Микола Малахута: штрихи до творчого портрета

О. Галич,

Доктор філологічних наук

Луганськ

Микола Данилович Малахута народився 23 лютого 1939 року в старовинному козацькому селі Рашівці Полтавської області. Село знаходиться в мальовничій місцевості в межиріччі Псла та Рашівки, що колись іменувалась Раківкою (мабуть, через незліченну кількість раків, що водилися в цій річечці). Рід Малахути походить із козаків, які після руйнування Запорозької Січі Катериною Другою переселилися на життєдайні полтавські землі, й, змінивши шаблю на плуг, стали займатися хліборобством.

Рашівка розташована на півдорозі між знаменитим, оспіваним Гоголем Миргородом і Гадячем, про який згадував у відомому нарисі “Подоріжжя з Полтави до Гадячого” Панас Мирний. Ще на початку минулого століття в селі мешкало понад 15 тисяч жителів, нині, після двох світових війн, голодомору та репресій, лишилося менше двох тисяч.

Неповторні враження дитячих літ, мальовнича природа рідного краю, затишок старої батьківської хати стимулювали творчі задатки хлопця, дитячі роки якого були потьмарені війною. У спогадах про минулі неповторні дитячі літа Микола Малахута писав: “У пам’яті, наче казка, збереглося ще неподалік від того гаю, посеред степу Велике озеро (так воно й називалося). Оточене величезними, як гори, вербами й осокорами, а над ними хмари чайок, качок, ластівок-береговиньок, біля високих очеретів поважно походжають лелеки, на хвилях гуляють лебеді, а ми, хлопчаки, з берега під тими вербами ловимо вудочками рибу, якої водилося в озері безліч… Це був земний рай для нашого дитинства, як і луг за Пслом, як і численні озера на ньому та в лісах за ними…”.

Через багато літ у Миколи Малахути з’являться рядки, які, можливо, якнайточніше, через відчуття щемкого болю про минуле пояснюють витоки художнього таланту письменника:

В спориші під ворітьми зігрілось проміння.

Лист під небом на вітрі самотньо кружля.

День пройшов. І від нього розбіглися тіні,

Мов прозірною стала навзаєм земля.

Осінь тихне поволі від інею руса,

Вже зазимок на бабинім літі, як гріх.

Та не вийде мене зустрічати матуся

На дідівський скрипучий, мов старість, поріг.

Відлетіло, як птаха у вирій, минуле.

А зостався лиш біль, мов холодна зима.

Тільки слово крилята свої розгорнуло

Із душі у той травень, якого нема.

І в тім слові зібралось у зав ‘язь посутнє,

Із чим житиме вічно все ж милий той біль

Там, де цвіт, іде плід, іде буде майбутнє,

Котре стане й минулим, де спогад – як хміль.

Тільки знов на ворота наляже остуда

Йдим згорілого листя від мертвих багать.

Але там і мене вже ніколи не буде,

Що хотів те і друге хоч словом з’єднать

(“На Батьківщині”).

Серед духовних учителів, котрі стимулювали талант Миколи Малахути, були класики світової літератури, такі, як Л. Толстой і А. Чехов, М. Гоголь й І. Бунін. їхні твори, з якими майбутній поет познайомився ще в дитячі роки, навіювали йому красу слова, залюбленість і особливий пієтет перед таїною творчості. У хаті бабусі Уляни Федорівни було чимало книжок – українська та російська класика, календарі, журнали, Біблія, Євангеліє, псалтирі. Бабуся, яка закінчила лише два класи церковнопарафіяльної школи, могла напам’ять цитувати Тараса Шевченка й Михайла Лермонтова, Олександра Пушкіна й Лесю Українку, а ще – Івана Котляревського, Степана Руданського, Леоніда Глібова…

Уляна Федорівна знала безліч народних казок, дум, легенд і щедро ділилася ними з онуком. Отож не дивно, що перші вірші хлопець почав складати ще в дитинстві. Один із них, мабуть, найперший, “був про жито, яке сушилося у нас на печі, – пізніше згадував Микола Малахута, – а другий – про казку, яку мені розказувала бабуся Уляна, і це народилося якось само по собі, підсвідомо, і зрозуміло, я і гадки тоді не міг мати, що воно за таке рима, і слова ще такого не чув і не відав, що воно означає, бо он і бабуся Уляна, і мама говорили про вірші і пісні, що – бач, як гарно складено слово до слова”, чи й ще простіше казали: “Складно та й годі, від того й гарно”. І в те слово “складно” насправді зі своїх вуст вкладали простоту і красу. А в мене виходило, що “бабуся наша Уляна казку каже полум’яно”. І як це не дивно, але ж і досі я це пам’ятаю.

А потім уже, коли ходив у школу, потайки почав і записувати те, що склалося в голові, римоване чи й без рим.

Так і пішло-повело мене до художнього слова”.

У шкільні роки Миколі Малахуті пощастило вчитися в талановитого педагога, вчителя української мови та літератури Василя Івановича Клименка, який керував поетичним гуртком, грав на багатьох інструментах. Учасники гуртка, а серед них і Микола, постійно їздили на поетичні конкурси до Полтави, нерідко посідали там призові місця.

З дитячих літ майбутній поет багато читав, особливо полюбляв товсті літературно-художні журнали: “Вітчизну”, “Дніпро”, “Новый мир”, “Знамя”, “Октябрь”, “Літературну газету”. Бібліотекарі помітили активного читача й охоче давали йому книжки, журнали, газети. До того ж у селі було кілька бібліотек, і фондами всіх їх користувався допитливий хлопець.

Перший вірш Миколи Малахути був надрукований в обласній газеті “Зоря Полтавщини”, коли він був учнем сьомого чи восьмого класу. За нього хлопець отримав гонорар, який становив 151 карбованець 1 копійку. Для родини, яка грошей майже не бачила, а отримувала лише трудодні (до того ж, яка не мала батька, що поліг на війні), це була велика сума, на яку мама придбала юному поетові нове вбрання, а на рештки грошей передплатила газету “Радянська Україна”, в якій тоді часто друкувалися вірші.

