Home ⇒ 👍Література ⇒ Мегре і старенька пані – Жорж Сіменон

Мегре і старенька пані – Жорж Сіменон

1. ВЛАСНИЦЯ ДАЧІ “ХАЛУПКА”

З експреса Париж – Гавр він зійшов на похмурій станції Беоте-Безвілль. Щоб не спізнитися, Мегре мусив встати о п’ятій, але так і не впіймав таксі. Тож довелося їхати до Сен-Лазарського вокзалу першим поїздом метро. Тепер він мав зробити пересадку.

– Скажіть, будь ласка, де тут поїзд на Етрета? [108]

Було вже за восьму, давно розвиднілося, але з неба сіялася холодна мжичка, і здавалося, що тільки світає.

На вокзалі – ні ресторану, ні буфету, і лиш по той бік колії видніло щось подібне до чайної, біля якої стояли фургони торговців товаром.

– На Етрета? Це ще нескоро. Ваш поїзд он там.

Він повів очима вбік од платформи, де стояло кілька допотопних вагонів зеленого, тепер уже незвичного кольору. Паровоза, не було. За шибками вагонних вікон бовваніли нерухомі силуети нечисленних пасажирів, які, здавалося, чекали ще звечора. Поїзд видавався якимось несправжнім, іграшковим, як на дитячому малюнку.

Ціла родина – певна річ, парижани! – стрімголов мчала, перестрибуючи через рейки, до цього поїзда без паровоза. Трійко малюків тримали в руках сачки на креветок.

Ця картина, власне, й настроїла його на новий лад. На мить Мегре забув про свої літа, йому вчувся запах моря і навіть розмірений шум прибою, хоча до узбережжя було щонайменше кілометрів двадцять. Комісар задер голову і не без пошани глянув на сірі хмари, які, певно, пливли звідтіля.

Мегре народився і зріс далеко від моря, і для нього воно було невіддільне від сачків на креветок, іграшкових поїздів, чоловіків у шортах, пляжних парасольок, торговців черепашками та всілякими сувенірами, маленьких кав’ярень, де подаються устриці з білим вином, сімейних пансіонатів з їх вічним однаковим, специфічним запахом. Не минало й тижня, як пані Мегре починала нудитися від неробства, і в ці хвилини залюбки погодилася б мити посуд на кухні.

Комісар, певна річ, розумів усю химерність своїх відчуттів. Та коли він опинявся на березі моря, йому мимоволі здавалося, що він занурюється в несправжній, іграшковий світ, де не могло статися нічого серйозного.

Відколи він служив у карному розшуці, йому не раз доводилося провадити розслідування на узбережжі – тут відбувалося не менше справжніх драм, ніж десь-інде. І все-таки навіть зараз, цмулячи кальвадос у чайній, він ледве стримував усмішку на згадку про стару пані на ім’я Валентіна та її пасинка Бессона.

Вже почалася осінь, ба сьогодні середа, шосте вересня, а йому знову так і не довелося побувати у відпустці. [109]

Напередодні, близько одинадцятої ранку, старий судовий виконавець зайшов до його кабінету в Управлінні карного розшуку і подав візитну картку в чорній рамці, де значилося:

Пані вдова Фернана Бессона

Дача “Халупка”

Етрета

– Вона хоче бачити мене особисто?

– Вона наполягає, щоб ви приділили їй хоч кілька хвилин. Задля цього вона терміново приїхала з Етрета.

– Яка вона з себе?

– Така собі старенька пані. Симпатична старенька пані.

І справді, чарівнішої бабусі важко було уявити: тендітна, чепурна, з ніжним рум’янцем та білим, як сніг, волоссям, вона була така моложава й граціозна, що скидалася скоріше на юну актрису в ролі старої маркізи, ніж на звичайну стару пані.

– Ви, певно, мене не знаєте, пане комісар, тим більше я шаную вашу люб’язність. Я добре вас знаю, бо вже не перший рік стежу за вашими блискучими розслідуваннями найстрахітливіших злочинів. Сподіваюся, ви приїдете до мене, і я вам покажу цілу купу газетних вирізок, де йдеться про вас.

– Красно дякую.

– Мене звуть Валентіна Бессон. Це ім’я, видима річ, вам нічого не скаже. Та ви, певно, зрозумієте, що я за одна, коли дізнаєтеся, що мій чоловік Фернан Бессон, царство йому небесне,- винахідник косметичного крему “Жюва”.

Мегре був не юнак, щоб ве пам’ятати назви “Жюва”. Він не раз бачив її в газетах та на рекламних плакатах ще замолоду і навіть пригадав, що його мати вживала крем “Жюва” в ті дні, коли надягала святкову сукню.

Старенька пані, що сиділа перед ним, була одягнута з вишуканою елегантністю, і лише надмір коштовностей робив її туалет ледь старомодним.

– Мій чоловік помер п’ять років тому, і відтоді я живу сама на своїй дачі в Етрета. Точніше, до минулої неділі зі мною жила ще й служниця, місцева дівчина, яка працювала в мене декілька років. Вночі проти понеділка, пане комісар, вона померла – власне кажучи, зрмість мене. Саме тому я й приїхала до вас благати про поміч.

Говорила вона спокійно і лише тонкою усмішкою немов вибачалася, що їй доводиться розповідати про такі сумні речі.

– Не бійтесь, я не божевільна і не якась стара химерниця. Коли я кажу, що Роза – так звали мою служницю – вмерла замість мене, я майже певна, що не помиляюся. Дозвольте мені кількома словами розповісти про те, що сталося.

– Я слухаю.

– Я погано сплю і ось уже двадцять років щовечора п’ю снотворне – препротивну на смак ганусову настоянку. Я кажу про це майже по-фаховому – мій чоловік був фармацевт.

У неділю перед сном, як і щодня, я налила снотворного в склянку. Роза була коло мене, коли я вже лежала в ліжку і збиралася приймати мікстуру; Ковтнула – і мені здалося, що цього разу вона гіркіша, ніж звичайно.

“Я, мабуть, налила більше, як дванадцять, крапель, Розо. На сьогодні досить”.

“На добраніч, пані”,- сказала вона. І, як завжди, винесла склянку. Я вже не знаю, чи вона з цікавості тільки скуштувала мою мікстуру, чи випила все до дна. Останнє ймовірніше: в її кімнаті знайшли порожню склянку.

Близько другої години ночі я раптом прокинулася, бо почула, як хтось стогне. Моя дача невеличка. Я встала і, вийшовши зі спальні, побачила доньку… її також розбудив стогін.

– Я гадав, що, крім вас та служниці, на дачі ніхто не живе.

– Так, але в неділю третього вересня був день мого народження… Донька – приїхала з Парижа і зосталася на ніч. Не буду забирати у вас часу, пане комісар. Коли ми зайшли до Розиної спальні, дівчина була при смерті. Донька побігла покликати лікаря, та, коли він приїхав, Роза вже сконала у страшних корчах. Доктор Жоллі одразу визначив, що її отруєно миш’яком.

Роза була не з тих дівчат, котрі накладають на себе руки. До того ж їла вона те саме, що й ми всі. Очевидно, отрута була в тому снотворному, яке мала випити я.

– Ви маєте на когось підозру?

– На кого я можу мати підозру? Лікар Жоллі, давній [111] наш приятель – він колись лікував чоловіка,- зателефонував до префектури, і в понеділок уранці з Гавра до нас приїхав інспектор.

– Ви знаєте його прізвище?

– Інспектор Кастен. Такий собі червонощокий брюнет.

– Яз ним знайомий. І що він каже?

– Нічогісінько. Опитує місцевих жителів. Труп відвезли до Гавра на розтин…

Її перебив телефонний дзвінок. Мегре взяв трубку. Дзвонив директор карного розшуку.

– Мегре, ви не могли б зайти на хвильку до мене?

– Зараз?

– Краще зараз.

Він перепросив стару пані: викликає шеф.

– Як ви дивитесь на те, щоб провести кілька днів біля моря?

Мегре сам незчувся, як у нього вихопилося:

– В Етрета?

– Вам уже все відомо?

– Не все. Розкажіть детальніше.

– Щойно мені зателефонували від міністра… Ви знаєте такого собі Шарля Бессона?

– Крем “Жюва”?

– Не зовсім так. Це його син. Шарль Бессон живе у Фекані. Позаторік його обрали депутатом від департаменту Нижньої Сени.

– А його мати – мешканка Етрета?

– Не мати, а мачуха, вона друга жінка його батька. Зауважте, що про все це я довідався лиш допіру, по телефону. Шарль Бессон звернувся до міністра з проханням доручити вам розслідувати одну справу в Етрета… Хоча це й не належить до ваших обов’язків.

– Вночі проти понеділка на мачушиній дачі було отруєно служницю.

– О! Ви читаєте нормандські газети?

– Ні. Стара власною персоною сидить у моєму кабінеті.

– І також просить, щоб ви поїхали до Етрета?

– Саме так. Вона спеціально приїхала до мене. Виходить її пасинок звертався до міністра без її відома?

– Що ж ви вирішили?

– Чекаю вашого наказу, патроне. [112]

Ось чому в середу близько дев’ятої години ранку Мегре нарешті сів у приміський, схожий на іграшковий поїзд на станції Беоте-Безвілль, і висунувся з вікна, щоб швидше побачити море.

В міру того, як воно наближалося, небо яснішало, а коли поїзд вигулькнув із виярку між порослими травою горбами, воно вже сяяло чистою блакиттю, і лиш кілька легких прозорих хмаринок висіло в його глибині.

Напередодні Мегре подзвонив до опергрупи Гавра, щоб там попередили інспектора Кастена про його приїзд, але зараз на вокзалі він марно шукав його очима. На пероні весело метушилися кілька жінок у літніх платтях та напівголі дітлахи. Начальник станції, котрий нерішуче оглядав прибулих, підійшов нарешті до комісара.

– Це не ви часом будете пан Мегре?

– Нібито я.

– Ось вам лист.

Він передав комісарові конверта. Інспектор Кастен писав:

“Даруйте, що не зустрів Вас. Зараз я на похороні в Іпорі. Раджу Вам зупинитися в готелі “Дез Англе”. Сподіваюся повернутися туди до обіду і ввести Вас у курс цієї справи”.

Було щойно десята година ранку, і Мегре, який узяв із собою в дорогу лише невеличку валізку, пішки попрямував до готелю неподалік від пляжу.

Та, не доходячи до готелю, він з валізкою в руці пішов глянути на море, помилуватися на білі скелі обабіч всіяного галькою пляжу. Молоді хлопці й дівчата бавилися з хвилями, інші грали в теніс на готельних кортах; матусі вигідно вмостилися з плетивом у шезлонгах; по набережній неквапливо походжали старі подружжя.

Ще школярем він пам’ятав, як його однолітки щороку поверталися з моря засмаглі, сповнені всіляких спогадів і привозили купи черепашок. Йому ж пощастило побачити море значно пізніше, коли він уже сам заробляв собі на хліб. . .

