Метафора – Засоби контекстуально синонімічного увиразнення мовлення (тропи) – Художньо-мовленнєва організація літературного твору – ЗОВНІШНЯ ФОРМА ХУДОЖНЬОГО ТВОРУ – ЛІТЕРАТУРНО-ХУДОЖНЯ ТВОРЧІСТЬ
Метафорою (грец. Μεταφορά – перенесення) називається слово, значення якого переноситься на найменування іншого предмета, пов’язаного з предметом, на який звичайно вказує це слово, рисами подібності. Наприклад, у рядках вірша Є. Маланюка “Вічне”: “Досі сниться метелиця маю, // Завірюха херсонських вишень…” – метафорами будуть виступати слова “метелиця” та “завірюха”, оскільки в даному контексті вони вживаються не в прямому своєму значенні, коли вказують на ті атмосферні явища, якими супроводжується прихід зими, а в переносному – для підкреслення й посилення того враження, яке справляє Цвітіння вишень. Рясний, сліпучо-білий цвіт, що так густо осипає вишні в період їх цвітіння, дійсно нагадує снігову кружіль, а ідеально – білий цвіт вишневих пелюсток може асоціюватися з білизною снігових крижинок. Порівняйте з іншим прикладом вживання метафори, який наводять у своєму підручнику С. Дорошенко та П. Дудик: “За зовнішньою схожістю слова борозна (як довга, рівна заглибина в землі, проведена плугом: “тягнеться вздовж берега чорна смужка першої борозни” – В. Козаченко) було перенесено на повздовжню заглибину у будь-чому, зморшку, складку; пор.: “сльози мимохіть котяться тими борознами, що поорало на виду довголітнє лихо” (М. Коцюбинський)” [36, 128-129]. Метафора, подібно до епітета та порівняння, ставить за мету конкретизувати уявлення про предмет, про який ідеться, шляхом вказівки на певну його ознаку, що висувається на перший план, але, на відміну від епітета й порівняння, метафора вказує на цю ознаку не в прямій формі, не безпосередню її називаючи, а шляхом заміни її словом, що містить у собі дану ознаку. Тому метафору часто називають прихованим або скороченим (згорнутим) порівнянням, тобто порівнянням, в якому не виокремлюється ознака, за котрою відбувається зіставлення двох предметів (tertium comparationis). Естетичний ефект метафори побудований на певній загадковості предмета, про який ідеться, з чим, зокрема, пов’язане широке вживання метафор у жанрі загадки. Механізми естетичної дії метафори Ф. Гарсіа Лорка, наприклад, пояснював так: “Для того, щоб вдихнути життя в метафору, потрібно, щоб метафора мала форму та радіус дії, – ядро в центрі та перспективу навколо нього. Це ядро розкривається як квітка, нібито незнайома, але ми швидко впізнаємо її аромат, а в кольоровому сяйві, яке вона випромінює, нам бачиться його ім’я, тобто метафора змальовує нам предмет як квітку, нібито незнайому”, ми впізнаємо його не відразу (автоматично ідентифікуючи його в нашій пам’яті), а поступово – у “кольоровому сяйві”, яке породжує відчуття подоби. Тим самим метафора немовби оновлює предмет, “демонструє його в незвичному ракурсі” (П. Антокольський).
