Микола Гоголь: українець у світовій літературі – СВІТ СТАЄ СНОМ, А СОН СТАЄ ДІЙСНІСТЮ: ЧИ СКІНЧИЛАСЯ ДОБА РОМАНТИЗМУ? – ПРОЗА І ПОЕЗІЯ ПІЗНЬОГО РОМАНТИЗМУ ТА ПЕРЕХОДУ ДО РЕАЛІЗМУ ХІХ ст
Український погляд
Є на Полтавщині село Кибинці, яке на початку XIX ст. називали Українськими Афінами. Належало воно разом з усіма мешканцями – кріпаками поміщику Дмитру Трощинському. В останні роки правління Катерини II, потім за Павла І та на початку царювання Олександра І Трощинський був фактично першим урядовцем Російської імперії – статс-секретарем. На схилі літ він оселився в Кибинцях, де відтоді запанували краса й блиск столичного життя. Палац і парк Трощинського прикрашали численні шедеври живопису й скульптури. Був у маєтку й театр, який відвідувало все полтавське дворянство.
Сусіднє село Диканька належало впливовому державному діячеві Віктору Кочубею. Якось там гостював сам Олександр І, який приятелював з господарем. На честь приїзду царя звели арку в класичному стилі (її дотепер можна побачити перед в’їздом у Диканьку), а весь маєток перебудували, щоб перевершити Кибинці. Управління Диканькою здійснювали кілька департаментів, запроваджених на зразок петербурзьких.
Тим часом управління Кибинцями було влаштовано за старим звичаєм. Усіма господарськими справами займався поміщик Василь Панасович Гоголь-Яновський. Він відповідав і за підтримання театральної слави Українських Афін: писав п’єси, організовував вистави. До речі, у п’єсах Василя Панасовича актори-кріпаки розмовляли українською мовою.
Коли на чергову прем’єру до Кибинців мали завітати дрібний урядовець із Полтави Іван Петрович Котляревський та сусіда-поміщик Василь Васильович Капніст, управитель хвилювався більше, ніж очікуючи губернатора чи когось “із самого Петербурга”. Адже Котляревський і Капніст належали до найавторитетніших драматургів старшого покоління, знаних далеко за межами Полтавщини.
Справ у Кибинцях вистачало, тож Василю Панасовичу іноді ніколи було поїхати до рідної Василівки (нині – село Гоголеве). Щоб не розлучатися із сином Миколою, він часто брав його із собою в ділові поїздки. Навідувалися вони і до Котляревського, який жив у Полтаві, і до Капніста в його маєтку Обухівці. Поважні митці, чи то серйозно, чи то жартома захоплюючись розмовами з маленьким Миколою, пророкували йому блискуче літературне майбутнє.
Минуть роки, і про геніального українця Миколу Васильовича Гоголя (1809-1852) знатиме весь світ. Пророцтво здійснилося. Утім розмови про “майбуття українських шляхетних синів” були тоді модними і в Кибинцях, і в Диканьці, і на сусідніх хуторах, адже господарювали там нащадки козацької старшини. Після скасування Запорозької Січі Катерина II наблизила їх до себе, аби протиставити “пихатим нащадкам бояр”, таємних заколотів яких побоювалася. Безбородько, син генерального писаря Війська Запорозького, секретар Катерини II, дослужився до канцлера, отримав титул князя, передав владу графу Трощинському, той – графу (майбутньому князю) Кочубею. А в Петербурзі на той час уже вирувало море “українського земляцтва”. Однак відтоді “пихаті нащадки бояр” встигли отямитися й замислилися над тим, що час уже забрати в “хитрих хохлів” пальму першості в бюрократичних справах. Вони зрозуміли, що шлях до управління най – могутнішою в Європі державою проходить через сучасну європейську освіту.
Ю. Коровій. Микола Гоголь. 1952 р.
Гімназія вищих наук у Ніжині. Малюнок першої половини XIX cт.
Ви вже знаєте, що юні представники найдавніших боярських родин, як-от Голіциних, Пушкіних та інших, уже від 1811 р. готувалися “присвятити себе Вітчизні” в Царськосельському ліцеї. Результатом елітного виховання було щире прагнення ліцеїстів особисто вирішувати долю Росії. Відповідальність за свою країну вони не могли покладати ні на людей “низького походження” (таких, як улюбленець Петра І князь Меншиков, що розпочинав свою “кар’єру”, торгуючи млинцями), ні на “інородців”, як Безбородько. “Не торгував мій дід млинцями… // в князі з хохлів він не стрибав”, – писав Пушкін у вірші “Мій родовід”.