Мегре відчув легкий смуток від того, що вже не радіє, як раніше, а байдуже споглядає і сліпучі гребінці хвиль, і човна, що інколи ховався за високою хвилею, і татуйованого рятівника, що сидів на веслах.

Запах готелю був такий знайомий, що йому раптом забракло пані Мегре: адже досі цей запах вони вдихали разом. [113]

– Ви надовго?

– Ще не знаю.

– Річ у тім, що п’ятнадцятого ми закриваємося, а’ сьогодні вже шосте.

Так, тут усе закриється, як у театрі: і кіоски з сувенірами, і кондитерські; на вікнах спустять жалюзі, тільки море та чайки хазяйнуватимуть. на спорожнілому пляжі.

– Ви знаєте пані Бессон?

– Валентіну? Звичайно, знаю. Вона тутешня, донька рибалки. Я не знав її малою – вона значно старша за мене,- але добре пам’ятаю, як вона працювала продавщицею в кондитерській сестер Cope. Одна із сестер померла, друга ще жива. їй дев’яносто два роки, вона сусідка Валентіни. Це її сад обгороджено блакитним парканом. Заповніть, будь ласка, картку для прибулих.

Прочитавши анкету, адміністратор, а може, то був сам хазяїн, глянув на Мегре з неприхованою цікавістю.

– Ви той самий Мегре із карного розшуку? Спеціально заради цієї справи приїхали з Парижа?

– Інспектор Кастен поселився у вас?

– Як вам сказати… Він з понеділка майже щодня обідає в нас, але щовечора повертається до Гавра.

– Я чекаю на нього.

– Він на похороні, в Іпорі.

– Еге ж… Це мені відомо.

– Ви гадаєте, що хтось справді хотів отруїти Валентіну?

– В мене ще немає певної думки щодо цього.

– Це могли зробити тільки її родичі.

– Ви маєте на увазі її доньку?

– Я не маю на увазі нікого зокрема. Знаю лише, що минулої неділі в її “Халупці” було багато родичів. І я не уявляю, хто б із тутешніх мав проти неї зуба. Колись, за життя чоловіка, коли вона мала гроші, пані Валенті-на зробила людям чимало добра. Та навіть і тепер вона все роздає, хоча сама не така вже й багата. Це брудна історія, повірте мені, наше Етрета завжди було спокійним містечком. Сюди приїздять люди певної верстви, здебільшого родинами, я міг би назвати вам…

Мегре волів краще пройтися залитими сонцем вуличками. На майдані перед мерією він прочитав напис над білою вітриною: “Кондитерська Морен – колишній заклад Cope”. [114]

Він запитав у продавця, як пройти до “Халупки”. Йому показали дорогу, що зміїлася по схилу пагорба, під яким утопало в садах кілька дач. Комісар постояв на відстані од схованого за деревами будинку, з комина якого повільно підіймався димок і танув у блідій блакиті неба.

Коли Мегре повернувся до готелю, інспектор Кастен був уже там. Його маленька чорна “сімка” стояла перед входом, а сам він чекав на сходах.

– Сподіваюся, ви добре доїхали, пане комісар? Дуже шкодую, що не зміг зустріти вас на вокзалі. Я вирішив, що варто побувати на цьому похороні. Кажуть, це саме ваш метод.

– І що ж там було?

Вони попрямували вздовж берега.-

– Не знаю, що й сказати. Нічого втішного. На похороні була досить важка атмосфера. Тіло дівчини привезли з Гавра цього ранку, і батьки просто зі станції одвезли її вантажною машиною до Іпора. Родина Тро-шю – ви ще почуєте це прізвище. Тут кожен третій Тро-шю – і майже всі рибалки. Батько тривалий час ловив оселедців у Фекані, а його двоє старших синів ще й досі там. Роза була найстарша з доньок – їх усього дві чи три. Одна працює офіціанткою в Гаврі.

У Кастена було густе волосся, низьке чоло; говорячи, він так напружувався, наче орав землю, впрягатись у плуг.

– Ось уже шість років, як я працюю в Гаврі і об’їздив тут усе вздовж і впоперек. У тутешніх селах, особливо поблизу старих маєтків, трапляються ще смиренні люди, котрі згадують, “як то було добре за пана”. Решта, навпаки, такі, що їм краще пальця в рота не клади. Грубі, недовірливі, лихі на вдачу.’ Не знаю, до якого гатунку належать ці Тропію, але сьогодні на похороні пані Бессон зустріли холодно, я сказав би, вороже.

– Мене тільки-но запевнили, що вона загальна улюблениця в Етрета.

– Іпор не Етрета. І до того ж Роза, або, як тут кажуть, наша Роза, померла.

– Отже, стара була на похороні?

– Аякже – в першому ряду. Дехто називає її поміщицею, можливо, тому, що в неї був колись маєток в Орні чи Солоні – не знаю точно”, де саме. Ви бачили її?

….- Вона приїздила до мене в Париж. [115]

– Вона казала мені, що збирається поїхати до Парижа, але я не знав, що вона їздила до вас. Що ви можете про неї сказати?

– Поки що нічого.

– Вона була дуже заможна. Багато років мала в Парижі власний особняк на авеню Ієни, власний маєток, яхту. А “Халупка” – це просто так, притулок, про всяк випадок.

Вона приїздила сюди великим лімузином з шофером, а ззаду друга спеціальна машина везла багаж. В неділю кожна її поява в церкві була сенсацією. Вона мала постійну лавку, в першому ряду, а по відправі щедро роздавала милостиню. Коли кому доводилося скрутно, йому звичайно радили: “Звернися до Валентіни”. її й досі іноді так називають – особливо старі.

Цього ранку вона приїхала до Іпора в таксі й вийшла з машини врочисто, як і за давніх часів. Здавалося, що саме вона керує церемонією похорону. Певна річ, її вінок затьмарив усі інші.

Можливо, я помиляюся, але мені здається, що Трошю були роздратовані й поглядали на неї скоса. Вона все-таки привіталася з усіма за руку. Старий простяг їй свою, не дивлячись у вічі. А старший син Анрі просто повернувся до неї спиною.

– Донька пані Бессон була з нею?

– Ні, в понеділок після обіду вона повернулася поїздом до Парижа. Я не мав права її затримувати. Ви, певно, помітили, що я не розібрався ще як слід у цій справі. І все-таки я гадаю, що її треба знову допитати.

– Яка вона з себе?

– Викапана мати – якщо забути про різницю в літах, їй тридцять вісім, але показує вона щонайбільше на двадцять п’ять. Тендітна, витончена, гарненька, з великими ясними, як у дитини, очима. А втім, якийсь мужчина – не її чоловік – провів ніч проти понеділка у неї в спальні, в “Халупці”.

– Вона сама призналася?

– Ні. Це виявив я, але надто пізно, щоб запитати в неї про подробиці. Далебі, краще розповісти вам усе по порядку. Справа ця набагато складніша, ніж здається на перший погляд. Я тут дещо занотував. Ви дозволите?

Він дістав із кишені розкішний записник у червоній шкіряній палітурці, зовсім не схожий на ті дешевенькі блокноти, якими звичайно користувався Мегре. [116]

– В Гаврі нас повідомили в понеділок, о сьомій ранку, а о восьмій, прийшовши на роботу, я побачив па столі записку. Я сів у машину і приблизно о дев’ятій був уже тут. Шарль Бессон приїхав своєю машиною трохи раніше за мене.

– Він живе у Фекані?

– Еге ж, там у нього будинок, його родина живе там цілий рік. Але відтоді, як його обрали депутатом, частину часу він проводить у Парижі, де наймає номери в готелі на бульварі Распай. Усю неділю він провів тут з родиною, тобто з дружиною та чотирма дітьми.

– Адже він не син Валентіни?

– У Валентіни немає синів, тільки одна донька Арлетта… Я вам про неї вже розповідав. Вона одружена з паризьким дантистом.

– Чоловік її теж був тут у неділю?

– Ні. Арлетта приїздила сама. Був день народження її матері. В їхній сім’ї, здається, заведено навідувати її в цей день. Коли я спитав у Арлетти, яким поїздом вона сьогодні приїхала, вона відповіла, що ранішнім, тобто тим самим, що й ви сьогодні, пане комісар. Та зараз ви переконаєтеся, що вона збрехала! В понеділок, як тільки труп одвезли до Гавра, я відразу ж оглянув усі кімнати в домі. Робота не з легких. Будинок хоча й невеличкий, але обставлений зі смаком, в ньому, сила всіляких закутків, тендітних меблів та прикрас.

Покої Валентіни й служниці – на другому поверсі, а на першому є тільки кімната для гостей. Саме в ній і жила Арлетта. Пересуваючи тумбочку, я знайшов там чоловічий носовичок, і мені здалося, що Арлетта, яка стежила за мною, раптом дуже стривожилася. Вона, швидко вихопила в мене хустинку з рук.

“І треба ж таке! Я взяла з собою чоловікову хустинку!”

На жаль, я лиш увечері згадав, що на хустинці було вигаптувано літеру “Е”. Арлетта поїхала. Я одвіз її на вокзал у своїй машині і бачив, як вона купила квиток у касі.

Сам знаю, що це по-дурному, та лише в машині я раптом зметикував: чому ж, від’їжджаючи з Парижа, вона не взяла зворотного квитка – адже так вартість проїзду була б на чверть дешевша. Повернувшись до залу чекання, я почав розпитувати контролера. [117]

“Ця пані приїхала в неділю десятигодинним поїздом, чи не так? “

“Яка пані?”

“Та, яку я щойно провів. Пані Арлетта”.

“Ні, мосьє”.

“Хіба ж вона не приїхала в неділю?”

“Можливо, вона й приїхала в неділю, та тільки не поїздом. Я перевіряв квитки і, певна річ, упізнав би таку кралечку”.

Кастен подивився на Мегре трохи занепокоєно.

– Ви мене слухаєте?..

– Чи, може, ці подробиці для вас зайві?

– Навпаки, я хочу призвичаїтися.

– До чого саме?

– До всього: до вокзалу, до Валентіни, Арлетти, контролера, Трошю. Адже вчвра я ще нічого не знав про все це.

– Повернувшись до “Халупки”, я запитав у старої пані прізвище її зятя. Виявляється, його звуть Жюльсп Сюдр. Ні ім’я, ні прізвище не починаються на “Е”. Пасинків пані Бессон звуть Тео й Шарль. Щоправда, садівника, який приходить до вілли тричі на тиждень, звуть Едгар, але, по-моєму, його не було в неділю, а по-друге, мене запевнили, що в нього ніколи не водилося великих носовиків з червоною облямівкою.

Не знаючи, з чого почати розслідування, я заходився розпитувати людей у місті. І таким чином від газетяра дізнався, що Арлетта прибула не поїздом, а приїхала в розкішному спортивному автомобілі зеленого кольору.

Після цього неважко було довідатися, що власник машини заздалегідь зарезервував собі кімнату на ніч проти понеділка у готелі, де я вам радив стати.

