фарс “Хулій Хурина” (1926) має експресіоністичні риси; “Зона” (1926) – гостра сатира на партійних кар’єристів, комедія “Отак загинув Гуска” (1927) містить елементи символізму. Творчою вершиною письменника стали п’єси “Народний Малахій” (1928), “Мина Мазайло” (1929). “Патетична соната” (1929) показує боротьбу трьох сил – комуністичної, білогвардійської і національно-патріотичної у 1917-1918 р. У п’єсі використано засоби тогочасної експериментальної драми у поєднанні з традиційним українським театром (вертеп). Твори Куліша гостро критикувала офіційна критика. Більшість творів драматурга були поставлені на сцені театру “Березіль” Л. Курбаса. З початком літературної дискусії у квітні 1925 року він стає на бік М. Хвильового. Коли наприкінці того ж року утворилася ВАПЛІТЕ, М. Куліша обирають членом президії, а згодом і президентом цієї літера

Турної організації. У грудні 1934 р. М. Куліша було заарештовано, звинувачено у належності до терористичної організації і зв’язках з ОУН. Під час судового процесу у “Справі боротьбистів” у березні 1935 р. письменника засуджено до 10 років соловецьких таборів, де він утримувався в суворій ізоляції. У листопаді 1937 р. М. Куліш, В. Підмогильний, Ю. Мазуренко, Г. Епік за постановою особливої трійки УНКВС по Ленінградській області від 9.10.1937 р. були розстріляні (за деякими даними, скинуті з баржі у море). Лави жертв доби розстріляного відродження поповнювались усе новими постатями українських митців…

Довгий час ім’я М. Куліша і його твори були піддані забуттю і повернулись в українське суспільство і культуру разом із початком державотворчих процесів у кінці 80-х – на початку 90-х р. XX ст.

“МИНА МАЗАЙЛО”

Цей твір вирізняється серед інших у доробку М. Куліша. Задуманий як п’єса-агітка на підтримку політики українізації, яку на той час провадила більшовицька влада, п’єса, пройшовши складний шлях своєрідного переосмислення, стала звинувачувальним документом тієї доби. І хоча літературознавець Ю. Лавріненко визначив жанр драматичного твору “Мина Мазайло” як “політична комедія”, можна говорити і про трагедію українського суспільства, яка розвивалась після і за межами описуваних у творі подій. Основною темою твору є зображення процесу українізації в Україні у 20-х р. XX ст. на прикладі сім’ї Мини Мазайла.

Проблематика твору включає в себе повернення історичної пам’яті, формування нової національної культури, відновлення статусу української мови.

Історичне підгрунтя твору. Так уже повелося, що час від часу українці опиняються перед загрозою втрати мови, історії, культури. Було так і в часи Речі Посполитої, і в епоху Петра І. Поза законом і суспільним життям, на грань знищення поставили українську мову Емський указ та Валуєвський циркуляр. Жовтнева революція 1917 року, проголосивши рівність усіх націй, дала сильний поштовх розвитку національних рухів, мов, культур.

20-ті роки XX ст. для України, що увійшла до складу СРСР, проходили під гаслом українізації (у загальнодержавному масштабі ця політика мала назву “коренізація”). Повернення зросійщеній Україні права на власну культуру і мову було дуже актуальним, адже російська мова витіснила українську з усіх сфер суспільного життя і була першою ознакою “культурної” людини.

Сам процес українізації викликає суперечливу реакцію у героїв твору М. Куліша “Мина Мазайло”, які, по суті, відображають настрої і ставлення до цього процесу різних груп населення. Одні вважають, що українізація – це спосіб робити з людини провінціала, другосортного службовця. Саме так думає головний герой твору Мина Мазайло. З погляду інших, українізація – це спосіб виявлення всіх українців, щоб тоді їх знищити. Саме так розуміє українізацію дядько Тарас. Проте Мокій, син Мини, твердо впевнений, що саме рідна мова допоможе людині стати справжнім громадянином.

Найбільшим противником українізації є Мина Мазайло. З одчайдушною наполегливістю знищує він останнє, що залишилось у нього українського, – мову і прізвище. Найнявши вчительку Баронову-Козино, яка має навчити його правильно вимовляти оте російське “ге”, він, як мольєрівський міщанин – шляхтич, старанно і безглуздо вчиться вимовляти чужі для себе звуки.