Неповторне враження на хлопця справило відвідання школи письменниками Олесем Гончарем, Петром Панчем та Іваном Ле. У пам’яті Миколи досі збереглася мить, “як Олесь Гончар, знявши ширококрисового фетрового капелюха, у широкому макінтоші, чорнявий, усміхнений, стоїть у коридорі нашої школи, оточений учителями й учнями, читає нашу “Літературну газету” на стіні, а перед цим її саме намалювали, написали, оформили барвою, бо вже йшла чутка, що в районі зі столиці письменники і можуть, чого доброго, заїхати й до нас. І ось вони серед нас. Олесь Терентійович перечитує з нашої “Літературної газети” вірші і питає: “А хто ж це? А де ж він тут? А молодець таки!” І кожного обережно пригортав до себе. І підтримував добрим словом: “Он скільки у вас юних поетів! Любіть рідне слово! Бережіть його як зіницю ока!” І я й досі з трепетом згадую, і ніби й сьогодні відчуваю, як його долоня лежала на моєму дитячому плечі і погладила по голівці”. А через багато років гнаний за “Собор” Олесь Гончар у Луганську написав Миколі Малахуті рекомендацію для прийому до Спілки письменників. Можливо, що саме про цей епізод йдеться в щоденниковому записі Олеся Гончара від 25 грудня 1970 року: “Слухали молодих поетів Луганщини. Радує високий професійний рівень. І щирість голосів. Але ще бракує значності думки. Масштабності й новизни. Нагадав їм перші книжки Тичини й Бажана. Як рано і як могутньо тоді визрівали!”. Життєва біографія Миколи Малахути складалася досить нелегко. Витримавши важкий творчий конкурс до Літературного інституту імені М. Горького в Москві, він не був туди зарахований, оскільки не мав потрібних двох років трудового стажу. І навіть коли голова колгоспу таку довідку дав, бо хлопець на всіх шкільних канікулах з четвертого класу працював у колгоспі, він так і не поїхав до Москви. Для цього треба було продати єдине багатство родини – корову Зірку, на це Микола не пішов. Адже, крім мами, був ще молодший брат і старенька бабуся, і вони без корови лишалися в дуже скрутному становищі. Спочатку Микола хотів стати залізничником, потім гірничим інженером, агрономом, а врешті-решт став шахтарем там, де колись у страшний 1933 рік працювала його мама, рятуючи свою велику родину (шестеро сестер і братів) від голодомору. На шахті Микола Мала-хута на власному досвіді пізнав усі гірничі професії – вантажника, кріпильника, прохідника, наваловідбійника, робітника очисного вибою:

Чорна шахто, гуркітлива шахто

У важкому білому снігу,

Як я поспішав колись на шлях той,

Мріючи про щастя на бігу! – згодом напише

М. Малахута.

Пізніше він працював журналістом, служив у армії, вчився у Вільнюському державному університеті імені В. Мицкявічуса-Капсукаса. Після знову роки журналістської праці на Луганщині – в багатотиражці та районній газеті в Попасній, у луганській обласній газеті “Прапор перемоги”. Миколі Малахуті довелося ще працювати власкором журналу “Україна” та “Літературної України” по Донбасу, пробувати свої сили на телебаченні, бути сласним кореспондентом “Сільського життя” та “Голосу України”.

Зараз Микола Данилович Малахута працює головою правління і головним редактором Всеукраїнського видавництва “Книжковий світ”, редагує дві газети – “Літературну газету” та “Луганський край”, є членом двох творчих спілок – Національної спілки письменників України та Спілки журналістів.

Микола Малахута як творча особистість передусім тонкий лірик, знавець найбільших глибин психології людської душі. Його поезія надзвичайно експресивна. Широкий спектр емоцій, настроїв, переживань органічно поєднується в ній з філософською заглибленістю в сенс людського буття, залюбленістю в природу своєї землі, її красу та ніжність. За роки творчої діяльності поет видав понад два десятки поетичних книжок: “Зозулинці” (1969), “Балада про зустріч” (1976), “Мужня доброта” (1977), “Проводи травня”(1981), “Запас молодості” (1991), “Вечірня зоря без матері” (1995), “Ранній птах” (1998), “Пізньої осені радість Моя” (1998), “Вість” (1998), “Усмішка ластівки” (1999), “Голуб мого дитинства” (1999), “Поезії цього року” (1999), “З десяти книг” (1999), “Вона” (2000), “Дух” (2000), “Воля” (2000), “І так же душа залюбитись успіла” (2000), “Найвибраніше” (2000), “Так сяє образу душа” (2000), “Підсвічу сивиною – аж диво в очах” (2001), “Пісня в сірій шинелі” (2001), “Надвечірній романс” (2001), “З двадцяти книг” (2001) та ін., писав прозу, публіцистику, друкувався в журналах, альманахах, колективних збірках.

До чого б не торкалося перо Миколи Малахути, те завжди постає в якомусь незвичному ракурсі, проявляє себе іншою іпостассю. І це ознака справжньої поезії. Візьмемо, для прикладу, вірш “Урок географії” з першої книжки 1969 року “Зозулинці”. Там тим предметом, навколо якого обертається лірична думка автора, є звичайний шкільний глобус, котрий розумом старого вчителя географії розкриває дитині цілий світ, а тема “Німеччина”, що вивчається на уроці, приносить у душі хлопчиків і дівчат не лише красу Гарца, Ельби та Рейну, класичні витвори Гете та Шіллера, чарівну музику Баха, а згадки про фашистські злочини Дахау, через пекло якого пройшов учитель.

