Методологія педагогіки
Приступаючи до наукового дослідження, важко, а часом неможливо, розраховувати на успіх, не володіючи теорією і методологією вивчення поставлених проблем. Керуючись такою (у загальному очевидною) думкою автор має намір поділитися з колегами роздумами, накопиченими при виданні серії монографій, підручників, наукових статей з історії педагогіки, порівняльної педагогіці, проблемам освіти в багатонаціональному соціумі, викладанні порівняльної педагогіки та історії педагогіки у вітчизняних та зарубіжних університетах, посвяченні в ці науки студентів, аспірантів, магістрантів і докторантів.
Монографія присвячена аналізу наукових принципів, методологічних інструментаріїв одних з найважливіших галузей педагогічної науки: історії педагогіки та порівняльної педагогіки, а також наукової платформи порівняльного дослідження освіти в багатокультурному соціумі.
Удосконалення теорії та методології історико-педагогічного дослідження значимо у світлі необхідності обліку історико-педагогічної спадщини в контексті модернізації російської освіти. Пошук ефективних педагогічних рішень передбачає звернення до історичного досвіду педагогіки. Йдеться про ретельний і об’єктивному вивченні генезису теорії виховання і навчання: відмирання застарілого і зародження нового в педагогічних ідеях, концепціях, програмах, формах і методах виховання і навчання.
Володіння теорією і методологією історико-педагогічної науки необхідно при зверненні до історії магістральних напрямів реформ світової та вітчизняної освітньої системи і вхідних в них типів закладів; інтерпретації історії достоїнств і недоліків усвідомлених дій у сфері виховання і навчання; вихованні просторово-часового педагогічного мислення, використанні отриманих знань у практичній педагогічній діяльності, виробленні об’єктивного, критичного, творчого ставлення до історичного і сучасному педагогічному досвіду.
Наукові підходи до найважливіших етапів історії світової і російської педагогіки дозволяють виявляти кореляції педагогіки та освіти і певних соціальних, культурних просторів; характер наступності педагогічного знання та освіти: хронологічні рубежі еволюції педагогічних ідей і вчень; робити обгрунтовані об’єктивні висновки і узагальнення щодо історико-педагогічної спадщини.
Методологія і теорія історико-педагогічного дослідження призначені для аналізу еволюції світової педагогіки, її становлення – від емпіричного осмислення виховної діяльності, служіння богослов’я і філософії до статусу самостійної науки. Прихильність наукової теорії та методології дає можливість аналізувати історію педагогіки як знаменник культурних, політичних, релігійних та інших соціальних інтересів, як наслідок тісному взаємозв’язку педагогічної думки і практики шкільної справи, коли перемоги або поразки соціальних, політичних, педагогічних ідей, концепцій, теорій оберталися успіхами або невдачами педагогіки та освіти.
Радянська історико-педагогічна наука спиралася на певні теоретико-методологічні установки: марксистської філософії, комуністичної партійності, історизму, системності. Історія педагогіки вивчалася як цілісне, що володіло внутрішньою логікою, діалектично суперечливе явище в контексті низки володіли конкретно-історичними особливостями соціально-економічних формацій, як ідейна надбудова продуктивних сил і виробничих відносин, наслідок боротьби соціальних класів.
З кінця 1980-х рр. ці вихідні дослідні позиції піддалися значному перегляду. Була поставлена під сумнів тотальна політична ідеологізація історії педагогіки. Критикувався апологізаторскій підхід до радянської педагогіці і школі. Пропонувалося переосмислити періодизацію історії педагогіки, відмовившись від пропонованої у вигляді аксіоми трактування жовтневого перевороту 1917 р як епохальної події, що вплинула виключно позитивно на подальший розвиток вітчизняної та світової школи і педагогіки. Запропоновано логічний (проблемний) метод, орієнтована на вивчення переважно історії педагогічної теорії.
У сучасній вітчизняній історико-педагогічній науці збережено багато чого, що накопичено радянськими вченими. У той же час оновлені установки щодо мети, методології вивчення історії педагогіки та освіти, класифікації, періодизації, наступності історико-педагогічного знання, історії педагогіки та освіти як навчального предмета, актуалізується тематика історико-педагогічних досліджень.