Мина Мазайло – українець за походженням, міщанин, харківський службовець. Він вирішує змінити своє українське “плебейське” прізвище на щось більш милозвучне, російське. Він вважає, що саме прізвище стає на заваді його щастю, не дає отримати підвищення на службі, що через прізвище оточення ставиться до нього без належної поваги тощо. Для Мини українське прізвище – показник низького походження, ніби натяк на “другосортність” людини. Він легко забув свій славний козацький рід, бо в його міщанському оточенні та соціальній ситуації того часу (а це вже радянські часи, які пропагандували зовсім інші цінності) це було неактуально.

При цьому Мина як особистість не являє собою нічого видатного. Він далеко не розумний, ми нічого не знаємо про його здібності чи таланти. Ми бачимо його лише одержимим глупою ідеєю, без почуття гідності, чванливим та сварливим. Він смішний у своєму прагненні змінити життя на краще, лише змінивши прізвище, та глухий до аргументів проти його ідеї.

Українізацію він сприймає як спробу зробити його “провінціалом, другосортним службовцем і не давати мені ходи на вищі посади”. Він, його дружина та дочка смішні, бо, відхрещуючись від усього українського, виставляючи себе “руськими”, вони разом з тим навіть не вміють правильно розмовляти російською мовою.

Наприкінці п’єси з Миною трапляється зовсім парадоксальний курйоз: його звільняють з посади “за регулярний опір українізації”.

На противагу Мині, його син Мокій вважає українську мову рідною, чарівною, багатою. Скільки прекрасних давно забутих запашних українських слів знаходить він і невтомно заквітчує ними свою мову: “бринить”, “чоловічки” (по-російськи – “зрачки”), “береги” (по-російськи – “кайма”…). Як каже Уля, він говорить такими словами, “що аж пахне”.

Дуже кумедним і повчальним є епізод, коли одночасно відбувається “русифікація” Мини та “українізація” Улі, яку вчить Мокій. Саме ця гра українських і російських слів є неперевершеним доказом того, що найкращою для людини є рідна мова.

Обстоюючи потребу повернення народові його рідної мови, Мокій справедливо вважає, що українізацію не можна зводити “до гопака і горілки”.

Найзапекліша боротьба точиться навколо принципового питання щодо прізвища. Мина затято домагається його зміни, бо воно аж надто українське, плебейське. Цьому рішенню сприяють і нові закони, які дають необмежене право змінити не те що своє прізвище, а й імена своїх батьків і дідів! Прикриваючись облудним демократизмом, такий закон, така позиція держави і суспільства руйнували одне з основних понять української ментальності – рід, пам’ять і честь роду. Наприклад, предок Тертики – курінний отаман Переяславського куреня Війська Запорозького, предок Губи, Пархим, бив ляхів. І Мокій мріє приєднати до свого прізвища Мазайло другу частину – Квач, що десь давно загубилась по документах. А предками його були і славний запорожець, і прадід чумак, і селянин – і всі вони носили прізвище Мазайло-Квач.

У кожного з непримиренних суперників – Мини і Мокія – є свої соратники й прихильники. У таборі Мини – дружина і дочка Рина, які через міщанський світогляд не можуть збагнути краси рідного слова (недарма ж на Холодній Горі жили!), і вчителька Баронова-Козино (струхлявілий уламок російського шовінізму), тьотя Мотя, яка до краю обурена вивіскою українською мовою (“Дивлюсь: не “Харьков”, а “Харків”! Нащо, питаюсь, навіщо нам іспортілі город?”).

Тьотя Мотя – це груба, неосвічена жінка, ворожо налаштована до всього українського. Проте на рідкість вперта у своїх поглядах та не соромиться їх висловлювати. Вона за походженням також українка, проте вважає себе “руською”, а українську мову – “австріяцькою вигадкою”, не визнає руськими галичан. Вона саркастична, гостра на язик. Її репліки “Краще бути ізнасілованной, нєжелі украінізірованной”, “навіщо ви нам іспортілі город?”, бездоганна логіка “Доводи? Будь ласка, – доводи. Да єтого не может бить, потому што єтого не может бить нікада”, обурення з приводу того, що в театрі розмовляли та співали українською – всі ці кумедні та водночас сумні моменти якнайкраще характеризують образ тітки Мотрі. Та й у її агресивній “руськості” автор винахідливо пробиває велику дірку: коли Уля розповідає про “український стандарт” жіночої краси, тітка тишком міряє довжину своїх ніг – чи досить довгі?