Його звуть Ерве Пейро. В картці для прибулих він записався як виноторговець. Мешкає в Парижі на пабе-режній Гран-Огюстен.

– Ночував він не в готелі?

– Він просидів у барі, аж поки не зачинили, тобто майже до півночі, а потім замість іти спати подався кудись пішки… Начебто до моря. Швейцар запевняє, що Пейро повернувся приблизно о пів на третю ночі. Я розмовляв з готельним чистильником взуття і від нього довідався, що на підборах черевиків цього Пейро налипла червона глина. [118]

У вівторок вранці, повернувшись до “Халупки”, я побачив під вікном у Арлетти сліди на клумбі. Що ви па це скажете?

– Нічого.

– Ну, а щодо Тео Бессона?

– Він теж був на дачі?

– Але не вночі. Як вам відомо, брати Бессони – діти від першого шлюбу і Валентіна не їхня мати. Я записав увесь родовід сім’ї і, коли хочете…

– Тільки не зараз. Я зголоднів.

– Одне слово, Тео Бессон – старий парубок, йому сорок вісім років. Вже два тижні, як він одпочиває в Етрета.

– У мачухи.

– Ні. Вони не зустрічаються. Мені здається, вони посварилися. Він зняв кімнату в готелі “Білі скелі”, що його видно звідси.

– Стривайте. Тепер про Шарля Бессона…

Бідолаха Кастен зітхнув, вже не сподіваючись до ладу про все розповісти, тим більше, що Мегре, здавалося, й не слухав його.

– В неділю вранці Шарль Бессон приїхав об одинадцятій годині разом з дружиною та чотирма дітьми. У них власна машина, величезний “панар” старого зразка. Арлетта прибула раніше за них. Вони всі разом поснідали в “Халупці”. Потім Шарль Бессон пішов на пляж зі старшими дітьми – п’ятнадцятирічним сином та дванадцятирічною донькою. А жінки лишилися побалакати.

– Він зустрів свого брата?

– Саме так. Мені здається, що Шарль Бессон вирушив на цю прогулянку, щоб хильнути скляночку в барі казино. Кажуть, він із тих, хто не цурається чарки. Там він і здибав Тео – досі він не знав, що той теж в Етрета. Шарль наполіг, щоб Тео йшов з ним до “Халупки”, Тео кінець кінцем дав себе вмовити. Отож під час обіду на дачі зібралися всі Бессони. Обід був холодний – лангусти і бараняче стегно.

– І ніхто після цього не захворів?

– Наче ні. Крім членів родини, в домі була тільки покоївка. Шарль Бессон від’їхав о пів на десяту. Його п’ятирічний син Клод проспав весь цей час у кімнаті господині, а коли всі вже сідали в машину, почав вередувати їхній шестимісячний малюк, і йому довелося дати соску. [119]

– Як звати дружину Бессона?

– Здається, Емільєнна. Хоча всі кличуть її Мімі.

– Мімі,- з поважним виглядом повторив Мегре, немов вивчав напам’ять урок.

– Така чорнява гладуха років під сорок.

– Чорнява гладуха? Чудово. Отже, вони від’їхали у своєму “панарі” десь о дев’ятій.

– Еге ж, пане комісар. Тео забарився на кілька хвилин. А потім, крім трьох жінок, у домі нікого не залишилося.

– Валентіна, її донька Арлетта й Роза?

– Достеменно так. Роза мила посуд на кухні, а мати й донька розмовляли у вітальні.

– Всі спальні на другому поверсі?

– Крім спальні для гостей, я вам уже казав. Вона на першому поверсі, вікна виходять у сад. “Халупка” – це справжній ляльковий будиночок, з манюсінькими кімнатками. Ось побачите.

– Арлетта не піднімалася в кімнату до матері?

– Близько десятої вони вдвох пішли туди. Старій пані захотілося похизуватися перед донькою своєю новою сукнею…

– Спустилися вони теж разом?

– Еге ж… “Потім Валентіна знову піднялася до себе – вкладатися спати. За кілька хвилин до неї прийшла Роза. Вона за звичкою допомогла господині лягти в постіль та подала їй снотворне.

– Вона ж його й готувала?

– Ні. Валентіна заздалегідь розводить його у воді.

– Арлетта більш не піднімалася нагору?

– Ні. І о пів на дванадцяту Роза теж лягла спати.

– А десь о другій почала стогнати?

– Цей час називають Валентіна та її донька.

– І, як ви встановили, між північчю та другою годиною ночі в Арлеттиній кімнаті був чужий чоловік, з яким вона приїхала з Парижа? А вам відомо, що поробляв минулої ночі Тео?

– Досі в мене не було часу це з’ясувати, і, признаюся, мені навіть на думку таке не спадало.

– Що ж, підемо поснідаємо?

– Залюбки.

– А тут готують черепашки?

– Цілком можливо, хоч я й не певний. Я ще не ознайомився як слід з меню. [120]

– Цього ранку ви побували в домі Трошю?

– Лише в тій кімнаті, де стояла труна.

– У них немає її фотографії? Тільки гарної.

– Можу запитати.

– Запитайте. Візьміть усі фотографії, які тільки зможете знайти, навіть дитячі. До речі, скільки їй було років?

– Двадцять два чи двадцять три. Звіт складав не я і…

– Здається, вона вже не перший рік служила в старої пані.

– Сьомий. До Валентіни вона найнялася зовсім молоденькою, ще за життя Фернана Бессона. Дебела рум’яна, пишногруда дівчина.

– Вона ніколи не хворіла?

– Доктор Жоллі нічого про це не казав. Коли б що, думаю, він сказав би.

– Хотілося б знати, чи не було у Рози якихось дружків…. Або коханця.

– Я теж подумав про це. Начебто ні. Вона не була легковажна дівчина і рідко виходила з дому.

– Може, її не відпускали?

– Я не зовсім певний, але схоже, що Валентіна пильнувала за кожним її кроком і неохоче давала вільні дні.

Весь цей час вони прогулювалися вздовж берега. Мегре не відривав очей від моря, але, здавалось, не помічав його.

Ранкове радісне збудження як рукою зняло. Вранці в Беоте-Безвіллі він ще відчував приємне хвилювання. Іграшковий поїзд нагадував йому про колишні канікули. А зараз він уже не помічав ні строкатих жіночих купальників, ні дітлахів, що розляглися на ріні, не сприймав йодистого запаху водоростей.

Голова його була захаращена новими назвами, іменами та прізвищами, що їх він намагався розмістити в своїй пам’яті так, як зробив би це в своєму кабінеті в Управлінні карного розшуку. Разом з Кастеном він сів до столу, застеленого білою скатертиною, на якій у вузькій довгій вазі під кришталь стояли гладіолуси.

Чи не ознака це старості? Він повернув голову до вікна, щоб іще раз побачити білі баранці на морі, і з прикрістю подумав, що не відчуває ніякої радості.

– На похороні було багато людей? [121]

– Та весь Іпор, а ще понаїжджало чимало люду з Етрета, Лож, Бокотт. Були й рибалки із Фекана.

Йому пригадався сільський похорон, навіть здалося, що в повітрі війнуло духом кальвадосу.

– Певно, чоловіки наберуться сьогодні по саму зав’язку,- поважно промовив він.

– Цілком можливо,- погодився Кастен, трохи” здивований плином думок уславленого комісара.

Черепашок у меню не було, і на закуску вони замовили сардини в’ олії й селеру під гострим соусом.

2. ЖИТТЄВИЙ ШЛЯХ ВАЛЕНТІНИ

Хвіртка була не замкнута, і, не знайшовши дзвінка, він штовхнув її й опинився в саду. Ніде ще не бачив він такої сили всілякої рослинності на такому малесенькому клаптику землі. Всіяні квітами кущі росли дуже густо, навіваючи думки про джунглі. А з кожного вільного куточка визирали жоржини, хризантеми, люпин та інші квіти, назв яких Мегре не знав,- їхні зображення він зустрічав у вітринах на веселих барвистих етикетках пакуночків з насінням.

Шиферний дах вілли, який він помітив з дороги, все ще ховався за зеленню. Стежка петляла, і він звертав то ліворуч, то праворуч, поки нарешті не вийшов на заднє подвір’я, вимощене великими рожевими плитами. Тут була кухня та пральня.

Огрядна чорнява, ледь шпакувата селянка, одягнута в чорне, з понурим виглядом вибивала матрац. Навколо неї просто неба були розставлені меблі спальної кімнати. Розкрита тумбочка, стілець із солом’яним сидінням, розібране ліжко. Фіранки та ковдри висіли на вірьовці. Не припиняючи роботи, жінка розглядала його. – Пані Бессон удома?

Вона мовчки показала йому на вікна, оповиті диким виноградом. Крізь шибки він побачив Валентіну у вітальні. Вона не сподівалася, що Мегре зайде через заднє подвір’я, і, не здогадуючись про його присутність, готувалася його зустріти. Поставивши на круглий столик срібну тацю з кришталевою карафкою та чарочками, вона відійшла на крок, щоб оцінити ефект, далі поправила зачіску, розглядаючи себе в старовинне люстро в нарізній оправі. [122]

– А ви постукайте – не дуже чемно запропонувала селянка.

Він лиш тепер помітив двері, що виходили на балкон, і постукав. Валентіна здивовано обернулася, але зараз же на її обличчі з’явилася усмішка, що призначалася йому.

– Я знала, що ви прийдете, але сподівалася зустріти вас біля парадного входу, якщо тільки слово “парадний” пасує до мого будиночка.

В першу мить у нього знову виникло те саме враження, що й у Парижі. Вона була така жвава, така бадьора, що скидалася на молоду жінку, котра щойно переодяглася, щоб грати, стару пані в аматорській виставі. І при цьому вона не молодилася. Навпаки, фасон її чорної шовкової сукні, зачіска, широкий оксамитовий волан навколо шиї – все це відповідало її вікові.

Потім, розглянувши її пильніше, він помітив і дрібні зморшки, і зів’ялу шию, і ту сухість рук, яка вже не може обдурити.

– Дозвольте ваш капелюх, пане комісар, і виберіть крісло, де вам буде зручніше. В моєму ляльковому будиночку ви повинні почувати себе зовсім вільно, чи не так?

Вона весь час неначе під’юджувала сама себе і, видно, зпала, що це робить її ще привабливішою.

– Вам, певно, вже казали, а коли ні, то ще неодмінно скажуть, що я стара дивачка. У мене й справді сила дивацтв. Ви навіть не можете собі уявити, скільки химер з’являється в самотніх людей. Може, ви сядете он у те крісло біля вікна і зробите мені приємність – запалите вашу люльку? Мій чоловік з ранку до вечора палив сигару. Сигарний дим просяк увесь будинок. Між нами кажучи, я навіть гадаю, що це йому не подобалося – курити він почав пізно, коли йому вже перевалило за сорок. Якраз тоді, коли пішла слава про крем “Жюва”.

