Механізм валютних курсів
Механізм валютних курсів – одна зі світових систем, суть якої в формуванні обмінної пропорції національних і іноземних грошових одиниць. Особливість механізму – зміна курсу від стратегії прив’язки до іншої грошової одиниці або, наприклад, до золота (характерно для золотого стандарту) до плаваючого (вільного) курсу.
Механізм валютний курсів (МВК, по-англійськи – ERM) – частина добре відомої Європейської валютної системи (Exchange Rate Mechanism). Мета введення – скорочення коливань курсів валют.
Механізм валютних курсів: еволюція появи
У період кризи початку 70-х років минулого століття багато країн пропонували ввести плаваючий валютний курс. Зокрема, в 1971 році таке питання ставила на порядок ФРН. У той час курс німецької марки вже був нефіксованим (плаваючим), що давало свої результати. У свою чергу, Європейська комісія і Франція дотримувалися протилежної думки і вважали, що для ефективного контролю капіталу курс повинен залишатися фіксованим. Ось чому підписати угоду відразу так і не вдалося.
Після кризи ФРН знову виступила з колишнім пропозицією і знову ідея була відкинута Францією. Причина відмови – незручність роботи з плаваючими курсами. У зв’язку з цим було прийнято рішення реформування старої валютної системи. При цьому нова версія відрізнялася несущственно. Зміни в першу чергу стосувалися регулювання валютних курсів, які виявлялися фіксованими щодо валюти США.
Основною відмінністю пива стала поява зобов’язання США по конвертованості валют. Незважаючи на наявність офіційної вартості золота (38 доларів за унцію), Америка не поспішала здійснювати операції з дорогоцінними металами. Вийшло, що нова валютна система вже не підкріплювалася золотовалютним стандартом – основою став американський долар.
В принципі, елементи доларового стандарту було видно і раніше – у валютній системі, яка з’явилася після війни. Особливо це проявилося, коли були скасовані вимоги щодо забезпечення золота, а сам золотий запас США виснажився до мінімально допустимого рівня.
Головною перевагою доларового стандарту була свобода від негативних факторів, які мали місце в золотовалютний стандарт. Був і недолік – наявність домінуючого впливу і відсутності механізму відповідальності.
Мінус золотовалютного стандарту – залежність від Центрального банку країни і обраного ним курсу. З іншого боку, країна несла повну відповідальність за обраний напрям за допомогою жорстких вимог до конвертованості валюти.
Сильна девальвація долара США почала 70-х тривожила політиків багатьох країн. Рішення було знайдено в лютому 1973 року. Джордж Шульц (тодішній міністр фінансів США) зумів знайти ідеальний вихід. Він запропонував підвищити офіційну вартість до 42,22 долара США за одну унцію. Крім цього, було запропоновано внести деякі зміни в валютні курси.
Але не все пройшло гладко. На тлі стабільної кредитно-грошової політики подібні зміни лише підбадьорити багатьох спекулянтів на біржовому ринку. Зростання числа спекуляцій привів до активного росту доларових авуарів на решті частини планети. Наприклад, в тій же Японії обсяги валютних резервів підскочили з 2.6 до 15 мільярдів доларів. І все це відбулося за три роки – в період з 1969 по 1972 рік. Аналогічна ситуація спостерігалася і в інших країнах, наприклад, в Німеччині. Все це змушувало задуматися про необхідність змін
До слова, інтерес до зміни валютної системи і підходів до регулювання курсів простежувався давно. Так, в 1962 році свої пропозиції внесла Європейська комісія. У них планувалися деякі коригування в економічній і кредитно-грошової політики. Уже в 1964 році з’явився комітет, в якому брали участь керівники центральних банків.
У 1968 рік комісією було запропоновано, щоб країни-учасниці здійснювали валютні регулювання (щодо паритетів) тільки за взаємною згодою. У 1969 році в “Доповіді Барра” стояло питання формування узгодженої економічної політики з метою вирішення поточних проблем в середньостроковій перспективі. Багато положень доповіді були прийняті, але частина так і не вийшло реалізувати.
У 1969 році в Гаазі був розроблений план, в основі якого як раз і був минулорічний “Доповідь Барра”. Основною метою плану стало формування надійного валютного та економічного союзу.
Єдина валютна сістемаа 1970 року Раді Європи вдалося сформувати комітет, який повинен був зайнятися створенням згаданих вище спілок. При цьому Центральні банки встановили фонд, що дозволяє центральним банкам залучати кошти (до мільярда доларів США) на певні терміни (до 3 місяців). Надалі допускалася продовження терміну кредитування до шести місяців.
Остаточна форма союзу повинна була мати такі риси:
- – загальну валюту або стабільну фіксацію курсу валюти з умовою конвертованості і відсутністю відхилень; – повну лібералізацію капіталів; – передачу повноважень спеціально створеному центру прийняття рішень; – повну лібералізацію (спрощення) руху капіталів.
У 1971 році пропозиції “Доповіді Вернера” були частково підтримані учасниками Ради міністрів ЄС. Наступний великий крок до впровадження механізму валютних курсів був зроблений на Бременські конференції в 1978 році. Саме на ній дві посадові особи (канцлер Німеччини і президент Франції) підписали договір про формування єдиної валютної системи в Європі – EMS. В силу вона вступила в 1979 році. У документі було закладено новий механізм валютних курсів, який дозволив вирішити частину існуючих проблем.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)