Жінка та дочка Мини Мазайла – типові зарозумілі та тупі міщанки, що поділяють суб’єктивно вмотивовану зневагу Мини до всього українського. Вони показово копіюють шляхетних дам, кокетують, ахають та хапаються за серце. Проте між собою гризуться, як собаки, зовсім не поважають одна одну. їхнє життя складається з пліток, підглядань, обговорення вбрання-тих, хто “добре влаштувався у житті”. Усе, що суперечить їхнім поглядам, піддається жорсткому осуду. При цьому Рина підступна та банальна, вона вмовляє подругу закохати в себе брата та змусити його змінити ставлення до прізвище через шантаж. А Лина – неосвічена та глупа, вона всерйоз хоче проклясти сина, щоб він зголосився на батькову примху.

У колі прибічників Мокія – молодь, яка є уособленням усього кращого і прогресивного.

У кожному з таборів є й свої “нестійкі елементи”. У Мининому – це Уля. Вона виділяється з-поміж інших персонажів тим, що вона на початку твору зовсім не має ніякого ставлення до українізації, вона про це не задумувалася, це не відігравало ролі у її житті. Її бабуся – українка, проте сама Уля вже не може й українського “г” вимовити. Її мати інколи вдома за звичкою говорить по-українськи. Цьому всьому дівчина не надавала великого значення. Вона цікавилася женихами та красивим одягом. И завдання – відволікти Мокія від українства, закохавши в себе.

Під впливом Мокія вона починає щиро цікавитися українською мовою, розуміти її красу та багатство. Уля, мабуть, символізує таке собі неупередже – не ставлення до всього українського, для неї це не політичне питання, як для решти, а щире захоплення. Вона уже й сама ходить по бібліотеках та читає українські книжки. Проте, можливо, це трапилося тому, що Уля закохалася у Мокія.

Уля досить довго була сліпим і слухняним знаряддям у руках Рини. Проте, захоплена красою українського слова і щирим коханням Мокія, Уля врешті-решт добровільно українізується.

Більш складним є образ дядька Тараса. Здається, він стоїть на крайніх позиціях щодо української мови: у нього “навіть кури по-українськи говорять”. Але він не проти зміни прізвища Мазайло, аби тільки нове прізвище мало спільний корінь “маз”. Така поступливість стала причиною ідейної поразки дядька Тараса: “Га? Думалось – Мазайловський, мріялось – Мазайлович, мріялось – Мазайленко з кореня “маз” вийде, а вийшов Мазєнін… Ой дурень я, дурень!”

Микола Куліш, вбачаючи силу процесу українізації в підтримці партії, дає розв’язку п’єси і самої проблеми спротиву українізації дуже “ефективним” і традиційним для того часу способом вирішення” всіх питань у радянському суспільстві: постановою комісії у справах українізації Μ. М. Мазайла-Мазєніна за систематичний опір українізації звільнено з роботи.

Здавалося, справедливість торжествує. Проте життя триває, і вже незабаром почалось тотальне винищення всього українського… З позицій сучасного прочитання української історії чи не мав рації дядько Тарас, вбачаючи у процесі українізації спосіб виявити владою усіх свідомих українців, щоб потім знищити їх? Це ще один приклад, коли твір, написаний справжнім митцем, з часом набуває нового смислу і звучання.

Заслуговує на увагу мова твору: для досягнення ідейно-художньої мети автор використовує русизми, суржик, протиставляючи їм яскраві українські відповідники (антитеза); застарілі слова вжито як ілюстрацію забутого, але прекрасного багатства рідної мови.

Сюжетна канва твору – традиційна. Зав’язкою є рішення голови сім’ї, Мини Мазайла, змінити прізвище, щоб воно звучало по-російськи; перипетії – події та дискусії між героями твору щодо правильності такого рішення і його можливих варіантів; кульмінація – зміна прізвища, за якою наступає швидка розв’язка – звільнення Мини з роботи “за систематичний опір українізації”.