І швидко, немов перепрошуючи за своє лихомовство, вона додала:

– В кожного свої слабості. Сподіваюся, ви вже пили каву в готелі? Тоді дозвольте вам запропонувати чарку кальвадосу, якому вже понад тридцять років.

Він зрозумів, що очі молодять її аж ніяк не менше, ніж жвавість. Блідо-голубі, як вересневе небо над морем, вони зберегли той здивовано захоплений вираз, який [123] мимоволі викликав в уяві образ юної героїні “Аліси в країні чудес”.

– Якщо це вас не шокує, я теж вип’ю з вами крапельку, за компанію… Як бачите, я не приховую своїх слабостей. У домі в мене все перевертом, я щойно, повернулася з похорону бідолашної Рози. Я насилу вмовила матінку Леруа допомогти мені прибрати. Ви, певно, здогадуєтеся, що на подвір’я винесено всі меблі з Рози-ної кімнати. Я страшенно боюся смерті, пане комісар, і всього того, що з нею пов’язане. Поки весь будинок від підвалу до горища не буде вичищено й провітрено, мене переслідуватиме запах смерті.

Промені сонця крізь крони лип та віконні шибки проникли до кімнати й заграли на меблях золотистими зайчиками.

– Я й гадки не мала, що славнозвісний комісар Метре коли-небудь сидітиме в цьому кріслі.

– Ви, здається, казали, що збираєте газетні вирізки про мою роботу?

– Аякже! Я часто вирізала дописи про вас. Пригадую, ще дівчинкою я робила вирізки з газет, де друкувалися пригодницькі романи з продовженням.

– Вони у вас тут?

– Зараз пошукаю.

Він уловив сумнів у її голосі. Аж надто впевнено попрямувала вона до старовинного секретера, понишпорила в його шухлядах, потім підійшла до різьбленого комода.

– Може, вони в моїй кімнаті? Вона рушила до сходів.

– Не турбуйтеся, вже не треба.

– Та ні ж бо! Я дуже хочу знайти їх Адже я здогадуюся, про що ви зараз думаєте. Ви гадаєте, що в Парижі я сказала це навмисне, аби зробити вам приємність і заманити сюди. Правду кажучи, часом і буває, що прибрешеш, як усі жінки, та, клянуся вам, це не той випадок.

Він чув, як вона ходила з кутка в куток по горішній кімнаті. Спустившись, вона досить невправно розіграла сцену розчарування.

– Між нами кажучи, Роза не вміла зробити лад. Одне слово, була нехлюя. Завтра я пошукаю на горищі. В усякому разі, я знайду ці вирізки до вашого від’їзду з Етрета. А тепер, я думаю, у вас є багато запитань до [124] мене, тож умощуюся якнайвигідніше в своєму кріслі бабусі. Ваше здоров’я, пане Мегре.

– Ваше здоров’я, пані.

– Я вам не здаюся смішною? Він чемно похитав головою.

– Ви на мене не сердитеся за те, що я викрала вас із вашої набережної Орфевр? Правда, кумедно, що моєму пасинкові спало на думку те саме, що й мені? Він дуже пишається з того, що депутат, і, певна річ, вчинив інакше – звернувся до міністра. Скажіть одверто, ви приїхали заради нього чи заради мене?

– Звичайно, заради вас.

– Ви гадаєте, мені слід чогось побоюватися? Дивно. Я ніяк не можу повірити, що мені загрожує небезпека. Кажуть, старі жінки боягузливі. Але ж чому? Адже стільки таких самих бабусь, як я, живе собі тихо в самоті. Ми з Розою спали в цьому будинку, та боялася саме вона і будила мене серед ночі, коли їй вчувався шум на вулиці. Під час грози вона не виходила з моєї кімнати і цілісіньку ніч у самій спідній сорочці тремтіла в моєму кріслі та бурмотіла молитви.

А не боюся я, можливо, тому, що ніяк не доберу, хто б міг зичити мені лиха. Адже я не така вже й багата. Всі в окрузі знають, що я живу на скромну довічну ренту, яка залишилася після руйнації. Цей будиночок також належить мені, ніхто не успадкує його. Мені здається, я нікому не зробила зла.

– Однак Роза мертва.

– Це справді так. Можливо, ви матимете мене за дурну егоїстку, та навіть тепер, коли вона вже в могилі, не йму віри тому, що сталося. Звичайно, ви зараз захочете оглянути будинок. Знайте ж: отут їдальня, а ось ці двері ведуть до кімнати для гостей, де ноч’увала моя донька. Кухня, пральня та комора, і більше на першому поверсі нічого немає, а другий поверх ще менший, бо над кухнею та пральнею немає надбудов.

– Донька часто навідує вас?

На обличчі її з’явився сумирний вираз.

– Раз на рік. В день мого народження. Решту часу я не бачу її. І не одержую від неї ніяких звісток. Вона ніколи не пише мені.

– Вона, здається, заміжня за зубним лікарем?

– Я думаю, мені слід ознайомити вас з історією всієї родини. Це природно. Ви любите відвертість, пане Мегре. [125] Чи волієте, щоб я розповідала вам, як світська пані?

– Ви могли б і не питати цього, пані.

– Ви ще не бачили Арлетти?

– Ні.

Вона дістала із шухляди старі конверти з фотографіями.

– Погляньте. Тут їй вісімнадцять років. Кажуть, вона на мене схожа. Так, зовнішність у неї моя, визнаю.

І справді, схожість була разюча. Арлетта була така сама тендітна, як її мати, мала такі самі риси обличчя й достоту такі самі великі світлі очі.

– Як кажуть, справжній янгол, чи не так? Бідолаха Жюльєн повірив у це й одружився з нею, хоч я його й попереджала. Адже він славний хлопчина, трудяга, починав на порожньому місці, з великими труднощами закінчив навчання, зараз працює по десять, а то й більше годин на добу в своєму скромному зуболікарському кабінеті на вулиці Сен-Антуан.

– Ви гадаєте, вони нещасливі?

– Він, можливо, і щасливий. Адже бувають люди, які вміють попри все бути щасливими… В неділю він стає з мольбертом десь на березі Сени й малює. В них є човен…

– Ваша донька любить свого чоловіка?

– Погляньте на ці фотографії і вирішуйте самі. Можливо, вона і здатна кохати, але я цього ніколи не помічала. Коли я працювала в кондитерській сестер Cope – вам, очевидно, вже про це казали – траплялося, що вона кидала мені просто в обличчя: “Гадаєш, дуже приємно, коли твоя мати подає тістечка твоїм подругам!” Тоді їй було сім років, ми вдвох жили в комірчині над крамницею годинникаря, яка збереглася й досі. Коли я вийшла заміж, життя її змінилося.

– Вам не важко спочатку розповісти про вашого першого чоловіка? Мені напевне говоритимуть про нього, тому хотілося б спершу послухати вас.

Вона наповнила йому чарку. Це прохання аніскілеч-ки не збентежило її.

– Тоді я почну, далебі, з батьків. Я вроджена Фок, це прізвище ви ще можете почути в окрузі. Мій батько був рибалкою тут, у Етрета. Мати наймалася поденно до таких будинків, як оцей, але тільки влітку, бо взимку [126] тут нікого не залишалося. В мене було троє братів і сестра, всі вони померли. Один із братів загинув на війні, другий – під час корабельної аварії. Сестра вийшла заміж і вмерла від пологів. А мій третій’ брат, Люсьєн, працював перукарем у Парижі і кепсько скінчив: його шпортонули ножем в одному з гадючників поблизу площі Бастілії. Я ніколи не соромилася цього і не приховувала свого походження. Інакше на схилі віку я б не приїхала сюди, де мене знає кожен собака.

– Ви працювали за життя батьків?

– З чотирнадцяти років я служила нянькою, потім покоївкою в готелі. Мати моя на той час уже померла від раку грудей. Батько жив до глибокої старості, але багато пив – в останні роки він взагалі втратив людську подобу. Я познайомилася з одним юнаком із Руана на ім’я Анрі Пужоль, який служив на пошті, і побралася з ним. Це був дуже милий, дуже спокійний і вихований хлопець. Та я ще не знала тоді, що означав гарячковий рум’янець на його щоках. Чотири роки я була молодою дружиною і господинею трикімнатної квартири. Потім стала матір’ю. Чоловіка, коли він вертався з роботи, я зустрічала з дитячою колискою. В неділю ми купували тістечка в сестер Cope. Раз на рік ми виїздили до Руана, до іїого батьків. Вони мали бакалійну крамницю в горішній частині міста.

Та ось Анрі почав кашляти, а за кілька місяців помер, залишивши мене саму з Арлеттою… Я змінила квартиру, поселилася в одній кімнаті й пішла працювати продавщицею до кондитерської сестер Cope. Казали, що моя молодість та врода приваблюють покупців. І от одного дня я познайомилася в крамниці з Фернаном Бес-соном.

– Скільки вам було тоді років? .

– Тридцять… А за кілька місяців ми одружилися.

– А скільки було йому?

– Років п’ятдесят п’ять. Він овдовів багато років тому. І найкумедніше, що його сини – хлопчаки шістнадцяти та вісімнадцяти, років – здавалося, от-от закохаються в мене.

– Цього не сталося?

– Хіба що з Тео, десь на початку. Пізніше він став холодний зі мною, та я на нього за це ніколи не сердилася. Вам відома історія Бессона? [127]

– Я знаю, що він був власником підприємств, які виготовляли косметичний крем “Жюва”.

– В такому разі ви, певно, уявляєте його собі неабиякою персоною? Гай-гай! – все було інакше. Звичайнісінький фармацевт із Гавра, де в нього була тісна й темна аптека в бідному кварталі, з двома скляними кулями на вітрині – зеленою та жовтою. Сам він у сорок років, як бачите на фотографії, скидався на розсильного газової компанії, а дружина його – на служницю… В той час ліки виготовлялися примітивно, не те що зараз, і він сам виконував замовлення клієнтів. Якось він приготував крем для однієї панночки, в якої з обличчя не сходили прищі. Крем допоміг їй позбутися їх. Про це стало відомо сусідам, потім усьому містові.

Бессонів шуряк порадив йому розрекламувати цей крем, вигадавши для нього гучну назву. Так з’явився на світ “Жюва”. І шуряк зробив перший внесок у це комерційне діло.

Незабаром воно принесло справжнє багатство. Довелося побудувати кілька лабораторій, спочатку в Гаврі, потім у Пантені, в околицях Парижа. Слово “Жюва” замиготіло в усіх газетах, великими літерами повисло на стінах будинків. Ви навіть не уявляєте собі, який зиск дають такі речі, коли їм створити необхідну рекламу.

Перша дружина Бессона невдовзі померла, так і не встигнувши натішитися багатством. Бессон вирішив змінити уклад свого життя. Коли ми познайомилися, віп уже був багатієм, та ще не звик до грошей і не зовсім знав, що з ними робити. Очевидно, через те він одружився зі мною.

– Що ви маєте на увазі?