Метафора – один з найуживаніших тропів. “Метафоричне слово завжди чарівніше і красивіше, ніж слово у прямому значенні”, – писав автор київської поетики “Lyra” (1696 р.). “Матір’ю поезії” назвав її С. Тезаур. Вважається, що першим метафору як спеціальний риторичний прийом використав “батько красномовства”, знаменитий афінський оратор Ісократ у творі “Еварог”, у Римі в широкий вжиток її вводить Цицерон, який зауважував, що “немає тропа більш квітчастого в окремих словах і такого, який би вносив у мову більше світла, ніж метафора”. Арістотель визначав метафору як перенесення імені з одного об’єкта, позначуваного цим іменем, на якийсь інший об’єкт. “Складати гарні метафори, – писав він, – значить помічати подібність”. Теоретик літератури Києво-Могилянської академії М. Довгалевський визначав функції метафори як: 1) найменування деяких предметів, які не мають власної назви, 2) підсилення значення сказаного, 3) засобу для досягнення естетичного враження [53, 303]. Дійсно, метафори використовуються не тільки в поезії. Метафора часто вживається й для позначення тих предметів та явищ, для яких ще не підібрано власних найменувань. Так, відкриття нових явищ породило метафори “магнітне поле” та “звукова хвиля”, які були утворені шляхом перенесення значення узвичаєних слів “поле” та “хвиля” за ознакою певної подібності на найменування невидимих мікропроцесів. У нашому побуті широковживані такі метафори, як “ніжка стола”, “ручка чайника” і т. д. Подібні метафори називаються стертими, оскільки переносність їхнього значення стала настільки узвичаєною внаслідок їх загальновживаності, що майже не відчувається. На відміну від інших, поетичні метафори – це метафори, в яких переносність значення сприймається як несподіванка, як новизна, внаслідок чого поетична, індивідуально-авторська метафора набуває ознак контекстуального неологізму.
Залежно від особливостей співвідношення зіставлюваних предметів виділяють чотири типи метафор, побудованих на: 1) заміщенні живого живим. Наприклад: “Тривого моя! Катерино! Ходім!” (М. Вінграновський); 2) заміщенні неживого неживим, наприклад: “тріумфальна висота” (І. Калинець); “Слово моє, сило моя, славо, // сльозо моя, гніванню ти мій” (М. Вінграновський); “Зерна роси” (М. Шолохов); 3) заміщенні неживого живим. Даний тип метафори називається Уособленням, абоПрозопопеєю (від грец. Πρόσωπον – особа і Ποιέω – роблю), або ще Персоніфікацією (лат. Persona – особа і Facere – робити). Наприклад: “Реве та стогне Дніпр широкий” (Т. Шевченко); “Цей ліс живий. У нього добрі очі. // Шумлять вітри у нього в голові” (Л. Костенко); 4) заміщення живого неживим. Наприклад: “Дівчатко – клинчатко, злотава струна” (С. Тельнюк).
Можливі й різні форми граматичного вираження метафори. Найчастіше вона виражається дієсловом та його формами або ж прикметником (метафоричний епітет), внаслідок чого, зокрема, метафора, виражена іменником, сприймається дещо свіжіше. Як і епітет та порівняння, метафора не лише конкретизує уявлення про предмет, а й виражає відповідне емоційне ставлення до нього мовця (прозаїка або поета). Як влучно (метафорично) зауважує М. Панов, метафори, як і порівняння, бувають або ж світлі, або взяті з “пітьми” [67, 14]. “Якщо бажаєш подати що-небудь у гарному світлі, – наголошував ще Арістотель, – слід запозичувати метафору від предмета найкращого в цьому роді речей; якщо ж бажаєш виставити що-небудь у дурному світлі, то слід запозичувати від гірших речей” [65, 32]. Наприклад, метафоричне зіставлення слова та зброї у вірші Лесі Українки “Слово, чому ти не твердая криця…”: “Вигострю, виточу зброю іскристу, // Скільки достане снаги мені й хисту, // Потім її почеплю при стіні // Іншим на втіху, на смуток мені. // Слово, моя ти єдиная зброє, // Ми не повинні загинуть обоє! // Може, в руках невідомих братів // Станеш ти кращим мечем на катів” – служить меті емоційного піднесення значущості “слова”. Навпаки, через метафоричне зіставлення екіпажа, на якому приїздить до міста героїня поеми Гоголя “Мертві душі” поміщиця Коробочка, з гарбузом, значення першого суттєво знижується й постає в іронічному світлі: “…вотдаленных улицах и закоулках города дребезжал весьма странный экипаж, наводивший недоумение на счет своего названия. Он не был похож ни на тарантас, ни на коляску, ни на бричку, а был скорее похож на толстощекий выпуклый арбуз, поставленный на колеса”.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)