ОСТАП ВИШНЯ

Остап Вишня (справжнє ім’я Павло Михайлович Губенко) народився 13 листопада 1889 р. на хуторі Чечва біля містечка Грунь Зіньківського повіту на Полтавщині (нині Охтирський район Сумської області) у багатодітній (17 дітей) селянській сім’ї. Навчався у Київській військово-фельдшерській школі, після закінчення якої (1907) працював

Фельдшером – спочатку в армії, а з часом – у хірургічному відділі лікарні Південно-Західних залізниць. Та, як згадував письменник, він не збирався присвятити себе медицині – тож, працюючи в лікарні, займався самоосвітою, склав екстерном екзамен за гімназію і вступив до Київського університету; одначе скоро залишив навчання і повністю віддався журналістській і літературній праці. Перший надрукований твір Остапа Вишні – “Демократичні реформи Денікіна” – побачив світ за підписом “П. Грунський” у 1919 р. Псевдонім Остап Вишня вперше з’явився 22 липня 1921 р. в “Селянській правді” під фейлетоном “Чудака, їй-богу!”. Він був одним із найпопулярніших письменників у малих прозових жанрах з початку 1920-х років. Жанри ці особливі, сатирико-гумористичні (памфлет, фейлетон, гумореска), нерозривно пов’язані з найгострішими питаннями дня.

Остап Вишня є родоначальником усмішки як жанру малої прози. Усмішка – це різновид фейлетону та гуморески. Пізніше письменник писав: “Хоч “фейлетон” уже й завоював у нас повне право на життя, та, на мою думку, слово “усмішка” нашіше від “фейлетону””. Найбільш відомими стали “Мисливські усмішки”, “Вишневі усмішки сільські”, “Київські усмішки”, “Закордонні усмішки” та ін. “.Що треба, – запитував письменник, – щоб мати право з людини посміятися, покепкувати, навіть – насміятися – зі своєї, рідної людини?.. Треба – любити людину. Більше ніж самого себе”.

Творчість Остапа Вишні виявилась небезпечною для радянської влади, оскільки на його перо часто потрапляли випадки спотвореної новою владою дійсності. За це й поплатився поет десятьма роками концтаборів (1934-1944 р.) – у народі навіть склали гірко-іронічний віршик: “Прийшла весна – і посадили вишню, не думайте, що в землю, а в тюрму…” (реабілітовано Остапа Вишню лише за рік до його смерті).

Опинившись на волі, Остап Вишня змушений був писати на замовлення влади. Так з’явилась, наприклад, “Самостійна дірка” Остапа Вишні. Проте “буржуазні націоналісти” й повстанці привітали воскресіння гумориста, частину заслуги в якому цілком слушно приписали і собі, та подякували гумористові, що він першим у широкій радянській пресі поінформував світ, що УПА ще й досі живе і бореться. Остап Вишня працював в оргкомітеті Спілки письменників, а після війни став членом редколегії журналу “Перець” та активним його автором.

Помер письменник у Києві 28 вересня 1956 року.

“МОЯ АВТОБІОГРАФІЯ”

Гумористичний характер твору автор підкреслює уже самою назвою: “Моя автобіографія”, що є тавтологією (на зразок “масло масляне”). Починається вона серйозною “науковою” тезою щодо історичної безсумнівності свого народження. Дотримуючись вимог до створення автобіографії як документа, Остап Вишня подає усі необхідні відомості: про батьків і родичів, братів і сестер, становлення як письменника, навчання, формування класової свідомості, початок літературної діяльності… Проте робить це у сатирично-гумористичній формі, додаючи до розповіді різноманітних відтінків гумору.

Ніжністю й теплом віє від споминів про колиску на вервечках і материні груди – усе те, що складало світ немовляти. Літота (підкреслене применшення) є засобом “інформування” читача про численну родину своїх батьків: “За двадцять чотири роки спільного їхнього життя, як тоді казали, послав їм Господь усього тільки сімнадцятеро дітей…” Іронічно звучить оповідь про (зовсім не дворянське!) “генеалогічне дерево”: діда та прадіда, які “отаке стерво було”, “покою од них не було”! Та й бабця “і любила випити, і вміла випити”.

Глузування зі свого таланту розпочинається уже при першій згадці про ранній потяг до писання, коли ще малюком розводив на підлозі калюжі. “Писатиме!” – зробив висновок батько.

Автор безжально розбиває заїжджені штампи про вплив природи на формування майбутнього письменника: він теж зазнав раннього впливу природи, коли (з природної потреби) сидів у картоплинні…

“Творчі злети і падіння” також були ранніми у житті письменника: то він ліз угору на бантину “драти горобців”, то, сховавшись од лайки матері аж під ліжко, сьорбав носом.