– Те, що йому потрібна була вродлива жінка, яку він міг би одягати й виводити в світ. Парижанок він побоювався. Жінки із багатих родин Гавра просто жахали його. Він відчував себе спокійніше в товаристві молодички, яку зустрів за прилавком кондитерської. Думаю, його не дуже засмутило те, що я вдова і що в мене також є дитина… Не знаю, чи зрозумієте ви все це.

Так, він розумів. Його тільки вразило, як безпомилково розібралася вона в своєму чоловікові і як спритно все влаштувала.

– Одразу ж по нашому весіллі він придбав особняк у Парижі на авеню Ієни. А за кілька років – замок Анзі в Солоні. Він осипав мене коштовностями, одягав [128] у найкращих кравців, возив до театру та на кінні перегони. Він навіть збудував яхту, з якої ні разу не скористався, бо страждав на морську хворобу.

– Як вам здається, він був щасливий з вами?

– Не знаю. Можливо, він був щасливіший у своїй конторі на вулиці Тронше, бо там його оточували підлеглі В інших місцях йому здавалося, що з нього збиткуються, хоча він був цілком пристойним чолов’ягою, навіть розумним, як більшість із тих, хто орудує великими грошима. От хіба що великі гроші прийшли до нього надто пізно.

Та він утовкмачив собі в голову, що повинен стати великим промисловцем, і поряд з кремом “Жюва” – справжнім золотим дном – почав випускати інші пар-фюмерні вироби: зубну пасту, мило, бозна-що ще. На рекламу він витрачав мільйони. Він збудував заводи не тільки для випуску самих цих виробів, але й для їх упаковки. Тео також вступив у це діло й почав плекати ще грандіозніші мрії.

Так минуло двадцять п’ять років, пане Мегре! Тепер я вже насилу пригадую цей час, так швидко він проминув. Ми завжди поспішали: із паризького будинку – до замку, звідти – до Канн або Ніцци, далі знову мерщій поверталися до Парижа двома автомобілями – другий віз багаж, дворецького, покоївку та куховарку.

Потім чоловік вирішив щороку подорожувати, і ми виїздили до Лондона, до Шотландії, Туреччини, Єгипту. Справи кликали його назад, і ми знову і знову поспішали, переїздили з валізами, вщерть набитими моїми сукнями та коштовностями, які в кожному місті задля безпеки належало здавати на схов до банку.

Арлетта вийшла заміж. Я так і не второпала, навіщо. Точніше, я так і не дізналася, чому вона вийшла заміж саме за цього хлопця, котрого ми навіть не знали, хоча могла вибрати собі чоловіка серед багатих молодиків, які відвідували наш дім.

– А ваш чоловік не залицявся до вашої доньки?

– Признайтеся, ви гадаєте, що це було більше, як звичайне захоплення, правда? Я міркувала над цим. Цілком природно, що мужчина в літах, живучи в одному будинку з молодою дівчиною, не його донькою, міг закохатися в неї. Я пильнувала за ними. Він справді осипав її подарунками, виконуючи всі її примхи, та нічого іншого я не помічала. І не знаю, чому Арлетта вийшла [129] заміж у двадцять років за першого стрічного. Я можу зрозуміти багатьох людей, та ніколи не розуміла своєї доньки…

– У вас були добрі стосунки з синами вашого чоловіка?

– Тео, старший, майже відразу незлюбив мене, а Шарль завжди ставився до мене, як до рідної матері. Тео так і не одружився. Кілька років він вів досить шикарне життя, чого не міг дозволити собі його батько, бо був до нього непризвичаєний. Чому ви так на мене дивитесь?

Комісара вражав той самий контраст. Вона розмовляла невимушено, з легкою усмішкою, з тим самим ясним виразом світлих очей,- і тим більше дивували слова, які-вона вимовляла.

– В мене було вдосталь часу для роздумів, адже ви знаєте – п’ять років я живу тут сама! Тео невилазно сидів па перегонах або в “Максім”, “Фуке” чи інших модних рестораціях, а літо проводив у Довілі. В той час його дім був відчинений для всіх, його оточували молоді люди із знатних родин, та без жодного су в кишені. Він і зараз намагається жити так само, точніше, відвідує ті самі ресторани, та зараз у нього самого немає грошей і його більше частують1 інші. Не знаю, як він викручується.

– Ви не здивувалися, дізнавшись, що він в Етрета?

– Ми вже давно не бачимося. Тижнів зо два тому я помітила його в місті й подумала, що він тут проїздом. У неділю Шарль привів його до мене й просив нас помиритися. Я подала руку Тео.

– Він не пояснив, чому приїхав сюди?

– Сказав, що хоче відпочити. Але ви перебили мою розповідь. Все, про що йшлося досі, діялося ще за життя мого чоловіка. Останні десять років не завжди були безхмарні.

– Коли ви купили цей будинок?

– Незадовго перед банкрутством чоловіка, коли в нас був ще особняк у Парижі і таке інше. По правді, я сама його попрохала придбати цей будиночок, де відчуваєш себе краще, ніж у будь-якому іншому місці.

Видно, Мегре мимоволі всміхнувся. Стара пані відразу ж це помітила.

– Уявляю собі, що ви можете думати про мене. І, можливо, ви в чомусь маєте рацію. В замку Анзі я грала роль поміщиці-аристократки, як мене прохав Фернан. [130]

Я головувала на всіх благодійницьких церемоніях, та ніхто не знав, що я за одна. І мені стало прикро, що місто, яке знало-мене в приниженні та злиднях, не бачить мого тріумфу. Може, це й не зовсім гарно, але, погодьтеся, по-людському зрозуміло… Ні, скажу вам сама, все одно вам розкажуть: дехто тут не без єхидства прозиває мене поміщицею. А поза очі вони воліють називати мене просто Валентіною.

В комерційних справах я ніколи нічого не розуміла. Та мені було ясно, що Фернан захопився, він не завжди доречно розширював виробництво. Видно, не стільки для того, щоб приголомшити інших, скільки щоб самому собі довести, ніби він великий ділок.

І от спочатку ми продали яхту, далі – замок. Якось увечері після балу, коли я віддавала йому перли, щоб заховати їх до сейфа, він сказав мені з гіркою усмішкою:

– Так навіть краще, ніхто не здогадається… Але навіть якщо їх украдуть, дарма, адже вони підроблені.

Він став мовчазний, шукав самотності. Лиш крем “Жюва” все ще приносив якийсь прибуток, всі ж нові задуми провалювалися один за одним.

– Він любив своїх синів?

– Не знаю. Вам може здатися дивним, що я так відповідаю. Заведено вважати, що батьки люблять своїх дітей. Це природно. Та тепер я гадаю, що частіше буває навпаки.

Йому, певна річ, було приємно, що Тео був за свого в тому товаристві, куди сам він і мріяти не міг бути прийнятим. Та, з другого боку, він розумів, що Тео – нікчема і що саме його марнолюбні заміри багато в чому сприяли нашому розоренню. Ну а Шарлю чоловік ніколи не міг подарувати його легкодухості, слабких та кволих він терпіти не міг.

– Через те що, по суті, сам був такий? Ви це хотіли сказати?

– Саме так. А надто в тяжкі останні роки, коли в нього на очах пішло за вітром усе його багатство. Можливо, він і справді мене кохав? Він не був експансивний, і я не пригадую, чи називав він мене коханою. Він хотів уберегти мене від старості й злиднів і цей будиночок записав довічно на моє ім’я, а перед смертю ще й забезпечив мене невеличкою рентою. Ось, далебі, й усе, що він мені залишив. Його діти одержали тільки маленькі [131] сувеніри, як, до речі, й моя донька, яку він не вирізняв з-поміж своїх синів.

– Він помер тут?

– Ні. Він помер у самотині, в номері готелю в Парижі, куди подався, сподіваючись домовитися про нове діло. Тепер ви вже маєте уявлення про родину. Не знаю точно, що поробляв Тео, але в нього завжди є автомобіль, він гарно одягається і мешкає в аристократичних кварталах. Що ж до Шарля, то в нього четверо дітей і досить неприємна жінка. Він перепробував кілька професій, і все надаремне. В нього була причеплива ідея – заснувати газету. Та й у Гуані, і в Гаврі він зазнав невдачі. Тоді в Фекані він увійшов в одне діло – йшлося про виробництво добрив із рибних покидьків. Діло виявилося прибутковим, і він виставив свою кандидатуру на виборах, не знаю вже від якої партії. Через якусь безглузду випадковість його обрали, і ось уже два роки, як він депутат.

Вони не святі, ні той, ні той, але й негідниками їх не назвеш. Вони не мають до мене сліпої любові, однак ненавидіти їм мене немає за що. Та й смерть моя не принесе їм ніякого зиску. За дрібні прикраси, які ви тут бачите, небагато дали б на аукціоні. А саме вони та ще підробки під колишні коштовності – ось, власне, й усе, що в мене лишилося.

Що ж до тутешніх мешканців, то вони звикли до мене, старої жінки, і мають мене за невід’ємну частину місцевого пейзажу.

Майже всі, кого я знала замолоду, померли, зосталось лиш кілька старих бабусь, таких, як молодша сестра Cope, яку я час од часу навідую…

Те, що мене намагалися отруїти, здається мені таким безглуздим’ і диким, що мені аж ніяково бачити вас тут. Повірте, мені сором згадати, що я їздила по вас до Парижа. Признайтеся, ви, певно, подумали, що я божевільна.

– Ні.

– Чому? Як ви здогадалися, що справа серйозна?

– Роза померла.

– Це справді так.

Вона подивилась у вікно на розкидані меблі на подвір’ї, на ковдру, що висіла на вірьовці. – Садівник приходив до вас сьогодні?

– Ні. Він був учора. [132]

– Що ж, ця жінка сама винесла меблі?

– Розібрали й винесли все це ми вдвох сьогодні вранці, перед моїм від’їздом до Іпора.

Меблі були масивні й неоковирні, а сходи вузькі, з крутими поворотами.

– Я дужча, ніж здаюся, пане Мегре. В мене тонка кость як у пташки, та Роза, попри всю її кремезність, була не витриваліша за мене.

Звівшись, вона наповнила його чарку й сама відпила ковток старого золотистого кальвадосу, аромат якого, здавалося, заповнив усю кімнату.

Нове запитання, що його поставив Мегре, спокійно попихкуючи люлькою, видно, здивувало її.

– Скажіть, а ваш зять, Жюльєн Сюдр, часом не рогоносець?

Вона розсміялася, приховуючи збентеження.

– Я ніколи не замислювалася над цим.

– І ніколи не цікавилися, чи є у вашої доньки коханець?

– Господи, для мене це було б несподіванкою!

– В кімнаті вашої доньки був мужчина вночі проти понеділка.

Вона насупила брови, задумалася.

– Тепер я розумію.

– Що ви розумієте?

– Що означають деякі дрібнички, котрим я спочатку не надала ваги. Цілісінький день Арлетта була неуважна, думала про щось. По обіді вона згодилася погуляти з Шарлевими дітьми на пляжі і була засмучена, коли Шарль сам пішов з ними на прогулянку. Коли я запитала, чому з нею не приїхав чоловік, вона відповіла, що йому потрібно було домалювати один пейзаж на березі Сени. “Ти ночуєш у мене?” – запитала я в неї.

