Материковий схил
Материковий схил – сполучна ланка між ложем океану і материками. Він слід за перегином дна біля краю материкової мілини на глибині 200-500 м. Тут глибина збільшується, досягаючи у нижнього підстави уступу глибини 2,5-3 тис. м нижче рівня моря. Ці уступи обмежують материкові масиви і одночасно служать бортами океанічних депресій. Середній кут нахилу материкових схилів становить 4-6°. Круті материкові схили характерні для шельфу Північного Льодовитого океану, атлантичного узбережжя США, Бразилії. Висота материкового уступу біля західного узбережжя Південної Америки перевищує висоту Гімалаїв.
Найбільш велика частина океану – океанічне ложе. На глибинах 3-6 тис. м знаходиться близько 75% площі Світового океану. Ухили дна океанічного ложа загалом незначні (менше 1°). Для всіх океанів характерні підводні підняття; вони утворюють єдину систему – суцільне кільце, оперізувальну земну кулю приблизно в межах 40-60° південної півкулі. Від нього в меридіональному напрямку відходять Серединно-Атлантичний, Центрально-Індійський хребти і Східно-Тихоокеанське підняття.
Глибоководні океанічні западини-жолоби, так само як і хребти, утворюють чітко виражену систему з глибинами від 6-7 до 11 тис. м. По всій периферичній частині найбільшого на земній кулі Тихого океану розташовані глибоководні западини: Маріанська (11,022 тис. м), Тонга (40,882 тис. м), Курило-Камчатська (10,542 тис. м), Філіппінська (10,265 тис. м), Кермадек (10,047 тис. м) і ін
На дрібномасштабного карті дно океанів являє пересічену важкодоступну гірську країну з переміжними западинами, гірськими хребтами, великими плоскогір’ями з гірляндами окремих височин і гір, що піднімаються над поверхнею води у вигляді островів.
Загальна протяжність єдиної системи серединно-океанічних хребтів на дні Світового океану перевищує 60 тис. км. Ширина смуги хребтів коливається від 200 до 3 тис. км. Як правило, вони мають рифи посередині і ряд поперечних і поздовжніх тріщині.
Океани розділені материковими масивами, характеризуються різким потовщенням земної кори. В ній чітко виражені три основні шари – осадовий, гранітний та базальтовий. Істотно відрізняється за своєю будовою земна кора під дном океанів. Головною відмінною її особливістю є менша товщина і відсутності гранітного шару. Основні шари – осадовий і базальтовий – мають товщину відповідно 0,2- 0,5-3 км і 3-12 км. Таким чином, товщина земної кори під океанами становить всього 5-15 км.
В області материкового підняття відбувається зміна океанічної кори на материкову, що виражається в появі гранітного шару. Мілководні ділянки морів і Шельфові зони характеризуються материковим типом будови кори. Це частини материків, затоплені морем. До таких належать: Північне і Балтійське моря, північно-західна частина Чорного моря (Одеська затока), Азовське море, північна частина Каспію, Баренцове і Карське моря – у європейських берегів; мілководна частина Охотського моря, частина Берингової, Південно-Китайське і Жовте моря – по околицях Азіатського материка та ін.
Цікаво, що в центральній частині Чорного моря відсутній гранітний шар. Хоча потужність кори тут становить 28 км, але вона складається (за геофізичними даними) з базальтового шару, прикритого потужним чохлом осадових відкладів, а отже, є типово океанічної корою. Аналогічно будова кори під південною частиною Каспійського моря і Середземного моря, де кора океанічного типу, перекрита потужним шаром опадів, досягає товщини 40 км.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)