Традиційно у біографії письменника шукають значущу (як правило, трагічну) подію, яка зумовила його творчий шлях. Так трапилось і з Остапом Вишнею: довго хворіючи після падіння з коня, він усвідомив: “Мабуть, я для літератури потрібний”.

“Незлим тихим словом” згадує письменник школу. Засобом оксиморону – поєднуванням протилежних за змістом понять – оповідає він про лагідного, “як совість людська”, вчителя і його лінійку, що була своєрідним засобом виховання і “ходила по руках наших школярських”. А чи став би письменником малий Павлусь без цієї лінійки, “що заставляла в книжку зазирати”?

Книжки майбутній письменник оцінював виключно за їхньою вагою: “Як замахнеться було мати [книгою], так у мене душа аж в п’ятках”.

Необхідною складовою біографії як документа тих часів було чітке декларування громадянином умови формування класової свідомості. Вишня робить це у властивій йому іронічно-саркастичній манері (про яку класову свідомість малої дитини могла йти мова?): “Між соціалізмом і королем вертівся, як мокра миша”, бо доводилось і ручку барині цілувати, й квітники панські псував.

Фельдшером Остап Вишня зробився, “бо батько, як колишній солдат, мав право в ту школу дітей оддавати на “казьонний кошт””. А коли ж юнак став студентом університету, “пішло нецікаве життя”, мабуть, тому, що було це навчання для Остапа Вишні справою серйозною й потрібного.

Рішення писати Остап Вишня прийняв, усвідомивши несправедливість: “Он скільки письменників різних є, а я ще не письменник”. Що ж він – гірший за інших?

“МИСЛИВСЬКІ УСМІШКИ”

“Мисливські усмішки” є найбільш поетичними творами письменника. Присвячені М. Рильському, другу, письменнику і чудовому мисливцеві, ці твори є справжніми віршами в прозі і дихають безмірною любов’ю до рідної землі, її природи. Як згадують сучасники гумориста, він був прекрасним мисливцем, любив ранкової зорі піднімати з болота зграї качок, а то й на зайців полювати. Проте він рідко вихвалявся трофеями, бо найбільшою радістю для Остапа Вишні було вдихнути чистого повітря, посидіти з друзями біля вогнища, послухати мисливських байок, зустріти ранкову зорю…

У творах Остапа Вишні все живе, сміється, радіє, виповнюється неповторною мелодією: струмочки весело співають, сонечко радісно усміхається, пташки шлють щирі вітання землі й небу, дуби обнімаються віттями-руками… Остап Вишня з любов’ю описує кожну тваринку: ось сіренька, з чорними на пір’ячку крапинками перепілка, ось прудка лисичка, його увагу привертають заєць-рекордсмен, лось, дикий кабан. У “Мисливських усмішках” немає картин жорстокості, хоча в них описується полювання, навпаки – ці твори покликані, хоч як це дивно, навчити читача любити й оберігати природу.

Характерною особливістю “Мисливських усмішок” Остапа Вишні є тонкий гумор. Комічного ефекту гуморист досягає багатьма засобами. Це насамперед вміння цілком серйозно говорити про смішне, детально пояснювати те, що само собою зрозуміле, а також використання самозаперечень, виняткових, несподіваних поворотів сюжету, народнорозмовної лексики тощо.

Усмішка “Сом” починається на взірець гегелівського “Знаєте ли вы украинскую ночь? О, вы не знаєте украинской ночи!”. Так само, як і його знаменитий попередник, Остап Вишня милується краєвидами рідного краю: “Ви були коли-небудь на річці, на Осколі, що тече Харківщиною нашою аж у річку Північний Донець? Не були? Побувайте!” Заплави Осколу – це справжній трав’яний рай, автор наводить десятки назв рослин, що ростуть берегами цієї ріки: густі очерети, куга, верболіз, зелена ряска, латаття з жовтогарячими квітками-горнятами на довжелезних зелених батогах, водяні лілії!

Письменник милується романтичними картинами річкового пейзажу, які озвучуються дівочими піснями (Остап Вишня називає серед таких пісень “Тихесенький вечір на землю спадає…” на слова В. Самійленка і давню баладу про Стефана-воєводу “Тихо, тихо Дунай воду несе…”).