Передбачаючи такий хід думок, Безбородько відказав двісті двадцять тисяч карбованців на заснування в Україні Гімназії вищих наук. У ній мали навчатися нащадки української козацької еліти, аби згодом обійняти високі державні посади в Петербурзі. Імператорського указу про створення цього закладу в Ніжині молодший брат Безбородька домігся ще 1805 р. Однак Гімназію вищих наук було відкрито лише 1820-го – аж п’ятнадцять років українське земляцтво на чолі з Кочубеєм намагалося подолати спротив “пихатих нащадків бояр”.
Одним з ліцеїстів першого випуску був письменник всесвітнього значення Олександр Пушкін. Серед перших учнів Ніжинської гімназії також був класик світової літератури – Микола Гоголь. Це символічно. І насамперед тому, що, 1829 р. приїхавши “завойовувати Петербург”, юний Гоголь привіз із собою дух “ніжинського романтизму”, дещо абсолютно протилежне тогочасному літературному доробку Пушкіна.
Саме 1829 р. побачила світ поема Пушкіна “Полтава”, де фантастичний образ України та романтичне уявлення про її історію1 2 вилилися в геніальні рядки. За ними, певно, надалі й судили б про нашу країну, якби невдовзі не пролунав голос нікому не відомого двадцятирічного юнака з Полтавщини: “Чи знаєте ви українську ніч? о, ви не знаєте української ночі! Пригляньтеся до неї: із середини неба дивиться місяць. Безмежне склепіння небесне розійшлось, розширилось іще безмежніш. Горить і дише воно. Земля вся в срібному світлі; а дивне повітря віє і теплом, і прохолодою, і дише млостю, і розливає океан пахощів. Божественна ніч! Чарівлива ніч! …І раптом усе ожило: і гаї, і стави, і степи. Котиться величний грім українського солов’я, і здається, що й місяць2 заслухався його посеред неба…” . За доби, коли в Російській імперії кожна освічена людина читала все, що виходило з-під пера Пушкіна, ці рядки пролунали як виклик на літературну дуель.
Ви, певне, пам’ятаєте, що з учнівських років Гоголь захоплювався творчістю Пушкіна і, переїхавши до Петербурга, заповзявся заслужити прихильність видатного поета власними літературними досягненнями. Після невдалого дебюту з поемою “Ганц Кюхельгартен” (1829), написаною в дусі німецького романтизму, Гоголь почав грунтовно розробляти українську тему. Відтак його публікації привернули увагу друга й видавця Пушкіна Петра Плетньова, а 20 травня 1831 р. відбулася омріяна особиста зустріч із першим поетом Росії.
Улітку 1831 р. в Царському Селі Гоголь активно спілкувався з Пушкіним, Жуковським і Плетньовим та готував до видання перший том “Вечорів на хуторі біля Диканьки”. Згодом видатний український письменник Пантелеймон Куліш, автор першої біографії Гоголя, посилаючись на спогади Плетньова, описав історію публікації цієї збірки так: “До травня 1831 року у нього [Гоголя] вже готові були декілька повістей, з яких потім склався перший том “Вечорів на хуторі біля Диканьки”. Не знаючи, як дати їм раду, Гоголь звернувся за порадою до Плетньова. Пан Плетньов хотів уберегти юнака від впливу літературних партій і водночас врятувати повісті від упередження людей, які знали Гоголя особисто або за його першими літературними спробами і ставилися до нього скептично. Тому він порадив автору повістей у жодному разі не відкривати свого імені й вигадав для його повістей назву, що мала збудити цікавість публіки. Так з’явилися на світ “Повісті, видані пасічником Рудим Паньком”, який нібито жив біля Диканьки, що належала князю Кочубею”.
Український погляд
Чому було так важливо, що Диканька належала саме Кочубею? І чому це мало “збудити цікавість публіки”?
1 Створюючи образ України в поемі “Полтава”, Пушкін спирався на працю Вольтера “Історія Карла XII”, переосмислену західноєвропейськими романтиками, насамперед Байроном у поемі “Мазепа”.
2 Цитату з повісті “Майська ніч, або Утоплена” наведено в перекладі М. Рильського.
Річ у тім, що саме 1831 р. Віктор Кочубей отримав титул князя: хоч би як глузував Пушкін із цього приводу, українці й далі “стрибали в князі”. У Петербурзі жваво обговорювали цю подію. Усі знали про вплив Кочубея на царя і про те, як вигідно належати до “кочубеївської партії”.
Аж ось до хору вітань з приводу отримання князівського титулу долучився негучний, але такий оригінальний голос, що його годі було не почути. Він пролунав з перших рядків дивної збірки повістей, “виданих пасічником Рудим Паньком”, у яких пасічник намагався передбачити першу реакцію публіки на свою книжку: “Це що за диковина: “Вечори на хуторі біля Диканьки”? Що це за вечори? І шпурнув у світ якийсь пасічник!”1.
