Ментальні передумови правосвідомості
Перш ніж вести мову про ментальні передумови правосвідомості, слід уточнити поняття “ментальність” і “менталітет”.
Ментальністю називають своєрідність прояву психіки людини. Це більше ніж “mentalite” (фр. – Мислення) або “Mentalitat” (нім. – Склад розуму, спосіб мислення).
У політичному, рідше в соціокультурному та філософському дискурсах це поняття стало системоутворюючим, коли йдеться про ментальність поляка, француза, росіянина чи українця. Ментальність несе своєрідне відображення конкретної ойкумени.
В обіг поняття “ментальність” ввели представники історичної школи анналів Л. Февр і М. Блок, котрі розглядали ментальність як специфічний спосіб бачення світу і рівень уявлень про нього з нальотом емоцій і почуттів.
Іншими словами, ментальність – це особливий спосіб освоєння світу, стиль мислення, спосіб відчування і переживання.
Що стосується поняття “менталітет”, то воно покликане вичленувати і структурно організувати зміст ментальності, зафіксувати специфічний внутрішній досвід конкретного ставлення людини до світу. Це своєрідний соціально-психологічний тезаурус, що забезпечує однакове сприйняття реальності та її оцінку, а також здатність до стереотипному поведінці на рівні взаємодії з іншими, до розуміння і прийняття цих інших як самого себе.
Людина, що рефлексує з приводу своєї включеності в систему суспільних відносин, схильний до аналізу цих відносин і свого місця у світі через свій світогляд. Такий підхід передбачає перманентний процес духовного освоєння соціальної дійсності та її протиріч.
Логіка соціалізації людини передбачає сходження свідомості від безпосередньої емпірії до узагальнень різних рівнів: проторассудка, розуму і розуму. Жоден з цих рівнів не є автономним і самодостатнім. Вони пов’язані цільовою орієнтацією правової свідомості.
Проторассудок виступає в якості первинної форми раціональності, яка зберігає тісний зв’язок з чуттєвим уявленням. Через проторассудок людина усвідомлює себе “життям, яка хоче жити”, і тому проторассудок характеризується сутнісними силами і, в першу чергу, волею до життя. На рівні проторассудка людина егоцентричний. Цим пояснюється його орієнтованість на самозбереження. Він здатний при необхідності знехтувати відмінностями між допустимим і забороненим. Соціальність людини знаходиться ще в полоні його біологічності. І все ж людина – це істота, принципово відмінне від тварини. Він не тільки носій проторассудка, але і суб’єкт розуму.
Розум як друга форма раціональності людини долає обмеженість проторассудка і виводить людину на новий рівень, граючи роль базового підстави нових можливостей освоєння світу. Але цей рівень обмежений правовим простором і соціальним часом. На практиці це проявляється в тому, що приймає розум і які правила він адаптує.
Розум формалізує конкретику соціальної реальності й ігнорує антропологічну включеність, обмежуючись побудовою одновимірних схем, підміняють собою як різноманіття світу, так і різноманіття людських відносин. Розум працює в режимі адаптації правил соціальної реальності і певною мірою ініціює возніновеніе протиріччя між собою і проторассудком, між соціальністю і вітальністю, ставлячи спільне вище приватного, волю до влади вище волі до життя.
Розум, на відміну від розуму і проторассудка, працює на межі розуміння. На відміну від розуму, що оперує визначеннями одиничного, розум орієнтований на пошук загальних підстав буття людини, що стоять над його природної та соціальної обмеженістю. Джерелом розуму виступає вся світова культура. Зусиллями розуму забезпечується інверсія її досягнень в культуру людського “Я”.
Спираючись на розум, людина розвиває свою духовність і робить все можливе, щоб укоренити своє буття в бутті суспільства, невпинно вибудовуючи зв’язку між буттям універсуму і буттям мікроуніверсума. Але й можливості розуму мають свої межі. І коли розум усвідомлює свою обмеженість, тоді і народжується сократовское визнання: “Я знаю, що нічого не знаю”. Це хворобливий стан духу який розписується у своєму безсиллі Р. Декарт назвав інтелектуальної сумом. І вийти з цього стану можна тільки за допомогою інтелектуально-метафізичної інтуїції, яка йде далі логічних побудов розуму, його одновимірних схем “якщо, то”. Використовуючи приховані резерви психіки і свідомості, інтелектуально-метафізична інтуїція здатна доторкнутися до онтологічних основ буття й осмислити їх зміст. Іншими словами, вона орієнтована на розтин феноменальною дійсності світу і на відкриття сутнісної реальності цього світу (див.: Буття світу і буття в світі: види буттєвої реальності – об’єктивна, суб’єктивна і невимовна трансцендентна реальність // Кальной І. І. Філософія: Підручник. СПб., 2003. С. 151-171).
Тільки за допомогою інтелектуально-метафізичної інтуїції розум в іпостасі духовного “Я” розуміє і приймає трансцендентну реальність як якесь стійке початок, зміст світопорядку, як якусь заданість космосу з її проекцією на соціум у формі номоса (закону). Що стосується об’єктивної або суб’єктивної реальності буття у світі, то це всього лише явище форм первореальность, які виникають на час, а зникають назовсім.
Ідея існування вищої реальності як первореальность, ідея про те, що людині дано жити одночасно у двох світах – явленном і неявлений, є основоположною для світових релігій, філософських вчень і мистецтва. Мова може йти тільки про різні дискурсах освоєння реальності, а також про можливості здійснення принципу додатковості з орієнтацією на отримання цілісного уявлення про її зміст.
Механізм інтуїції прихований. Ніхто не знає, як до нього приходить осяяння і відкриття. Щоб механізм інтуїції проявив себе, повинні бути дотримані певні умови.
– По-перше, суб’єкт пізнання повинен мати вичерпне уявлення про предмет пізнання.
– По-друге, суб’єкт пізнання повинен постійно перебувати в стані здивованості і заклопотаності.
– По-третє, суб’єкт пізнання повинен прийняти як аксіоми наступні положення:
– Трансцендентна реальність існує;
– В кожному фрагменті об’єктивної або суб’єктивної реальності є своє метафізичне початок;
– Науковий доказ метафізики на емпіричному рівні неможливо;
– Буття світу в іпостасі трансцендентного заявляє про себе тільки через буття в світі об’єктивної або суб’єктивної реальності.
Якщо мова розуму носить денотативний характер, а його умовиводи оголюють приховані смисли, то мова інтелектуально-метафізичної інтуїції має характер швидше конотативного, бо передбачає наявність підтексту – всього того, що мається на увазі, хоча вербально і невимовно.
Право – це не тільки об’єктивно-суб’єктивна реальність, а й дещо не явлене, але мається на увазі. Це те, що сягає своїм корінням в онтологію буття людини, буття суспільства і буття світу. І в цьому сенсі право більше ніж проста кодифікація, звід норм і правил. Норми – це всього лише “соціальне тіло” права, за яким ховається його душа. І стан цієї душі можна усвідомити, лише проникнувши в онтологію права засобами інтелектуально-метафізичної інтуїції.
(2 votes, average: 4.50 out of 5)