Неймовірна ніжність звучить у словах письменника, коли він описує світ живої природи, тут використовуються і пестливі форми слів, і незвичайні порівняння: “…дикі курочки не білі, як леггорни, а рудувато-чорнувато-крапчастенькі, на довгеньких ноженятах. І ноженятами тими вони бігають по зеленому лататті, як по паркету. Зелене латаття під ними навіть не вгинається – такі вони легесенькі – болотяні курочки…”. Тут же – білолоба лиска з лисенятами, виводки чирят, крижнів, широконосок…

Наступна частина твору – оповідна, і ми несподівано натрапляємо на давно – ще від Гоголя – знайомий персонаж оповідача, діда Панька (мабуть, такий дід, що знає безліч оповідок, – безсмертний у народі, інакше як би “з уст в уста” передавалась ота народна мудрість, що її називають “фольклором”?)

Дід Панько розповідає, що у річці водяться величезні соми, які не тільки курку, гусака чи й собаку з’їдять, але й катер на дно потягнуть (та той торохтить дуже, як річкою пливе)! Свої оповідки Панько підтверджує дуже авторитетним джерелом – відомою книгою Сабанєєва Л. П. “Жизнь и ловля пресноводных рыб”, перше видання якої вийшло ще 1875 року. Не втримується дід і від характерних для мисливців і рибалок побрехеньок і глузувань (риболовля сома на гусака, як занудило панові від того сома, що з’їв його собаку!).

“Сом дуже сильна риба, могутня”, – констатує оповідач і як доказ наводить уже зовсім свіжий “приклад із життя”: “…серединою Дніпра мчить проти води човен. Швидко мчить, а мотора не чути. Що, гадаю собі, за фокус-мокус: і мотора на човні нема, і вітрил нема, і веслами ніхто не махає, а човен, немов той глісер, мчить”. А це упійманий сом тягне човна від самого Канева!

Далі вже сам Остап Вишня як досвідчений рибалка з гумором розповідає, чим живляться соми, що вони їдять, де, коли і яким знаряддям найкраще ловиться сом (можна наживляти й гімалайського ведмедя!)…

А що вже можна знайти у череві впійманого сома! Звичайно, це найнеобхідніші рибалкам речі: копчена ковбаса, варений рак та пара цілісіньких шпротів! “Де, дорогі наші читачі, серйозно і без жодного перебільшення”.

ВАЛЕР’ЯН ПІДМОГИЛЬНИЙ

У с. Чаплі (тепер увійшло до складу м. Дніпропетровська) в сім’ї конторщика економії графа Воронцова-Дашкова 2 лютого 1901 року народився Валер’ян Петрович Підмогильний.

Хлопчик навчався в церковно-приходській школі, а французьку мову опановував із спеціально запрошеним учителем. Закінчивши Катеринославське реальне училище з похвальною грамотою, юнак вступає на математичний факультет Київського університету, проте матеріальна скрута змушує його йти працювати в школу (викладає математику, українську мову та політграмоту в школах Дніпропетровська, Червонограда, Ворзеля). Згодом була спроба повернутися до університету, але потім В. Підмогильний остаточно залишає навчання і йде на літературну роботу.

Захопившись мистецькою діяльністю, письменник у 1919-1920 р. видає в Катеринославі (Січе – славі) першу книжку під гордою назвою “Твори, том І”. Самі оповідання цієї публікації датовані 1917 роком. У творах чітко простежується метод психологічного реалізму, започаткований М. Коцюбинським. Цей метод не сприймався літературною критикою нової влади.

1921 року В. Підмогильний переїжджає до Києва. А 1924 рік ознаменований виходом у Києві другої збірки оповідань. У полі зору письменника – інтелігенція на тлі революції, голодних років громадянської війни й у пореволюційному часі в буденному житті.

В. Підмогильний належав до літературної організації “Ланка” (“Марс”), куди входили також Є. Плужник, Г. Косинка, Тодось Осьмачка, Б. Антоненко-Давидович, Марія Галич. Цю групу (як і Вапліте, неокласиків та ін.) офіційна критика відразу охрестила “попутниками”.

1928 року виходить роман “Місто”.

Роман “Невеличка драма” побачив світ 1930 року. Письменник починає, але не встигає закінчити “Повість без назви”.