Умовність – глобус слухає розповідь старого вчителя на уроці географії – потрібна автору лише для акцентування уваги на головному: славетна історія та культура Німеччини, її неповторні ландшафти, прорізані оспіваними багатьма поетами Ельбою та Рейном, не можуть бути відповідальними за злочини німецького фашизму перед світовою цивілізацією. І тільки промовиста деталь – “та, що з Дахау, сивина” вказує, наскільки важко давалося ліричному героєві поезії бути об’єктивним при висвітленні теми “Німеччина” на уроці в повоєнній українській школі, коли навкруги ще жили ті, для кого війна була не далека історія, а реальність, яку вони пережили, вистраждали, пройшовши фронти, оточення, фашистські концтабори, знемагаючи від тяжкої, без свят і вихідних, праці в тилу, та й у родинах учнів було чимало таких, хто зазнав горя і втрат. До речі, цей вірш свого часу вульгарно-соціологічною критикою оцінювався як претензійний, надуманий, у якому вражає несмак.

Тема війни є наскрізною в творчості Миколи Малахути з першої його збірки, де було надруковано вірші “Обеліски”, “Мій давній боле, мій дитячий болю…”, “Балада про зустріч”, “Батько”, “Білий світ вибирав я з маминого усміху”, “З дитинства”, “З осінню на світанку стежкою іду…”, “Спить село…”. Час від часу оживає вона в його ліриці й пізніше, адже інакше не могло й бути: поет добре пам’ятає своє безрадісне воєнне дитинство, тим більше, що війна забрала в нього навіки батька, на якого він марно чекає, побоюючись, що той не впізнає хлопчика, який встиг підрости за час розлуки:

Давно закінчилась війна –

Не верне батька лиш вона.

Сиджу ось під грозою миру,

Вже літо ниньки – не весна,

І я, нівроку, так вже виріс:

Як прийде тато – не впізна.

“А батька нема – він одводив біду”, – з сумом констатує ліричний герой іншого вірша (“Як долю, вітчизну свою обійду…”). “Лагідна й живісінька батькова усмішка” ввижається герою автобіографічного вірша “Мати пише…”.

1967 року написано вірш “Батько”, пронизаний щемким почуттям любові до того, хто давно “лежить у слов’янській землі” і з ким герой прагне зустрітися хоча б в уяві, біжучи “крізь простір і час” назустріч, і ніколи не може здійснити свою мрію:

Ми весь час біжимо один одному назустріч,

Ми будемо поспішати на зустріч весь час

І так ніколи уже й не зустрінемось…

Тема війни в сконденсованому вигляді через показ останніх хвилин життя героя постає в “Баладі про Івана Молибогу” І 1969) “з нашого таки села”. Герой цього твору – Іван Молибога – молодий і завзятий, вісімнадцять метрів біг уперед у тяжкому бою з кулею в серці, проганяючи ворога зі своєї землі:

На вісімнадцятому метрі спіткнувся

На кулі і впав.

І горить-палахкоче у столиці на могилі

Невідомого солдата –

Навіки Вічний вогонь.

І досі ніхто не знає,

Що то-

Іван Молибога,

Іван Молибога,

Іван Молибога.

Застосовуючи в цій баладі різні графічні прийоми – драбинку, повтори, активно використовуючи градацію (“клекотіло, гуркотіло, кликало”), плеоназм (“горить-палахкоче”), Микола Малахута увінчує подвиг звичайного українського хлопця Івана Молибоги, якого можна було в роки війни знайти в кожному селі чи місті, звичайно, з іншим ім’ям та прізвищем, але неодмінно такого, з бажанням перемогти, звільнити рідну землю від фашистської нечисті, залишаючись при цьому досить часто (це помітно й сьогодні, через 60 років по війні) Невідомим солдатом, а отже символом, на честь якого в столиці запалено Вічний вогонь.

Продовженням теми війни є вірші, в яких ідеться про службу в армії уже в повоєнний час (“Далеко ця музика десь полкова…”, “Бійці зірниці жаром обсипали…”, “Осіння елегія”, “Досвіток”). Ліричний герой цих віршів, нащадок Іванів Молибог, занотовує свої враження від армійської служби, школу якої пройшов і сам автор, відчуваючи себе причетним до захисту рідної землі, яку оберігають від ворога вже багато поколінь його предків:

Ідуть полки, полки

Без ліку,

Шлях – наче нитка

З далини,

І лікоть в лікоть,

Лікоть в лікоть –

Батьки й сини,

Батьки й сини.

Ліричний герой Миколи Малахути багатовекторний і багатовимірний. Він може стати мудрим столітнім дідом і палким юнаком, що пізнав щастя першого кохання, перетворитися на красиву жінку чи уявити себе на мить реальною історичною особою. Однак завжди для нього характерним є закоріненість у рідній землі, її традиціях, звичаях, природі. Досить часто такі герої постають інтертекстуальними: через алюзії, перегуки, ремінісценції, варіації Микола Малахута ніби зв’язує їхній духовний простір з попередниками і сучасниками – Шиллером і Гете, Пушкіним і Міцкевичем, Шевченком і Франком, Малишком і Олійником, Симоненком і Стусом. Так, наприклад, поезія “Соняшники” чимось невидимим, на підсвідомому рівні перегукується зі сценою смерті діда в “Зачарованій Десні” Олександра Довженка чи з віршем Бориса Олійника “Пісня про матір”:

Посіяла людям

Літа свої літечка житом,

Прибрала планету,

Послала стежкам споришу,

Навчила дітей

Як на землі по совісті жити,

Зітхнула полегко –

І тихо пішла за межу.

Герой вірша Миколи Малахути, старий Онисько, прощається з життям:

Помирав дід Онисько…

– Пусти, – хрипів, – мене, бабо Уляно,

Не хочу помирати лежма,

Хочу на ногах… –

І пішов, натягнувши солом’яного бриля,

І подався, похитуючись у поле…

І воно задзвеніло ніжно так і печально,

Бо дід Онисько йшов увостаннє.

