Мерое
Історичну область в середній течії Нілу – від Асуана на півночі до суданського міста Дабба на півдні – прийнято називати Нубією. Назва це швидше за все походить від давньоєгипетського слова “нубу”, що означає “золото”. Примикають до Нілу невисокі скелясті гори дійсно рясніють золотоносним кварцом, з якого ще в глибоку давнину навчилися видобувати дорогоцінний метал.
Для древніх єгиптян Нубія з її вузькій прибережній долиною була свого роду “воротами в Африку”. Коли єгипетське держава переживало періоди розквіту, фараони захоплювали Нубію; коли Єгипет слабшав, нубийци повставали і знову знаходили незалежність. У VIII-VII століттях до нашої ери нубийци навіть самі утворили XXV династію правителів Єгипту і півстоліття правили країною. Після цього в Нубії століттями процвітали держави зі столицями в Куші, Напате і Мерое.
Розкопки в долині Муссаварат-ель-суфр допомогли вченим відкрити завісу таємниці над історією стародавньої держави Мерое – колись обширного і могутнього. Тут зроблено чимало відкриттів, зокрема, розкопані і досліджені піраміди правителів Куша, правда, пограбовані вже в незапам’ятні часи; знайдені складні підземні ходи, які вели до усипальниць цариць…
Англійський історик Б. Девідсон так описував це місто, мало вивчений ще й сьогодні: “У Мерое і прилеглих до нього районах збереглися руїни палаців і храмів, що представляють собою породження цивілізації, яка процвітала більше 2000 років тому. А навколо руїн, все ще зберігають свою минулу велич, лежать могильні кургани тих, хто створював ці палаци та храми… Стіни з червоної базальту, поцятковані таємничими письменами; фрагменти барельєфів з білого алебастру, колись прикрашали чудові фортеці і храми; черепки пофарбованої глиняного посуду, камені, що не втратили ще своїх яскравих візерунків, – все це сліди великої цивілізації. Там і сям сумно стоять покинуті гранітні статуї Амон-Ра… і вітер пустелі носить над ними хмари коричнево-жовтого піску”.
Перші століття в історії Куша були пов’язані ще з єгипетським пануванням: царський будинок, аристократи і жерці в чому переймали єгипетські звичаї і моди, хоча, як вважає І. Можейко, ці чужі традиції навряд чи глибоко проникали в кушітскімі суспільство. Воно не тільки етнічно відрізнялося від єгипетського, а й заняття його населення були іншими: нубийци не були пов’язані з річкою, як єгиптяни з Нілом, більша частина їх території представляла савану, на якій вони займалися скотарством.
Приблизно до 800 року до нашої ери слабкі фараони XXII єгипетської династії змушені були надати Кушу незалежність. Столицею держави стало місто Напата – центр культу бога Амона, якого кушити зображували в образі барана. Через деякий час кушитские царі самі почали просуватися на північ, воювали вони і в південних номах Єгипту. Ряд завойовницьких походів почав цар Піанхі, який виявив себе вмілим полководцем: він знаходив слабкі місця в обороні противника, йшов на союзи з ворогували між собою номархами, не забуваючи при цьому шанувати єгипетських жерців.
Перемігши єгипетського фараона, кушітскій цар і заснував XXV, “ефіопську”, династію. Проте незабаром їх панування в Єгипті було перервано ассирийцами, збройними залізними списами і мечами, проти яких бронзові і кам’яні знаряддя єгиптян і кушитів були безсилі. Однак ассірійці не стали переслідувати їх вгору по Нілу, і, таким чином, кушити зберегли свою незалежність.
Півтора тисячоліття жовті піски пустелі приховували руїни міста Мерое – столиці загадкового нубійського “царства Мерое”. Про це місто греки і римляни дізналися в I тисячолітті до нашої ери, коли Мерое став столицею Нубії замість розташованої північніше Напате. Однак на питання: “Чому було перенесено столицю? Коли це сталося точно і яка попередня історія самого міста?”- Античні історики відповіді не дають. Лише крохи відомостей про Мерое донесли до нас твори римських і грецьких письменників. Відомо, наприклад, що територію міста Мерое називали “островом Мерое”, який мав форму щита. На картах його зображували у вигляді круглого ділянки суші, з усіх боків оточеного притоками Нілу.