У 1932-1933 роках В. Підмогильний працює у видавництві “Рух” консультантом з іноземної літератури. На цей час він був уже відомим перекладачем: ще 20-літнім письменник перекладає українською філософський роман А. Франка “Таїс”, а згодом – твори Дідро, Вольтера, Мопассана, Гюго, Бальзака.

Стає членом Союзу письменників СРСР.

Радянська критика не побачила у творчості В. Підмогильного “пролетарського зерна”, сприймала їх як пропаганду “занепадницької”, ворожої філософії Шопенгауера та Фрейда.

Арештували В. Підмогильного у письменницькому будинку творчості під Харковом за стандартними звинуваченнями у належності до терористичної організації, що планувала замахи на вождів партії, у змові із Є. Плужником, М. Кулішем (разом 17 осіб).

Перебуваючи в катівнях харківського та київського НКВС, послідовно захищав себе й доводив непричетність до будь-яких контрреволюційних угрупувань.

Виїзною сесією Верховного Суду СРСР засуджений до 10 років таборів. На Соловках, навіть у тюремній камері, не полишає літературної праці.

Розстріляний 3 листопада 1937 р. Реабілітований посмертно 4 серпня 1956 року. Проте до 90-х р. XX століття ім’я В. Підмогильного залишалось практично невідомим для широкого кола читачів.

“МІСТО”

1928 року виходить роман В. Підмогильного “Місто” – твір, у якому, всупереч традиції попередньої української літератури, що зверталася переважно до селянської тематики, перед читачем постають картини міста й розгортається оповідь про сільського хлопця, недавнього учасника революційних подій, який у мирний час їде на навчання до міста й прагне змінити себе і світ.

“Свій роман “Місто” я почав писати зовсім для себе несподівано – воно, за первісним задумом, мало бути кіносценарієм, і то комедією. […] Написав “Місто”,, бо люблю місто і не мислю поза ним ні себе, ні своєї роботи. Написав ще й тому, щоб наблизити, в міру змоги, місто до української психіки, щоб сконкретизувати його в ній, і коли мені частина критиків закидає “хуторянську ворожість” до міста, то я собі можу закинути тільки невдячність проти села. Але занадто вже довго жили ми під стріхами, щоб лиша

Тись романтиками їх”, – так обгрунтовував В. Під – могильний причини написання роману.

До роману письменник підбирає два епіграфи, що концентрують ідею твору: “Шість прикмет має людина: трьома подібна вона на тварину, а трьома на ангела: як тварина – людина їсть і п’є, як тварина – вона множиться і як тварина – викидає; як янгол – вона має розум, як янгол ходить просто і як янгол – священною мовою розмовляє” (Талмуд, Трактат Авот) і “Як можна бути вільним, Евкріте, коли маєш тіло?” (А. Франс. Таїс).

Отже, автор уже на початку роману орієнтує читача: його герой – не ідеальна істота, не типізований образ – це людина, сповнена світлих намірів, повна сил підкорити морально чуже місто. Мотив підкорення людиною міста не новий для світової літератури: його розробляли Стендаль (“Червоне і чорне”), Гі де Мопассан (“Любий друг”), О. Бальзак (“Батько Горіо”) та ін.

Зображенню соціального, морального, творчого розвитку Степана Радченка, основного героя твору, підпорядкована сюжетна структура роману. Автор ніби зіштовхує дві сили (чи рівновеликі?) – місто і людину. Прагнення підкорити, завоювати місто неодмінно викликає зміни у самому героєві: заради цієї глобальної для себе мети він забуває село, куди ще так недавно хотів повернутися, втрачає щирих друзів, а згодом залишає навчання.

На олтар цієї боротьби покладене й кохання: ставлення до дівчини, жінки для Степана Радченка є лише своєрідними сходинками до підкорення міста. Повсякчас вивищуючи жіночий ідеал, герой, врешті, зміг вислухати лиш повію… Якісь дивні сходи наверх, що ведуть донизу…

То хто кого завойовує й підкорює: людина – місто чи місто – людину?

Літературознавець і письменник В. Шевчук, визначаючи головну цінність роману, вбачав її в тому, “що письменник створив образ неоднозначний, далекий від поетики плаката, яка побутувала в тій порі… Це тип отакого собі завойовника, який рушив на місто, щоб його покласти собі під ноги… людини з не зовсім розмитими комплексами добра і зла, яка не здатна рівноважити в собі те добро і зло, не здатна утверджувати щось одне із них, отже, людину з претензією до безпринципності”.