Можливо, є ще тут ремінісценції з балади Івана Драча “Соняшник”, який у останнього міг скакати і стрибати, а в Малахути стояти поруч з іншими і чекати, коли ж повернеться дід Онисько.

Чимало віршів Миколи Малахути – це добротна громадянська поезія, в якій патріотизм, спадкоємність поколінь, минуле, теперішнє і майбутнє – це неповторний сплав, де оптимізм, віра в прийдешнє є провідним пафосом твору:

Буде все: і боротьба, й терпіння,

З болю істини священна мить.

Головне: хай не умре коріння.

Піде в ріст. Вітчизна буде жить.

Досить часто поет розмірковує про далеке й не зовсім віддалене минуле, і тоді в його уяві оживає “праслов’янський Бог Ярило”, тікає шведський король Карл, “хмурніш мовчить Шевченко”. Його ліричний герой болісно переживає з того, що часом вимріяна багатьма поколіннями Україна – це лише “шаровари і вертеп”.

І все ж найчастіше в ліричній творчості Миколи Малахути Батьківщина, батьківська земля має конкретну прив’язку до рідного краю, де він народився, виріс, через який пролягли його життєві шляхи. Вона там, де “біля воріт стара шипшина раненько сонце вигляда”, де “нема давно старої хати”. Легкий елегійний смуток бринить у думках ліричного героя, який добре розуміє, що село – це вже далеке його минуле, котре ніколи не повернеться назад. І це, мабуть, ще в юності, проводжаючи героя в путь, відчувала його мати. Особливо наочно цей мотив постає у вірші “Прощання з селом”, написаному 1969 року:

Засмучусь на мосту,

На кленові зіпершись перила,

Попрощаюсь, піду,

Затремтять у села білі крила –

Білі-білі сади,

Хати білі та білі ще весни,

Та гармонії лади

Й осокорів засріблені весла.

Стану білим, як світ:

Як забрати усе те з собою?..

Білі краплі із віт

Лебедять у ріку мого болю.

– Тільки ти не журись… –

Мати слово впускає тремтяче.

Вчись та й знову вернись

У село.. – а сама тихо плаче.

Пожурюсь на мосту.

Тонко скрипнуть кленові перила.

Попрощаюсь, піду.

Біль підставить плече – для вітрила.

Із села Рашівки, від отчого порогу пролягли стежки-дороги Миколи Малахути й вивели його на життєвий шлях:

У тихім спориші, як дивні брості,

Росли стежки від отчого порогу.

У віршах Миколи Малахути завжди присутні реалії рідної землі, Полтавщини, з якої він родом, його другої Батьківщини Луганщини, де випало жити та працювати. Вони – у конкретних деталях – рослинах, комахах, птахах і тваринах, які існують, живуть поруч. Це і “поналивані медом всі дині в степу”, і “береза мамина в дворі”, і “сонях неугавний”, і “стара шипшина”, і стрімка ластівка, й невтомна бджола, і трудяга – кінь.

Пройшовши нелегкі життєві дороги, ліричний герой Миколи Малахути прагне з філософських позицій осмислити життя, його радісні й безрадісні сторінки, успіхи й невдачі, пізнаючи нове й сподіваючись на майбутнє:

Кінець, бач, віку. Годі.

В стихіях переправ

Я переходив броди

Й пороги я долав.

Я не хилився долу

Від натиску мети.

І знає тільки доля,

Куди ще й скільки йти.

Величезний масив у поезії Миколи Малахути становить любовна лірика. Автор шукає й знаходить такі образи й слова, що правдиво й тактовно передають неповторний світ і красу людських почуттів. Оспівуючи кохання, він ніде не переходить тієї межі, що відділяє високе, гармонійне, чисте в любові від низького, тваринного, і такий підхід автора цілком відповідає традиціям нашого народу, яких часом не дотримуються, збиваючись на порнографію, наслідуючи західні стандарти, постмодерні вітчизняні поети:

Уста в уста – аж серце пропече,

Аж небо навзнак і земля гойднулась,

Аж місяць, як сльоза, з лиця тече.

Й ніч вгамувала шум далеких вулиць…

О господи!.. – вже серце зайнялось,

Уже під горлом, як вогонь клекоче:

Усе збулося, сталось, відбулось,

І більш нічого в світі я не хочу.

Лиш – ти і я. Лиш я і ти. Це – ти.

Це – я. Ось так. І в світі більш нікого.

Ти ж, місяце, ще трепетом світи

Та й плач собі від щастя молодого.

Що наскрізь пропеклися вже уста,

Та їм тії жаги ще ж мало, мало!

І ніч, од цвіту біла і густа,

Не чула, як десь доля в нім зітхала…

Трава в цнотливім промені співа,

Як шепіт палахкий твойого слова,

І памороч збагнути не вспіва,

Що все з любові, все лише з любові.

Цей твір інтимної лірики написано поетом ще 1959 року. І подібні вірші в нього проходять через усю його творчість. Один із них, 1974 року, “Постели постіль, моя кохана” має однойменний епіграф з Андрія Малишка, любовна лірика якого стала класикою української літератури XX століття:

Півжиття віддав любові

І радію, мов дитя,

Мов попереду і знову

Ще – не пів, а все життя, –

Проголошує ліричний герой вірша “Що своєму хочу серцю” (1977). “Сонет кохання” (1979) – це спомин про юнацьку любов, яка так і не реалізувалася – “…стежки розбіглись – не переплелися”. До речі, автор досить часто використовує в любовній ліриці сталу строфічну будову сонета як класичну форму, що веде свій відлік від любовних сонетів Петрарки й Данте, Шекспіра й Пушкіна, Міцкевича й Лесі Українки, багатьох ліриків, вітчизняних і зарубіжних, XX століття (“Сонет любові”, “Тулюсь щокою до щоки твоєї”, “Білий сонет поцілунку”, “Білий сонет нащадків”). Ліричний герой Миколи Малахути, чудово розуміючи азбуку кохання, бачить, як після палкого сплеску почуттів може несподівано настати розлука (“Білий сонет розлуки”), або бурхливе кохання поступово вгамовує статечне подружнє життя, в якому “син вже голос на басок лама” (“Сонет кінця травня”), а може настати відчуження закоханих: “І я в ній сам. І ти у ній – сама” (“В осінньо-тихій високості літ”), а то й просто прийти кінець почуттям:

Що ж, як любові кінець уже. Край.

