МАТИ ЧАЙЧИХА І ЇЇ ДІТИ
Хрестоматійна “Чайка” Степана Васильченка, читана ще в дитинстві. Читана, звичайно, не самими тільки очима, а й свідомістю, бо до свідомості багатьох і звернена – змістом своїм, образами, пластичною силою стилістичних засобів, неповторною тональністю. Саме тональністю, бо в цьому творі вона, не втрачаючи авторської самобутності, водночас має інше коріння, заглиблене в народну психіку, в емоційний лад. І, природно, ця тональність максимально близька до тієї атмосфери, яка характерна для народнопісенної творчості, до старовинних дум, притч, голосінь,- тобто до форм художньої творчості, де спонтанна селянська свідомість виразилась із неперевершеним природним артистизмом.
“По садах вітри гасають, а над садами зоріє небо осіннє. Маленьку хату оступили кругом високі ясени. З ясенів спадає сухий лист на трухлу солому, падає додолу на зів’ялі півники, сережками чіпляється в бур’янах. Крізь бур’яни блимає низеньке віконце, блакиттю мальоване, у віконце шматок білої стіни видно в хаті…”
Тоді, в той сутужний повоєнний час, незбагненна магія цих поетичних рядків допомагала осягнути не тільки красу класичної української літератури, а й сприяла осягненню та зрозумінню навколишнього світу. Ця магія також формувала свідомість, заворожувала її – така, здається, проста, доступна й зрозуміла. Так багато часу минуло, так багато прекрасних книжок було прочитано, що, либонь, під їхньою горою неминуче мали б зникнути, безслідно пропасти ці васильченківські рядки із “Чайки”,- але ж чомусь не зникли, не пропали, чарівною мелодією бриніли постійно в свідомості.
Бриніли навіть тоді, коли задумувався над творчістю інших письменників, коли клопотався зовсім не літературними клопотами. І тепер, міркуючи над цим нехитрим феноменом, дошукуючись причини, доходжу висновку, що ці рядки з “Чайки”, як і інші оповідання письменника, мали вплив не тільки на мою свідомість, а й на подальшу творчість. Тепер, з певного відрізка життєвої дистанції, відчуваючи на собі цей вплив, гадаю: добре це чи зле? Адже під вплив ми потрапляємо, так би мовити, не зі своєї доброї волі, зазнаємо впливу більше підсвідомо. І не вибираємо того, хто б на нас впливав…
Який багатостраждальний образ матері Чайчихи створено в цьому оповіданні! Це образ народу, котрий так багато зазнав визиску в дореволюційну епоху поневолення й рабства, але палко усвідомлює необхідність класових і соціальних змін, в ім’я яких здатен на найбільші жертви. І не тільки усвідомлює, а й активно, мужньо виступає за такі зміни. Чайчиха – з селянської гущі, з її невдоволеного бідняцького виру, вона – живе втілення споконвічного материнського болю, але водночас – вона й вираження ясної віри в суспільну гармонію майбутнього.
Манера оповіді – наче подих думи чи казки:
“Було у матері їх, синів, троє. Максим – найстарший, Петро – середульший, третій – той Андрійко безталанний. Четверта дочка – Маруся”.
Лапідарний, експресивний стиль, який ніде не збивається на літературну зумисність чи нарочитість. Вільне, як потік людського життя, монтування епізодів, котрі в своїй сукупності створюють не так мозаїчну, як масштабну картину в буремну епоху класового розшарування, соціальних зрушень і революційних бур. Сюжет оповідання – то життя матері в тісній сукупності з її сімейними радощами та горюваннями, й воно, життя Чайчихи, є красномовною деталлю з океану життя народного. Яким хистом слід було володіти, щоб на незначній площі короткого твору зуміти намалювати епоху так розмаїто й опукло, так переконливо й художньо достовірно,- та складна епоха озивається нині до нас гулом революційного потрясіння, що наростає й наростає, шукаючи справедливого соціального виходу, продиктованого невмолимою логікою історії.
Три сини в Чайчихи, та доля в них – спільна. Бо, ступивши на шлях революційної боротьби, будучи мужніми й не зраджуючи своїх ідеалів на цьому шляху, всі вони мають пройти крізь тортури й наругу царських посіпак, усі вони своєю гарячою кров’ю (власне, материнською кров’ю) мають заплатити за цю свою вірність, чистоту й незрадливість.
Сини матері Чайчихи були предтечами нового дня.
Вражають заключні епізоди оповідання. Мати, яка їздила по різних містах із тюрми до тюрми, щоб навідати своїх синів, дістається, нарешті, до Максима – найстаршого. Із камери, з-за грат в’язні бачать жінку, котра “і вчора цілий день сиділа, і сьогодні сидить” навпроти тюрми. Максим, який лежав на нарах, якому снилась “хата під ясенами”, почув розмову товаришів про ту загадкову жінку, проштовхався до грат.
Ось так і відбулася їхня драматична зустріч.
“Крикнув на всі груди:
– Мамо!..
Всі аж кинулись од його.
– Мамо Ковалихо!
Жінка на шляху здригнула, підвела голову, повела очима по вікнах. Побачила, схопилась, біжить до стіни. Плутається з саквами, руки вгору підіймає, як крила, мов до грат летіть зривається. Щось говорить – не чути…
…Упала лицем на шлях, аж сорочка блиснула. Покотились сакви, посипалось із саков: хлібець, полотняна сорочка, кілька грушок…”
Заключний акорд оповідання – мажорний. Твір по праву вінчають шевченківські рядки:
І буде правда на землі..
Повинна буть, бо сонце стане
І оскверненну землю спалить.
Несхитна віра Чайчихи і її синів у сонячну неминучість цієї правди – свята.
“Чайка” Степана Васильченка завжди викликала думки, будила емоції. Не зоставляє цей твір байдужим наші серця і нині, не зоставить і завтра.
1983 р.
Гуцало Євген. Мати Чайчиха і її діти//Майстер прози поетичної Степан Васильченко. – К., 1983.- С 130-133.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)