З Мерое в Рим кілька раз відправлялися посольства, але посланники і купці повідомляли римлянам лише уривчасті відомості про свою далеку батьківщині. Відомий також і той факт, що імператор Нерон в I столітті направив до Нубії своїх офіцерів, яким вдалося проникнути “далі Мерое”. Отримані розвідниками дані знаменитий географ і натураліст Пліній Старший відтворив у своїй праці “Природна історія”. У ньому він, зокрема, повідомляє про керуючих Нубією загадкових цариць з “спадковим ім’ям” Кандак; про що знаходиться в місті храмі, присвяченому єгипетському богу сонця Амону. З явним подивом відзначає Пліній незначні розміри міста, а далі слід дуже примітна фраза: “Втім, цей острів, коли ефіопи домоглися держави, користувався великою популярністю; говорять, що він міг виставити +250000 воїнів і давав пристанище чотирьом тисячам художників”.
Ще в 1822 році в тому місці, де за описами повинен був знаходитися Мерое, вчені виявили руїни великого міста. Але з повною упевненістю сказати, що це саме Мерое, було важко, так як жоден античний автор не вказав точних меж цього царства. Тільки через сторіччя вдалося встановити, що згадуваний стародавніми авторами Мерое знаходився на правому березі основного русла Нілу – на тій території, яка з південного заходу обмежена блакитним Нілом, а з північного сходу – річкою Атбарі. Правда, ця територія має не круглу форму (як думали в давнину), а квадратну.
На початку 1920-х років археологи досліджували тільки царські гробниці і храми, і лише в середині ХХ століття на території Мерое почалися систематичні і планомірні розкопки. Сторіччя пісок приховував історію стародавнього царства, але він же і зберіг її для нас.
Навесні 1960 року в жарких пісках Нубійської пустелі працювала німецька археологічна експедиція. Коли вчені на чолі з професором Ф. Хинце приїхали в долину Муссаварат-ель-суфр, вони побачили, що серед моря піску стирчать лише верхівки колон да розкидані в безладді кам’яні блоки. Проте вже під час пробних розкопок вчені виявили руїни храмів, гробниць і деяких інших споруд. Потім роботи почалися в “Храмі левів”, який названий так був-за що знаходився в ньому статуї священного лева. Тут же археологи виявили картуші з зображенням царя Арнекамані, якого вони і вважають засновником “Храму левів”. Збереглося і велика кількість написів, малюнків і рельєфних зображень, що прикрашали кам’яні блоки, з яких був складний цей древній храм. Недарма назва долини перекладається як “Місце, прикрашене зображеннями”.
“Храм левів” в Мерое, присвячений львіноголовой богу війни і родючості Апедемаку, за припущенням Ф. Хинце, був зруйнований якийсь раптової катастрофою, тому при його реконструкції ученим довелося прилаштовувати одну до іншої багатотонні кам’яні брили. Коли роботи були закінчені, перед ними постало чудове прямокутна споруда, майже суцільно вкрите рельєфними зображеннями і написами. На одному з рельєфів бог Апедемак зображений з луком у руці, на мотузці він веде полоненого.
Особливе враження справляють грандіозні рельєфи довжиною до 15 метрів, що зображують царя і наслідного принца перед богом Апедемаком, а також статуї левів, які колись зустрічали всіх входили до храму. За своїм мистецьким виконанням ці рельєфи і статуї ні в чому не поступаються єгипетським або вавилоно-ассірійським, так що слова Плінія про “чотири тисячах художників”, мабуть, були недалекі від дійсності. Усередині “Храму левів” було знайдено багато листового золота, яким, за припущеннями вчених, були покриті внутрішні колони храму.
(2 votes, average: 4.00 out of 5)