Слід і простиг, і зашерг за листами.

Прийде така, як Маруся Чурай,

Випалить пам’ять на попіл вустами.

Згадка про легендарну землячку Миколи Малахути Марусю Чурай, яку оспівала в своєму романі Ліна Костенко, ніби поширює інтертекстосвіт любовної лірики поета не лише в просторі, а й у часі, відносячи його на кілька століть у минуле. Для ліричного героя Миколи Малахути любов може прийти й у зрілому віці, порушивши усталений ритм життя:

Мої журавлі відлетіли вже в осінь.

І вересня знов листовій поборов.

І сталось таке, з чим життя вже не досить,

Коли надійшла наймолодша любов.

Вже сталось таке, що вогню лиш підвладне,

Лише, як самотнє пташине перо.

Упало воно на далекій леваді,

А тут комусь біс увійшов у ребро.

Ну що він лоскоче? Ну що він шепоче?

Гей, жовта і в бабинім літі земля.

А він чогось кличе, а він чогось хоче –

Те зна лиш любов наймолодша моя.

Мої журавлі ж одлетіли вже в осінь.

Смутнів і прощавсь. Та й сам в осінь пішов.

І душу вогонь, як святилище, просить –

Нещадно, як та наймолодша любов.

Любов у поета завжди невіддільна від краси природи, одухотвореної, живої, рідної, де можуть “ліхтарі останніх троянд догорять під осіннім вікном”, відпливати “засмучені тумани”, а осінь – запалювати “багреці вечірні на стежках”, слатися “поля, як чиста скатерть під тужаві вигойди пшениць”, вітри дрімати “у дюнах смагляві, як сонце”.

Лірика Миколи Малахути має свої особливості. Досить часто ідейно-тематичним центром його віршів є символічний образ, що налаштовує читача на сприйняття змісту, як-от, наприклад, у поезії “Джерело”. Написаний верлібром, цей твір зовні ніби є типовим пейзажним віршем, де описано тихий яр, зарослі ліщини, квіти: синьоокі проліски, білокосі конвалії, липу, але насправді центральним і ключовим у розумінні змісту є вплетений в назву образ джерела, з якого сонце “спраглими губами” пило воду, а напоєні цією цілющою водою квіти дарували пахощі, цвіла липа “і наповнювала медом яр по самі вінця, і пахло медом – усе село”.

Очевидно, що символічний образ джерела є багатозначним і множинним, і кількість його розкодувань може бути практично необмеженою, оскільки йдеться тут про той життєдайний дух народу, що крізь тисячолітні незгоди й перепони живить його генетичну пам’ять, забезпечує вічність і невмирущість.

Інше наповнення має символічний образ останньої кулі з однойменного вірша з першої збірки “Зозулинці”. Навіяний він, очевидно, минулою війною, на якій поліг батько поета. Саме на тій війні чимало її бійців, що опинилися в фашистському полоні, пізніше були звинувачені сталінщиною в тому, що вони в бою останню кулю не приберегли для себе. Ліричний герой цього вірша, ніби продовжуючи незриму полеміку, відстоює ту позицію, що воїн завжди повинен мати право на вибір, у тому числі й на той, щоб останню кулю послати ворогові, а не собі:

Ну що ж, холодного я дула

До скроні притулить не зміг –

Всадив останню в того кулю,

Хто першим з ворогів підбіг..

І це, на погляд ліричного героя, не зрада, а подвиг, бо “в Батьківщини менше стане ще на одного з ворогів”.

Так само глибоко символічним є образ останніх коней (“Останні коні”), яких відвели на бійню після смерті колгоспного конюха, що однією – єдиною рукою щодня колись гладив їх (а другу втратив під Прагою 1945 року).

І мова тут явно не про коней, а скоріше про крах колгоспної системи, яка поступово відходить у вічність.

Символічним образом, що втілює безтурботне дитинство ліричного героя, є образ старої шипшини (“Там, де зосталась батьківщина”):

Вона про цвіт уже забула:

По неї сонцю – дальня путь, –

Як осінь ягоди відчули –

Тоді ще терпкіш його ждуть.

До особливостей творчості Миколи Малахути належить і те, що одним із провідних мотивів Його лірики є пам’ять. Пам’ять, як властивість людського мозку пригадувати минуле; пам’ять, як філософська категорія, що зв’язує воєдино розрізнені ланцюжки подій; пам’ять, що на генетичному рівні незримо передає духовну естафету з минулого в майбутнє:

… чим вдатніш полює за нами

В своїй невмолимості час,

Ми чуєм, живучіша пам’ять

Ятрить ще живлючіше нас.

Ліричний герой вірша “Пам’ять, наче вулкан…” роздумує про вибірковість людської пам’яті, про неможливість повернути минуле:

Пам’ять наче вулкан: що було – викида,

Що святе – береже, що болить – не хоронить.

“Вже й пам’ять, як тополю вітер, хилить”, – зізнається ліричний герой іншого вірша цієї ж збірки, згадуючи свою померлу матір. У поезії “Спомин про мамину колиску” він згадує слова маминої колискової, які вже ніколи не почує з її вуст:

У маминій живе ще горниці

Смутний і теплий мамин дух.

Душа до пам’яті пригорнеться,

До болю аж напнувши слух.