Сучасна російська наука трактує історію педагогічної думки і освіти в іншому, ніж за радянських часів, методологічному ключі. Педагогічна думка скинула монополію марксистсько-ленінського вчення як єдино можливого ідеологічного обгрунтування при аналізі історико-педагогічного процесу. Зберігши такі важливі методологічні принципи, як об’єктивність, історизм, соціальний підхід, системність, діалектичне бачення історико-педагогічного процесу, історико-педагогічна думка одночасно наповнила ці принципи значною мірою іншим змістом. Сформульовано також ряд нових методологічних установок.
Не менш актуально у світлі реформ російської освіти звернення до теорії та методології порівняльно-педагогічних досліджень. Педагогічна компаративістика дозволяє застосовувати педагогіку в якості найважливішого інструменту гідного життя людини, як науку, яка потребує постійної і дбайливої коригуванню, при збереженні доцільних традицій та впровадженні ефективних інновацій.
Є переконливі грунтовні критерії, атрибути та ознаки порівняльної педагогіки як великої наукової галузі та структурної одиниці в системі педагогічного знання. Порівняльна педагогіка у своєму розпорядженні власні об’єктом, предметом, понятійно-термінологічним апаратом, метою та завданнями, виконує особливі функції, спирається на специфічні методи, здобуде корпус оригінальних ідей і концепцій. Разом з тим процес оформлення порівняльної педагогіки як науки аж ніяк не завершений.
Залишається дискусійним питання про характеристики наукового статусу порівняльної педагогіки. До цих пір в науковому співтоваристві немає узгодженого розуміння порівняльної педагогіки як області пізнання. Порівняльна педагогіка при пошуку власної наукової ніші стоїть перед потрійним викликом: аналізу педагогічних ідей і практик, прогнозування можливих рішень і впровадження знайдених рішень. У відповідях на такий виклик існують багато в чому полярні точки зору.
Наростає злободенність теоретико-методологічного обгрунтування в рамках порівняльної педагогіки проблем освіти в багатонаціональних соціумах. Об’єктивна даність сучасного суспільства та освіти – ускладнення феномена мультикультуралізму. Абсолютна більшість сучасних держав не є гомогенними в етнічному та культурному вимірах. Внаслідок масової імміграції формуються нові субкультури. У світі наростає взаємопроникнення культур. Полегшується доступ до цінностей культур різних цивілізацій. Формується багатозначна ідентичність представників тих чи інших спільнот, яка набуває поліфонічний характер в етнічному, релігійному, світському і інших вимірах.
Наукове осмислення реалій і перспектив освіти в багатокультурному соціумі – актуальний напрямок досліджень порівняльної педагогіки на порозі третього тисячоліття. У порівняльній педагогіці зростає інтерес до цінностей різних цивілізацій і культур. Проблеми, зумовлені культурними та етнічними відмінностями, стають пріоритетними для порівняльної педагогіки. Мається на увазі потреба цивілізацій Заходу і Сходу будувати освіту на принципах інтеграції, взаємодії.
Порівняльна педагогіка, займаючись дослідженнями можливостей шляхом утворення подолання протистояння субкультурних груп у багатонаціональному соціумі, виконує важливу соціальну місію по ініціації міжкультурного діалогу, будучи науковим інструментом створення демократичного і гуманного соціального клімату, гармонізації відносин різних цивілізаційних типів. Порівняльна педагогіка вивчає перспективи освіти на основі діалогу, прилучення до світової та іншим культурам через розуміння особливостей володіють неповторними достоїнствами і цінностями макроі субкультур.
Порівняльна педагогіка повинна давати відповіді на широке коло наукових питань педагогічної діяльності в мультикультурному середовищі – від вироблення та реалізації демократичних ідеалів до впровадження адекватних програм, форм і методів виховання і навчання. Обгрунтовується модернізація виховання і навчання шляхом прилучення до традицій субкультур, трансформації домінуючої культури як бази освіти за рахунок інших культурних цінностей.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)