“Не знаю. Думаю, що ні. Мені, далебі, краще поїхати вечірнім поїздом”.

Я все-таки наполягала на своєму. Я помітила, що вона частенько дивиться у вікно. І пригадую, коли почало сутеніти, по дорозі повз нас кілька разів дуже повільно проїхав автомобіль.

– Про що ви розмовляли ввечері?

– Важко сказати. Мімі поралася зі своїм малюком, міняла пелюшки, готувала йому соску, вичитувала п’ятирічному Клодові, бо він бігав по квітниках. Ми, звичайно, розмовляли про дітей. Арлетта зауважила, що молодший, [133] який народився після п’ятирічної перерви, певно, був несподіванкою для Мімі, якщо зважити, що старшому вже п’ятнадцять років. Мімі відповіла, що Шарлеві тільки це й робити б, адже всі турботи не на його плечах. Одне слово, вам легко уявити, про що йшла мова. Ми обмінювалися ще кулінарними рецептами.

– Арлетта піднімалася до вашої спальні після обіду?

– Так. Я показала їй сукню, яку пошила собі нещодавно, й приміряла її при ній.

– Де стояла ваша донька?

– Вона сиділа на ліжку.

– Вона зоставалася сама у вашій кімнаті?

– Тільки одну мить, поки я ходила до суміжної кімнати по сукню,- там у мене гардероб. Та я навіть у думці. не припускаю, щоб Арлетта могла вилити отруту в пляшку з ліками. Для цього їй довелося б відкрити аптечиу, яка міститься у ванній. Я б це почула. Та й’ навіщо б це здалося Арлетті?.. Ага, я розумію тепер, що бідолаха Жюльен рогоносець!

– Якийсь чоловік пробрався до Арлеттиної спальні після півночі й мусив мерщій тікати через вікно, коли почув стогін Рози.

Вона не втрималась, щоб не всміхнутися.

– Ото невдаха!

Те, що сталося в домі, її більше не лякало.

– Хто ж він? Невже хтось із тутешніх? – запитала вона.

– Він привіз її з Парижа на машині, це такий собі Ерве Пейро, виноторговець.

– Молодий?

– Йому років сорок.

– Мене теж здивувало, що вона приїхала поїздом, адже в них є машина, і вона вміє кермувати. Все це дуже дивно, пане Мегре, і зрештою я рада, що ви тут. Інспектор Кастен узяв з собою склянку, пляшку з ліками та інші речі, які були в моїй кімнаті та ванній. Мені хотілося б дізнатися, що скажуть у лабораторії. Приходили ще поліцаї в цивільному, вони тут усе фотографували. Ах!

Якби Роза була не така вперта! Адже я сказала їй, що снотворне має дивний присмак. І от, щойно вийшовши за двері, вона випила всю склянку. Певна річ, воно їй було ні до чого, можете мені повірити. Скільки разів я [134] чула крізь стіну, як вона гучно хропе вві сні. Може, ви хотіли б оглянути будинок?

Мегре провів тут усього якусь годину, а дім уже здавався йому добре знайомим. Незграбна постать селянки – безперечно, вдови! – з’явилася в дверях.

– Ви доїсте ввечері рагу, чи рештки можна віддати котові? – без усмішки, майже з люттю запитала вона.

– Доїм, мадам Леруа.

– Я все скінчила. Все прибрала. Коли ви зможете допомогти мені внести меблі?

Валентіна по-змовницькому всміхнулася Мегре.

– Зараз.

– А то мені вже нічого робити.

– Що ж, відпочиньте трохи.

І вона повела Мегре вузькими сходами, де стояв густий запах мастики для натирання підлоги.

3. АРЛЕТТИНІ КОХАНЦІ

– Заходьте до мене коли завгодно, пане Мегре,- сказала Валентіна Бессон.- Я завжди до ваших послуг. Я вам так удячна, що ви приїхали на – моє прохання з Парижа. Ви не дуже сердитеся, що я вас потурбувала?

Ця розмова точилася в саду біля хвіртки. Вдова Леруа все ще чекала хазяйку, яка обіцяла помогти їй внести меблі до Розиної кімнати. Була мить, коли Мегре мало не запропонував свою допомогу, настільки не уявляв він собі Валентіну за такою роботою.

– Я сама не сподівалася, що так наполягатиму на вашому приїзді. В мене тепер і страх пропав.

– Мадам Леруа переночує у вас?

– О ні. За годину вона піде. Син її служить на залізниці, йому двадцять чотири роки, а вона все возиться з ним, як із малою дитиною. Він має скоро повернутися – от їй і не сидиться на місці.

– Ви будете ночувати сама?

– Мені це не вперше.

Він штовхнув хвіртку, яка ледь скрипнула.’Сонце сідало за морем і заливало дорогу жовтим світлом, що вже переходило в пурпуровий. Поросла обабіч кущами та кропивою, дорога не була асфальтована, ноги “потопали в пилюці, і це знову нагадало йому дитинство. [135]

Трохи нижче дорога звертала, і якраз на повороті він помітив силует жінки, що повільно підіймалася йому, назустріч.

Вона йшла спиною до сонця і була одягнута в чорне. Він упізнав її, хоча ніколи не. бачив раніше. Безперечно, то була Арлетта, донька старої пані. Вона здавалася нижчою на зріст і мініатюрнішою за матір, але була так само тендітна, немов зроблена з того самого коштовного й рідкісного матеріалу. її величезні очі були такого ж рідкісного, майже неприродного блакитного кольору.

Чи впізнала вона комісара, адже його фотографії часто з’являлися в газетах? Чи, зустрівши на дорозі по-міському вбраного незнайомця, вирішила, що це і є приїжджий поліцай. Мегре здалося, що коли вони порівнялися, вона трохи була не окликнула його. Він теж завагався: йому хотілося поговорити з нею, але ні час, ні місце для цього не підходили.

Вони лиш мовчки ззирнулися, очі Арлетти були байдужі, погляд сумний і відчужений. Мегре обернувся, коли вона сховаласяза кущами, потім рушив далі, на околицю Етрета.

Інспектор Кастен зустрів його біля вітрини з поштовими листівками.

– Я чекав на вас, комісаре. Щойно принесли донесення. Вони у мене в кишені. Хочете поглянути?

– Спочатку я хотів би випити холодного пивця.

– Вона вас нічим не почастувала?

– Вона почастувала мене таким добірним старим кальвадосом, що той тільки викликав спрагу. Хочеться чогось простішого…

Сонце схилялося до обрію величезною червоною кулею, провіщаючи кінець сезону. Ті нечисленні курортники, які ще тут залишилися, ходили вдягнуті у вовняні костюми: вітер прогнав їх з пляжу, і вони неприкаяно сновигали вулицями.

– Щойно приїхала Арлетта,- сказав Мегре, коли вони сіли до круглого столика в кав’ярні на майдані перед мерією.

– Ви бачили її?

– Гадаю, що цього разу вона приїхала поїздом.

– Вона прийшла до матері? Ви розмовляли з нею?

– Ми зустрілися на дорозі метрів за сто від “Халупки”.

– Гадаєте, вона заночує там? [136]

– Можливо.

– їв домі більш нікого немає?

– Вночі, крім матері й доньки, там нікого не буде. Це стривожило інспектора.

– Сподіваюся, ви не примусите мене читати всі ці папери? – запитав Мегре, відсовуючи жовтий конверт, набитий документами.- Розкажіть спочатку про склянку. Адже це ви знайшли й запакували її?

– Так, вона стояла на тумбочці в кімнаті покоївки. Я питав у пані Бессон, чи це не та сама склянка, де були ліки. Помилки бути не може, це єдина склянка з кольорового скла, що вціліла від старого сервізу.

– Відбитки пальців?

– Старої пані та Рози.

– А пляшечка?

– Пляшечку зі снотворним я знайшов у ванній кімнаті, в аптечці, на тому самому місці, яке мені вказала В’алентіна. На ній лише відбитки пальців старої пані. До речі, ви заходили до її кімнати?

Кастена, так само, як і Мегре, вразила кімната Ва-лентіни. Комісара вона запросила до неї з удаваною простотою. Вона не вимовила жодного слова, та, певна річ, їй було добре відомо, який ефект на сторонніх справляє та кімната.

Весь будиночок було обставлено з добрим смаком і навіть певною вишуканістю, тому так дивно було раптом опинитися в кімнаті відчайдушної кокетки. Стіни були обтягнені кремовим сап’яном, а на величезному ліжку ліниво наїжачився персидський кіт голубуватої масті, який ледь розплющив очі назустріч гостеві.

– Вам не здається, пане комісаре, що така обстановка кумедна для старої жінки?

Коли ж вони пройшли через ванну кімнату, облицьовану жовтими кахлями, вона додала:

– Очевидно, це пояснюється тим, що замолоду в мене не було своєї кімнати, спала я разом із сестрами в мансарді, а вмивалися ми’на подвір’ї біля криниці. В Парижі на авеню Ієни Фернан звелів облицювати мою ванну кімнату рожевим мармуром, всі аксесуари були із срібла, а до ванни-басейну вели три сходинки.

Розина кімната була порожня, но ній гуляв протяг, надуваючи тюлеві завіси, що нагадували спідниці з криноліном. Натертий воском паркет, квітчасті шпалери на стінах… [137]

– Що каже судовий лікар?

– Отруєння безперечне. Велика доза миш’яку. Снотворне не мав ніякого стосунку до служниці. У висновках сказано також, що рідина повинна була мати виразний гіркий присмак.

– Валентіна теж казала про це.

– І все-таки Роза випила. Погляньте на того пана, що підходить до крамниці канцтоварів по той бік вулиці. Це Тео Бессон.

Тео виявився високим кощавим добродієм років п’ятдесяти, з різкими й правильними рисами обличчя. На ньому був костюм з шотландського букле іржавого кольору, що робило його схожим на англійця. Непокрита голова, обрідкувате сиве волосся.

Він теж завважив двох чоловіків. З інспектором він уже був знайомий і напевне впізнав комісара Мегре. Як і Арлетта, він завагався, та потім ледь уклонився і зник у крамничці.

– Ви його допитували?

– Мимохідь. Запитав, чи не хотів би він щось повідомити мені і скільки наміряється пробути в Етрета. Він відказав, що лишатиметься в місті до закриття готелю, тобто до п’ятнадцятого вересня.

– Як він проводить час?

– Багато ходить берегом моря. Ходить сам, зосереджено переставляючи ноги, як немолоді вже люди, що хочуть зберегти гарну поставу. Близько одинадцятої ранку йде купатися, а решту часу проводить у барі, казино чи в кав’ярні.

– Він багато п’є? . .

– З добрий десяток скляночок віскі на день, але п’яний начебто не буває. Прочитує п’ять-шість газет. Зрідка грає в казино, але ніколи не сідає до столу.