Вірш “Пам’яті хати” (1989) передає щемкі роздуми ліричного героя про сільську оселю, яку він полишив ще в юності і куди ніколи більше не повернеться, хоча все: горобина і степ, калина і дикі гуси, м’ята і груші – нагадують про дитинство, про те віковічне коріння, яке пов’язане з цим символічним образом хати, яку з селянською побожністю називає “мамо-хато”:

Вже в руках житній запах пошуг,

А отчизна синам іще світить…

І летить ще за нами твій дух,

Мамо-хато, по сивому світу.

У вірші “Дорога далека додому” (2000) ліричний герой знову звертається до образу батьківської хати:

Вже й пам’яттю ж не осягнути

До хати тії вороття,

Яка – наче біль не відчутий,

Бо я там – як вічне дитя.

Пам’ять героя постійно перебуває в русі, в його свідомості невпинно змінюється калейдоскоп подій, то виринають події недалеко минулого, то знову роки дитинства. Ось, наприклад, пластична картина повоєнної косовиці:

Я косарів у білих сорочках

Згадаю, що косили в полі жито,

Де наскрізь віщим потом труд пропах,

І все, що вже давним-давно прожито.

Своєрідним заповітом для нащадків є вірш з довгою назвою “Напис на хресті, що стоїть на давній і забутій могилі покинутого села”, стилізований під старовинний жанр епітафії:

Добре: схожі в цім світі

Наші з коренем руки.

Не вихрещуйтесь, діти,

Не відхрещуйтесь, внуки.

У цих землях, у водах –

Попіл предків, о доле,

Щоб не буть переводу

Нашім роду ніколи.

І хоча в цих рядках жодного разу слово “пам’ять” Микола Малахута не вживає, він, фактично, веде мову про передачу духовної естафети від попередніх поколінь до наступних через пам’ять.

Жанрово розмаїтою постає лірика Миколи Малахути. І це теж специфічна особливість його творчого доробку. Здається, що найулюбленішим жанром для нього є елегія, невеличкий ліричний вірш, сповнений легкого смутку й печалі. В окремих поезіях це жанрове визначення винесене навіть у назви: “Серпнева елегія”, “Козацька елегія”, “Сива елегія”, “Клечальна елегія”, “Пташина елегія”, “Українська елегія”, Зимова елегія”… І все ж найчастіше елегійний зміст мають вірші, назви яких нічим не натякають на жанр елегії. Наприклад, “Зима в Ірпені”. Перебування ліричного героя цього вірша в будинку творчості в Ірпені примусило його згадати друзів, що вже пішли з життя, і печаль бринить у його словах, коли він називає імена померлих:

Нема вже Василечка Стуса

І Жен і Гуцала нема.

Увімкне марш Федько Зубанич

Козацький – мов чебрець до ран,

Аг л під нього не заплаче

По Галі більш Только Таран.

Елегійним є вірш “Отам, у степу, де тополя”, але печаль у ньому якась легка та світла, що вселяє в душі читачів надію на майбутнє, і це, мабуть, слід віднести до особливостей Малахутиної поезії:

Зерно проростає уперто,

І грають цієї пори

Про те, що немає смерті,

На тій на струні три вітри.

До поширених ліричних жанрів у його поетичній творчості належить медитація, своєрідний вірш-роздум, час. о філософського звучання. Саме до таких віршів можна зарахувати цикл “Дике поле” із збірки “Вість” (1998).

Заголовний вірш циклу “Дінець. І паша. Хрумкіт коней” 1996) – це глибокий філософський роздум над тисячолітньою такою непростою нашою історією від часів Дикого степу і Калки й аж до сучасних днів, над шляхами розвитку молодої держави. Символічні образи коней і риторичне питання: “Куди, стриноженим їм, путь?”- це якраз спроба ще раз проаналізувати наше минуле, щоб спробувати визначитися з майбутнім. Адже народ живе, попри всі негаразди в минулому і зараз, бо “родить, як і перше, хліб”.

Такі ж непрості проблеми порушує автор і пробує знайти на них відповідь і в ряді наступних медитацій (“Упала до ніг ковила”, “Жили в лісах язичницькі боги”, “Коли хрестили Русь, то кров лилась” тощо).

Ліричного героя мучать ключові моменти української історії, такі, як відмова від язичництва, хрещення Русі, розпад і занепад держави багато століть тому і болісний процес її становлення:

І з прасивин зоріє на руїну

Геть зраджений найперший Бог наш – Род, –

Сльоза пече: лишилось в Україні

Три слова: “Ще не вмерла…” і народ.

Зустрічаються в Миколи Малахути також ліричні портрети: “Тарас Шевченко”, “Тичина”, “Володя Підпалий”. Здебільшого такі вірші – це роздуми про великих наших попередників. Наприклад, поезія “Тичина” (1991) складається всього з 4 рядків:

А під кінець тополі повсихали,

І струни з арф, як жили, позвисали…

У молодості мучивсь, як творити.

А потім ще більш мучився, як жити.

По суті, це ще одна спроба дати відповідь на непросте запитання: хто ж такий Тичина в історії національної літератури?

Поезія Малахути досить пісенна, а тому окремі його вірші цілком можуть бути віднесені до пісенного жанру, навіть до такого, який більш характерний для поезії XIX століття. Мова йде про романс, твір, призначений для виконання під гітару, де обов’язково йдеться про кохання, і до того ж про кохання, що вже минуло:

І не твоя у тім вина,

Що час між нами захолов, –

Тобі смутніє сивина –

Мені ж лишилася любов.

Проте діапазон творчості Миколи Малахути настільки широкий, що він досить часто поєднує ліричне й епічне, активно використовуючи для цього ліро-епічні жанри, такі як балада чи дума. Це – згадана вже “Балада про Івана Молибогу”, “Балада про яблуневе коріння”, “Дума про село” та інші.