Насправді ніхто не посмів так не тільки сказати, а й подумати! Магічне слово “Диканька” зачаровувало, приваблювало, змушувало читачів швидко пробігати очима рядки передмови, аби зрозуміти, що ж воно таке – ці “Вечори…”. “Про Диканьку ж, гадаю, ви наслухалися доволі. Бо й те сказати, що там дім кращий якогось там пасічникова куреня. А про сад і казати нічого: у Петербурзі вашому, певно, не знайдете такого…”
Справді. І наслухалися, і начиталися в російських газетах про розкішний диканський будинок Кочубея, про парк, що міг конкурувати із царськосельським, про тріумфальну арку на честь візиту імператора… Пасічник Рудий Панько писав про це цілком серйозно, без іронічного підтексту. Молодий романтик Гоголь своїм гімном Диканьці, по суті, кинув виклик “протилежній партії”, так само, як через шість років по тому зробив це молодий романтик Лєрмонтов своїм віршем “Смерть Поета”. Гоголь так само пишався Кочубеєм, що став першим міністром Росії, як Лєрмонтов – Пушкіним, що став її першим поетом. В обох випадках ідеться про національну гордість…
Передмовою до “Вечорів…” Гоголь остаточно утверджує право теми України на винятковий інтерес читацького загалу і образ України як такий, у якому, за всіма романтичними канонами, минуле зустрічається з майбутнім і вказує на провідні тенденції сучасності. Висновок, який Гоголь на той час зробив зі свого життєвого досвіду, корисний усім нам: знаючись на літературних традиціях і на сучасних течіях світової культури, можна й треба зробити так, аби світ цікавився твоїм краєм і тобою.
Тут варто з’ясувати, чому, власне, Пушкін опікувався молодим українським письменником. Авжеж не для того, щоб зміцнити свій статус при дворі завдяки юному землякові Кочубея. Певне, маємо дослухатися до думки П. Куліша, який чітко зазначав, що метою пушкінської літературної “партії” був сам Гоголь, його талант і ті надії, які Пушкін та його видавець пов’язували з розвитком прози нового типу.
1 Тут і далі цитати з передмови до “Вечорів на хуторі біля Диканьки” наведено в перекладі Петра Панча.
Ідея такої прози полягала в тому, що вона мусила бути справжньою. Просту історію мала розповідати проста людина. Не перший поет Росії, а “лагідний і чесний” поміщик Іван Петрович Бєлкін1 2, не юний амбітний романтик, який написав “Ганца Кюхельгартена”, а літній хуторянин Рудий Панько… Така проза мусить відкрито сперечатися з поезією, що монополізувала право на відображення дійсності, хоч насправді може лише створювати поетичні міфи. Здавалося, Гоголь зрозумів, чого геніальний поет хоче від сучасної літератури. Відтак Пушкін наполегливо радить йому від українських легенд і казок “Вечорів…” переходити до історичної прози про рідний край. Навчившись правдиво і природно розповідати життєві історії (без прикрас, без “моралі”, лише факти), як це робить Рудий Панько, так само поставитися й до історії України, подивитися на неї очима простої людини.
Невдовзі в чистому зошиті Гоголь виводить: “Старосвітські поміщики” (назву першої повісті майбутньої збірки “Миргород”, 1835 р.). Перо ледь встигає за стрімким потоком думки. Кожен рядок, як блудний син, засумувавши на чужині, квапиться до рідної домівки: “Стежечкою від комори до кухні і від кухні до панських покоїв… довгошиїй гусак… частокіл, обвішаний низками сушених груш і яблук та килимами…”2. І нарешті: “Самі господарі цих скромних закутків – дідусі, бабусі… На обличчях у них написана така доброта, така приязнь та щирість, що мимохіть відмовляєшся, бодай на якийсь час, від усіх зухвалих помислів і непомітно поринаєш всіма почуттями в просте, буколічне життя”. Це дуже нагадує античний міф про Філемона й Бавкіду, зображених у численних шедеврах європейської літератури, найвідоміші з яких – “Метаморфози” Овідія та “Фауст” Гете. Образи Філемона та Бавкіди є, власне, образами “маленьких людей”, яких, за Овідієм, шанували самі боги. Отже, “Старосвітські поміщики” – гоголівська “контрольна робота” із зарубіжної літератури після другого підсумкового уроку літературної освіти українця. Висновок уроку такий: світова література – це усталена система міфів.