– Про нього більш нічого невідомо?

– Нічого, що могло б хоч трохи нас цікавити.

– Тео Бессон не зустрічався з мачухою після неділі?

– Наскільки я знаю, ні.

– З ким же він бачився? Розкажіть мені, що відбувалося в понеділок. Я приблизно знаю, як розвивалися події в неділю, а от понеділок уявляю собі погано.

Він знав, як Валентіна провела вівторок. Вона сама розповіла йому про це: ще вдосвіта залишила “Халупку” на пані Леруа, і першим поїздом поїхала до Парижа; [138] таксі довезло її до набережної Орфевр, де вона розмовляла з комісаром.

– Після цього ви заїхали до доньки? – одразу запитав він у неї.

– Ні. А навіщо?

– Хіба ж, приїжджаючи до Парижа, ви не бачилися з нею?

– Рідко. У них своє життя, у мене – своє. Крім того, мені не подобається район Сен-Антуан, де вони мешкають, так само, як і їхня міщанська квартира.

– Що ж ви робили того дня?

– Пообідала в ресторані на вулиці Дюфо – я й раніше любила там попоїсти,- зробила кілька закупок у районі майдану Мадлен, а потім поїздом повернулася назад.

– Ваша донька знала, що ви були в Парижі?

– Ні.

– Шарль Бессон теж не знав?

– Я нічого не казала йому про свої наміри.

І ось тепер Мегре хотілося дізнатися від Кастена, що відбулося в понеділок.

– До “Халупки” я заявився о восьмій ранку,- сказав Кастен.- Всіх у Домі, як ви можете собі уявити, трясло, мов у лихоманці. .

– Хто там був?

– Пані Бессон, певна річ.

– Як вона була одягнута?

– Як завжди, у звичайну сукню. Там була і її донька, незачесана, в капцях, і лікар Жоллі, давній друг родини, спокійний, урівноважений чоловік середнього віку. В кімнаті був іще старий садівник, який, видно, прийшов незадовго до мене. А Шарль Бессон випередив мене буквально на кілька кроків.

– Хто розповів вам про те, що сталося?

– Валентіна. Лікар час від часу перебивав її, уточнюючи деякі деталі. Вона сказала мені, що сама зателефонувала до Шарля. Звістка ця дуже його схвилювала, просто приголомшила. Та, дізнавшись, що газетярі ще не налетіли, а сусіди нічого не знають, він трохи заспокоївся. Ви щойно бачили його брата. Вони схожі, тільки Шарль огрядніший і не так рівно тримається. В домі немає телефону, це ускладнило мені роботу: щоб зв’язатися з Гавром, я кілька разів мусив був виїздити до міста. На лікаря чекали пацієнти, і він пішов перший. [139]

– Батьків Рози не повідомили?

– Ні. Про них нібито і не згадували. Я сам їздив до Іпора й повідомив їх. Старий був у морі. Шарль з мачухою поїхали разом зі мною.

– Як же їх зустріли?

– Скоріше погано, ніж добре. Мати так дивилася на пані Бессон, ніби вважала її винною в тому, що сталося. А брат, якому Шарль Бессон щось торочив, розлютився:

– Треба з’ясувати правду! І не думайте, що я дозволю зам’яти справу, хоча у вас і довгі руки!

Вони хотіли відвезти тіло до Іпора. І мені ледве вдалося переконати їх, що спочатку його треба везти до Гавра на розтин. Тим часом на велосипеді приїхав Розин батько. Він нікому не сказав ані слова. Присадкуватий, кремезний, дуже міцної статури і надзвичайно дужий, він одразу ж одвів своїх, щойно тіло поклали до фургона. Шарль Бессон запропонував одвезти їх у своїй машині, але вони відмовилися й пішли пішки всі троє, на чолі із старим, котрий навіть не сів на свій велосипед.

Я не можу ручатися, що розповідаю все це в точній послідовності. Почали сходитися сусіди, потім мешканці містечка заповнили сад. Я був нагорі разом з Корню із карного розшуку, який фотографував та знімав відбитки.

Коли близько полудня я зійшов донизу, Арлетти вже не було. її мати сказала, що ¦ вона поїхала до Парижа, боячись, що чоловік буде турбуватися. Шарль Бессон лишався до третьої години дня, а потім повернувся до Фекана.

– Він вам щось казав про мене?

– Ні. А що?

– Він не сказав вам, що збирається прохати міністра доручити мені розслідувати цю справу?

– Він мені нічого не казав. Крім хіба того, що спробує домовитися з газетами. Ось начебто і все за понеділок. Ах, стривайте! Ввечері на вулиці мені показали Тео Бес-сона, і я перемовився з ним кількома фразами.

“Ви знаєте, що сталося в “Халупці”?” – запитав я, в нього.

“Мені розповідали про це”.

“Чим ви можете допомогти розслідуванню?”

“Абсолютно нічим”.

Він був дуже стриманий, насторожений. Тоді я в нього й запитав, скільки він наміряється пробути в [140] Етрета. Його відповідь вам відома. Тепер, якщо я вам не потрібний, я, далебі, поїду до Гавра й складу рапорт. Я обіцяв дружині встигнути на вечерю: у нас сьогодні гості.

Машину Кастен залишив біля готелю, і Мегре провів його тихими вуличками, звідки час од часу на перехрестях відкривався вид на море.

– Вас не хвилює, що Арлетта ночує сьогодні у матері і вони будуть у домі самі? – запитав Кастен.

Відчувалося, що його трохи турбує незворушність Мегре, йому і досі здавалося, що комісар не сприймає цієї справи серйозно.

В міру того, як сонце сідало і дахи будинків неначе охоплювало полум’я, море місцями вже ставало холодним, зеленим, і весь світ по цей бік від заходу, здавалось, повільно занурюється в нічну пітьму.

– О котрій годині я мушу приїхати завтра? – поцікавився інспектор.

– Не раніше дев’ятої ранку. Може, ви зателефонуєте до Паризького’ управління карного розшуку і від мого імені попросите з’ясувати все, що стосується Арлетти Сюдр та її чоловіка? Мені б хотілося також дізнатися, що поробляє Шарль Бессон, коли буває в Парижі. І, оскільки ви вже за це взялися, добудьте заодно відомості про Тео. Мені б не хотілося говорити про такі речі, користуючись послугами місцевого телефону.

Майже всі перехожі дивилися їм услід. їх розглядали і крізь шибки вітрин. Мегре ще не знав, що робитиме ввечері і як поведе розслідування. Час від часу машинально повторював сам до себе: “А Роза померла”.

Лише про неї саму він не знав нічого, крім того, що вона була тілиста дівка з пишним бюстом.

– До речі,- звернувся він до Кастена, котрий уже натискав на стартер,- у Рози, видно, залишились якісь особисті речі в її кімнаті. Куди вони поділися?

– Родичі склали все до валізки, яку вони принесли з собою.

– Ви Оглянули ці речі?

– Я не зважився; коли ви побуваєте в них, ви мене зрозумієте. Зустрічають вони зовсім не по-дружньому. Підозріливо роздивляються вас і щоразу переглядаються, перш ніж сказати “так” чи “ні”.

– Завтра я неодмінно зустрінуся з ними.

– Б’юсь об заклад, що Шарль Бессон складе вам [141] візит. Адже для того, щоб ви взялися за цю справу, він потурбував самого міністра.

Кастен повів свою машину по дорозі до Гавра, а Ме-гре, перш ніж повернутися до готелю, попрямував до казино, тераса якого височіла над пляжем. Вийшло це само собою. Він підкорився несвідомому бажанню помилуватися на захід сонця, яке завжди виникає в городян, що опинилися на березі моря.

Біля моря зібралися всі курортники, що залишилися в Етрета. Дівчата в світлих платтях, кілька старих бабусь – всі вони чатували на славнозвісний зелений промінь, який мав з’явитися над хвилями саме в ту мить, коли вогняна куля сховається за обрієм. Мегре як тільки міг напружував зір, але так нічого і не побачив. Зайшовши до бару, він почув дуже знайомий голос:

– Що будете пити, комісаре?

– Чарлі! Оце зустріч!

З цим барменом він познайомився в Парижі в одній із кав’ярень на вулиці Дону і був здивований, побачивши його тут.

– Я був певний, що саме ви візьметеся до цієї справи. Що ви про все це думаєте?

– А ви?

– Я думаю, що старій дуже пощастило, а от бідолашна дівчина стала жертвою.

Мегре попросив кальвадосу: адже він був у Нормандії і вже почав з кальвадосу. Чарлі зайнявся іншими клієнтами. Зайшов Тео Бессон, сів на високий табурет біля стойки і розгорнув паризьку газету, яку, видно, щойно купив на вокзалі.

За винятком кількох ще рожевих хмаринок, весь світ за вікнами знебарвився. Імлиста безодня нависла над нескінченністю моря.

“А Роза вже мертва”.

Мертва, тому, бо випила ліки, що не їй призначалися і були їй зовсім ні до чого.

Розморений від кальвадосу, Мегре побродив ще трохи і почвалав до свого готелю, фасад якого білів у сутінках. Проминувши зелену алейку, він штовхнув двері й червоною килимовою доріжкою дійшов до конторки, щоб узяти ключа. Адміністратор нахилився до нього і конфі-нденційно прошепотів:

– На вас чекає дама, вже давно. [142]

І поглядом показав на. куток холу, де стояли крісла, оббиті червоним оксамитом.

– Я сказав їй, що не знаю, коли ви повернетесь, і вона мені відповіла, що почекає… Це…

Він майже пошепки вимовив ім’я, і Мегре не розчув. Та, обернувшись, він упізнав Арлетту Сюдр, яка вже підвелася з крісла.

Ще виразніше, ніж у ту зустріч, впадала в око її елегантність, можливо, тому, що тут вона була єдина жінка, одягнута за паризькою модою, в капелюшку, що нагадував про час аперитивів десь у районі Мадлен.

Він знехотя пішов їй назустріч.

– Ви чекаєте на мене? Комісар Мегре.

– Ви вже знаєте, що я Арлетта Сюдр?

Він злегка кивнув, даючи зрозуміти, що справді знає її. Потім обоє помовчали. Вона роздивлялася навкруги, немов натякаючи, що важко буде розмовляти в цьому холі, де літнє подружжя стежило за ними, нашорошивши вуха.

– Ви, певно хотіли б поговорити зі мною віч-на-віч? На жаль, ми не в Сюрте, і я не уявляю собі, де б…

Мегре і собі оглянув хол. Запросити її до себе в номер він не міг. У ресторанчику, розрахованому на двісті персон,- зараз у ньому збиралося вже не більше двадцяти чоловік,- офіціантки застеляли столи.

– Далебі, найпростіше – повечеряти разом. Я зміг би знайти окремий столик.

Більш охоча до розмови, піж він, Арлетта, погодилася і, не дякуючи йому, пройшла за ним до порожньої ще зали.

– Можна повечеряти? – запитав він у офіціантки.

– За кілька хвилин. Будь ласка, сідайте. Накривати на двох?