Балада завжди містить у собі казкові, фантастичні елементи. їх поєднання з реальністю під пером поета дає саме той сплав, що свідчить про його майстерність. Так, скажімо, в “Баладі про яблуневе коріння” фантастика – яблуня послала коріння назустріч рукам діда, що сидів на призьбі, й у це коріння “важко стікали жили з дідових пальців” – об’єктивно доповнює картину старості, коли людину покидають життєдайні сили і вона вже не здатна “до вечора ще збити ворота і начепити їх на завіси”. Тільки пустотливі діти цього не розуміють. Отже, обравши фольклорний ліро-епічний жанр балади, що особливо поширився в художній літературі, починаючи з творчості поетів-романтиків 40-60-х років XIX ст., який полюбляли поети-шістдесятники, наприклад Іван Драч, Микола Малахута спробував показати отой метафізичний стан переходу людини, стомленої роками важкої праці, від життя до смерті, чого не можуть збагнути маленькі дітлахи, що пустують поруч, вигукуючи:

-Діду.

Та не дивіться ж бо на сонце такими відкритими очима,

Бо осліпнете.

Балади Миколи Мал’ахути написані верлібром, що надає певну розкутість думкам і, можливо, відтворює урочисто-трагічний настрій переходу людини від життя до вічності.

Фольклорні мотиви характеризують і “Думу про село”. Українська дума – це фольклорний жанр, героями якого часто були козаки. Не руйнує традицію й Микола Малахута. Але козаччина в нього постає як далеке минуле у формі забутих козацьких занять. Автор передає правдиву картину сучасного села:

За кузнею, що вмерла, плуг, що вмер:

Обвив бур’ян, мов ланцюгом чепіги…

А що тепер, що, козаки, тепер?

Як замість правди йдуть лиш перебріхи.

Дума в Миколи Малахути – це вірш-сполох, що прагне пробудити здорові сили народу для творчої праці, для будівництва нової держави, а поки що

За кузнею надибало село

На плуга – й ну тягти його щосили…

Але, як меч, застряло чересло,

Діставши до козацької могили…

Заслуговує на окрему увагу строфічна будова Малахутиних віршів. Досить великий масив їх написаний поширеним віршем-катреном з перехресною римою:

Відчуй лиш, як земля радіє а

Од того, що життям густа, б

Коли трави зелені вії а

Лоскочуть спраглі їй вуста. б

Рідше можна зустріти кільцеве римування, коли римуються перший з четвертим рядком, а другий з третім, як це ми бачимо у вірші “Пізньої осені радість моя”:

Листям розквітла, мов сяє, земля. а

Як б’ється жилка на скроні он часто, б

Жінко вже сива, в надії на щастя. б

Пізньої осені радість моя. а

Розмаїтою постає й ритміка поезій Миколи Малахути. Він активно використовує можливості сила-бо-тонічного віршування. Двоскладові віршові розміри – хорей і ямб – мирно співіснують з трискладовими – дактилем, амфібрахієм й анапестом. Так, наприклад, вірш “Древо Вітчизни” (1991) написаний хореєм:

Листя обліта услід за вітром –

Навесні зашелестить нове.

Та з чола краплиння поту витри.

І трудись. Вітчизна хай живе.

“Сніжна зима” написана ямбом:

Вітрів зібрала, рвійних і кошлатих.

Засипала пургою снігурів.

А ми солдати, ми лише солдати

Серед снігів та посеред вітрів.

Дактиль зустрічається у вірші “Пізньої осені радість моя” (1981):

Пізньої осені радість моя

Світить листок, наче смуток, у вічі.

Шлях листопадом за нами курличе.

Мчить крізь комети у Всесвіт Земля.

Амфібрахієм написано поезію “Напившись води із криниці” (1951):

Схилився довірливо колос –

Вус пучку лоскоче мені.

Ген обрій вітрильно скололи,

Як щогли, гінкі промені.

У вірші “Вишивала сорочку у хрестик” (1961) зустрічаємо анапест:

Вишивала сорочку у хрестик,

Раз ураз поглядала в шибки:

Може, з’явиться на перехресті

Той, що сниться все їй залюбки.

Окрім катрена Микола Малахута демонструє чудову техніку віршування в інших видах строф. У нього зустрічається дистих (двовірш) з суміжним римуванням (“За вітрами розлуки гуляють березові сни”, “У селі намостили сніги”, “Ви знаєте, прийшла любов” та ін.):

Ні з чим не заримується любов

Так палко й смертно як зі словом “кров”.

Є у поета й кілька видів тривіршів. Один із них – терцет, зв’язується єдиною римою: а а а. Наприклад:

На осокорі ворон кряче.

А в хаті гірко дівка плаче:

Як любить серце, то незряче.

Трапляється в Миколи Малахути і терцина, вид строфи, в якій перший рядок римується з третім, а другий – з першим рядком наступної строфи. Прикладом може бути поезія “Любовні терцини” (2001):

Це вік такий у нас, щоб так любити, а

І вечір наш, і наша срібна ніч. б

І доля, що навроченнями бита, а

Й пророчення, що йшло усе ж навстріч, б

Це – святощі невтримного єднання, в

Коли дихання й дух замінять річ. б

Часом у Миколи Малахути трапляється хоку – стала строфічна форма, що прийшла до нас із середньовічної японської поезії:

Бджола на руку сіла –

Стерлись крила –

Й запахла медом смерть.

Однак слід зауважити, що, намагаючись закласти філософський зміст у такий вірш, як це притаманно японській поезії, автор відходить від класичної його форми, котра вимагає поєднання 5 складів у першому й останньому рядках з 7 – у другому.

У збірках лірики Миколи Малахути зустрічаються й твори, написані п’ятирядковою строфою – п’ятивірш (пентама) (“Козацька елегія”, “Згадав: листочок в дитинстві висів”, “На Святославовій могилі”); шестивірші (секстини) (“Шестивірш”, “Я згадую тебе”); семивірші (септими) (..Семивірш”); восьмивірші (октави) (“Зимові октави”, “Восьмивірш”, “Напис на хресті…”); дев’ятивірші (нони) (“Дев’ятивірш”); десятивірші (децими) (“Десятивірш”) тощо.