Характеристика образу Степана Радченка

БОГДАН-ІГОР АНТОНИЧ

Богдан-Ігор Антонич – український поет, прозаїк, який справив значний вплив на сучасну українську поетику. Його філософська лірика містить релігійні, космічні мотиви, разом із тим у ній – відгомін лемківського фольклору і поганської символіки.

Поет народився 5 жовтня 1909 року в с. Новиця Горлицького повіту в лемківській родині греко-католицького священика. Восени 1928 року Антонич вступає до Львівського університету. Цей етап життя мав вирішальне значення для розвитку його творчої особистості: хоч університет був польський, тут вчилося чимало українських інтелігентів. Вони заохочували молодого поета писати по-українськи й допомагали вивчити українську літературну мову. Перший свій вірш поет опублікував 1931 року у пластовому журналі “Вогні”. А вже 31 січня 1934 року Антоничеві була вручена літературна премія Львівського товариства письменників та журналістів за збірку “Три перстені”.

Антонич був різнобічно розвиненою особистістю: окрім поетичної творчості, він займався перекладацькою справою, писав рецензії під псевдонімом Зоїл, вів літературну хроніку, пробував себе як прозаїк і драматург, мріяв стати композитором, виявив себе як вправний художник.

Антонич вважав, що письменник має бути насамперед професіоналом, а не обслугою тих чи інших партій чи груп: “Я не мандолініст ніякого гуртка. Не вистукую верблів на барабані дерев’яного пафосу. Знаю добре, що криця й бунтарство, котурни й сурми наших поетів – це здебільше векслі без покриття”. Така думка йшла врозріз із традиційним уявленням про роль і місце національного митця в культурі, адже, за браком національно свідомих фахівців, письменники мусили виконувати роль політиків, педагогів, проповідників тощо. Антонич же прагнув застосовувати талант відповідно до своєї внутрішньої природи, не розпорошувати його у по-захудожніх сферах. “Мистецтво не відтворює дійсності, ані її не перетворює, як хочуть другі, а лише створює окрему дійсність”, – наголошував він у статті “Національне мистецтво”.

Разом із тим Антонич не відділяв себе від суспільства, брав активну участь у громадському й мистецькому житті Західної України: він створює поезії громадянського спрямування (“Листопад”, “Просвіті”, “Франко”, “Угору стяг!” та ін.), бере участь у роботі львівської “Просвіти” як композитор і художник, входить до літературного об’єднання “Листопад”.

Доля відвела йому лише неповних 28 років. Знесилений хворобою, Антонич помер 6 липня 1937 року.

“РІЗДВО”·

Лірика Б.-І. Антонича, в основу якої покладено багатошарову метафору, потребує від читача значних емоційних та інтелектуальних зусиль, широкої уяви для відповідного їй сприймання. Віршам поета не притаманні ознаки класичного вірша описового характеру з обов’язковими формальними атрибутами (строфа, рима, розмір тощо). Та й ідейно-образна система його поезії глибоко індивідуальна. У своєму прагненні бути щоразу іншим Б.-І. Антонич виходив із переконання, що “мистецькі твори кожної епохи є неповторні”, а водночас “художні закони всіх часів до себе подібні”. Тому стає зрозумілим, чому в ліриці Б.-І. Антонича, наприклад, християнство не протиставляється язичництву, навпаки – вони, як то притаманно народній свідомості, доповнюють одне одного.

Б.-І. Антонич не погоджувався, коли його називали “безрозсудним поганином самого почування”, адже він не вдавався до “оязичення християнства” чи навпаки. Часто в одному творі з’являлися мотиви двох вір, як у вірші “Різдво”, де сюжет християнської містерії, тонко помережаний язичницькими елементами, розгортався в українському середовищі. Зображуючи таїнство народження Христа, поет переносить це дійство на рідну йому Лемківщину, це його земляки, лемки (а не царі чи волхви), приходять віддати шану тільки-но народженому Христу: “Прийшли лемки у крисанях // і принесли місяць круглий” – золотий різдвяний горіх. Таке довільне поводження із біблійним сюжетом не сприймається святотатством, адже Бог близький людині, де б вона не була.



(2 votes, average: 5.00 out of 5)