МЕЖЕНЬ – Михайло Орест

Сонце в вільсі гіллистій

Гніздо променисте в’є,

І лугу розліг урочистий

Замрів – і в очах встає

Межень, весь, розбуялий:

Певна себе повнота,

Легкість повітря і далей.

Мир і могута свята.

І радує серце збідніле

Згадка про роки, коли

Межня отчинного сили

В душу мою текли.

Але по світлій хвилині

Смутним віддаюсь думкам:

Я спізнаю на чужині,

Чого не спізнав я там,

В отчизні, нині примрійній:

Давно, ще як був я в ній,

Невичутий, тиховійний

Межень минувся мій.

1947


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

МЕЖЕНЬ – Михайло Орест