Полюбляє також Микола Малахута сталі класичні жанрові форми. Однією з них є ритурнель, вірш, який походить з італійського фольклору. У нього римуються перший і третій рядки, а другий залишається без рими. При цьому перший рядок має бути коротшим за інші. Прикладом може бути вірш “Ритурнель” (2001):

Тиша

Небо напне над врожаїстим буднем,

Промінь її благовісно колише.

Ранок,

Чом же почув ти, як бивсь в небо жайвір,

Борозну вздрівши у серпні, мов рану.

Чорну

Рану – аж плуг застогнав сам по-людськи:

Знов – на озимі і вік свій загорне

[Надвечроманс,27].

Нечасто в сучасній українській поезії зустрічається стала строфічна форма тріолет. У Миколи Малахути вона є:

Твоя душа – віщунка долі,

А серце – як судьба навпіл:

В ній щастя і журби наділ, –

Твоя ж душа – віщунка долі, –

Там джерело й зелений діл

І стежка до тополі в полі:

Твоя ж душа – віщунка ж долі,

А серце – як судьба навпіл.

У цьому вірші перший рядок повторюється ще двічі, а другий наприкінці вірша. Автор уживає лише дві рими. Походить така жанрова форма з середньовічної французької поезії, хоча має усталену традицію й в українській літературі (М. Вороний, М. Рильський).

Є в Миколи Малахути й така рідковживана стала строфічна форма як рондель, витоки якої також знаходимо в середньовічній французькій поезії: це 13-рядковий вірш, пов’язаний двома римами і умовно поділений на три частини (дві – чотирирядкові й одну, заключну, – п’ятирядкову):

Як добре мозолів надбати,

Щоб сонцем пах й утомний піт:

Робота не кохана – мати,

А труд же – батько всіх робіт.

І світиться душа як свято,

Мов став добріший цілий світ, –

Як добре мозолів надбати,

Щоб сонцем пах й утомний піт.

Хай стане цвітом же багата

І плодом ще козацька віть, –

Нам волю б як судьбу тримати

Та ще синам й онукам знати,

Як добре: мозолів надбати.

І ще одна особливість відчутна в поезії Миколи Малахути. Він часто вдається до умовностей. Це може бути сон: “Знайомий чийсь голос почувся вві сні” (1999), “Пересохла річка” (2001), “У будинку творчості” (1989), “Колискова пісня” (1993), “Спить село. Сниться грушам дорога” (1971), або розмови птахів чи тварин: “Шестивірш” (1991), “Вітри в терни сухих наслали стебел” (1997), “У полі два ворони весну питали” (2000), або, що трапляється значно рідше, звертання мертвого до живих. Саме таким є вірш Миколи Малахути “Я убитий на Пслі”, який вартий окремої уваги. Два епіграфи з О. Твардовського “Я убит подо Ржевом” і М. Грибачова “Я убит на Дону” ніби вводять цей твір в інтертекстуальні зв’язки з широким масивом названих і неназваних творів, де зустрічається подібний умовний прийом звертання мертвого до живих. Тут слід згадати і вірш шістдесятих років Ігоря Муратова “Слово до живих”, і його ж роман “Сповідь на вершині” (1971), де застосована така ж умовна форма і написаний пізніше роман Павла Загребельного “Я, Богдан…” (1980) (вірш М. Малахути датовано 1978 роком), і твір французького письменника Л. Арагона “Загибель всерйоз” тощо.

“Я убитий на Пслі” прив’язує місце події до конкретної місцевості, рідних країв Миколи Малахути, де проминуло його дитинство. Однак вірш містить ще одну умовність, якої немає в його попередників і сучасників. Микола Малахута екстраполює ключову подію вірша – смерть ліричного героя – на тисячу років, охоплюючи цим практично всю зафіксовану на письмі вітчизняну історію від Київської Русі до наших днів:

Я убитий на Пслі, що як вена в тім полі.

Я не зразу убитий – за тисячу літ.

Спершу половцем. Ще хрестоносцем.

Монголом.

В моїм серці стріли наконечник стримить.

Акцентуація на половця, хрестоносця, монгола, а в наступній строфі ще й татарина, турка й поляка, а далі – кайзера й фашиста, причому автор скрізь удається до синекдохи, вживаючи однину замість множини, практично окреслює в символічній формі історію українського народу, називаючи майже всіх загарбників, від яких він потерпав. І при всій трагічності звучання твору – мертвий звертається до живих – вірш є на диво оптимістичним, оскільки стверджує невмирущість народної душі:

Я убитий на Пслі. Стількома ворогами

За ці тисячу літ – їх тьма-тьмуща було.

Все одно ж між ясними тече берегами

Крізь живе моє серце навіки мій Псло.

Таким чином, лірика Миколи Малахути – це величезний пласт різнопланових, різножанрових оригінальних віршів, виконаних у неповторній стильовій манері, де органічно поєднуються минуле, сучасне й майбутнє, ліричне й епічне, веселе й трагічне. Поет перебуває у розквіті творчих сил, і, маючи величезний різнобічний життєвий досвід, безмежний творчий потенціал, здатен порадувати читачів новими поезіями. Шкода лише, що навіть те, що зроблено Миколою Малахутою, не поціноване досі належним чином, не зважаючи на те, що про нього прихильно писали й говорили Олесь Гончар, Борис Олійник, Микола Вінграновський, Олександр Сизо-ненко, Павло Загребельний, Михайло Стельмах, Євген Гуцало, Григір Тютюнник, Роман Іваничук, Юрій Мушкетик, Віталій Коротич, Іван Драч, Дмитро Павличко, Євген Волошко, Григорій Половинко та ін. Отож на черзі комплексне, об’єктивне й чесне дослідження життєвого та творчого шляху відомого письменника Луганщини.

(1 votes, average: 5.00 out of 5)