– Одну хвилинку. А що можна тим часом випити? Він запитально глянув на Арлетту.

– Мартіні,- мовила вона, ледь ворухнувши губами.

– Два мартіні.

Він усе ще почував себе ніяково, і не тільки тому, що минулої неділі якийсь” чоловік провів ніч у її кімнаті. Просто вона належала до типу вродливих жінок, з якими чоловіки, сидячи в ресторані, боязко позирають на двері, щоб, бува, не стріти знайомих. А він прийшов сюди повечеряти з нею. [143]

Вона спокійно розглядала Мегре, не допомагаючи йому вийти із скрути, неначе не їй, а йому потрібна була ця розмова.

– Отже, ви повернулися з Парижа,- нарешті промовив він, коли йому ввірвався терпець.

– Ви здогадуєтеся чому?

Вона була привабливіша за свою матір,- на відміну від неї не намагалася сподобатися, тримался відчужено, а очі її аж ніяк не випромінювали тепла.

– Якщо не здогадалися, можу вам сказати.

– Розкажіть мені про Ерве.

Їм принесли мартіні, вона пригубила з чарки, дістала з чорної замшевої сумки хусточку, машинально взялася за тюбик губної помади, та не скористалася з нього.

– Що ви наміряєтеся робити? – запитала вона, дивлячись просто йому у вічі.

– Я не зовсім розумію вас.

– Я не дуже знаюся на таких речах, але мені доводилося читати газети. Коли відбувається щось подібне до того, що сталося в неділю, поліція, як правило, втручається в особисте життя всіх, хто хоч трохи причетний до даної справи. При цьому не має ані найменшого значення, винний ти в чомусь чи безневинний. А оскільки я одружена і люблю свого чоловіка, я питаю: що ви наміряєтеся робити?

– З хусточкою?

– Так, коли хочете.

– Ваш чоловік знає про те, що сталося?

Її губи смикнулися гнівно й нетерпляче, і вона кивнула:

– Ви розмовляєте геть як моя мати!

– Але ваша мати гадає, що вашому чоловікові, певно, відомо, як ви проводите час поза вашою домівкою!

Вона зневажливо посміхнулася.

– Ви ще намагаєтеся добирати виразів, чи не так?

– Коли вам так хочеться, я називатиму речі своїми іменами. Судячи з того, що ви мені допіру сказали, ваша матінка здогадалася, що ви, як то кажуть, наставляєте роги своєму чоловікові?

– Не знаю, чи сама вона здогадалася, та мені, в кожному разі, вона це казала.

– Я теж не висмоктав цього з пальця і тепер хотів би в дечому пересвідчитися. А втім… [144]

Вона все ще дивилася йому просто в вічі, і комісарові набридло панькатися з нею.

. – А втім, винуватьте саму себе в тому, що така думка може спасти кожному. Як мені відомо, вам тридцять вісім років, а заміж ви вийшли в двадцять. Важко повірити, що ваша недільна нічна пригода була лише першою в житті.

– Вона й справді не перша,- тихо проказала вона.

– Вам треба було провести у вашої матінки лише одну ніч, і ви притягли з собою коханця.

– А що як ми не часто маємо змогу провести ніч разом?

– Я не засуджую вас, я лише констатую. Та, погодьтеся, все це наводить на думку, що вашому чоловікові має бути відомо…

– Він нічого не знав і поки що нічого не знає. Тому я й повернулася сюди…

– Чому ви від’їхали ополудні в понеділок?

– Я не знала, що сталося з Ерве після того, як він пішов од мене, почувши Розині стогони. І я не уявляла собі, що зробить мій чоловік, коли про все дізнається. Ось я і вирішила запобігти його приїздові сюди.

– Розумію. І, опинившись у Парижі, ви й далі турбувалися?

– Так. Я зателефонувала Шарлеві, який сказав мені, що розслідування вестимете ви.

– Це вас заспокоїло?

– Ні.

– Я можу подавати, панове?

Мегре кивнув, і вони поновили розмову, коли суп уже був на столі.

– Мого чоловіка буде про все повідомлено?

– Навряд. Хіба що в разі крайньої потреби.

– Ви підозрююте мене в спробі отруїти матір? Його ложка на мить зупинилася в повітрі. Він здивовано і не без захвату глянув на неї.

– А чому ви питаєте мене про це?

– Бо тільки я могла підсипати отруту їй у склянку. Точніше, лише я залишалася ще в домі, коли це сталося.

– Чи не хочете ви сказати, що це могла зробити, скажімо, Мімі перед своїм від’їздом?

– Мімі, або Шарль, або, нарешті, Тео. Але підозра все одно повинна впасти на мене.

– Чому ж “усе одно”? [145]

– Адже всі переконані, що я не люблю своєї матері.

– А це правда?

– Це майже правда.

– Ви не будете заперечувати, коли я поставлю вам кілька запитань? Зауважте собі, що я це роблю неофіційно. Адже ви самі зажадали зі мною зустрітися.

– Але ж ви однаково поставили б їх мені.

– Можливо. Навіть напевне.

Літне подружжя вечеряло через три столики від них, а ще трохи далі жінка середнього віку не зводила очей зі свого вісімнадцятирічного сина, доглядаючи за ним, як за малою дитиною. Ще з-за одного столу долинали вибухи сміху: там сидів гурт дівчат.

Мегре та його знайома розмовляли впівголоса, не перериваючи вечері. Розмова їхня перебігала зовні спокійно, немов йшлося про найзвичайніші речі.

– Ви давно вже недолюблюєте матір?

– Відтоді, як мені стало ясно, що вона ніколи мене не любила, що я була для неї зайвим тягарем і, на її думку, зіпсувала їй життя.

– А коли ви зробили це відкриття?

– Ще як була дівчинкою. А втім, я помиляюся, коли кажу тільки про себе. Правильніше було б сказати, що моя матінка ніколи нікого не любила, навіть мене.

– І вашого батька також?

– Одразу по смерті його було забуто назавжди. Спробуйте знайти в домі бодай одну його фотографію. Ви. щойно оглянули всю віллу. Ви були і в кімнаті матері. Вас там ніщо не здивувало?

Він напружив свою пам’ять, потім признався:

– Ні.

– Це тому, що ви, мабуть, не часто буваєте в домах старих жінок. У них на стінах завжди розвішано безліч фотографій.

Вона мала рацію. Але тут він пригадав портрет старого в розкішній срібній рамці на тумбочці в спальні.

– Мій вітчим,- відповіла вона, коли Мегре сказав про портрет.- Та, по-перше, його поставлено там через гарну рамку, а по-друге, він усе-таки колишній власник “Жюва”. А це щось та важить. І нарешті, півжиття він був на побігеньках у моєї матері і дав їй усе, що вона має. А мій портрет ви там бачили? Або портрети моїх братів? У Шарля, наприклад, є пристрасть – фотографу – [146] вати своїх малюків і розсилати фотографії родичам. Матінка складав ці портрети до шухляди разом з недогризками олівців, давніми листами, котушками та іншим мотлохом. Зате на стінах вілли розвішані її власні фотографії, фотографії її автомобілів, замку, яхти, її котів – особливо котів.

– Я бачу, ви й справді її не любите.

– Здається, я вже не серджуся на неї.

– Що ви маєте на увазі?

– Ет, пусте. Однак якщо її й намагалися отруїти, то…

– Даруйте, ви сказали “якщо”…

– Припустімо, це моя манера розмовляти. До того ж про мою матір нічого ніколи не знаєш напевне.

– Ви натякаєте на те, що вона могла симулювати спробу отруїти її?

– Це виглядало б неправдоподібно. Адже отрута виявилася в склянці у досить сильній дозі, в смертельній дозі,- і бідолашна Роза вмерла.

– Ваші брати й невістка поділяють вашу… ну, скажімо, байдужість, коли б не сказати неприязнь до вашої матері?

– В них на це є свої причини. Мімі, приміром, не любить матір за те, що через неї мій вітчим втратив усе своє багатство.

– І це справді так?

– Не знаю. Безперечно одне: він витрачав на неї величезні гроші, немов хотів здивувати її цим.

– А як складалися ваші стосунки з вітчимом?

– Майже відразу по шлюбі матінка відіслала мене до Швейцарії в шикарний і дуже дорогий пансіонат. Зроблено це було під тим приводом, що мій батько хворів свого часу на туберкульоз і нібито було конче потрібно наглядати за моїми легенями.

– А чому ж “під приводом”?

– За все своє життя я ні разу не кашлянула. її просто дратувала присутність дорослої доньки. А може, вона й ревнувала.

– До кого?

– Фернан Бессон намагався пестити мене. Коли я повернулася до Парижа, мені було сімнадцять років, і він почав ревно упадати за мною.

– Ви хочете сказати…

– Ні, не відразу. Коли це сталося, мені йшов дев’ятнадцятий [147] рік. Якось увечері я одягалася, щоб піти до театру. Він зайшов до моєї кімнати, коли я ще була не зовсім готова.

– І що ж сталося?

– Нічого. Він втратив розум, і я дала йому ляпаса. Тоді він упав навколішки і буквально зі слізьми благав мене нічого не казати матері й не йти з дому. Він за-присягся мені, що це був лише напад божевілля і що він ніколи не повториться.

Помовчавши, вона холодно-додала:

– Він був смішний, у фраку, а з-під жилета вибилася манишка. Потім він квапливо схопився на рівні ноги, бо до кімнати заходила покоївка.

– І ви не пішли з його дому?

– Ні.

– Ви тоді були в когось закохані?

– Так.

– У кого?

– В Тео.

– А він?

– Він не звертав на мене уваги. На першому поверсі в нього була своя кімната, і я знала, що, незважаючи на батькову заборону, він приводить до себе жінок. Цілими ночами я стежила за ним. Одна з них, танцюристка з театру Шатле, тривалий час була в нього щоночі. Якось я сховалася у нього в кімнаті…

– І влаштували йому сцену?

– Не пригадую точно, що я тоді викинула, але танцюристка пішла вкрай розлючена. Я ж зосталася віч-на-віч з Тео.

– І що ж?

– Він не хотів. Я майже присилувала його. Вона говорила впівголоса і так невимушено, що здавалося неймовірним, майже фантастичним те, що вона розповідала, а надто тут, у курортному ресторанчику, для буржуа середнього достатку. Офіціантка в чорній сукні та білому фартушку час од часу перебивала їхню розмову.

– А далі що? – запитав Мегре.

– “Далі” вже не було. Ми уникали одне одного.

– Чому?

– Він, мабуть, тому, що почував себе ніяково.

– А ви?

– Тому, що мені спротивіли чоловіки. [148]

– І тому ви вийшли заміж так несподівано?

– Це сталося не відразу. Понад рік я спала з усіма чоловіками, які траплялися на моєму шляху.

– Бо вам було противно?

– Еге ж. Вам мене не зрозуміти.

– А потім?

– Я зрозуміла, що це може погано скінчитися. Мені все остогидло, і я вирішила покласти цьому край.