У шедеврів світової літератури, незалежно від того, якою мовою їх написано, є спільна мова – мова міфів, де за “слово” узято окремий міфологічний мотив. Такою є і збірка “Миргород”, код якої доступний кожному, хто хоче бути читачем європейської літератури, а отже, добре знається на античності. У “Старосвітських поміщиках” Гоголь розповідає реальну історію життя своїх дідуся Панаса (грецьке ім’я Афанасій означає “безсмертний”) та бабусі, яку називає Пульхерією (грецькою – “лагідна”), і попереджає читачів: “Якби я… хотів змалювати Філемона й Бавкіду, я б ніколи не обрав іншого оригіналу, крім них”.
Головним героям “Старосвітських поміщиків” Товстогубам, цим вічним Філемону й Бавкіді, у повісті протиставлено ницих, суєтних, тимчасових людей, які не тужать “ні по схороненій рідні, ні по забутій давнині”: “Старі національні, простосерді і разом з тим багаті фамілії… завжди становили цілковиту протилежність тим низьким малоросіянам, що видираються з дьогтярів, крамарів, наповнюють, як сарана, палати та присутственні місця, луплять останню копійку зі своїх – таки земляків, наповнюють Петербург ябедами, збивають, нарешті, капітал і урочисто додають до прізвища свого, що кінчається на “о”, літеру “в””.
1 Ідеться про цикл О. Пушкіна “Повісті покійного Івана Петровича Бєлкіна”.
2 Тут і далі цитати з повісті “Старосвітські поміщики” наведено в перекладі Петра Панча.
До збірки “Миргород” увійшло чотири повісті – чотири спроби в класичних (античних) жанрах: “Старосвітські поміщики” – ідилія, “Тарас Бульба” – епічна пісня, “Вій” – містерія, “Повість про те, як посварилися Іван Іванович з Іваном Никифоровичем” – сатира. “Тарасом Бульбою” Пушкін був відверто розчарований. У рецензії на “Миргород” поет захоплено відгукнувся на “зворушливу ідилію” “Старосвітські поміщики”, а про історичну повість “Тарас Бульба” зауважив, що вона “недотягує” навіть до В. Скотта. Цей твір справді досить далекий від реальної історії доби козаччини. Гоголь змушений був погодитися з такою оцінкою, про що свідчить його спроба переробити повість. Однак спроба ця була тісно пов’язана з останньою епічною піснею митця, його епічною поемою “Мертві душі”, про яку ми поговоримо трохи згодом…
Після смерті Пушкіна Гоголь жив здебільшого в Західній Європі й фізично не мав змоги виконати заповіт старшого друга: ретельно вивчити історію України й дати об’єктивну картину її історичного життя, вловивши його сенс і мету. Однак це вже тема іншого часу – доби реалізму в українській та світовій літературі. Тож третій урок українця Гоголя полягає в тому, що літературна освіта, аби сприяти активному, позитивному ставленню до життя, обов’язково має поєднуватися зі свідомим, об’єктивним ставленням до національної історії. Без надмірної ідеалізації – аби потім не було надмірного розчарування.
Утім не забудьмо, що Гоголь жив за доби романтизму, коли не існувало навіть поняття “реалізм”, а поодинокі вияви нового художнього напряму тільки-но починали з’являтися у творчості Пушкіна, Стендаля, Бальзака. “Миргород” на цьому тлі виглядає як типово романтичний твір, головним героєм якого є таємнича українська душа, а сюжетом – історія України як арена боротьби абстрактного добра з абстрактним злом. Тому в першій частині “Миргорода” (“Старосвітські поміщики”, “Тарас Бульба”) показано світлий бік національної душі, а в другій (“Вій”, “Повість про те, як посварилися Іван Іванович з Іваном Никифоровичем”) – темний.
Перевірте себе
1. У якому середовищі виховувався М. Гоголь? Розкажіть про його першу літературну спробу.
2. Як змінилися творчі орієнтири молодого письменника після знайомства з Пушкіним? Які нові художні завдання ставив перед прозою Пушкін і яких творів чекав від Гоголя?
3. Схарактеризуйте збірку “Миргород” як ідейно-композиційну єдність. Яку роль відіграє в ній повість “Тарас Бульба”? До якого художнього напряму належить “Миргород”? Як оцінив цю збірку Пушкін?
4. Про які життєві уроки М. Гоголя ідеться в підрозділі? Чи актуальні вони нині? Поясніть свою думку.
Ви це знаєте
– Розкажіть про два сюжети, які О. Пушкін подарував Гоголю. Які твори було написано на основі цих сюжетів? Який з них ви вивчали минулого року?
(2 votes, average: 5.00 out of 5)